Місце і роль Т. Шевченка в національно-культурному відродженні українського народу

 

Міністерство освіти і науки України

Харківський національний університет радіоелектроніки

 

 

 

Кафедра українознавства

 

 

 

 

 

 

 

Контрольна робота

Тема: «Місце і роль Т. Шевченка в національно-культурному відродженні українського народу»

Дисципліна: «Історія української культури»

 

 

 

 

                                                                                     Виконав

                                                                                      студент групи ІНФ-14-2

                                                                                      Редька Олександр Сергійович

 

 

 

 

 

 

2014

ЗМІСТ

 

ВСТУП

 

На сучасному етапі становлення української науки посилюється увага до процесів культурного розвитку та впливу особистості на розвиток соціуму. Звідси необхідним є дослідження формовиявів національного самоствердження подвижників української нації, а також їхнього впливу на розвиток національної ідентичності українців.

Тарас Шевченко як воістину народний митець успадкував усі таланти й духовні риси свого давнього, життєздатного, вільнолюбного, великодушного народу. Тарас Григорович сягнув верховин української і вселюдської культури як геніальний поет, мислитель, художник-академік. Саме він стає найвидатнішою постаттю національно-визвольного руху 40—50-х pp. XIX століття. В історичному розвитку України, в її літературі, мистецтві, культурі Кобзар  посідає найважливіше місце. Його творчість мала вирішальне значення в становленні й розвитку нової української літератури та  образотворчого мистецтва,  утвердивши в них загальнолюдські демократичні цінності та піднісши їх до рівня передових мистецьких осередків світу. У своїх пориваннях Шевченко звернувся до тем, проблем та ідей (соціальних, політичних, філософських, історичних, художніх), які до нього ще не порушувалися в українській літературі або порушувалися надто несміливо й соціально обмежено. Збагачуючи українську спадщину новими життєвими темами й ідеями, Шевченко став новатором і навіть основоположником нових художніх форм та засобів.

 

 

1 МІСЦЕ І РОЛЬ  Т. ШЕВЧЕНКА В НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНОМУ ВІДРОДЖЕННІ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

 

1.1. Перша збірка поезій Т. Шевченка «Кобзар» та її роль у розвитку національної самосвідомості українського народу.

Незмірно глибокий, безперечно вирішальний і визначальний вплив на національно-культурне відродження і формування та розвиток національної самосвідомості українського народу, на весь подальший шлях України справила художня творчість і вся діяльність великого національного поета Тараса Григоровича Шевченка. «Він був селянський син і став князем в царстві духа. Він був кріпак і став великою силою в громаді людських культур», — говорив про Шевченка Іван Франко.

Народився Шевченко 25 лютого (9 березня) 1814 р. у селі Моринцях, Звенигородського повіту на Київщині (тепер Звенигородського району Черкаської області), в сім'ї селянина-кріпака. Сповненим страждань, мук і злигоднів були дитинство і юність Тараса. Матір Тарасову добрую «ще молодую — у могилу нужда та праця положила», а «батько, плачучи з дітьми..., не витерпів лихою долі, умер на панщині...». Діти ж кріпака, а серед них і малий Тарас,— «розлізлися межи людьми, мов мишенята...». 1829 року Шевченко став «козачком» у покоях пана Енгельгардта, а в 1832 р. пан віддав його у науку до кімнатного маляра Ширяєва в Петербург. І тільки тут, познайомившись із передовими людьми — І. Сошенком, Карлом Брюлловим,

В. Григоровичем, В. Жуковським, Є. Гребінкою та ін. і, завдяки їм, Шевченко став вільною людиною. У 1838 р. друзі викупили Шевченка з кріпацтва і він почав навчатися в Академії мистецтв під керівництвом Брюллова. Тут же, в Петербурзі, в 1840 р. вийшла перша збірка поезій Шевченка під назвою «Кобзар». Це була подія величезного значення не тільки в історії української літератури, а й в історії самосвідомості українського народу.

Хоча «Кобзар» містив лише вісім творів («Думи мої, думи мої», «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Думка — Нащо мені чорні брови», «До Основ'яненка», «Іван Підкова», «Тарасова ніч»), усе ж він засвідчив, що в українське письменство прийшов поет великого обдаровання. Такої непідробної природності, щирого ліризму й художньої майстерності українська поезія ще не знала.

Враження, яке справив «Кобзар», підсилилося, коли наступного року вийшла історична поема Шевченка «Гайдамаки» (написана в 1839—1841 pp.).

Яскравою виявляється неповторна художня індивідуальність поета з тільки йому властивими образним мисленням, стилем, колом улюблених тем, мотивів і образів їхній синтез маємо в індивідуально шевченківському різновиді елегії — «Думи мої, думи мої...», написаної як програмовий вірш до першого «Кобзаря». Елегійний характер має композиційна рамка — апострофа, звернення до власних «дум» — власної поезії, втіленої в метафоричні образи дум-дітей і дум-квітів: тут виявлено пристрасне бажання бути почутим, знайти відгук у серцях земляків, в Україні. Центральна частина твору — палкий і сумовитий ліричний монолог, де вперше яскраво постає образ ліричного героя-поета з автобіографічними моментами власної долі (сирітство, самотність, чужина) й виразно окресленими поетичними темами, що його хвилювали: ліричною темою кохання й героїчною темою козацької слави,— тобто власною творчою програмою. Прикметно, що поет не тільки не ототожнює, а й протиставить себе кобзарям як нібито більш умілим, «дотепним». Твір завершується мажорною кодою — «Привітай же, моя ненько, моя Україно, Моїх діток нерозумних, Як свою дитину».

Ледь прихований протест проти соціального й національного гноблення містять уже «Думи мої, думи мої» та «До Основ'яненка». У першому з них — метафоричний образ «козацької волі», над якою «орел чорний сторожем літає». Тут прозора політична алюзія: «орел чорний» — самодержавство. Ще більше політичних натяків у поемі «Гайдамаки», наприклад у рядках «А Україна навіки, навіки заснула». «А онуки? їм байдуже. Панам жито сіють» (образне «унаочнення» громадянської пасивності), «Кат панує» (цар). Поет осуджує сучасний лад у формі алюзій, протиставляючи сучасності героїчне минуле («Тарасова ніч», «Іван Підкова», «Никита Гайдай», «До Основ'яненка», «Гайдамаки», «Гамалія»). Ця тема має в нього громадянсько-патріотичне спрямування.

Історичні поезії Шевченка пройняті волелюбними мотивами й надихані сучасністю. Вони мали збудити національну й соціальну самосвідомість українців, протиставити їхній громадянській пасивності героїчну боротьбу предків за волю. Та найголовніше, що Шевченків образ історичного минулого грунтувався на народних уявленнях про Запорозьку Січ і козацтво, як вони склалися в народній пам'яті, переказах, піснях і думах, і відповідав настанові поета звеличити героїчну боротьбу народу за волю. Саме думи й історичні пісні насамперед давали натхнення історичній музі поета. Тут Шевченко піднімався на високій хвилі національного відродження, яка охопила всю Слов'янщину: до минулого зверталися заради пробудження національної самоповаги, усвідомлення й утвердження себе як народу з давньою і героїчною історією.

Народні перекази й пісні були основним джерелом романтичної героїко-історичної епопеї «Гайдамаки», присвяченої Коліївщині — антифеодальному повстанню (1768) на Правобережній Україні проти польської шляхти (використав поет також історичні праці й художні твори українських, російських і польських істориків і письменників про Коліївщину). В умовах кріпосницької Росії поема, в якій возвеличувалося народне повстання проти соціального, національного й релігійного гноблення, сприймалася як політичний твір. Головним героєм поеми є повсталий народ, узагальнений образ якого конкретизований в індивідуальних образах-персонажах Яреми, Ґонти, Залізняка, Волоха та ін. Сюжетна лінія наймита Яреми — рядового учасника Коліївщини — це історія того, як народне повстання розпрямило пригноблену людину, в якої в боротьбі за волю «виросли крила». Образ Ґонти — одного з провідників повстання — трагедійний образ ідеального героя-патріота, який жертвує найдорожчим в ім'я свободи батьківщини (сцена вбивства Гонтою своїх дітей-католиків в ім'я присяги). Романтична гіперболізація характерів підтримується такою ж романтичною гіперболізацією подій. Епічні суб'єкти розповіді та ліричні суб'єкти медитації створюють складну систему художнього часу, різноманітно співвіднесену з історичним часом подій та сучасністю автора й читача, завдяки чому минуле контрастно протиставляється сучасності й відлунює в майбутнє.

Ранній Шевченко — поет-романтик. Це романтизм протесту проти існуючої дійсності, в основі якого — мрія поета про кращу долю народу й утвердження його права та права окремої людини на свободу. Прикметно, що романтичний герой раннього Шевченка — це насамперед борець за волю — Тарас Трясило («Тарасова ніч»), Підкова («Іван Підкова»), Гонта, Залізняк, Ярема («Гайдамаки»), Гамалія («Гамалія»). Ці романтичні герої не протистоять масі, а є виразниками її прагнень і сподівань. Романтичні риси властиві й ліричному героєві ранніх «думок» Шевченка. Саме від ранньої творчості бере початок характерне для художньої системи зрілого Шевченка органічне злиття романтичного й реалістичного начал.

 

1.2. Творчість Т. Шевченка періоду «трьох літ».

Новий період творчості Шевченка охоплює 1843—1847 pp. (до арешту) і пов'язаний з трьома його подорожами в Україну. За назвою збірки автографів «Три літа» (яка включає поезії 1843—1845 pp.) ці роки життя й творчості поета названо періодом «трьох літ». Сюди ж фактично належать і твори, написані в 1846—1847 pp. (до арешту).

Навесні 1846 р. у Києві Шевченко знайомиться з М. Костомаровим, М. Гулаком, М. Савичем, О. Марковичем та іншими членами таємного антицарського та антикріпосницького Кирило-Мефодіївського братства і вступає в цю організацію. Братство виникло в річищі західноєвропейських визвольних рухів (так званої «Молодої Європи») та слов'янського національного відродження. Його метою було пробудження національної самосвідомості українського народу через освіту в національному та християнсько-євангельському дусі; ліквідація кріпацтва й запровадження демократичних свобод; створення федерації (власне конфедерації) рівних слов'янських народів. Твори періоду «трьох літ» мали безперечний вплив на програмні документи братства. У березні 1847 р. братство було розгромлене. Почалися арешти. Шевченка заарештували 5 квітня 1847 p., а 17-го привезли до Петербурга й на час слідства ув'язнили в казематі III відділу «Імператорської Його Величності Канцелярії», тобто охранки.

Твори періоду «трьох літ» написані рукою зрілого майстра. Це час усвідомлення суті трагедії України в суспільно-політичному, національному, релігійному, морально-етичному вимірах. Переважали масштабні історіософські твори, де поет заглиблюється в минуле України, болісно шукаючи ті зламні моменти, що призвели до повної втрати самостійності й перетворення на колонію. Тверда віра в могутній вплив поетичного слова, зверненого до сучасників, зумовлює його активну позицію, неодмінну зверненість його до читача, ораторський характер стилю громадянської лірики цього періоду, не розрахованої на цензурний друк. Шевченкова поезія охоплює тепер значно ширше коло явищ суспільного буття, а художнє відтворення дійсності стає соціально більш конкретним і аналітичним, ніж раніше. У творах періоду «трьох літ» політичні ідеї поета стають його художніми ідеями й визначальним формотворчим чинником поезії, що зумовило його звернення до політичної сатири, інвективи, викривального монологу, до образів найширших художніх узагальнень, до умовності, фантастики, гротеску. Його революційні поезії одверто прагнуть активного впливу на свідомість читача. І водночас вони наскрізь ліричні. Ліричне начало наявне й у сатиричних поемах, воно — і в схвильованості розповіді поета, і в яскраво суб'єктивному забарвленні тропів, і в безпосередніх ліричних «втручаннях» у розповідь. Саме «образ автора» в політичній поезії Шевченка виростає в образ-характер. Політична Шевченкова поезія не стільки людинознавча, скільки суспільствознавча: головна її мета — присуд дійсності, яку художньо «моделює» поет, а предмет зображення — не людські характери та їхня психологія, а соціально-політичний «стан речей», типові для тогочасної дійсності суспільні обставини.

У громадянській ліриці з'являється образ поета-юродивого, який усе знає, розуміє, оплакує руїну-Україну, але якого люди не чують. Юродивий у християнській традиції — провісник, носій слова божого; і тим страшнішим є майбутнє людей, зайнятих марнославними клопотами, буденною метушнею і збайдужілих до спільної долі всієї нації. Поет не може змиритися з тим, що нелюдські зусилля народу, криваві жертви в боротьбі за волю й незалежність лишилися марними; вільна Україна пішла в непам'ять, опинилася в позачасі. Єдина надія поетова — на власне слово, яке пробудить націю («Чигрине, Чигрине...») — мотив, що набув нового, дійового змісту. Цей же образ юродивого виступить згодом у ліричній поемі-посланні «І мертвим, і живим...»

Іншу іпостась ліричного героя  маємо розгорнутою у вступі та петербурзькому епізоді поеми «Сон (У всякого своя доля)»— ліричного памфлету, першого твору політичної сатири,— і в творчості Шевченка, і в новій українській літературі,— сатири, спрямованої проти соціального й національного гноблення українського народу, проти підвалин тодішнього соціально-політичного ладу — самодержавства, кріпосництва, церкви, проти рабської покірливості мас і національної зради верхівки українського суспільства, що пішла на службу імперській владі. Поема «Сон» стала принципово новим явищем у літературі не лише України, а й усієї імперії. У ній вперше в історії сатири самодержавство викривалося з позицій кріпосного селянства, яке усвідомило себе (в особі Шевченка) політично. Цей твір поставив автора в один ряд з найвидатнішими сатириками світової літератури.

Гротесковий характер має й політична поема-«містерія» «Великий льох», у якій Шевченко в алегорично-фантастичній формі осуджує явища минулого й сучасного України. Це драматизована поема, де авторові належить лише композиційна рамка, ліричний епілог та окремі ремарки, слово ж надане самим персонажам: їх троє у кожній із трьох сцен. Партії персонажів — це ліризовані монологи-передісторії трьох дівочих душ; злісне каркання й похвальба трьох ворон — злих демонів українського, російського та польського народів; безглузда суперечка трьох лірників. Дійового драматургічного характеру полілог ворон набуває лише в момент містеріальної кульмінації — повідомлення української ворони про народження двох близнят Іванів — антагоністів: майбутнього національного провідника та майбутнього ката України (мотив двійнят надзвичайно поширений у світових міфологіях). У поемі у філософсько-притчевій формі сконцентровано історіософію Шевченка — його погляд на трагічно-зламні моменти історії України й ментальність різних верств суспільства, їхню позицію,— тобто комплекс факторів, які призвели до повного поневолення й руїни. Виражено тут і його віру в глибинні життєтворчі струмені нації, яка народить свого визволителя, віру в міць її вільного духу — цього справжнього скарбу Великого льоху.