Історія першого видання “Кобзаря” Тараса Шевченка , оцінка критикою хисту митця і його творів

 

 

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ  ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ЕКОНОМІЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ 

 

 

 

 

Самостійна робота

з курсу “Міжнародна економіка”

 

На тему:

”Історія першого видання “Кобзаря” Тараса Шевченка , оцінка критикою хисту митця і його творів”

 

 

 

Виконав:

Київ

 

 

 

 

 

Оглавление

Шлях “Кобзаря” до друку. 3

“Кобзар” надійшов у  продаж. 3

Реакція на появу “Кобзаря”  російських критиків і виданнь. 4

Думка українських виданнь. 5

Схожість творів Шевченка з народною творчістю. 7

Обговорення “Кобзаря”  на літературних вечорах. 8

Обурення викликане “Кобзарем”. 10

Висновок 14

 

 

Шлях “Кобзаря”  до друку.

Наприкінці 1839 р. Є. П. Гребінка познайомив Шевченка з своїм земляком поміщиком П. І. Мартосом, з ім’ям якого зв’язане перше видання «Кобзаря». У своїх  спогадах Мартос пише, що Гребінка рекомендував йому Шевченка тільки як талановитого учня К. П. Брюллова, тобто як художника. І лише пізніше, мовляв, коли йому часто  доводилося бувати на квартирі Шевченка, який погодився малювати з нього  портрет, він виявив поетичний хист у Шевченка і енергійно взявся за видання його творів.

Безпідставно  приписуючи собі честь відкриття  Шевченка-поета, Мартос не знав у 1863 р. , що історія залишила вірогідні  дані про те, коли сучасникам стали  відомі перші поетичні твори Шевченка і як високо вони одразу були оцінені. Важко повірити, що Гребінка, який був  у захваті від поезій Шевченка ще в 1838 р. і готував їх до друку  в збірнику «Ластівка», міг приховати  цей факт від свого приятеля і  земляка. Мабуть, ініціатива видання  творів Шевченка окремою книгою належить саме Гребінці, який вирішив залучити до цієї справи Мартоса, що був близько  знайомий з цензором П. О. Корсаковим і до того ж міг дати кошти на це видання.

“Кобзар”  надійшов у продаж.

Так чи інакше, уже на початку 1840 р. збірник творів Шевченка під назвою «Кобзар» був  зданий до друку. Як свідчить дата на звороті  титульної сторінки, цензурний дозвіл на видання «Кобзаря» був одержаний 12 лютого 1840 р. В березні книга  побачила світ . Вона була видана у міцній картонній оправі. На окремому аркуші вміщена гравюра В. Штернберга: старий кобзар грає на кобзі, а біля нього  стоїть хлопчик-поводир.

Перше оголошення про те, що надійшов у продаж «Кобзар», зустрічаємо в петербурзькій  газеті «Северная пчела» від 4 травня 1840 р. в розділі «Библиографические и разные известия»: «В книжкових  крамницях В. П. Полякова, на Невському  проспекті, на розі Михайловської вулиці, в будинку графині Строганової  і в Гостиному дворі, на Суконній лінії, № 17, надійшли в продаж:

...Кобзар  Т. Шевченка, СПб., 1840 р., 1 крб. срібл.».  Тут же повідомлялося і про  вихід у світ «Героя нашего  времени» М. Ю. Лермонтова, байок  І. А. Крилова тощо.

В «Кобзарі»  надруковано вісім поезій Шевченка: «Думи мої, думи мої» (стор. 1 — 11), «Перебендя»  з присвятою Є. П. Гребінці (стор. 13 — 20), «Катерина» з присвятою В. А. Жуковському (стор. 21 — 67), «Тополя» з  присвятою сестрі художника П. С  Петровського — П. Петровській (стор. 69 — 82), «Думка» («Нащо мені чорні  брови») (стор. 83 — 87), «До Основ’яненка» (стор. 89 — 96), «Іван Підкова» з присвятою  В. Штернбергу (стор. 97 — 103), «Тарасова  ніч» з присвятою П. Мартосу (стор. 103 — 114). В дальших виданнях «Кобзаря»  поет зняв присвяти Є. Гребінці, П. Петровській, П. Мартосу. Присвята В. Штернбергу повторюється лише у «Чигиринському Кобзарі» 1844 р., у виданні «Кобзаря» 1860 р. поет її також знімає.

Реакція на появу “Кобзаря” російських критиків і виданнь.

Поява «Кобзаря»  — явище епохальне. «Ця маленька книжечка, — як образно висловився І. Франко, — відразу відкрила немов  новий світ поезії, вибухла, мов джерело  чистої, холодної води, заясніла невідомою  досі в українськім письменстві  ясністю, простою і поетичною  грацією вислову» .

Сучасники, природно, не могли одразу збагнути всієї сили і величі «Кобзаря». Одні з них взагалі скептично, а  то й просто ЕОроже ставились до української літератури, інші, хоч  і захоплено зустріли першу збірку Шевченка, все ж не зрозуміли тієї виняткової ролі, яку вона була покликана  відіграти в історії не лише української, а й світової літератури. Але в  тому і в другому випадку одне було спільне в оцінці: «Кобзар» не був звичайною подією, він змусив широкі кола громадськості заговорити про себе. В усіх опублікованих  тоді п’яти журнальних і двох газетних рецензіях одностайно визнано за Шевченком високий поетичний  хист.

В оцінці «Кобзаря» виявилися передусім  дві протилежні тенденції у ставленні  до української літератури взагалі. Реакційні журнали «Библиотека  для чтения» і особливо «Сын отечества» відверто заявляли, що ніякої української  літератури бути не може, оскільки, мовляв, немає якоїсь особливої української  мови, а є лише відмираюче провінціальне  наріччя, якого не хоче знати читач.

Навіть  у творах Шевченка українська мова кваліфікувалась лише  як спотворення  російської, як підробка під «хахлацький» лад. На цій підставі «Библиотека  для чтения» оголосила, що «Кобзар» не може бути прийнятий російською літературою. «Малоросійські поети., як нам здається, — читаємо в цьому  журналі, — недостатньо звертають  увагу на те, що вони часто пишуть таким наріччям, якого навіть не існує в Росії: вони без церемонії  переробляють великоросійські слова  і фрази на малоросійський лад, створюють  собі мову небувалу, якої жодна з  усіх можливих Росій — ні велика, ні середня, ні мала, ні біла, ні чорна, ні червона, — ні нова, ні стара —  не може визнати за свою».

Такої ж  думки дотримувалась і газета «Северная пчела», на сторінках якої була вміщена рецензія на «Кобзар» (7 травня 1840 р., № 101). Рецензент, що підписався ініціалами «Л. Л», цілком приєднувався до думки тих, хто вважав українську мову відмираючим наріччям. Тому, говорив  він, українська література також мусить рано чи пізно вмерти — така вже  доля її. А творів Шевченка шкода, —  вони чарують глибокою задушевністю, простотою і поетичною грацією, вони могли б прикрасити собою  і російську літературу. Звідси порада поетові: «...Радили би йому передавати свої чудові відчуття по-російськи, тоді б квіточки його, як називає він  свої вірші, були б розкішні, запашніші, а головне — тривкіші».

Протилежної думки дотримувався журнал «Отечественные записки» , літературним відділом якого  завідував В. Г. Бєлінський.

Ніби  відповідаючи «Библиотеке для чтения»  і «Сыну отечества», автор рецензії на «Кобзар» писав: «Але нащо Шевченко пише малоросійською, а не російською мовою? Якщо він має поетичну душу, то чому не передає почуття по-російськи? — скаже багато хто. — На це можна  відповісти знову ж таки питанням: а якщо Шевченко виріс у Малоросії, якщо його поставила доля в таке становище щодо мови, якою ми пишемо і розмовляємо, що він не може висловити  нею своїх почуттів? Якщо з дитинства  його уявлення зодягались у форми  південного наріччя, то невже ж через  це заривати талант у землю? Невже  треба заглушити в душі святі  звуки тільки тому, що декілька чоловік  у модних фраках не зрозуміють або  не захочуть зрозуміти рідного відгомону  слов’янської  мови, відгомону, що летить з півдня, з колиски слави і  релігії Росії».

В рецензії підкреслюється необхідність писати для  народу зрозумілою йому мовою —  тоді книга швидше дійде до серця  народу, будуть зрозумілішими її думки. Саме такою мовою, вважає рецензент, написані «Листи до любезних земляків»  Г. Квітки-Основ’яненка, «Приказки» Є. Гребінки, «Катерина» Т. Шевченка. Критик різко засуджує тих людей у  модних фраках, яким далекі думи народного  поета.

«Литературная газета», що своїм напрямом була близька  до прогресивного журналу «Отечественные записки», вмістила цілком позитивну  рецензію на «Кобзар»: «Ми прочитали  цю збірку з величезним задоволенням і рекомендуємо її всім аматорам малоросійської поезії. У віршах Шевченка багато вогню, багато почуття глибокого, скрізь дихає  в них гаряча любов до вітчизни, його картини згідні з натурою  і виблискують яскравими, живими барвами» .

«Современник» також безпосередньо не торкається питання мови і перспектив розвитку української літератури, але весь його відзив пройнятий тією ж думкою, що й рецензія «Отечественных записок». Тут оцінюється твір не тим, якою мовою  він написаний, а за його ідейно-художніми  якостями. Ось текст цієї короткої рецензії: «Серед всіх творів, що появилися  в ці три місяці, один останній заслуговує на увагу. Він написаний по-малоросійськи. В ньому зібрано кілька простонародних ліричних звірень душі, живих і  вдало переданих автором. Малороси, що розуміють мову, прочитають цей  збірник з задоволенням і вдячністю». Для «Современника» немає сумніву, що мова, якою написаний «Кобзар», існує, і земляки Шевченка з радістю  приймуть його твори.

Думка українських  виданнь.

Окремо  слід спинитися на позиції реакційного  журналу «Маяк». В його рецензії  також підтримується думка про  існування української мови, про  закономірність розвитку української  літератури. Тут навіть робиться спроба полемізувати з скептиками, всупереч їм твердити, що українська література вже має свою історію, своїх видатних творців в особі І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, Г. Квітки-Основ’яненка, Є. Гребінки.

Автор рецензії заховався за ініціалами П. К., за якими  легко вгадати Петра Корсакова, того самого Корсакова, який на прохання поміщика Мартоса схвалював, як цензор, «Кобзар» до друку. Разом з відомим  у той час обскурантом С. Бурачком він видавав журнал «Маяк» і всіляко  прагнув під виглядом «покровительства»  завоювати довір’я українських  письменників, щоб мати на них ідейний  вплив. Друкуючи та вихваляючи на своїх  сторінках твори українських  консервативних романтиків О. Корсуна, М. Тихорського, М. Макаровського, С. Александрова та інших, журнал сподівався спрямувати на цей шлях і розвиток  всієї  тогочасної літератури, навколо нього  групувалися ворожі демократичному рухові сили, відверті прихильники  і проповідники теорії офіціальної  народності.

На сторінках  «Маяка» вміщувались і твори  прогресивних українських письменників — Гулака-Артемовського, Квітки-Основ’яненка, Гребінки. Пересилаючи свої твори  Шевченкові для надрукування в альманасі  «Ластівка», Квітка-Основ’яненко просив, коли для «Ластівки» буде вже пізно, віддати їх для опублікування  в «Литературной газете» або  в «Маяку». «Там наше приймається», — додавав він. Це певною мірою  дезорієнтувало молодого поета. Складалося враження, що «Маяк» щиро прагнув підтримати розвиток української літератури, бажав  їй процвітання. З надрукуванням  позитивної рецензії на «Кобзар» таке враження могло посилитися. В тих  умовах Шевченкові особливо дорого було почути не стільки добре слово  про свої твори, скільки виступ на захист рідного письменства взагалі. Саме тому, очевидно, деякий час він  і друкував свої твори в цьому  органі. Тут були пізніше вміщені  його «Отрывки из драмы «Никита Гайдай» (1842) та поема «Бесталанный» (1844). Як цензор Корсаков схвалював до друку  також і друге видання «Кобзаря». Зберігся навіть коротенький лист Шевченка до нього з цього приводу. форма  звернення свідчить про те, що тоді поет уже був добре з ним  знайомий: «Петр Александрович! Потрудитесь  подписать на «Кобзаре» позволение для второго издания. Преданный  Вам Т. Шевченко». Поет клопотався перед  Корсаковим про надрукування «Чорноморського  побиту» Я. Г. Кухаренка. В листі  до Кухаренка від 30 вересня 1842 р. він  писав: «Чорноморський ваш побит  у цензурному комітеті, цензор Корсаков говорить, що нічого не вимараємо, коли хочете, каже, то не читаючи підпишу. Моторний, спасибі йому...» .

Якщо  не зважати на загальні міркування про українську мову, які, зрештою, висловлені не стільки про «Кобзар», скільки  з приводу його виходу, то всі  рецензії дають позитивну оцінку поезії Шевченка. Їх об’єднує спільна  думка про те, що в літературу прийшов талановитий поет, поет особливої  задушевності і простоти. Навіть «Сын отечества», який найбільш зневажливо відзивається про українську літературу, зауважує про Шевченка: «У нього  є душа, є почуття, і його російські  вірші, очевидно, могли б додати хорошого в нашу сучасну російську поезію».

Схожість  творів Шевченка з народною творчістю.

«Отечественные  записки» перші звернули увагу на органічний зв’язок творів Шевченка з народною поезією. В цьому рецензент  журналу вбачав одне з важливих достоїнств «Кобзаря», підкреслював, що навіть формою поетичного вислову Шевченко близький до українського фольклору, бо не прагне до дешевого, пустого оригінальничання, а висловлює думи народу просто, задушевно, схвильовано.

Звичайно, «Отечественные записки» говорили про  народність Шевченка ще надто загально, на перший план висувалися формальні  ознаки близькості поезій «Кобзаря»  до українського фольклору, а передбачення популярності творів молодого поета  серед народу грунтувалося переважно  на тому, що вони написані мовою простолюдинів. Звідси й ототожнення поеми «Катерина» з наскрізь консервативним твором Квітки-Основ’яненка «Листи до любезних земляків»: «Крім  того, книги, писані по-малоросійськи, як-от «Листи до любезних земляків»  Основ’яненка, або приказки Гребінки, або «Катерина» Шевченка, маючи моральну мету і будучи розказані мовою, зрозумілою для всякого малоросіянина, без  сумніву, принесуть величезну користь  південноросійським простолюдина м-читачам».

Поняття народності Шевченка мало що не ототожнюється  з простонародністю, проти якої так  гостро виступали в той час  Гоголь і Бєлінський.

В «Обзоре  сочинений, писанных на малороссийском языке», надрукованому в харківському альманасі «Молодик на 1844 год», М. Костомаров прагнув ширше поставити питання  про народність Шевченка. Він, зокрема, зауважив (хоч і в надто загальному плані), що в «Кобзарі» чується  голос самого народу. Але й Костомаров акцентував увагу головно на зовнішній  подібності творів Шевченка до українських  пісень.

Заклики «Библиотеки для чтения» і  «Северной пчелы» відмовитися від  «провінціального наріччя» і почати писати російською мовою були продиктовані визнанням за Шевченком неабиякого поетичного обдарування. «На якій би мові він не писав, — він поет. Він уміє відчувати і висловлювати почуття свої вправним віршем; на кожному  його творі лежить печать поезії, яка  йде прямо до серця», — ці слова  належать «Библиотеке для чтения».