Юзеф Коженьовський

-Я вам раджу, щоб ви, панове, кожного ранку і ввечері придивлялися до двох пальців лівої руки, один з яких коротший, а другий довший.

-  І навіщо  ж це? - гнівно запитав пан Скрентський.

- Для того  – відповів, - щоб ви пам'ятали, що той довший повинен позначати ваші витрати, а коротший — ваші доходи,більше мені нічого вам сказати” [66, 375]. Коли невдалі делегати від колокаційної шляхти підуть, пан Стажицький не буде коментувати їхньої позиції. Що хотів сказати — сказав в очі. Пан Скрентський за ворітьми садиби Стажицького вибухне:

• Цей егоїст і базікало хоче брататись із великим паном. Заплатить він йому за це.
• Може ще сподівається що директор за його синка видасть свою дочку, - сказав пан Якуб, - пані Влодзімежова мені про це говорила, а що?
• Дурень! - крикнув пан Скрентський, - дасть він йому дулю, а не дочку”   [66, 371].

Ігнась Залузьський, якого автор декілька разів у “Рідних ” ставить у конфліктні розмовні ситуації, починає вдаватись до більш різких висловлювань. У звичайних діалогах, яких переважна більшість, герої говорять так, як би на їхньому місці говорив автор. Немає принципової різниці у мові позитивних персонажів, причому як усній, так і письмовій (у листах).

При такому основному стилі  (схожість стилю автора і головних персонажів) діє принцип помірного добору порівнянь і метафор та ясного висловлювання. Це повинна бути “денотаційна” проза - без екзотичних слів, без зловживання піднесеними виразами, проза, яка прямо протилежна експериментам поетизуючих романтиків, котрі, як відомо, стирали кордони між зв'язною і незв'язною мовою і яку поетичну форму зробили “піддатливою формою” своєї поетичної творчості [58, 79].

Порівняння  і метафори використовує Коженьовський час від часу, оскільки вони не викликають у нього великого захвату. Він не тільки не вдається до крайнощів, як це властиво “романтичному експресіонізму” - це ясно, але і так далекий від нараційної бравури Бальзака, де що крок, то гіпербола, піднесення  людей і явищ до рівня надбуденності.

Ю.Коженьовський використовує метафори, беручи їх з мови,  якою спілкуються його читачі. Письменник любить анафори, довгі синтаксичні перходи, нагромадження і градацію аргументів, любить ораторські прийоми. Типовими для його дискурсу є періоди типу:

“Багато серед нас є таких, у яких немає  ні роботи, ні освіти, ні заслуг; багато серед нас є таких, котрі діставши якесь місце, спокійно на ньому сидять, не думають про жодні підвищення і дякують Богу, урядові за шматок хліба, який вони мають; багато з нас є таких, які подають доброзичливу руку колезі, що його випереджає; багато навіть є таких, які обходяться тільки своїми доходами, не прагнучи більшого, живучи скромно, не наражаючись на смішні ситуації ані на догани, не заплямувавши рук жодною копійкою, поза своєї платні [66, 207].

Подібним чином у романі “Рідні” будуть висловлюватись герої про варшавських чиновників, переймаючи від наратора риторику. Так Ігнацій Забузьський пояснює майстру Геблу, чому він вирішив перейти від чиновництва до ремісництва: “Я маю і мушу використати ці роки, призначені для того, щоб чогось досягти, так, щоб мати шматок хліба, щоб тримати в руках свою майбутню долю, так, щоб бути незалежним і завжди впевненим у тому, що де б я не опинився, то чесною працею зможу заслужити повагу в людей та задовольнити свої життєві потреби” [68, 374].

Використання риторичних періодів та інших риторичних засобів вираження в більшості діалогів надає цим фрагментам роману не стільки характеру спонтанної розмови (“особистої” чи “ситуаційної”, якщо говорити словами Мукафовського), скільки характеру бесіди, тобто в певній мірі розмови “яка орієнтована сама на себе” - на більш вишукану, ніж такі, з якими ми стикаємось у “звичайних” розмовах. Правила бесіди в ту епоху були добре відомі. Ці правила були встановлені у час високої риторичної культури  французами, салонним законодавцями тих часів; Мадлен Скюдері повчала, що в салоні потрібно “говорити шляхетно про приземлені речі, з простотою про речі піднесені, елегантно про речі галантні і завжди без поспіху та метушні”. Франсуа Ларошфуко підкреслював, що “обов'язково потрібно вміти слухати інших. Слід їм дати час виговоритись, навіть якби вони говорили непотрібні речі”. Ці принципи були відомі і шановані в ті часи і в тих колах, де жив і творив Коженьовський. Дотримувався їх, безсумнівно зі шкодою для натуральності, навіть у комедіях, де здавна допускався “низький” стиль, схожий на розмовну мову); тим більше дотримувався їх у романах. Розбудова висловлювань і ускладнення синтаксису тут не викликало тривоги за сценічний ефект.

Вірність нараційним традиціям  та авторським риторичним прийомам проявляється також у тих частинах нарації, які не містять персвазійного змісту, які є просто фактичними розповідями чи описами явищ. Часто і в таких випадках автор радше промовляє, аніж розповідає. Наприклад “Помітив каштелян, що немає про що говорити із шаленим хлопцем, що тільки компрометує він свою гідність, що нарешті Стас не може відкидати виклик, хоча міг би і повинен зробити перший крок до примирення” [66, 231]. Або “Ігнацій знав про той стан брата, сердечно переживав з приводу відсутності витривалості, але, не створюючи йому причин для відмови, не даючи зрозуміти, що він є для нього тягарем, сам пішов до закладу, у якому Евреніуш був записаний як кандидат на гувернера, обійшов інші, де показав його свідоцтво, а коли в одному з них виявилась потреба на вчителя, який вільно говорить французькою, уміє гарно висловлюватися і знайомий з класичними науками, то просив керівника закладу, щоб рекомендував його брата на це місце” [66, 246]. Не вдаючись до численних прикладів, можна сказати, що вистачить відкрити будь - який роман Коженьовського, щоб одразу ж і точно відчути подих наративної риторики. Звичайно ж є такі частини, у яких авторські фрази скорочуються і стаюсь подібними до “прозових” відношень. “Капітан поїхав до Беланів, де вже застав Стаса і князя Януша. Стас ходив по площі, неспокійний і мовчазний” [66, 327]. Проте, характернішими для способу розповіді Коженьовського, у тому числі й за кількістю, згадані риторичні періоди.

Користуючись термінологією Зенона Клеменсевича, можна говорити про  схильність автора до глобальних синтаксичних конструкцій за рахунок удалих визначень. У часи Коженьовського, згідно з довголітньою традицією, існувало інше розрізнення. Юзеф Круліковський писав про “періодичний” стиль (розбудовані періоди) і про “перетинний” стиль [36, 118]. Зразки “періодичного”, які він наводив як приклад, належали, звісно ж, до давнішої прози, в основному, до просвітницької (до творів Нарушевича, Гуго Коллонтая, Войцеха Швейковського). Знаковим є те, що Круліковський знаходив у польській літературі більше прикладів періодичного, аніж “перетинного” стилю. Це не випадковість. Риторика, у тому числі і старопольська, була наукою швидше “періодичного” стилю, ніж “перетинного”. І саме такий її стиль впливав на літературу. Зверталась увага на те, що “стилістичною школою вищих жанрів старопольської прози (у тому числі і щоденників) була саме риторика, і що фактично з XVIII століття немає прозових творів без риторичної складової. Матеріали для прикладів тут можна взяти з історії вітчизняного роману”. 

Значення риторики для художньої  літератури не могло згаснути і не згасло разом із   XVIII століттям. У ХІХ ст. немає праць на тему риторики такого типу, як ті, присвячені її значенню і характеру, що були у старопольську добу, тому ще не можнга точно визначити тип риторики чи “школи” красномовства, який би міг бути визначальним для романів Коженьовського. Але не підлягає сумніву те, що в шкільні й учительські роки автора “Курсу поезії” риторика була не тільки наукою авторського тексту, а й будь-якого прозового висловлювання на публіці. Коженьовський добре знав як теоретичні розробки, так і підручники “вимови”, обов'язкові у шкільному навчанні - це належало до його службових обов'язків. Підручники давали не тільки давно унормовані списки синтаксичних “фігур” чи тем, виразно акцентуючи увагу на потребах нового часу (про це можуть свідчити ораторські роботи учнів старших класів, які друкувались як зразки, але і конструктивні рекомендації, які теж були давно освоєні в риторичній традиції і в епоху розвитку великих нараційних форм отримували нове значення. Ось, наприклад, “у разі необхідності у довшому оповіданні – можна прочитати в одному з таких підручників риторики - рекомендується час від часу переривати потік слів зворотами, що привертають увагу, можна також дозволити собі жарт” [94].

Тож  у романтичній розповіді від третьої особи авторські дигресії, перемовки із читачами, різного роду “зачіпки”,  що не мають ніякої іншої мети, окрім як привернути увагу, згідно шкільному курсу риторики, є умовою для доброї промови.

Наголошення на цьому моменті в нараційному мистецтві Коженьовського здається потрібним для того, що, зазвичай у реалістичній прозі спостерігається, перш за все “натуральна” та стилістично “нейтральна” загальнонародна мова -   тобто культурний діалект -  мова, якою користуються освічені верстви суспільства). Це, звісно ж, правильно. Потрібно, однак, пам'ятати, що норми “натуральності” визначає здебільшого школа, а в часи шкільного навчання Коженьовського захоплювались ораторством і бесідами як правильними методами прозового висловлювання. Наратор, який знає все і повчає, повинен був промовляти до тогочасного адресата в такий спосіб, який відповідав поважній публічній промові.

На нашу думку, використання розмовної мови для авторів типу Коженьовського ускладнювалось ще тим, що в період появи неромантичного роману, просторіччя стало притаманним авторам, так званих гавенд. І, відповідно, такий тип мови став належним до “школи” гавенди. Мова протягом років функціонувала в цій “школі”,  завдяки чому і існувала в літературі. Віддалення реалістичного роману від гавенд (осільки останні посилались тільки на специфічне (старопольське) просторіччя) означало також віддалення від розмовної мови. Віддалення, звісно ж, у такому випадку не означає абсолютного відриву. Але віддаленість нараційного стилю в романі від “природної” мови освічених прошарків кидається в очі при порівнянні із епохою щоденників, особливо тих, які писались не для публікації. Достатньо буде після вивчення якогось роману Коженьовського, зазирнути, наприклад, до “Оповідань” Казимира Гіртлера, щоб переконатися, що автор більше дбає про старанність речення і повчання, у результаті чого його розповідь перетворюється у промову, а автор щоденника має не меті передачу інформації про події, а не літературну “обробку” історії, він просто “говорить”. [79, 129].

Вплив риторики позначався не тільки на нарації Коженьовського. Безмірно дозована, вона ставала “природним” способом організації монологів та політичної полеміки, що виголошувались героями (і нараторами) у політичному романі після повстання (на ораторський характер політичних монологів у творі Яна Чиньського вже зверталась увага). У помірних дозах це зустрічається в романах Крашевського. Не рідкісними у них є речення типу:

“Рано вранці встав Станіслав із повною головою спогадів і з повними грудьми почуттів, із засохлою незабудкою в серці і біг задиханий до того дому, який для нього був один на все місто. […].

Коли він став біля потрібного порога, коли доторкнувся до клямки ручки, коли побачив знайомих людей, він був упевнений, що вони одразу ж ухоплять його в обійми, бо сам він був готовий обіймати всіх, починаючи з дворецького’’[43, 98].

Звісно, що Крашевський у значно більшій мірі, ніж Коженьовський, піддавався різним стилістичним “бажанням”  і риторичний пафос насичував чи переплітав із імпресіоністичною зворушливістю або із сатиричною насмішкою, а часом із чуттєвою меланхолією. Таке різноманіття як прояв не стільки великого багажу засобів, скільки відсутності упорядкування, не зробило з автора “Чорнокнижного маяка” більшого стиліста, ніж Коженьовський. Для сучасників він більше заслуговував на титул письменника, який умів пояснити кожен феномен простою мовою, мовою правди, без використання сентиментальної фразеології, якою, зазвичай, користується більша частина романістів”.  
[73, 28].

  Висновки до І розділу

  В першому розділі “Мистецтво нарації Юзефа Коженьовського” висвітлено погляди Ю.Коженьовського на місце оповідача в художньому творі. У більшості своїх повістей він створює образ оповідача на свій лад і свою подобу. Читач розуміє, що оповідь ведеться від імені письменника - і цей факт неодноразово нагадується читачам - причому письменника із суспільно визнаним правом говорити. Про шанованість наратора говорить не тільки його літературна та поетична вдача, а його професійна підготовка (професія учителя), життєвий досвід (цей мотив Коженьовський порушує на початку “Рідних”). Коженьовський, перш за все, хоче спостерігати за світом і людьми очима не митця, а “звичайного” зацікавленого й уважного глядача. Такого, який практично судить про предмети спостереження, не шукає в них глибинного змісту та не приписує реальності якихось вищих завдань. Кілька разів у своїх романах дає зрозуміти “нормальним” читачам, що він ближче знаходиться до них, ніж до професійних літераторів і “газетярів”, які вважають себе посвяченими у поетичний світ. Про критиків говорить крізь зуби або із неохотою.

Дуже вагомого ефекту наближення наратора до зображуваного  світу Коженьовський досягає  шляхом створення відповідної просторової  позиції наратора. Розташування оповідача в романах Коженьовського, зазвичай, схоже на позицію людини, яка ходить власними ногами по землі. Рухомий “Центр орієнтації” у просторі завжди ззовні по відношенню до зображуваного образу, і Коженьовський завжди організовує рух горизонтально,не у вертикальному вимірі. Ми не дивимось на людей з якоїсь “жаб'ячої перспективи”, на пейзажі не дивимось “з висоти пташиного польоту”. Якщо і з'являється ширша панорама “краєвидності”, як, наприклад, опис володіння каштеляна Забузького в “Рідних ”, то викликана вона тим, що наратор знаходиться у звичайній близькості до героя, який дивиться з одного берега річки на інший, плоский берег. Найчастіше він використовує принцип: спочатку придивись до того, що ближче, а потім кинь оком на те, що далі.