Аналіз поезії Семенка і Жадана

 

У сучасних умовах проблема формування соціокультурної  компетенції учнів є актуальною й нерозривно пов’язується з навчально-виховним процесом, привертає увагу лінгвістів багатоплановістю дослідження. Українська школа повинна забезпечити створення таких умов для особистісного зростання й творчого вираження кожного учня, які б формували покоління, здатне оберігати й примножувати цінності національної культури. Мова до певної міри визначається культурою, але ступінь впливу культури ще досі не визначений. Твердження, що культура впливає на спосіб використання мови є беззаперечним, адже мова є вербальним її вираженням.  На підтвердження цього процитуємо Е.Сепіра, котрий писав: «Не можу я визнати і справжньої причинної залежності між культурою і мовою. Культуру можна визначити як те, що суспільство робить і думає. Мова є те, як думають… Цілком справедливим є і те, що історія мови й історія культури розвиваються паралельно»

Українська мова на сучасному етапі  усвідомлюється як фактор національного, економічного,  науково-технічного прогресу. Тому   необхідно   враховувати визначальну роль особистості в суспільному житті країни, яка творить і зберігає історію, відроджує національну культуру, духовність, мову. Від мовного рівня особистості залежить і її професійний рівень, а отже, рівень розвитку держави в усіх сферах: політичній, економічній, соціальній.          

Проблема національно-мовної особистості в Україні   має й певною мірою політичний характер, оскільки саме новому поколінню – сучасним учням – належить майбутнє країни, а зберігати надбання  предків,  створювати  нову  національну  культуру, національну політику неможливо   без досконалого знання рідної української мови, без любові та пошани до неї.

Увага до мови, а також до її творця – людини, зрозуміла ще й тому, що, по-перше, рівень мовної освіти завжди був і залишається визначальним у характеристиці соціального рівня народу взагалі й кожної особистості зокрема; по-друге, мова завжди виступала й виступає могутнім чинником піднесення цього рівня відображення дійсності в її національному виявленні. Соціокультурне спрямування шкiльних предметів, урiзноманiтнення методів та способів навчально-виховної дiяльностi сприятиме вихованню в підростаючого покоління патріотичних почуттів.

Складовою формування мовної особистості є її духовне становлення (І.Огієнко, І.Срезневський, В.Сухомлинський, П.Юркевич), виховання любові й поваги до рідного слова, землі, народу, його одвічних цінностей та ідеалів, усвідомлення необхідності та внутрішньої потреби в спілкуванні й пізнанні світу засобами рідної мови. Про давність цієї проблеми свідчать навчання давньоруських князів, досвід навчання та виховання в монастирях, братських школах, Києво-Могилянській академії тощо.

Провідні українські мовознавці та методисти на початку 80-х років ХХ ст. І.К.Білодід у статті «Мовознавча наука і школа» підкреслював: «Мовне виховання в школі потребує не лише засвоєння граматичних правил мови, а й придбання певної суми знань про природу людської мови, про її роль в життєдіяльності людини, знань про значення мови в житті суспільства, про мови народів світу, про контакти між народами світу і значення мов у цій справі, про фіксування і збереження у мовах понять, знань і вмінь» [1, 5]. В.М.Русанівський, аналізуючи вимоги до підручників з мови, зазначає: «Школа повинна виробити у кожного її випускника уміння володіти мовою і бажання далі оволодівати її таємницями. Ці дві навички невіддільні одна від одної. Мовні знання виробляються і закріплюються в суспільній практиці. Чим багатша ця практика, тим більша потреба в оволодінні новими словами, в умінні висловлювати свою думку, в мистецтві переконання словом, в естетичній освіті й самоосвіті. Завдання школи полягає у з’ясуванні механізму мови, у розкритті її функцій, у виробленні вміння помічати одиниці мови і свідомо користуватися ними» [7, 203].

Поняття національно-культурного  компонента у працях мовознавців  тлумачиться неоднозначно. Багато вчених уважають, що НКК є елементом семантичної  структури слова: Ю.А. Бєльчиков, О.Ю. Білозерова, Є.М. Верещагін, Т.В. Весна, А.В. Волошина, М.Г. Комлєв, В.Г. Костомаров, П.А. Содомора.

З іншого боку, НКК розглядають  більш широко, тобто не як елемент  семантичної структури слова, а  як сукупність «мікрокомпонентів» слова, як слова, які є визначальними  для духовної та матеріальної культури народу (А. Вежбицька, В.І. Кононенко, Н.І. Кушина, Н.В. Любчук, Н.О. Данилюк, О.М. Семеног).

Н.І. Кушина розуміє НКК як сукупність етномовних одиниць чи мікрокомпонентів різних його рівнів, що надають йому яскраво вираженого національного характеру. Г.Д. Томахін НКК називає країнознавчим культурним компонентом – зміст слова, який визначається історією, географією, музикою, фольклором, побутом народу. В.І. Кононенко дає таке визначення національно-культурного мовного компонента: це слова-поняття, словосполуки, що визначають типові особливості українського народного життя, етнічної культури, народних традицій, звичаїв, а через них – відмінності психічного стану, поведінки людини як носія національного характеру, національної ментальності. Н.О. Данилюк уважає НКК номінаціями які характеризують матеріальну та духовну культуру українців. На думку О.М. Семеног, НКК – це так звана етнокультурознавча лексика, яка відображає національні особливості рідної мови.

Отже, дуже вагомим є  вплив культурологічного фактора. Саме цим зумовлена актуалізація культурологічної лінії під час вивчення рідної мови в школі. Як зазначає Р.С.Дружненко, мета навчання рідної мови в сучасних загальноосвітніх навчальних закладах полягає у формуванні мовної особистості, яка розвивається в етнічному середовищі, є носієм і транслятором культурних цінностей, активно наслідує традиції використання різномовних засобів у спілкуванні [5, 1]. Національний компонент мовної особистості дає змогу розглядати мовну діяльність під кутом національно-культурної специфіки і враховувати етнопсихологічні чинники: вроджені мовні здібності, чуття мови, національний спосіб мислення, національна свідомість, національна самосвідомість, національно-мовна свідомість, несвідоме, національний характер, національне почуття, менталітет, національно-культурна мотивація. З огляду на це, формування мовних умінь і навичок учнів на уроках української мови в 10-11 класах  пов’язане з вивченням мови як оригінального феномену етносу, специфічного способу оцінювання ним світу, а тому сприяє оволодінню учнями національно-культурним мовним компонентом, поглибленню етнознань та виробленню національного колориту їхньої мови. Оригінальність відтворення етносом довкілля відображається на всіх мовних рівнях (Н. Бабич, В. Жайворонок,                      В. Кононенко та ін.). Найбільшою мірою вона представлена в національно-культурних текстах, тобто таких, у межах яких має місце культурно маркована діяльність. Національно-культурний текст є засобом навчання рідної мови та формування мовної, мовленнєвої, етнокультурної компетентності учнів. Як зазначають дослідники, підручники з рідної мови містять недостатню кількість вправ українознавчого змісту. Мало уваги приділено роботі з національно-культурними текстами, спостереженню за функціонуванням у них національно орієнтованих мовних одиниць, відтворенню, редагуванню, створенню учнями власних національно-культурних текстів на пропоновану тему. В.Кононенко [6, 43] зауважує, що володіння українською мовою як найважливішим чинником національної самоідентифікації не лише забезпечує комфортне існування індивіда в соціальному просторі, а й сприяє виробленню загальнонародних, національно окреслених поглядів і переконань, визначає національний мовний тип. Проблема набуває особливої ваги в утвердженні принципів української національної школи, коли загальногуманістичні, загальноціннісні орієнтації усвідомлюються як національно зумовлені з опорою на традиційні форми життя.

Українська мова та література, які є складовими соціокультурної моделі освіти, повинні сприяти «соціокультурному зростанню» учня. Учителю-словеснику випадає найвідповідальніша місія допомогти учнівській молоді прилучитися до культурної скарбниці українського народу.  

Особливу  увагу слід звернути на формування в учнів національних спільнот соціокультурної компетенції, а саме:  розуміння національно-культурної специфіки мовної поведінки, звичаїв, правил, норм, соціальних умов, соціальних стереотипів українського народу, зафіксованих у мові, та вміння бачити спільне й відмінне у різних мовах, культурах, цінувати свою культуру, знати й поважати культури інших народів

Реалізація методики формування соціокультурної компетенції  учнів у процесі навчання передбачає використання системи засобів: навчальних програм, методичних комплексів, навчально-методичних посібників. Аналіз програм, підручників, навчально-методичного інструментарію засвідчує необхідність систематичної цілеспрямованої роботи над реалізацією соціокультурної змістової лінії. Адже більшість учнів має поверхові знання з нашого минулого, не зовсім чітко орієнтується в соціумі, та й загалом, як показує практика, для розвитку комунікативного мовлення учнів допомагатимуть такі зразки текстів, завдань, вправ, які мають високий навчально-виховний потенціал. У забезпеченні розвитку мовно-мовленнєвих, соціокультурних компетенцій учнів на уроках української мови сприятимуть навчально-методичні посібники. В основі їх – невичерпна скарбниця навчально-виховних засобів етнопедагогіки, яка допоможе вчителю-словеснику формувати високий рівень мовно-мовленнєвої культури учня й успішно реалізовувати соціокультурну змістову лінію.

Оволодіння мовою потребує активної допомоги з боку вчителя (роз'яснення, демонстрація зразків, виправлення  помилок тощо), проте необхідно  спрямовувати учнів і на самостійне виконання завдань.

Самостійну роботу учнів на уроках української мови в 10-11 класах варто регулярно поєднувати з роботою в парах і групах, оскільки така форма організації навчальної діяльності дає кожному учневі можливість висловитись і бути почутим. У цій роботі можуть застосовуватися такі прийоми:

- самостійний переклад  уривка тексту кожним учнем  і обговорення результату роботи  в парах;

- переклад фрагмента  тексту в парах і обговорення  результатів роботи в групі  з двох-трьох пар;

- читання кожним учнем частини тексту, пошук відповіді на поставлене учителем запитання, обговорення відповіді в парах;

- читання тексту частинами  та складання короткого переказу (читають першу частину, один  учень переказує її, інший ставить  йому запитання щодо змісту, мовної форми переказу; далі читають наступний уривок і змінюють ролі у парі);

- читання з позначками (кожен учень читає матеріал  і робить на полях позначки, які показують, наскільки цей  матеріал зрозумілий для нього  (+ мені зрозуміло це, - мені зовсім  не зрозуміло це, +- мені це зрозуміло частково); далі учні в парах обговорюють зроблені позначки, у разі потреби допомагають один одному краще зрозуміти прочитане).

Важливо розширювати тематику текстів  для розвитку мовлення, зміст яких був би пов'язаний із специфікою мовної поведінки, звичаїв, правил, норм, соціальних умов, соціальних стереотипів українського народу. Отже, можна запропонувати учням:

- слухати, читати, обговорювати, переказувати тексти, визначати  їх тему, аналізувати їх будову, мікротеми, з яких вони складаються, логічні зв'язки між ними, відрізняти основну інформацію від другорядної тощо;

- придумувати, розігрувати  діалоги, складати монологічні  висловлювання про різні національні звичаї, традиції, культуру українського народу.

 

Отже, на підвищення ефективності набуття учнями соціокультурних знань впливає використання вдало дібраних форм, методів, засобів навчання. Успішне їх поєднання сприяє розвитку мовно-мовленнєвих умінь і навичок, збагачує інтелектуальну сферу учня, формує його моральні переконання. Учитель повинен проявляти послідовність у формуванні мовної, мовленнєвої, соціокультурної компетенцій учнів. Тільки система в роботі педагога, невичерпні навчально-виховні можливості використання засобів етнопедагогіки здатні забезпечити високий рівень мовно-мовленнєвої культури особистості.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Література

 

1. Білодід І.К. Мовознавча наука і школа // Мовознавство і школа / Відп. ред. М.А. Жовтобрюх. – К.: Наукова думка, 1981. – С. 5–21. 
2. Горошкіна О.М. Методика навчання української мови в загальноосвітніх навчальних закладах ІІІ-го ступеня природничо-математичного профілю: Автореф. дис. …доктора пед. наук. – К., 2005. – 40 с. 
3. Донченко Т. Мовленнєвий розвиток як науково-методична проблема // Дивослово. – 2006. – № 5. – С. 2–5. 
4. Дороз В. Вивчення української лексики в поліетномовних школах: лінгвокультурологічна робота // Дивослово. – 2005. – № 12. – С. 10–13. 
5. Дружененко Р. С. Етнопедагогічні засади формування мовленнєвих умінь і навичок учнів основної школи: Автореф. дис. … канд. пед. наук. – Херсон, 2005. – 18 с. 
6. Кононенко В. Етнологічні засади вивчення української мови // Українська мова в освіті: Зб. матеріалів Всеукр. наук. конф. – Івано-Франківськ: Плай, 2000. – С. 43–56. 
7. Русанівський В.М. Наукові вимоги до сучасних підручників з мови // Мовознавство і школа / Відп. ред. М.А. Жовтобрюх. – К.: Наукова думка, 1981. – С. 201–217.