Барокко в литературе

Автор работы: Пользователь скрыл имя, 10 Сентября 2012 в 00:18, реферат

Описание работы


«Начиная с эпохи Возрождения череда социально-научных утопий обустройства жизни почти не прерывается. Впрочем, еще точнее было бы сказать: не иссякает. Ибо за взлетами следуют (когда проваливается очередная попытка осчастливить род людской) периоды упадка, разочарования, безвременья: за Ренессансом - маньеризм и барокко, за Просвещением и французской революцией - романтическое смятение, за коммунистической и нацистской экспансией- всемирный духовный распад.

Файлы: 1 файл

Начиная с эпохи Возрождения череда социально.docx

— 25.19 Кб (Скачать файл)

                                                                       БАРОКО В  ЛІТЕРАТУРІ

 

«Начиная с эпохи Возрождения череда социально-научных утопий обустройства жизни почти не прерывается. Впрочем, еще точнее было бы сказать: не иссякает. Ибо за взлетами следуют (когда проваливается очередная попытка осчастливить род людской) периоды упадка, разочарования, безвременья: за Ренессансом - маньеризм и барокко, за Просвещением и французской революцией - романтическое смятение, за коммунистической и нацистской экспансией- всемирный духовный распад. Энтузиастам человеческая история виделась единой прямой восходящего прогресса (в этом смысле ренессансные гуманисты, просветители или даже марксисты не слишком друг от друга отличались). На деле же речь должна бы идти о линии ломаной, если не вообще прерывистой, ибо она размыкается циклическими процессами, на нее нескладывающимися…»

 

Д. В. ЗАТОНСКИЙ ("Вопросы литературы", №3,1996г.)

 

 

ВСТУП

 

 

За свідченням авторів багатотомної “Історії естетичної думки”, “термін “бароко” вперше був уведений в період Просвітництва для позначення типу європейського живопису і скульптури”. У своєму первісному значенні він означав лише декорації, незвичайні прикраси. Потім він

поширився на архітектуру, зокрема  на культові споруди, в яких спостерігалися відмінності від класичних форм, а згодом охопив й інші види мистецтв, у тому числі й літературну творчість і, по суті, став напрямом і стилем. Західноєвропейська література XVII століття з її вишуканими епітетами, панегіриками, барвистою мовою, незвичною тропікою, алегоричністю була віднесена до бароко. “Бароко втілювало безмежність і суперечливість світу й людини, той “хаос”, який не підлягав

раціональному пізнанню, боріння різних сил, загадкову таїну сущого”. Світ в уявленні митців ХУІІ ст. постає як суперечливе поєднання часто непоєднуваного: Бога та диявола, добра та зла, світлого та темного начал і врешті-решт життя та смерті.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                                                ПЛАН

  1. Вступ.
  2. Естетика, поетика літератури Бароко.
  3. Творчість письменників Бароко.
  4. Роман Бароко.
  5. Класицизм Французької літератури.
  6. Ж.Б.Мольєр, як творець високої комедії.
  7. Заключне слово.
  8. Використана література.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Західно­європейська література XVII століття з її вишуканими  епі­тетами, панегіриками, барвистою  мовою була віднесена до бароко.

Один з видатних теоретиків і  практиків бароко Лоренцо Верніні (1598 —1680 pp.) вважав, що умовою прекрасного є його величина, тобто розміри предмета, який вважається прекрасним. Уже сама природа наділяє свої предмети якістю прекрасного, а людині залишається тільки роз­пізнати це прекрасне у творіннях природи. Людина ж обдарована особливим творчим даром. Геній повинен не лише оволодіти всіма здобутками природи, а й перемогти її. Розвінчуючи міф як втілення об'єктивної ідеї пре­красного, теоретики барокко підійшли до необхідності вводити до сфери пізнання й такі категорії, які раніше не були предметом літератури й мистецтва. Тобто в природі не лишилося нічого, що могло б стати предметом художнього освоєння.

Домінуючим принципом естетики барокко стала ілю­зорність. Література має не тільки нести освіту в маси, але й створювати в них певну ілюзію. Читача треба буквально приголомшувати, змушувати дивуватися, а це можна здійснити за допомогою введення до твору дивних картин, незвичних сцен, нагромадження образів, красно­мовства героїв. Маріно «Адоніс» (1623 p.).

Естетика бароко навідріз відмовилася від дидактичної функції поетичного мистецтва. Франческо Патриці (1529— 1597 pp.) вважав, що «зображення може бути лише вира­женням уяви поета, яка не є, однак, рисою, притаман­ною винятково поезії, оскільки експресія властива всім людям, а не лише поетам». «Предметом поезії, — пише Патриці, — має бути те, у що неможливо повірити, що є справжнім фундаментом незвичайності, яка й зобо­в'язана становити головний предмет кожної поезії».

2. Один з теоретиків барокко Т. Коррео (XVII ст.) вважав, що поет може по­рушити природний порядок речей на користь художнього розміщення матеріалу. Інший теоретик барокко —Джованні 77. Капріо — вважав поетичну творчість вищим родом мис­тецтва, бо вона може відтворити видиме й невидиме в навколишній дійсності. І робить це поезія, застосовуючи слово як надійний засіб імітації. Слово в художньому тексті має цінність, з одного боку, як образ, а з іншого — як поняття.

Як зазначає Д. Наливайко, «світ  перед людиною постав у нескінченності часу і простору, в різких контрастах і глибоких суперечностях». Однак  бароко не дало своїх теоретиків, і поступово утверджується класицизм, філо­софською основою якого став раціоналізм Рене Декарта (1596—1653 pp.). Декартові належить ідея очищення філо­софської думки від гуманістичних нашарувань доби Від­родження, орієнтація її на чисту об'єктивну природу, позбавлену специфічного людського моменту. Головною рисою його філософії був дуалізм, тобто розрив реальної дійсності на дві замкнені зони, які аж ніяк не можуть співіснувати одна з одною — духовну і матеріальну. Такі ідеї були співзвучні суспільним настроям у Франції доби Людовіка XIV, який прагнув не лише державу, а й літературу та мистецтво привести до певної відлагодженої системи. Раціоналістичні ідеї Декарта були взяті на озброєння Нікола Буало-Депрео (1636— 171J pp.), який розробив теоретичні постулати класицизму. Його праця «Мистецтво поетичне» (1674 р.) пройнята духом суворої регламентації, як цього вимагала філософія Декарта.

3. Зрозуміло, твори, що належать  до антиномично-взаємопов'язаним жанровим течіям, складаються не абсолютно синхронно і не локалізовані в якійсь єдиній точці культурного простору: низовий роман бароко раніше всього і найвиразніше розвивається в Іспанії, це так званий шахрайський роман, він справляє помітний вплив на інші національні варіанти комічного, сатиричного роману барочного (іноді це прямо виражено у заголовку - наприклад, «Англійська Гусман» 1652 Дж. Фіджі); високий роман отримав найбільший розвиток у Франції і, в свою чергу, став зразком для пасторальних, «придворно- історичних »та інших варіантів високого жанру в різних країнах. З'являються і якісь «амальгамний» (Л. Я. Потьомкіна) варіанти барочного роману, що намагаються поєднувати поетологіческіе особливості і високої та низова жанрових модифікацій. Так, філософсько-алегоричний роман бароко (Б. Грасиана, Д. Баньян) тісно пов'язаний з його низовий «комічної» лінією і сатиричної оцінкою сучасності, і деталями нравоописания, і специфікою дидактизму, однак висота алегоричних духовно-моральних «випробувань-пригод» персонажів , їх героїчний стоїцизм наближає цю жанрову модифікацію до високої лінії барочного роману, перетворює її в особливу проміжно-сполучну різновид.

4. Класицисти вважали, що призначення літератури —виховувати людину, але не шляхом читання моралей чи нотацій, а насолодою, яку-мусить давати мистецтво.

Напрям у європейській літературі та мистецтві, який уперше з'явився в  італійській культурі XVI ст., а найбільшого  розквіту досяг у Франції XVII-ст.

Визначальні риси класицизму:

       - раціоналізм  (прагнення будувати художні твори  на засадах розуму, ігнорування  особистих почуттів);

       - наслідування  зразків античного мистецтва;

       - нормативність,  встановлення вічних та непорушних  правил і законів (для драматургії  — це закон «трьох єдностей»  (дії, часу й місця);

       - обов'язкове  дотримання канонічних правил  написання творів (зображення героя  тільки при виконанні державного  обов'язку, різкий поділ дійових  осіб на позитивних та негативних, суворе дотримання пропорційності  всіх частин твору, стрункість  композиції тощо);

       - у галузі мови  класицизм ставив вимоги ясності  та чистоти, ідеалом була мова  афористична, понятійна, яка відповідала  б засадам теорії трьох стилів;

       - аристократизм,  орієнтування на вимоги, смаки  вищої-суспільної верстви;

       - встановлення  ієрархії жанрів, серед яких найважливішими  вважалися античні; поділ жанрів  на «серйозні», «високі» (трагедія, епопея, роман, елегія, ідилія) та  «низькі», «розважальні» (травестійна  поема, комедія, байка, епіграма).

5. Висока комедія Мольєра

У центрі кожної своєї п'єси Мольєр виводить персо­нажа (протагоніста), засліпленого комічною манією. Йому він протиставляє іншого героя (антагоніста), холодного  і розсудливого інтригана, який встигає  скористатися самозасліпленням протагоніста і мати від цього якийсь зиск. Напри­кінці комедії з очей протагоніста спадає полуда, і він починає бачити події у справжньому світлі.

 Мольєр не просто майстерно  вигадував смішні ситуації; він  порушував серйозні суспільні  проблеми. Чимало комічного знаходив він у бюргерському середовищі. Мольєр висміював жадобу до наживи, скнарість, егоїстичний «здоровий глузд», прагнення потрапити будь-що у «вищий світ». Висміював Мольєр і представників вищого світу, дворянства. Серед комічних персонажів Мольєра часто зустрічаємо лікарів. Вони любили оточувати свою професію ореолом таємничості й морочили хворих, наживаючись на їхніх стра­хах і легковірності. Існувало багато інших способів заробляти гроші, наприклад викладати граматику, філософію. Мольєр висміював неосвічених, але заповзятливих та корисливих лікарів і вчителів.

 

Бароко, відіграє важливу роль в історії світової літературознавчої думки, відголоски цих творчих напрямів час від часу досі з’являються в естетиці митців кінця ХХ – початку ХХІ століть, що вимагає проведення подальших досліджень у цьому напрямку.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Література :

1."Вопросы литературы", №3,1996г. (Постмодернизм в историческом интерьере.) - Д. ЗАТОНСКИЙ

1. Затонский, Д.В. Модернизм и постмодернизм [Текст] / Д.В. Затонский. — М. : Эпицентр ; Х. : Фолио, 2000. — 256 с.

2. Стельмах Я. «Кохання в стилі  барокко», «Провінціалки»

3. Затонский Д. А был ли Франсуа Рабле ренессансным гуманистом? (2000) - 68 К

4. Наливайко Д. С. Искусство: Направления, течения, стили. К., 1981.

5. Большая  советская энциклопедия - Патрици, Франческо

6. Мифология и история Древней Греции - Адонис

7. Заярная И.С. Барокко и русская поэзия ХХ столетия: типология и

преемственность художественных форм: Монографія. – К.: ВПЦ “Київський

університет”, 2004. – 405 с.

8. Ніколаєнко О.М. Бароко, класицизм, просвітництво. Література  ХУІІ –

ХУІІІ століть: Посібник для  вчителя. – Харків: Веста; Ранок, 2003. – 144 с.

9. Ж.Бордонов. Мольєр. М. 1983

10. Мокульский С., Мольер. Проблемы творчества, Л., 1935

11. Каптерева Т.,Быков В.,"Искусство Франции 17 века",М."Искусство",1971(рос).

12. Виппер Ю. Поэзия барокко и классицизма // Европейская поэзия XVII века

13. Затонский Д. 3 37 Художественные ориентиры XX века. — М.: Советский писатель, 1988. — 416 с.

14. МОДЕРНИЗМ И ПОСТМОДЕРНИЗМ  - Фолио, 2000. 256 с.

15. Українська радянська енциклопедія. У 12-ти томах. / За ред. М. Бажана. — 2-ге вид. — К., 1974—1985.

16. Статья «Декарт, Рене» - в энциклопедии «Кругосвет»


Информация о работе Барокко в литературе