Абсурд та образ бунтаря в романі А.Камю «Перша людина»

   Філософія А. Камю та його погляди на життя вибудовані на відчаї, викликаний не думкою про мерзотність життя і людини , а думкою про велич особи, нездатної знайти зв'язок з байдужим, інколи незрозумілим, але прекрасним, світом. Це в молодому віці А. Камю висловився: "Хочеш бути філософом - пиши роман". Він бажав, як і інші письменники та філософи, перетворити художню творчість та художній світ на полігон для філософських експериментів та ідей. Оскільки у їх основі лежить поняття абсурду [2].

   Втім якщо абсурд розглядався до цих пір як певний висновок, то А. Камю починає розглядає його як відправний пункт, початкову точку зору, старт. Мова йде не про метафізику, а про опис «хвороби духу» в її чистому вигляді [1, c. 349 ]

   В одній з  газет А. Камю пише: "Виявити абсурдність життя – аж ніяк не завершення, а тільки початок…. Нас цікавить не це відкриття саме по собі, а його наслідки й правила поведінки, що з нього випливають". Французький письменник  тлумачить це явище в дещо іншому, філософському плані, передусім як наслідок "метафізичного прозріння людини", котра осягає своє дійсне, глибоко трагічне та абсурдне положення у всесвіті. Їй відкриваються певні істини: люди самі під порожнім небом; смерть – це зникнення безповоротне, безжальне, нестримне та абсолютне; життя позбавлене вищого призначення, сенсу та змісту, а розуміння "нульового результату" активної діяльності людини, який спричиняється смертю, знецінює саму активність [9, с. 17].

   А.Камю чинне  місце в своїх доробках відводить світу переживань, настроїв, відчуттів і думок тієї особи, яку він сам назвав "абсурдною людиною" Письменник підкреслює, що "абсурдна людина" – це пряма протилежність людині, яка змирилася, це вільна, не скута тягарем обов’язків людина, це індивідум. Усвідомивши байдужу безмовність світу і втративши віру в бога, "абсурдна людина" приходить до висновку, що джерелом всіх своїх цінностей, єдино правним володарем і суддею свого життя може бути тільки вона сама. У цих поглядах і виражається свобода та неповторність людини,  яких у неї ніхто не може відняти, які підносять її до небес і роблять подібною до бога. А. Камю зробив висновок, що для "абсурдної людини" життя варте того, щоб бути прожитим, а смерть, як фізична, так і метафізична є негідним, нестерпним та непримиримим для неї виходом [10, c. 280-281].

   Абсурдна людина, за словами А. Камю, "нічого не робить заради вічності і не заперечує цього. Не то щоб їй взагалі була чужа ностальгія. Але вона віддає перевагу своїй мужності і своїй здатності мислити. … Впевнившись, що свобода має свій кінець, в відсутності майбуття, у бунті і в тлінності свідомості, вона готова продовжити свої діяння в тому часі, який їй відпущений життям. Тут її поле, місце її дій, звільнене від будь-якого суду, окрім її власного. Триваліше життя не означає для неї іншого життя" [7, c. 60]

   А. Камю протиставляє свій образ абсурдної людини традиційним і сучасним моральним, філософським та релігійним уявленням про людську природу. Людина абсурду - це специфічний філософський витвір, своєрідний мистецький шедевр. Створення такого типу людини та висвітлення через неї абсурдності світу - виклик в першу чергу релігійному підходу до людини, а також проти вчень, що нав'язують людині моральні норми ззовні, - згідно приписів суспільства, заповідям релігії та моральним  та етичним нормам [5].

   "Абсурдна людина" А. Камю заперечує універсальні етичні норми. Єдиними її цінностями стають ясність бачення, повнота та широта переживання. На людині немає гріха і єдиною шкалою для оцінки її існування є достовірність, правильність, вірність та автентичність вибору [8, c. 15].

  А. Камю вважає, що абсурдна людина не повинна приймати традиційну концепцію, що встановлює зв'язок між причинами і наслідками вчинків.

  І хоча розум абсурдної людини, як зазначає письменник, "готовий до розплати" [7, c. 61], він робить це не тому, що відчуває за собою яку-небудь провину, гріховність, або ж тягар. Для такої людини, "існує відповідальність, але не існує провини" [7, c. 61]. Формальні правила і повчання етики та моралі, розрахунки науки втрачають для абсурдної людини свій первинний сенс. Повчальні лише живі приклади, що доносять істинність людських життів [5].

  А. Камю вважає, що абсурдна людина, що займається своїм духовним самовихованням - це людина, що повстає проти уготованої їй долі, людина, що не упокорюється з об'єктивними і суб'єктивними умовами свого існування і така людина повинна бути творчою [1, c. 359-360].

   А. Камю приходить до висновку, що життя людини є абсурдним, але наповненим абсурдом воно стає лише тоді, колі людина намагається зрозуміти себе, своє життя та світ навколо себе. В результаті у людини може виникнути ідея покінчити зі своїм життям, але на думку А. Камю це не правильне рішення, оскільки тоді людина зазнає поразки – вона тікає від абсурду.

   А. Камю вважає, що людина здатна повною мірою відчути щастя лише тоді, коли усвідомить та прийме свою долю, але не зміриться з нею. Людина повинна збагнути, що життя варте того щоб його прожили, відчули кожною клітиною своєї плоті, людина повинна продовжувати жити та боротися з абсурдністю свого існування, і розуміти, що ніколи не зможе вийти переможцем з  у цій боротьби.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Абсурд та бунт в романі А.Камю «Перша людина»

   Як повинна діяти людина, коли збагне, що світ наповнений абсурдом, що світ і є абсурд, і нічого крім абсурду ? А. Камю стверджує – бунтувати. Він вважає, що абсурд набуває сенсу, коли людина його заперечує, не погоджується з ним, нищить його. Абсурд набуває змісту та сенсу, коли стає бунтом. У «Першій людині» А. Камю бунт є універсальним. Бунт - це базовий елемент людського буття

   Бунт — це невтомна боротьба з незбагненним та ірраціональним в світі, відмова від брехливих ілюзій та розходжень в моралі. Головний герої роману «Перша людина» Жак Кормері змушений жити постійними та нескінченними вивертами долі і в них знаходити виправдання для свого життя.

   Як стверджує А. Камю, бунт є постійним протестом проти існуючого абсурду. Жак переноситься від відчуття відчуженості по відношенню до самого собі і світу до стану, що долає повне відчуження, коли в свідомість головного героя входять ідеї свободи.

   Полум'я бунту освітлює всю цінність абсурду - свобода і пристрасть, а також свідомість, що не змогла змиритися. Жак Кормері вважає, що слід підкоритися полум'яній пристрасті, яка керує людиною в його боротьбі, а не долі, яка сліпо веде людство [8].

   А. Камю зображає приреченість головного героя, але, не дивлячись на неї Жак Кормері хоче боротися. І це не безглузда або нікчемна боротьба. Це виправдана дія. Адже існує абсурд людського життя, але є також десь в глибині людини протест проти зневажливого підпорядкування та приниження. Дух бунту у Жака народжується в той момент коли він бачить, що щілина між ним самим та його долею не заповнена ніякою вищою метою та вищою ціллю, через них не перекинуто ніякого мосту, який би спрямував його в рай божий чи рай людський. А. Камю говорить, що людина і тільки людина володіє здібністю бунтувати.

   Для А. Камю, світогляд бунту є моральною установкою, здатною покласти початок певним ціннісним орієнтирам, важливим для всього людства. Бунтуючи Жак протестує проти абсурду і обставин, він вимагає ясності і порядку. Бунт додає життю головного героя цінності і стає виразом презирства до власної долі і актом боротьби волі з реальністю, що може перевершити її. Бунт Жака Кормері свідчить про наявність свободи в світі в якому він живе і про велич його духу [8].

   А. Камю наголошує на тому, що людина здатна перемогти певний прояв зла чи абсурду у людській долі, але їй ніколи не вдасться перемогти загальну абсурдність всесвіту. "Що таке життя?" запитує вчитель Бернар , і сам відповідає, що це "нескінченна поразка". Це є головна ідея, яку письменник намагається передати за допомогою роману «Перша людина» – наше життя і є нескінченним бунтом та боротьбою проти того, що завжди сильніше за кожного з нас, з тим, чого люди не можуть перемогти .

   А. Камю твердить, що бунт можливий лише за умови існування суспільства, у якому за теоретичною рівністю прихована величезна нерівність. Крім того, письменник вважає, що "бунт – це справа людини обізнаної, яка чітко усвідомлює свої права". З цього випливає, що людина бунту не може з'явитися в суспільстві, де панують тільки міфи та традиції, і де відповіді на всі спірні запитання вже визначені вищою священною силою. Саме тому письменник виводить Жака з світу нерівності і надає йому освіту, він звільняє свого героя від обов’язків перед традиціями та церквою, надаючи Жакові простору.

   А. Камю пише, що в цьому "світі немає проблеми бунту, як немає ніяких реальних проблем, оскільки всі відповіді данні раз і на завжди" [7, c.133]. Так А. Камю виводить своє розуміння бунтуючої людини, втілюючи свою модель людини бунту в Жакові Кормері. Він вважає, що "Людина, яка бунтує, це людина, яка живе до чи після священного, та вимагає людського порядку, за яким і відповіді будуть людськими, тобто розумно сформульованими" [7, c.133].

   На цвинтарі перед могилою батька Жак Кормері усвідомлює всю абсурдність життя, він починає переставати вірити у існування "священних" відповідей, усвідомлюючи існуючу нерівність у суспільстві, він прагне розв’язати суперечності, що з цього випливають [8].

   Поступово до  Жака приходить усвідомлення  того, що кожна людина повинна пам'ятати, що не можна підкорятися, що у всіх умовах і при всіх обставинах слід зберігати свою людську гідність, чого б це не коштувало, які б зусилля не приходилося докладати задля її збереження. Він розуміє, що людина завжди зобов'язана стояти на варті людяності. Люди повинні пам'ятати, що навіть найменша поступка ворожим силам може привести до надзвичайно трагічних та катастрофічних наслідків: велике зло або ж найменша прикрість, заподіяні лише одній людині страждання, стають колективною проблемою .

   Поступово Жак  осягає цінності, заради яких проводиться заперечення. Це приводить, згідно А. Камю, до того, що в процесі бунту, початого наодинці, між людьми встановлюється солідарність, - що знаходить вираз у формулі: «Я бунтую, отже, ми існуємо» [7, c. 315; 12, c. 282-283].

   Бунтуючи Жак Кормері стверджує цінність людської свободи та людського життя. В процесі бунту відновлюється значення вільного та дійсного діалогу між людьми. Діалог, на думку французького письменника, є початковим та базовим типом взаємовідносин в спільному житті людей, коли кожен визнає за іншим наявність цілісної, індивідуальної і гармонійної особи. Як відзначає А. Камю, діалог - це основа існування людини як соціальної істоти. Такий висновок письменник вкладає в роздуми Жака Кормері [8].

   Через бунт  головного героя А.Камю розкриває  поняття абсурду в своєму романі  «Перша людина».

   Абсурд у творі виражає неможливість існування, суперечливість світу. Абсурд є по своїй суті втрата всіх ілюзій. Але виворіт буття, його справжня тнезрозуміла сутність, яка не знаходить в собі нормального пояснення, що і здається неправильним і неможливим. Абсурд виражається у всьому: у житті Жака, в бідності його сім’ї, в неможливості нормального спілкуватися з членами власної родини, в бар’єрі між головним героєм та його напівглухою матір’ю, навіть у любові його дядька. З роману ми бачимо, що  першою умовою абсурду стає безлад. Страшний і тотальний, що охопилює весь світ Жака, безлад, який не залишає каменя на камені від колишніх солодких ілюзій. Вже в зрілому віці Жак Кормері кидається з боку в бік і не може знайти нічого знайомого та зрозумілого для нього.

   Не дивно, що Жака охоплює нестерпне бажання зануритися в спокій і порядок, знайти знову свій знайомий та зрозумілий йому світ. Це і є друга умова абсурду - ностальгія, пристрасна і безперервна.

   Слідом за ностальгією до Жака приходить усвідомленя того, що світ настільки дорогий його серцю логіки залишився далеко позаду, і що доля невідворотно наздоганяє і перегороджує шлях назад. Він розуміє, що нічого не може зробити. Його життя стає томливим і тягучим. Прийти до цього осмислення головному герою допомагає приклад короткого, але насиченого життя його померлого батька. Він відчуває безжалісність долі, яка обтяжує людину і змушує її страждати. Повертаючись до Парижу в жаркій каюті корабля Жак бачить, що все його життя було пристрасної та гарячої битвою, і раптом він розуміє, що програв її. Це третя умова абсурду, яка проглядається в цьому романі – фатум.

   Головний герой все ж не погоджується з усіма цими об'єктивно визнаними ним самим же висновками, він може відчути абсурд, відчути його холодний вогонь, який спопеляє на своєму шляху все. І ось абсурдність стає хворобливою пристрастю з того моменту, як він усвідомлює її.

   На нашу думку, саме по собі відчуття абсурду є далеко не позитивним. Виходячи в стану Жака Кормері, людина, що відчуває абсурд, відчуває одночасно і найглибший внутрішній дискомфорт, який веде до думки припинення цього дискомфорту.

   Що ж стосується поняття абсурду, все набагато простіше. Що відбувається, коли людина, визнавши існування незнайомого їй світу, відразу ж відмовляється від нього? В романі «Перша людина» зходяться два непримиренних ворога – невідоме та розум. Абсурдно. Ці два поняття не можуть ужитися під одним дахом, і між ними проходить тріщина, яка незабаром розростається в цілий прірву. Ми можемо прийти до висновку, що абсурд в романі - це розкол, невідповідність між світом і людиною.

   Немає сумнівів, що через поняття абсурду в романі «Перша людина» Альберт Камю намагається висловити недосконалість нашого світу. Абсурд у всіх його формах - це щось, що не підлягає класифікації. І світ, часто неправильний і жорстокий, яким його бачить і Жак, постає перед ним та нами без прикрас, у своєму природному вигляді. Що роблять люди, бачачи всеосяжний хаос? Вони або "закривають очі і затикають вуха" і занурюються назад в свої ілюзії (що означає, що вони не досягли стану абсурду), або втрачають голову і протестують, впадаючи в запої, сварячись з сусідами, здійснюючи вбивства і терористичні акти, звикаючи до наркотиків або одного разу вбиваючи себе. Все це ми бачимо на прикладі сусідів та оточення родини Кормері. [8].

   Після такої невтішної картини можна подумати, що роман описує  виключно песимістичні настрої всіх героїв. Якщо вдуматися, то неважко зрозуміти, що всі формально протестуючі дійові особи твору відійшли від абсурдної логіки, яку ми взяли за передумову наших роздумів. Одного вони не зрозуміли: з абсурдом не можна погоджуватися, людина повинна виявляти протест. Відступ від цього пункту є протиприродним рішенням, а погодившись з абсурдом, людина починає піддаватися звичайній людський логіці, відкидаючи таким чином або визнання безладу, або свою власну природу.