Аналіз поеми Дж. Г. Байрона «Дон Жуан» в аспекті духовності

Зміст

Вступ ……………………………………………………………..………...3 – 5

 

Розділ І.  Концепція духовності в літературі……………………............6 – 11

          1.1. Духовність як літературознавча категорія………….…….......6 – 8                    

1.2. Ознаки духовності в англійському романтизмі………..........8 – 12                      

1.3. Творчість Дж. Г. Байрона в контексті духовності……...….12 – 19                     

1.4. Висновки до першого розділу…………………………...….…….19                                 

 

Розділ ІІ. Аналіз поеми Дж. Г. Байрона «Дон Жуан» в аспекті духовності………………………………………………………...….......20 – 29                      

           2.1. Проблематика поеми Дж. Г. Байрона «Дон Жуан»...……...20 – 21

           2.2. Духовний потенціал образів поеми………………..……….22 – 28

2.3. Висновки до другого розділу……………………..………...28 – 29

 

Висновки …………………………………………………….…………..30 – 31

Список використаної літератури…………………………….……………....32

 

 

Вступ

 

 

“I’ll therefore take our ancient friend Don Juan”

Дж. Г. Байрон.

 

 

Творчість Байрона, завдяки поетичній пристрасності, волелюбним ідеям, могутньому протестові проти будь-якої тиранії, відіграла значну роль у формуванні багатьох поетів-романтиків. Вона мала певний вплив і на розвиток української літератури. Поетом “великим” і “знаменитим” називав Байрона Т. Шевченко. Українську перекладну байроніану започаткував М. Костомаров віршами з циклу “Єврейські мелодії”, які були опубліковані в харківському альманасі «Сніп» (1-й вип., 1841). Окремі твори Байрона переклали І. Наумович, О. Кониський, І. Верхратський, О. Навроцький, М. Старицький, Б. Грінченко, Леся Українка та ін. Найвизначнішими е переклади П. Куліша (перша пісня “Дон Жуана”, 1891; “Чайльд-Гарольдова мандрівка”, 1894, опублікована І. Франко, 1905), П. Грабовського (“Шільйонський в'язень”, 1894, та ін.), І. Франка (“Каїн”, 1879; уривок з роману “Дон Жуан” – “Новогрецька пісня”, 1885). У 1889 вийшла філософська поема І. Франка “Смерть Каїна”, у якій він інтерпретує біблійні образи англійського поета і водночас полемізує з ними (Франків Каїн на відміну від Байронового, який залишається гордим індивідуалістом, виступає в кінці твору як невід'ємна від людської громадськості особистість). У радянський період твори Байрона перекладали Є. Тимченко (“Каїн”), Д. Загул (“Мазепа”), М. Рошківський (“Манфред”), Ю. Корецький (“Трагедії”), Д. Паламарчук (“Лірика”), М. Кабалюк (“Шільйонський в'язень” та ін.), С. Голованівський (“Дон Жуан”). Творчість Байрона досліджували І. Франко (ст. “Лорд Байрон”, 1894, та ін.), К. Лукачівський (реферативний огляд творчості поета, 1888), П. Филипович, С. Родзевич, І. Журавська, Д. Кузик, Л. Герасимчук, Д. Наливайко та ін. Історія літератури знає чимало образів величезної загальнолюдської значущості, але образ найпопулярнішого ловеласа Дон Жуана користувався величезною популярністю. Згідно легенді, образ вельми заповзятливого спокусника виник не тільки як художнє узагальнення. Учені розпізнали у ньому риси реального обличчя – Дона Хуана Теноріо, придворного кастильського короля Педро Жорстокого  ( XIV ст). Отже «… прикріплення ряду легенд до певних осіб…мало на меті підкреслити, що перед нами не вигадка,  бувальщина. Це надавало історії більш повчальний характер… Фактичність повинна була возвеличити життєву значимість»1 [3, 26]. За чотири сторіччя у всесвітній літературі було створено безліч версій безсмертного героя: про нього писали Тирсо де Моліна ( 1630),  Мольєр ( 1665), М. Гумільов ( 1910, 1912) та інші. 

Обрана тема має пізнавальне значення, допомагає відчути дух байронівської епохи, вир почуттів самого автора. У своїх творах Байрон розробляв вічну проблематику добра і зла, зради і вірності, любові і ненависті, що не втратила актуальності сьогодні.

Предметом нашого дослідження є поема Байрона «Дон Жуан» (1824). Об'єктом дослідження є своєрідність духовної інтерпретації  Байроном образу Дон Жуана.

Метою нашої наукової  роботи є дослідження способів вираження духовності на матеріалі найважливішого і наймасштабнішого твору  пізнього етапу творчості  Байрона «Дон Жуан». Для реалізації окресленої мети необхідно було виконати такі завдання:

• уточнити зміст категорій «душа», «дух», «духовність», відповідно до сучасних літературознавчих концепцій;
• проаналізувати поему  Байрона «Дон Жуан» у визначеному темою аспекті;
• дослідити співвіднесеність авторського світогляду, культури й духовності у вищезгаданому творі;
• визначити специфіку функціонування образу Дон Жуана у культурно-історичному контексті тогочасного періоду та зумовленість його  трактування менталітетом нації, її соціокультурними цінностями, відображеними у концептуальній системі письменника;
• виявити причини інтересу до образу Дон Жуана в літературній свідомості від давнини до сучасності.

Новизна нашої наукової роботи визначена метою та завданнями з точки зору вираження духовності на матеріалі найважливішого і наймасштабнішого твору  пізнього етапу творчості Дж. Г. Байрона «Дон Жуан». До нас ще ніхто не розглядав цей твір у такій концепції.

Методи дослідження зумовлені поставленою метою та завданнями роботи. У дослідженні були застосовані методи історико-біографічного опису, тематично-проблематичного, а також порівняльно-типологічного аналізу літератури тогочасного періоду.

Робота має традиційну структуру, та включає в себе вступ, 2 розділи, висновки та бібліографічні відомості. Обсяг роботи – 30 аркушів, схеми та таблиці відсутні.

 

 

 

 

 

 

Розділ І. Концепція духовності в літературі

 

1. Духовність як літературознавча категорія

 

Кожна епоха та цивілізація подавали своє розуміння тлумачення духовності. Але, на думку А. Козлова, найважливішим саме для розуміння сутності таких явищ як душа, дух і духовність людини  слід вважати етап усвідомлення людиною і людством себе самих і навколишнього світу – осмислення.  Саме на цьому етапі «людські душі» стають «світлими» і «праведними», «ангельськими» або «чорними», «брудними» й «демонічними»; дух людини також набирає ознак «доброго» чи «злого», «світлого» або «чорного». Люди навчилися саме так характеризувати свої душі тільки в останні дві – три тисячі років, і лише після того,  як навчилися оцінювати бажання, думки й головне – наміри людей як «богоугодні» чи «не богоугодні». Саме за цими критеріями пов’язано й той факт, що людина може бути «бездушною». Те ж саме і з «духом» людини – вона має добрий чи злий дух, якщо здійснює «богоугодні» чи, відповідно «не богоугодні» дії або не вона його не має зовсім – якщо людина спрямовує їх ні на добро, ні на зло природі й іншим людям, а просто «не відає, що творить» [6, 61]. Духовність – відмова від низьких, грубо чуттєвих інтересів, прагнення до внутрішньої досконалості, вищості духу. Духовність у самому загальному розумінні – сукупність прояву духу в світі і в людині.

Отже, духовність людини – це не тільки спрямованість її внутрішнього світу й діяльності на добро – чи злотворення в навколишній дійсності, а й спрямованість самого її способу життя. Частково духовність можна визначити як сукупність алгоритмів поведінки, що дозволяє людині співіснувати в гармонії з навколишнім середовищем та іншими людьми.

Сутність духовності фактично визначає суспільну сутність та цінність людини – це її основна функція. Основними складовими духовності, безумовно, є душа, дух людини, соціуму, суспільства й людства – це виявлені чи продемонстровані жестами, словами, діями, вчинками програмні спрямування й цілеспрямування майбутніх дій, діяльності й самих способів їхнього існування. Що ж фактично спільного в уявленнях, знаннях, поняттях людей, а головне – у художніх образах і художніх моделях різних епох про душу, дух і духовність, тобто що ж спільного в основних образах і творах.

Поняття «душевний», «бездушний», «духовний» і «бездуховний» та їм подібні – це похідні – у літературі їх багато [1, 260]. У літературі терміни «духовність» та «антидуховність» розглядаються як такі поняття, котрі потрібні нам для розрізнення спрямованості наших намірів на «добро» (духовність) і «зло» (антидуховність). За добро вважається зазвичай все те, що сприяє вчасному, бажаному й потрібному людям зародженню, розвиткові, розквітові й занепадові всього живого й нешкідливого всьому живому на Землі. Високодуховною розглядається боротьба проти зла й проти тих, хто творить її. За зло – все те, що заважає бажаному й потрібному людям зародженню, розвиткові, розквітові й занепадові всього живого й нешкідливого всьому живому на Землі, а також боротьба проти добра.

 Процес осмислення духовності та ментальності – надзвичайно складний. І на всіх етапах кожної епохи з’являються нові матеріали (від Геракліта до В. Вернадського), які давали надійні підстави для побудови реалістичних науково переконливих концепцій духовності. Проблеми духовності та ментальності літератури особливої ваги набирають сьогодні, коли світова криза акцентує свою увагу на зовсім інших цінностях. Духовність в літературі – це насамперед бачення і розуміння автором тих чи інших моральних цінностей, що зумовлюють вчинки героїв, їх становище в соціумі; це то добро, яке творить людина. Крім того, будь-який образ у творі не може співіснувати без передачі або взаємного обміну цінностями з оточуючими. В цьому і полягає формування духовного образу. Хоча передача цінностей може відбуватися не лише добровільно, але й під силою примусу сильнішого (нав’язування завойовниками своїх цінностей завойованими), під силою впливу слабшого, але значно багатшого цінностями, ніж сильніший завойовник. І якими цінностями люди обмінюються частіше (матеріальними чи духовними) – це ще питання з питань.  Проте беззаперечним є той факт, що духовний потенціал завжди відіграє вагому роль у житті людини.

 

1.2. Ознаки духовності в англійському романтизмі

 

В Англії, на відміну від Німеччини, романтизм довгий час сам себе не усвідомлював, хоча романтичні тенденції там проявилися ще у ХУІІІ ст. (іронічна самооцінка, антіраціоналізм, уявлення про “оригінальність”, “незвичність”, “непояснимість”, тяжіння до старини).

Одночасно з Великою Французькою в Англії відбувалася своя революція, набагато тихіша, але не менш трагічна, – революція індустріальна. Вмирала “old kind England” (стара, добра Анлія), “green wood’s England” (Англія часів зеленого лісу), народжувалась “workshop of the world” (майстерня світу ) [1, 98]. Англія почала будувати суспільство буржуазної демократії іще у ХVІІІ ст. Отримавши права, рівні з аристократами, буржуа ринулися до штурму суспільства. Аристократи не могли конкурувати із ними у плані винахідливості, діловитості, хитрості. В результаті, наприклад, лорд Дж. Г. Байрон через нестачу коштів вимушений був продати власний родовий маєток, який його пращури отримала як нагороду за служіння Британії. І вихований за законами родової честі дворянин, простий селянин, нащадок вільних йоменів, відчував себе безсилим перед новою силою. Англійський романтизм розвився на ґрунті розгубленості людей художнього мислення перед світом буржуазного процвітання; і умовно розділяється на три покоління: старше (Блейк, Вордсворт, Кольрідж, Сауті, Скотт ), середнє ( Байрон, Шеллі, Кітс), молодше (Карлейль).

В. Блейк передбачив розвиток романтизму трохи не на двадцять років, за життя був відомий невеликій купці шанувальників, його творчість була оцінена пізніше. Творчість В. Блейка вважається романтичною через те, що в ній постійно відчувається опір часу. Гравер і поет створив свій власний світ. Його творчість нагадує сни наяву, причому В. Блейк усе життя щиро вірив: він бачить золотих птахів на деревах, веде бесіди із Сократом, Данте, Христом. Духовність у творах В. Блейка проявляється в тому,що він постійно намагався звести небо і землю, побачити небесне у буденному. “В одній миті бачити вічність, і небо – у цвітінні квітки”, – так поет сформулював власне кредо[1, 108]. Його твори (“Пісні невинності” (1789), “Пісні досвіду” (1794 ), “Шлюб Неба і Аду” (1790), “Книга Уризена” (1794), “Ієрусалім, або Втілення Гіганта Альбіона” (1804), “Привід Авеля” (1821) демонструють абсолютну чужість Блейка передовій науці свого часу. Сучасний йому світ поет порівнював із чудесною церквою, до якої уліз брудний змій й загадив її (“Я бачив храм…”).

Імена Вордстворта і Кольріджа часто задуються поряд, тому що вони є представниками так званої “озерної школи” (“лейкісти”). Вордсворт вважається в Англії одним із найзначніших, якщо не найзначнішим поетом. У 1798 році Вордсворт разом із Кольріджем видає збірку “Ліричні балади”. Збірку відкривала поема Кольріджа “Сказання про старого морехода”, таємнича історія про помсту природи тим, хто її не поважає. Семюель Тейлор Кольрідж з дев’ятнадцяти років почав приймати опіум (досить розповсюджена розвага в середовищі богемно налаштованих романтиків), і це суттєво скоротило його творчий шлях. Але “старий мореплавець” залишився в історії світової літератури.

В. Скотт, шотландський баронет ( справжнє ім’я – герцоґ Бокль), походив із фамілії, внесеної до історичних анналів. Все життя В. Скотта було присвяченим історії: він збирав історичний шотландський фольклор, колекціонував рукописи й антикваріат. До літератури В. Скотт прийшов досить пізно, у тридцять три роки. У 1805 р. він опублікував свої “Пісні шотландського кордону”. До якої надійшли як фольклорні, так і авторські балади. А у сорок два роки письменник вперше представив на суд публіки свої історичні романи, які мали великий вплив на формування не лише патріотизму, а й духовності у читача В. Скотт шукав свій власний шлях. Після довгих пошуків йому вдалося створити універсальну структуру історичного роману, провівши перерозподіл реального і вигаданого так, щоб показати - не життя історичних осіб, а постійний рух історії, який не може зупинити жодна з видатних особистостей, є справжнім об’єктом, вартим уваги художника. Погляд В. Скотта на розвиток людського суспільства називають провідеціалістським ( від лат. Providence – Божа воля ). Тут В. Скотт іде слідом за Шекспіром. Історичні хроніки Шекспіра осягали національну історію, але на рівні “історії королів”, В. Скотт перевів історичних особистостей у площину фону, а на авансцену подій вивід вигаданих персонажів, на долю яких має вплив розлад між стариною й новизною, зміна епох. Таким чином В. Скотт показав: рушійною силою історії виступає народ, саме народне життя як могутня духовна сила є основним об’єктом художнього дослідження В. Скотта. Його старина ніколи не буває розмитою, туманною, фантастичною. В. Скотт є абсолютно точним у зображенні історичних реалій, тому вважається, що він розробив явище історичного колориту, тобто майстерно показав своєрідність певної епохи. Іще одна деталь: попередники В. Скотта зображували історію заради історії, демонстрували свої видатні знання, і таким чином збагачували знання читачів, але заради самих знань. У В. Скотта не так: він знає історичну епоху детально, але завжди пов’язує її із сучасними проблемами, показуючи, як подібні проблеми знаходити своє вирішення у минулому. Головні герої його творів також, як і традиційний happy end, завжди втілюють авторський моральний ідеал і відповідають особливостям романтичного суб’єктивізму.

Дж. Г. Байрон на загальносвітовому рівні вважається найкрупнішою фігурою англійського романтизму. “Поетом погоди” назвав його А. Пушкін [3, 1]. Красивий, але кривий на одну ногу, Байрон нібито особисто втілював своїх величних, але скалічених морально героїв. Його ранні поезії склали збірку “Часи дозвілля” ( 1807 ), в якій студент Кембріджського університету висловив своє ставлення до сучасності (“Дім батьків, ти прийшов до розору…” ) і продемонстрував, у всякому випадку – на словах, легковажне ставлення до поезії. Можливо поетичний дар вразив сучасників, можливо – зневажливий погляд на людство, але збірка викликала низку негативних рецензій з боку романтиків старшого покоління ( особливо з боку “лейкистів” ). Молодий поет відповів полемічним твором, в якому висловив власне розуміння місця художника у суспільстві. “Англійські барди та шотландські оглядачі” ( 1809 ) є поетичною, сповненою сарказму, сатирою на стан англійської літератури романтичної доби. Споглядальна позиція “лейкистів” здається йому смішною, їхній відрив від реальності – злочинним. Він називає своїми вчителями сатириків ХУІІІ ст. – Свіфта ( якого в Англії вважають божевільним генієм ), Філдінга, декларує власну належність до просвітницького культу Розуму. Хоча творчість Дж. Г. Байрона, безумовно, носила високо духовний характер, про це свідчить його небажання бачити сучасну йому Англію, в якій його давній і славетний рід відтепер мало що означав. З’явилися нові цінності, головними з яких стали гроші.