Історичне значення Київської Русі

Автор работы: Пользователь скрыл имя, 11 Мая 2015 в 14:24, реферат

Описание работы

Актуальність теми. Значення Київської Русі у вітчизняній історії важко переоцінити. В цей час склалася давньоруська народність, яка об’єднала східнослов’янські племена в новому, більш високому етнічному утворенні. Створення Давньоруської держави — єдиної держави східних слов’ян — мало велике значення для їх подальшого державно-правового розвитку. Велику історичну роль відіграла Київська Русь і для більш ніж двадцяти неслов’янських народів Прибалтики, Півночі, Поволжя, Північного Кавказу, Причорномор’я, які робили в межах Давньоруської держави перші кроки в суспільно-політичному розвитку.

Содержание работы

Вступ3
Розділ 1. Основні етапи історії Київської Русі 5
Розділ 2. Місце й роль Київської Русі в історії східнослов'янських народів.8
Розділ 3. Міжнародне значення Київської Русі. Хрещення Русі.12
Висновки15
Список використаної літератури16

Файлы: 1 файл

istoriya_Kiyivska_Rus.docx

— 43.27 Кб (Скачать файл)

 

 

 

 

Реферат

з дисципліни «Історія України»

на тему:  «Історичне значення Київської Русі»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2014

ЗМІСТ

 

Вступ3

Розділ 1. Основні етапи історії Київської Русі 5

Розділ 2. Місце й роль Київської Русі в історії східнослов'янських народів.8

Розділ 3. Міжнародне значення Київської Русі. Хрещення Русі.12

Висновки15

Список використаної літератури16

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

Актуальність  теми. Значення Київської Русі у вітчизняній історії важко переоцінити. В цей час склалася давньоруська народність, яка об’єднала східнослов’янські племена в новому, більш високому етнічному утворенні. Створення Давньоруської держави — єдиної держави східних слов’ян — мало велике значення для їх подальшого державно-правового розвитку. Велику історичну роль відіграла Київська Русь і для більш ніж двадцяти неслов’янських народів Прибалтики, Півночі, Поволжя, Північного Кавказу, Причорномор’я, які робили в межах Давньоруської держави перші кроки в суспільно-політичному розвитку.

Традиції Київської Русі виявилися настільки укоріненими й міцними, що дійшли до наших днів, здобувши нове життя в матеріальній і духовній культурі українців, росіян і білорусів. Три східнослов’янських народи є нащадками народу Київської Русі, а це означає, що вона продовжує жити в наших тілах, серцях і душах.

За своєю класовою сутністю Давньоруська держава була феодальною, а за формою — це відносно єдина держава, на чолі якої стояв монарх — великий київський князь. Найдавнішою системою управління в Київській Русі була десятирічна система управління, що сформувалася в міру розвитку військової демократії і виросла із дружинної організації. Зміцнення феодалізму на Русі призвело до появи нової системи управління — двірсько-вотчинної.

Сформований у Київській Русі державний апарат, його центральні та місцеві органи, військові сили становили ефективну зброю зміцнення панування феодалів, придушення опору експлуатованих трудящих мас.

Разом із формуванням і розвитком давньоруської держави складалося й розвивалося право Київської Русі. Найважливішою законодавчою пам’яткою є Руська Правда. В той же час вона становила одну із найважливіших пам’яток середньовічного права в цілому. Право Київської Русі створювалося на місцевому, вітчизняному ґрунті, в ньому відображалися відносини, притаманні Русі, закріплялися порядки, обумовлені природою феодального суспільства, що складалося. Право Київської Русі було правом привілей. У його нормах передбачалося привілейоване становище представників пануючого класу феодалів, неповноправність і безправність народних мас.

Київська Русь була великою державою середньовіччя, що здійснила значний вплив на політичне життя як країн Західної Європи, так і сусідніх азіатських країн, а також країн, що мали велике значення в системі торгівлі поміж Європою та Азією. Вона стала щитом, що відгороджував країни Європи від навали кочових орд. Високий авторитет Київської Русі в середньовічному світі закріплений численними міжнародними договорами, тісними матримоніальними зв’язками великих київських князів з багатьма закордонними державами. Київська Русь — це велика могутня держава IX—XII ст., територія якої простягалася від Балтійського до Чорного моря, від Західного Бугу до Волги, — займає видатне місце у всесвітній історії.

            Об’єкт дослідження. Об’єктом дослідження є історичне значення Київської Русі.

       Предмет дослідження. Предметом дослідження є місце і роль Київської Русі в історії та основні історичні етапи існування.

   Завдання дослідження. Для досягнення поставленої мети в рефераті були вирішені такі завдання:

    • розглянути основні етапи історії Київської Русі;
    • визначити її місце і роль в історії;
    • з’ясувати її міжнародне значення.

 

 

 

 

Розділ 1. Основні етапи історії Київської Русі

 

Починати відповідь на це питання слід з того, що процес утворення держави не може бути одномиттєвим актом. Це тривалий процес, який складається з певних фаз і стадій. Історію Київської Русі можна поділити на три етапи.

I етап – виникнення і становлення Давньоруської держави (кінець IX – кінець X ст.). Цей етап пов'язаний з правлінням князів Діра та Аскольда (загинув близько 882 р.), Олега (882 – 912 рр.), Ігоря (912 – 945 рр.), Святослава (969 – 972 рр.) та регентством княгині Ольги (945 – 969 рр.). [1, c. 43]

Характерними рисами першого етапу були:

– захоплення Олегом влади у Києві в 882 р. та об'єднання Північної та Південної Русі, що стало основою виникнення загальноруської держави;

– зосередження уваги та сил держави не на внутрішній, а на зовнішній політиці;

– активне розширення державних кордонів та слабкість великокнязівської влади, що не була ще чітко організованою та централізованою;

– формування системи васально-ієрархічних відносин (зросла влада князя і княжої дружини, яка виділилася у панівний прошарок і фактично склала основу своєрідного адміністративного апарату; утворилися різні групи феодально залежних селян: смерди, закупи, рядовичі, холопи, челядь);

– воєнне протистояння з Візантією (кожен з руських князів цього періоду вважав за необхідне організувати декілька походів на Візантію, княгиня Ольга у 965 р. першою відвідала Константинополі з мирними намірами);

– наростання небезпеки з боку кочівників (ослаблення Хазарського каганату після успішних походів Святослава у 965 і 968 рр. відкрило шлях на Русь кочовим народам, зокрема печенігам). [1, c.44]

II етап – розквіту і піднесення  Київської Русі (кінець X – середина XI ст.).

Він припадає на час князювання Володимира Великого (980 – 1015 рр.) та Ярослава Мудрого (1019 – 1054 рр.).

Характерні риси цього етапу:

– завершення процесу формування території Київської Русі;

– перенесення уваги князівської влади з проблеми завоювання земель на проблему їхнього освоєння та втримання під контролем;

– посилення централізації влади;

– активна реформаторська діяльність великих князів (судова, адміністративна, війська реформи);

– невдала спроба реформування язичництва, офіційне запровадження та поширення державної консолідуючої ідеології – християнства;

– поява писаного кодифікованого права («Руська Правда» – перший кодекс права на Русі);

– активізація міжнародних контактів, численні шлюби членів сім'ї Ярослава Мудрого з представниками правлячих династій Заходу;

– зростання цивілізованості держави, розквіт давньоруської культури. [1, c.48]

III етап – політичної роздрібненості (кінець XI – середина XIII ст.). Характерні риси цього етапу:

– посилення чвар та міжусобиць (після смерті Ярослава Мудрого протистояння та суперечки за Київський стіл набули загрозливого характеру);

– втрата політичної єдності, посилення відцентрових тенденцій,

– зародження індивідуальної земельної власності;

– спроба відновлення державної єдності (князювання Володимира Мономаха (1113 – 1125 рр.); після смерті Мономаха його синові Мстиславу лише на короткий час вдалося підтримати єдність руських земель);

– прогресуюче наростання зовнішньої загрози, що врешті-решт призвело до встановлення монголо-татарського іга. [1, c.52]

Студенти повинні знати, що у XII ст. утворилося 15 князівств (земель), серед них шість були на території сучасної України: Київське, Галицьке, Володимиро-Волинське, Чернігівсько-Сіверське, Переяславське, Турово-Пінське. Треба підкреслити, що у цю добу роздробленість набула рис стійкої, прогресуючої тенденції. На початку XIII ст. кількість князівств досягла 50, а у XIV ст. – 250. [2, c. 71]

Феодальну роздрібненість спричинила низка чинників:

– великі простори держави та етнічна неоднорідність населення;

– зростання великого феодального землеволодіння;

– відсутність чіткого незмінного механізму спадкоємності князівської влади;

– зміна торгівельної кон’юнктури, частковий занепад Києва як торгового центру, поява поліцентрії в зовнішній торгівлі;

– посилення нападів степових кочівників (печенігів, половців, татар).

Важливо зазначити, що за своєю суттю роздрібненість Київської Русі була перехідним періодом від ранньофеодальної держави до зрілого феодального суспільства. В цей перехідний період завершилося формування усіх основних рис та інститутів феодалізму (основних прав феодалів, повинностей селян, системи феодально-станової ієрархії тощо), тільки не в рамках однієї держави, а лише в рамках окремих феодальних вотчин та князівств.[ 2, c. 76]

Феодальна роздрібненість була закономірним і більш високим етапом у розвитку феодальної держави, ніж ранньофеодальна Київська Русь, тому що сприяла зростанню виробничих сил і більш гнучко захищала інтереси пануючого класу (одна з основних функцій держави). Разом з тим треба підкреслити, що феодальна роздрібненість зменшила обороноздатність країни, що в умовах посилення монголо-татарської Орди призвело до трагедії руських земель.

 

 

 

 

 

Розділ 2. Місце й роль Київської Русі в історії східнослов'янських народів.  
 
        Київська Русь була могутньою державою середньовічної Європи, яка відіграла велику роль як в історії східнослов'янських народів, так і в світовій історії.  
        Утворення великої Давньоруської держави сприяло більш швидкому економічному, політичному й культурному розвиткові східних слов'ян і, в той же час, дало їм можливість відстояти свої землі від нападів багатьох ворогів — на сході й півдні — степових кочівників-печенігів, половців та ін., на півночі — від норманів, на заході — від польських і угорських королів та феодалів, на півдні — від зазіхань імператорів Візантії.  [3, c. 65]  
        Говорячи про величезне значення Київської держави в історії східних слов'ян, слід зупинитися й на їх ролі в утворенні й розвиткові цієї держави. Як відомо, на основі літописного переказу про закликання північними слов'янами трьох варязьких князів — Рюрика, Синеуса і Трувора, які й заснували князівську династію на Русі, німецькі вчені Г. С. Байєр, Г. Ф. Міллер і А. Л. Шлецер, що у XVI ст. працювали в Академії наук у Петербурзі, висунули так звану нормандську теорію, за якою Давньоруську державу утворили варяги — нормани, вихідці з Скандінавії. Початок антинорманізму поклав М. В. Ломоносов. Зусиллями багатьох істориків і археологів доведено неспроможність норманської теорії. Обґрунтовано, що Давньоруська держава виникла внаслідок тривалого внутрішнього соціально-економічного і політичного розвитку східнослов'янського суспільства, в якому ще задовго до літописного «прикликання варягів» були зародки державності у вигляді політичних об'єднань племен (напр., об'єднання волинян у VI ст.). Отже, творцями Київської держави були самі східні слов'яни, хоча й не виключено, що місцева східнослов'янська знать могла укласти договір з яким-небудь одним (або кількома) ватажком варягів, який і став Новгородським князем і поклав початок правлячій князівській династії на Русі. [3, c. 68] 
        Постає питання: яке місце займає Київська Русь в історії східнослов'янських народів?  
        Як уже говорилося, в російській історичній науці, особливо в другій половині XIX ст., утвердився погляд на Київську Русь як на державу російського народу, оскільки існування українського й білоруського народів як окремих, самостійних народів не визнавалося.  
        Українські вчені, передусім М. С. Грушевський, висловили інші погляди. У перших томах «Історії України-Руси» і в спеціальній статті «Звичайна схема «русскої» історії й справа раціонального укладу історії східного слов'янства». Грушевський визнав звичайну, загальноприйняту в ті часи схему «руської» історії нераціональною. Він вважав, що «Київська держава, право, культура були утвором одної народності, українсько-руської; Володимиро-Московська —другої, великоруської... Київський період перейшов не у володимиро-московський, а в галицько-золинський XIII в., потім литовсько-польський XIV — XVI в. Володимиро-Московська держава не була ані спадкоємницею, ані наступницею Київської, вона виросла на своїм корені». 
Порогом історичних часів для українського народу Грушевський вважав IV ст. н. е. (від антів), тобто від часу, коли,— пише він,— «починаємо вже дещо знати спеціально про нього. Перед тим про наш народ можемо говорити тільки як про частину слов'янської групи...».  [ 5]  
        Погляди Грушевського були сприйняті в українській історіографії й розроблялися багатьма істориками, зокрема з проблем докиївських і київських часів В. Щербаківським, який у праці «Формація української нації» висунув ідею походження українців від трипільської людності, М. Чубатим у книзі «Княжа Русь-Україна та виникнення трьох східнослов'янських націй» .Щоб підкреслити спадковість України від Київської Русі, у ряді випадків українські історики вживають термін «Україна-Русь».У радянській історіографії, як уже говорилось, утвердився погляд, що в Київській Русі сформувалась єдина давньоруська народність, з якої після татаро-монгольської навали та роздроблення Русі й сформувались у XIV — XV ст. три східнослов'янські народності — українська, великоруська й білоруська.  [3, c. 72] 
        Тимчасом, як вказувалося вище, немає достатніх підстав вважати, що за історично короткий час — одне-два століття — могла вповні сформуватися давньоруська народність і за такий же приблизно час — розпастися. Можна погодитися, що складання трьох народностей — української, російської й білоруської — на основі південно-західної, північно-східної й північно-західної груп східнослов'янських племен почалося ще до утворення Давньоруської держави і в час її існування продовжувалося далі. Роздроблення Русі й татаро-монгольська навала лише посилили цей процес, який тривав уже кілька віків. Про це, зокрема, свідчить те, що вже в ті часи формувалися окремі мови. Так, видатний російський учений О. О. Шахматов у книзі «Очерки древнейшего периода истории русского языка» писав, що розпад східнослов'янських племен та їх мови припадає ще на VII — VIII віки. А в IX в. напевно вже стався як завершення попереднього процесу розпад єдиного руського племені на три групи: південну, північну й східну. На думку О. О. Потебні, в часи Київської Русі українська мова вже існувала. Він писав, що поділ руської (тобто давньоруської) мови старовинніший XI століття, бо «вже на початку руської писемності мова наша є лише сукупністю наріч». З цією думкою погоджувався і А. Ю. Кримський. Він писав, що «ус'єю сукупністю своїх ознак жива мова півдня XI віку стоїть посеред східного слов'янства цілком відокремлена. Мова Наддніпрянщини та Червоної Русі (Галичина) XI віку — це цілком рельєфна, певно означена, яскраво індивідуальна лінгвістична одиниця. І в ній аж надто легко й виразно можна пізнати прямого предка сьогочасної української мови, бо ж вона має вже в собі величезну частину сьогочасних українських особливостей». [6, c. 94] Ю. В. Шевельов навіть вважає, що виразні елементи української мови постають у говірках південно-західної групи східнослов'янських племен (древлян, полян та ін.) з VII ст. 
Київська держава мала своїм головним осередком території, які включали всі нинішні етнічні українські землі. Саме на цих землях витворилися й діяли державні органи влади й управління з центром у Києві. Київські князі поширювали й зміцнювали свою державу, спираючись передусім на сили подніпровського населення. Та й назва «Русь» відносилася насамперед до Середнього Подніпров'я, а в термін «Руська земля» вкладався швидше державний, ніж етнічний зміст. Найвидатніші пам'ятки культури — літописи, архітектурні споруди та інші — теж створювалися в Києві та інших подніпровських, пізніше українських землях. Тому є всі підстави відносити Київську Русь передусім до історії України. Україна — безумовна спадкоємниця Київської Русі. Через це спадщину Київської Русі не можна ототожнювати з Росією, Великоросією, як це робили і роблять російські шовіністичні елементи. [3, c. 77]  
        Але не можна погодитися з деякими гарячими головами, переважно з числа публіцистів і письменників, які повністю заперечують будь-яке відношення росіян до спадщини Київської Русі. Хіба можна заперечувати, що російська народність сформувалася на основі північно-східної групи східнослов'янських племен, а ці племена брали участь у творенні історії й культури Київської Русі? Крім того, здобутки культури Київської Русі ввійшли в російську літературу, суспільну думку, духовне життя і стали для росіян їхніми, рідними. Так само рідною і дорогою спадщина Київської Русі є й для білорусів, які сформувалися на основі західної групи східнослов'янських племен.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

  

     Розділ 3. Міжнародне значення Київської Русі. Хрещення Русі.

 

        Великою була роль Давньоруської держави в міжнародному житті. Успішно відбиваючи напади степових кочівників — печенігів, торків, 
половців, які вторгалися зі сходу в приазовські і причорноморські степи і мали намір рухатися далі на захід, цим самим рятувала й захищала Візантію і західноєвропейські країни.  
        Широко розвивалися зовнішньоторговельні зв'язки Русі з багатьма країнами Заходу і Сходу. В центрі торгівлі між Заходом і Сходом був Київ. 
Різноманітні торговельні, політичні, культурні відносини мала Русь з слов'янськими країнами — Болгарією, Чехією, Польщею, а також з Угорщиною, Візантією, Німеччиною, Норвегією, Швецією, Францією, Англією. Підтримувалися зв'язки з країнами Кавказу і Закавказзя, особливо з Грузією і Вірменією, а також з арабським Сходом. [4, c. 43] 
        З міжнародним становищем Київської Русі пов'язані й широкі династичні зв'язки руських князів з візантійським та європейськими дворами, які прагнули поріднитися з великими князями могутньої Русі. Дочка Ярослава Мудрого — Анна — стала дружиною французького короля Генріха І, а після його смерті як регентша управляла Францією до повноліття свого сина, короля Філіпа. Друга дочка Ярослава була одружена з норвезьким королем Гаральдом Сміливим, а третя — з королем угорським Андрієм.  
        Стародавня Русь як одна з найбільших і наймогутніших держав ранньосередньовічної Європи мала великий авторитет і вплив на міжнародній арені. Як говорив у своєму «Слові» Іларіон, вона «ведома и слышима всеми концами земли». [3, c. 81]

        Хрещення Русі.

        Перша спроба хрещення русів відбулася в 866 році. Пов'язана вона з невдалим походом на Візантію, поширенням хвороб в країні та місіонерською діяльністю єпископа, надісланого імператорським двором. Спроба була невдалою і друга сталася в проміжку між 872 і 877 роками.

        Прихід до влади в Києві новгородського князя Олега в 882 році і період об'єднання Києва і Новгорода ознаменувалися різкою зміною політики влади. Постійні конфлікти з Візантією призвели до зростання національної самосвідомості і відходу від привнесеної візантійцями релігії. У той же час це сприяло консолідації християнської громади Києва, яка, врешті-решт, вплинула на офіційну владу. Сприяв подальшому розвитку християнства на Русі суперечку князя Олега з язичницькими жерцями. Потепління відносин з Візантією на початку X століття призвело до розвалу союзу язичницького жрецтва з владою. Процес проникнення християнства продовжився. За князювання Ігоря кількість християн різко зростає. Християнство проникає в княжу, боярську і дружину середу, багато християн займають важливі пости в управлінні. [7, c. 35]

Информация о работе Історичне значення Київської Русі