“Червоне і чорне” Ф.Стендаля – як соціально-психологічний роман

Автор работы: Пользователь скрыл имя, 19 Января 2014 в 15:30, реферат

Описание работы

Один з найвидатніших французьких письменників XIX століття, Анри Бейль, що писав під псевдонімом «Стендаль», при житті не користався ні визнанням у критиків, а ні успіхом у широкого читача. Майже всі його численні добутки художнього, історичного і критичного характеру пройшли непоміченими, лише зрідка викликаючи рецензії, далеко не завжди сприятливі. Проте Мериме, що випробував на собі вплив Стендаля, високо цінував його, Бальзак ним захоплювався, Ґете і Пушкін із задоволенням читали його роман «Червоне і Чорне». Саме про цей соціально-психологічний роман і піде мова в даній роботі.

Содержание работы

ВСТУП……………………………………………………………………………………………………..3 ст.
РОЗДІЛ 1. Життєвий та творчий шлях Ф.Стендаля……….……………………………………4ст.
РОЗДІЛ 2. Соціально-психологічний роман “Червоне і Чорне”…………………………….5-8ст.
2.1. Багатозначність символічної назви роману Ф. Стендаля «Червоне і чорне»……..7-8ст.
ВИСОВОК
Список використаних джерел

Файлы: 1 файл

реф. зар. лыт.doc

— 63.50 Кб (Скачать файл)

Вступ

Один з найвидатніших  французьких письменників XIX століття, Анри Бейль, що писав під псевдонімом  «Стендаль», при житті не користався ні визнанням у критиків, а ні успіхом у широкого читача. Майже всі його численні добутки художнього, історичного і критичного характеру пройшли непоміченими, лише зрідка викликаючи рецензії, далеко не завжди сприятливі. Проте Мериме, що випробував на собі вплив Стендаля, високо цінував його, Бальзак ним захоплювався, Ґете і Пушкін із задоволенням читали його роман «Червоне і Чорне». Саме про цей соціально-психологічний роман і піде мова в даній роботі.

Метою роботи є розгляд роману Ф. Стендаля «Червоне і чорне» як соціально-психологічного.

Реферат складається з двох частин. В першій частині автор коротко розгляне біографічні відомості з життя та творчості Анри-Мари Бейля. Друга – присвячена безпосередньо роману. Автор торкнеться питань про походження задуму роману, значенню його назви – «Червоне та чорне», а також оглядово розгляне сюжетну лінію роману через огляд образу головного героя, який пов’язує окремі картини суспільного життя, – Жюльєна Сореля.

 

 

1. Життєвий та творчий шлях Ф.Стендаля

 

”Жив, любив, страждав”, - написано на надмогильному пам’ятнику Анрі-Марі Бейля, який творив під псевдонімом  Стендаль. Із 1800 до 1812 він служив сублейтенантом в армії Наполеона. Разом з іншими “орлами” пройшов Італію, Берлін, Відень, Москву. Після падіння Наполеона не зміг існувати у Франції епохи Реставрації і поїхав до Італії, де приймав участь у боротьбі карбонаріїв, товаришував із Байроном, у 1821 р. повернувся до Франції, а після перемоги республіканців, у 1831 р. отримав посаду італійського консула і до кінця життя мешкав в Італії, яка приваблювала його набагато більше, ніж Франція.

Вже перші кроки Бейля - письменника (“Життєпис Гайдна, Моцарта і Метастазіо” (1814р.), “Історія живопису Італії” (1817р.) “Рим, Неаполь, Флоренція” (1817р.), “Прогулянки Римом” (1829р.), демонструють особливості його творчої особистості. Його цікавить суспільство і неординарна особистість на фоні суспільства. Стендаль мав цікаву особливість стилю: розповідаючи про усеруйнуючі пристрасті, він завжди звертається до максимально холодного, точного, синтаксично правильного мовлення, створюючи таким чином дивний ефект поєднання бурхливого темпераменту і холодного аналізу (письменник згадував, що перед тим, як сісти за роботу, він читав карний кодекс, щоб максимально налаштувати себе на “холодний стиль”). Тому твори Стендаля не захоплюють, вони вимагають детального, навіть дисциплінованого читання.

Стендаль вважав себе романтиком, і його творчість є реалізмом, тісно пов’язаним із романтизмом. Колись революційна Франція відштовхувала його. Він не бачив там справжніх характерів, а бачив анемічних, застиглих у сліпій покорі істот. Тому і вчинив “романтичну втечу” до Італії, яка відставала від Франції у плані соціально-економічного розвитку, але зберігала характери, нехай неоднозначні, жорстокі, але живі. Той, хто на початку життя зіткнувся з колосальним вибухом французької революції і наполеонівських походів, не міг примиритися із буденністю. Його приваблювали величні особистості Наполеону, пап і князів часів Ренесансу. Їх, безумовно, не можна вважати моральними взірцями: Наполеон знищив своїх колишніх товаришів по боротьбі за ідеали свободи, коли вони занурились у кровопролиття, і призначив себе імператором Франції. І Стендаль засудив його. Але на фоні нікчемних Бурбонів, які повернулися до влади за часи Реставрації, постать “маленького капрала” виглядала величною, і Стендаль цінував у ньому не самодержця, а республіканського генерала. В Бонапарті, також, як і в характерах часів Ренесансу, йому імпонувала пристрасть, яку Стендаль-письменник цінував вище за все.

 

 

2. Соціально-психологічний роман “Червоне і Чорне”

Перед тим як безпосередньо перейти до обговорення  роману слід зазначити що ж таке соціально-психологічний роман. Отже соціально-психологічний роман — це один із різновидів романного жанру, в якому в складних, часто екстремальних життєвих ситуаціях розкриваються багатогранні характери героїв з усім розмаїттям їхнього психологічного функціонування в контексті соціального середовища. Для соціально-психологічних творів характерне розкриття несподіваних вчинків, прихованих причин поведінки персонажів через розкриття спадкових факторів, потаємних бажань, роздумів, мрій, снів. На відміну від соціально-побутових творів, у яких увага митця прикута до повсякденного життя, зримих, передусім соціальних, причин і наслідків поведінки персонажів, автор соціально-психологічного твору досліджує взаємини особи і соціуму, враховуючи психологічні чинники: інтелектуальні зусилля, емоції, інтуїцію, свідомі й несвідомі поривання людини. Мабуть, одним з перших творів цього жанру можна назвати роман «Червоне і чорне» Стендаля, що був надрукований 1830 року. Номінальним вважається епізод, де Матильда де Ла-Моль, думаючи про Жульєна Сореля, малює його профіль — це один з елементів психологізму роману.

 

Роман “Червоне і Чорне” (1831) народився від газетної хроніки про карний злочин. Цікаво, що злочинів, подібних тому, що скоїв  Жюльєн Сорель, у Франції періоду Реставрації відбулося декілька. Хлопці (збереглися імена Берте, Лаффарга) заради кар’єри і місця у суспільстві йшли на вбивство, на зраду, на обман, і це були не жалюгідні, а досить сильні особистості.

Суди над злочинцями широко висвітлювала преса і часто інтерпретувала їх як типовий приклад низької моралі плебеїв, які, мовляв, народжуються із прихильністю до злочинної діяльності. Республіканця і наполеонівського солдата, який писав під псевдонімом “барон де Стендаль, кавалерійський офіцер”, глибоко обурювали подібні тлумачення, і він створив роман, в центр якого поставив простолюдина із гарячою кров’ю, який народився в епоху, коли старі форми життя знову повернулися на арену, в мертвий сезон епохи Реставрації. Згідно з думкою Горького, Стендаль підняв “досить буденний карний злочин на рівень історико-філософського дослідження суспільного устрою на початку ХІХ ст.”

Судову хроніку Стендаль перетворив на “хроніку ХІХ ст.”, показав провінційні Вер’єр і Безансон, аристократичний Париж через їхніх типових представників, а ланкою, яка пов’язує між собою окремі картини суспільства став Жюл’єн Сорель та його доля. Вся суть Франції епохи Реставрації втілюється в його короткому житті. Трагедія життя Сореля полягає в тому, що він народився не в свій час. І тут можна згадати концепцію людини, яка існувала в творчості Ж. - Ж. Руссо і відобразилась в його “Сповіді”. Згідно із поглядами Руссо (а для республіканця Стендаля Руссо був величезним авторитетом) людина народжується із певним духовним ядром, яке надається від Бога і складає безсмертну душу. Ядро не змінюється, ані за життя однієї людини, ані за життя всіх тих людей, які стають його носіями на протязі розвитку історії. А от оболонка ядра змінюється постійно, в залежності від обставин, в яких опиняються люди. Концепція Руссо яскраво підтверджується романом Стендаля. Якби Жюл’єн народися в епоху Наполеона, він міг би стати генералом або пером Франції, завдяки природному таланту і безпримірній хоробрості. Але він народився в епоху Реставрації, яка перехрещує усі його природні здібності і прирікає його на залежне існування через плебейське походження. Тому і кипить кров Сореля, тому і ховає він під матрацом портрет Наполеону, за який його можуть вигнати із роялістського дому Реналів. Схильність Сореля до ризику, взагалі, не може не викликати поваги. Ця людина не знає страху. Але на що є спрямованою сила його характеру? На те, щоб вабити і зачаровувати жінок. І якщо роман з мадам де Реналь виникає спочатку через честолюбство хлопця-простолюдина, якому приємно закохати в себе даму із суспільства, перед яким його родичі повинні ламати капелюхи, то роман з Матільдою де Реналь є вже справжньою грою із долею. Шлюб з Матільдою міг би надати Сорелю усе: можливість увійти у вище середовище, кар’єру, гроші. І читача захоплює ця смертельна гра двох сильних і талановитих особистостей, які не люблять одне одного, але голови згодні віддати за перемогу одне над іншим.

З початку Сорель може здаватися справжнім кар’єристом: він прагне грошей, слави, страждає від прихованого, але розриваючого його із середини гонору. Але ми, знаючи, завдяки Стендалю, про все що відбувається в його душі, чомусь поважаємо його. Чому? Тому що у Жюл’єні не має холодного розрахунку, тому що всі його вчинки говорять про гарячу душу, тому що він людина пристрасті. Він бажав закохати у себе мадам де Реналь, то й сам закохався, він мріяв використати Матильду, але їхні відносини переросли у справжній двобій двох гордих душ, двобій двох індивідуальностей. Саме пристрасть і жива кров згубили Жюл’єна, тому що народився він в епоху, яку автор оцінює як епоху, коли добре може існувати тільки труп на кладовищі. Промова Сореля під час суду є одночасно і кульмінацією і розв’язкою роману. Він в цей час схожий на лицаря, який тривалий час штурмував фортецю, а коли перемогу було вже майже досягнуто, повернувся і пішов із думкою: “а навіщо мені ця фортеця потрібна?”

Коротке життя  Сореля пройшло в полюванні за щастям, яке він розумів як реалізацію своїх честолюбних комплексів. Але  коли Матильда зробила усе, щоб врятувати його, коли “такому принадному юнаку”, портрети якого продають на вулицях у вигляді вітанок, потрібно просто сидіти, мовчати і чекати оплесків і ридання експансивних жінок під час його звільнення у залі суду (який не випадково відбувається у театрі), він неочікувано просить слова і говорить правду. Про те, що він є сином теслі із села, про те, що сільський священик із благодійних цілей допоміг йому отримати гарну освіту, про те, як він зрозумів, що якою б не була освіта, без зв’язків у післяреволюційній Франції ніяк не пробитися. Він не виправдовується. Йому смішно те, що його збираються помилувати. “Я посягнув на життя жінки, яка заслуговує тільки поваги. Я заздалегідь обдумав мій злочин і намагався вчинити його”, - кидає Сорель у зал, і тим самим сам собі підписує смертний вирок. Він сміливо йде назустріч долі, іронізує на лавці підсудних над суспільством, до якого належать присяжні (“суспільство, яке називають вищим”), він знімає маску, повертається до своєї природи. Він сам відправив себе на гільотину, розірвавши зв’язки із суспільством, яке намагається його судити. Епіграф, який письменник надав роману про долю Сореля ( “Правда, гірка правда” ) узято із останньої промови республіканця Дантона у Конвенті, після якої його було засуджено на смерть. Але Сореля не слід повністю ототожнювати із діячами Великої Французької революції, так само, як маркіза де ля Моля не слід ототожнювати із силами реакції. Кожен із них: І Жюл’єн, і маркіз, і мадам де Реналь, і старий янсеніст абат Пірар, виступають неповторними, сповненими протиріч особистостями. Особливо цікавим є характер Матільди де ля Моль, який називають “італійським” і порівнюють із цілою низкою “італійських характерів”, яка існує в творчості Стендаля. Тут можна згадати героїню новели “Ваніна Ваніні” (1829), а також героїв “Скрині й привиду” (1830), “Любовного напою” (1830) та ін. “Італійський характер” не можна вважати моральним. Його носії мають бурхливий, нерозсудливий характер, який може штовхнути, навіть, і на злочин. Але “італійський характер” є саме характером, який цікаво сприймати, і який протистоїть облудництву та анемії почуттів.

 

2.1. Багатозначність символічної назви роману Стендаля «Червоне і чорне»

 

Роман «Червоне і чорне» — соціально-психологічний, у якому простежений життєвий шлях головного героя — молодої людини покоління 20-х років XIX століття Жульєна Сореля.

Назва роману символічна і багатозначна. Ці два кольори  — червоне і чорне — відбивають ідеї роману, і соціальні проблеми суспільства, і діалектику душі героя.

Червоне і чорне. Минуле і сьогодення — епоха Наполеона  і період Реставрації. Кумиром для багатьох молодих людей початку XIX століття був Наполеон. В епоху Наполеона Жульєн Сорель міг би завдяки своїй енергії і волі прославитися на полі бою, вчинити подвиг — зробити військову кар'єру завдяки своїм особистим якостям. Він завжди носив із собою портрет Наполеона, всі свої дії і вчинки оцінював з погляду свого героя, адже «...Бонапарт, безвісний і бідний поручик, зробився владикою світу за допомогою шпаги...» Але в тому суспільстві, куди так пробивався наш герой, важливі тільки походження і гроші, людям його стану немає місця в «гарному суспільстві». Виступаючи на суді, Жульєн говорить: «...Я бачу тут людей, що забажають покарати і раз і назавжди зломити в моїй особі цю породу молодих людей низького походження, задавлених убогістю...»

Червоне і чорне. Революція і реакція. Жульєн Сорель мало схожий на революціонера на початку  роману. І все-таки наприкінці роману, на суді, ми бачимо вже не просто злочинця або егоїста — ми бачимо викривача. «Бережися цієї молодої людини з  енергійним характером... почнися знову революція, він усіх нас відправить на гільйотину», — говорить про Жульєна Сореля брат Матильди. Саме енергійність, напористість, рішучість і мужність головного героя дозволять йому виголосити на суді обвинувачувальну промову проти вищого суспільства.

Червоне і чорне. Воно в душі самого героя: жага подвигу, пошук себе, мрії про гарну освіту, про любов — і надмірне марнославство, користолюбство, прагнення пробитися, не гребуючи ніякими засобами; мрії про життя — і злочин, ешафот.

Жульєн Сорель хотів би, як його кумир Наполеон, прославитися за допомогою шпаги, військовим, але часи Наполеона пройшли, а  низьке походження Сореля не дозволить  йому зробити кар'єру. І тоді він  вирішує стати священиком, але  не тому, що щиро вірить у Бога, а заради користі. І ще: він хоче довести всім — пану де Реналю, Вально, абату Пірару, маркізу де Ла-Молю та іншим, — що досягне своєї мети, зробить кар'єру.

Жульєн мріє про любов, але сам нікого по-справжньому  не любить. Єдине почуття, яке він  відчуває до людей вищого стану, — ненависть. І коли ж він нарешті розуміє, що кохає пані де Реналь і це почуття взаємне, він вирушає на ешафот.

«От уже воістину в людині уживаются дві істоти», — думає Жульєн, знаходячись у  камері смертників.

Червоне і чорне. Мундир офіцера і сутана священика; кров пані де Реналь і жалобний одяг Матильди. Любов, каяття, віра, слухняність і страх, розпач, роздратування, лють...

Стендаль не пояснив нам, який зміст уклав  він у назву свого роману, і  кожен вільний розуміти цей зміст  по-своєму.

 

ВИСНОВОК

Серед безлічі  припущень про значення роману «Червоне і чорне» можна знайти версію, по якій Стендаль замаскував під таємними кольорами два почуття, що вирують і володіють духом Жюльена Сореля. Пристрасть – щиросердечний порив, моральна спрага, неприборканий, беззвітний потяг, і честолюбство – спрага чинів, слави, визнання, дія не по моральних переконаннях у прагненні до мети – ці два почуття боролися в Жюльєні, і кожне мало право володіти його душею. Автор розділив героя на дві частин, на двох Жюльенов: жагучого і честолюбця. І обоє вони домоглися поставлених цілей: Жюльен, схильний до природних почуттів, з відкритою душею, домігся любові пані де Реналь і був щасливий; в іншому випадку честолюбство і холоднокровність допомогли Жюльену завоювати Матильду і положення у світлі. Але щасливим від цього Жюльен так і не став. Саме така багатогранність характеру з усім розмаїттям його психологічного функціонування в контексті соціального середовища, розкриття несподіваних вчинків, прихованих причин поведінки персонажів через розкриття спадкових факторів, потаємних бажань, роздумів, мрій, снів ми можемо назвати роман Фредеріка Стендаля соціально-психологічним. 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

  1. Жан Прев «Стендаль: досвід дослідження літературної майстерності і психології письменника». «Художня література» М.-1960
  2. Зарубіжна література ХІХ століття. – К., 2000.
  3. Літературна енциклопедія. – К., 1986.
  4. Реизов Б. Г. «Стендаль: художня творчість». «Художня література». Л.-1978
  5. Стендаль «Червоне і чорне». «Правда». М. – 1959
  6. Фрид Я. «Стендаль: нарис життя і творчості». «Художня література». М.-1967

 

 


Информация о работе “Червоне і чорне” Ф.Стендаля – як соціально-психологічний роман