Історичні традиції моєї Батьківщини

Харківський національний університет

ім.В.Н.Каразіна

 

 

Модульна робота

з історії України 

з теми: “ Історичні традиції моєї Батьківщини.”                     

 

 

 

 

             

Виконала:

                                  студентка

I-го курсу

Філологічного факультету

Групи ЛУ-11

Гончарова Марія Володимирівна.

 

Харків - 2013 рік

План.

 

Вступ………………………………………………………………………………………….…….….3

Розділ І

«Корисні традиції нашого суспільства»………………………………………………5

Розділ ІІ

«Шкідливі традиції нашої країни»……………………………………………………..10

 

Висновки……………………………………………………………………………………………12

 

Посилання………………………………………………………………………………………….13

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ.

 

Тема традицій нашої Батьківщини  є дуже актуальною у сьогоденні з  багатьох причин. Питання духовного  відродження, яке потребувало уваги  в усі часи розвитку України, так  і залишається відкритим. Збагачення сьогодення культурними надбаннями минулих часів також є одним  із першочергових державних завдань, бо саме цей аспект формує любов до своєї нації та індивідуальність кожного народу зокрема. Спадкоємність та зв’язок милого із сучасністю були і залишаються визначальними дослідницькими проблемами.

Ця тема є цілком актуальною ще й з огляду на те, що наша спадщина грає важливу роль у виховному  процесі нащадків, які повинні  знати істоки свого походження, народну творчість, культуру та мистецтво своїх пращурів. Сприйняття та наслідування традицій як естафета передавалися із покоління в покоління, тож так і має залишитися.

 

Тради́ція — досвід, звичаї, погляди, смаки, норми поведінки і т. ін., що склалися історично і передаються з покоління в покоління; звичайна, прийнята норма, манера поведінки, усталені погляди, переконання когось; узвичаєння, узвичаєність, неписаний закон.[1]

Традиція (від лат. traditio — передача) — це елементи культури, що передаються від покоління до покоління і зберігаються протягом тривалого часу. Традиції тією чи іншою мірою і в тих чи інших формах присутні в будь-якому суспільстві і практично в усіх сферах культури. Традицію можуть утілювати певні суспільні інституції, норми поведінки, цінності, ідеї, звичаї, обряди і т. д. Поняття стилю і традиції іноді вживаються щодо формально (зовнішньо) схожих феноменів.[1]

 

Традиції завжди були і  будуть кореневим чинником становлення  свідомості народу, його характерною  рисою, що відокремлює той чи інший  між усіма та безперечно надає  йому неповторності, індивідуальності. Більш того, традиції бувають навіть шкідливими, таким чино висвітлюючи менталітет народу з усіх боків – чи то добрих, чи то ні.

 

На мій погляд проблема сьогодення полягає у тому, що людина, дотримуючись тих чи інших традицій, навіть не замислюється про їх походження. Найчастіше ми просто робимо так, як роблять всі, за так званим «стадним інстинктом». Та інколи дуже корисно і навіть необхідно зупинитися та задати собі просте питання: «А нащо це мені?». Насправді, нащж4о дотримуватися тих традицій, коли при цьому ти не надаєш своїм діям ні якого значення! Просто робити, аби було. Це, до речі, також є одна з наших «традицій».

Якщо б людина спромоглася зрозуміти, нащо їй ті традиції, якщо б діяла свідомо, тоді безперечно вона б розуміла всю важливість, всю необхідність підтримання та розвитку традицій свого народу. Це б значно підвищило духовний розвиток самого народу, з’явилося б більше патріотів, свідомих людей. Тоді  Україну не називали б країною третього ґатунку.

 

Джерелами й доказовою  базою моєї роботи є історичні  пам’ятки та свідчення про різноманітні звичаю, обряди та традиції, про характерні риси та менталітет людей що мешкали  на теренах моєї Батьківщини.

 

В основній частині я пропоную вам разом зі мною розглянути різні  характерні тонкощі поведінки моїх пращурів, їх звичаї, погляди на життя  та довколишнє середовище, їх традиції та різноманітні приклади поведінкж2и що й стали потім цими самими традиціями. Я вважаю за потрібне розглянути традиції моєї Батьківщини таким чином саме тому, що володіючи інформацією про походження тих чи  інших звичаїв набагато легше, та, гадаю, цікавіше, трактувати їхню сутність, зрозуміти, з чого саме пішов цей звичай, чому люди вірили в це та вважали за потрібне це робити.

Отже, мені б хотілося розглянути такі українські традиції, як всім відома українська гостинність; працелюбність; «пияцтво» або чим зумовлена така шалена пристрасть українців до горілки, звідки пішов цей стереотип; волелюбність та, в той же час, адаптивність, як характерні риси українського менталітету: що саме зумовило прояву саме цих рис.

Я обрала саме ці традиції, бо вони є найбільш характерними рисами культури моєї Батьківщини. Більш того, мені насправді дуже цікаво дізнатися про причини та умови їх походження.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 1.

 

Корисні традиції нашого суспільства.

 

На сьогоднішній день залишилося дуже мало звичаїв, що їх дотримувалася  б сучасна молодь. Нажаль, цей  аспект життя, який раніше був незмінною  частинною українського побуту та мав  не аби яке поважне значення, поступово  сходить нанівець. Майже ніхто не цікавиться тонкощами тих традицій, більшість просто не бачить сенсу у дотриманні того чи іншого повір’я, ніхто не придає цьому значення, не приділяє уваги. Саме тому в наш час питання збереження хоча б деяких традицій є цілком актуальним.

 

Якщо говорити конкретніше, то яке б свято ми б не розглянули, чи то, наприклад, Святий Вечір, Різдво, Пасха чи ще щось, завжди найголовнішим, постійним чинником будь-якого українського свята є затишок, тепле спілкування, гостинність. Це є одна з традиційних рис українців – вони завжди раді гостям. І це стосується не лише свят. Українці самі пособі доброзичливі, коли хочуть такими бути. Саме тому раніше не було рідкістю таке явище, як побратимство.

Побратимство (посестринство) — звичай духовного споріднення, індивідуальної взаємопідтримки, які сягають скіфських часів. В Україні обряд братання відбувався в хатах майбутніх побратимів у присутності сусідів та друзів. Супроводжувався символічними примовляннями, цілуванням ікони, молитвою, перев'язуванням рушниками. Відносини побратимства встановлювалися на все життя — вони були такими ж обов'язковими і священними, як і родинні зв'язки.[2]

 

Мені здається, що в ті часи люди, що, наприклад, жили в одну селі, селищі, містечку, відносились один до одного більш тепло ніж зараз. Тим більше, коли я читаю твори Гоголя, мої домисли підтверджуються. Тому, на мою думку, така манера поведінки закладена в українців генетично, це те, що їм властиво від народження.

 

Ця їхня характерна риса була зумовлена не лише їх поведінкою, відносинами між ними, їхніми поглядами, мабуть їх манерою спілкуватися тощо, а й тим, що вони носили, як самовиражалися і, звісно, як облаштовували свої оселі.

Якщо відати будь який музей  української культури, де був би представлений інтер’єр типової  української хати чи мазанки, то можна 

 

5

побачити, якою затишною була обстановка у кімнаті в ті часи. Як тільки входиш туди, вже відчуваєш ту атмосферу, ті настрої, які панували в справжніх  хатах. Відразу бачиш, що майже все  в хаті зроблено своїми руками. Найчастіше стіни та піч були розписані петриківським розписом, всілякими гарними візерунками, усюди були розвішені обереги та ікони, теж свого виготовлення. Розписані були не тільки стіни, але й посуд. Яскравим прикладом частини такої кімнати є наступне зображення:

 

Розмальована піч. Поділля, почато ХХ століття. [3]

 

Ззовні традиційна українська хата була не гірша ніж всередині. Зазвичай всі хати були охайні, побілені, з солом’яними стріхами, зробленими з пучків сіна, іноді навіть розписаними.

Біля хати завжди був двір з колодязем, сараями для худоби тощо. За двором завжди доглядали, бо це було як обличчя хазяйки та й самої  сім’ї взагалі. Тому часто робили розсади з квітів, в’язали огорожу  чи тин, як його називали. Робили це з  сухого гілля лози та прикрашали глечиками, розташовуючи їх на самому тину, як ми можемо бачити на зображенні.

Одягалися українці скромно. Але навіть в одязі вони вкладали свою душу, і дівчата і хлопці ходили в вишиванках, рубах аз візерунка  з 

 

 

6

маків тощо. Дівчата особливо полюбляли  робити вінки з квітів та вплітати стрічки у коси. Цьому надавалося велике значення та багато про що говорило.

 

Тин. [3]

Українське житло. Будівля ХІХ століття. [3]

7

Дівчата і заміжні жінки у  святковому вбранні. Полтавщина, кінець XIX — початок XX століття.

 

 

Ще однією характерною  рисою українців була працелюбність.

 

Живучи у селі людям  необхідно було десь брати продукти, тож їм нічого не залишалося, як видобувати їх самим. Тому дуже важливо було мати хоч якийсь наділ чи клаптик землі. Таким чином можна стверджувати, що люди були дуже прив’язані до цієї землі бо це був їх своєрідний спосіб існування. Цей спосіб життя вимагав  не аби якої витримки та завзятості.

З самого ранку люди йшли працювати у поля, іноді цілими сім’ями, та поверталися аж у вечорі. Жилося дуже тяжко, я навіть не можу собі уявити як можна так працювати, день у день, жити від посіву до збирання врожаю і навпаки. І це викликає справжню повагу, навіть гордість за наших предків. Звісно не кожна сучасна людина зможе жити у такому ритмі та в таких умовах, у яких жив український люд.

 

Тож говорячи про працелюбність  українців та їх любов до землі, слід виділити кілька традиційних напрямків  цієї галузі.

Традиційними складовими української культури є рільництво, садівництво та тваринництво.

8

Зазвичай люди саджали, вирощували та обробляли жито, пшеницю, ячмінь, просо, гречку, звісно овес тощо. У садівництві  переважали яблуні, груші, вишні, малина тощо.

 

Комплекс традиційних  хліборобських знарядь складався  з дерев'яного із залізними частинами  плуга з передком, рала (однозубого й многозубого), мотики й заступа різних форм, борони, переважно рамкової, та ін. У поліських і частково лівобережних районах замість плуга й рала користалися сохою двох типів: беспередкова (однокінка, Чернігово-Сіверський варіант) і на колесах (литовка, або поліська). Комплекс знарядь збирання складався з серпа, коси, граблів та вил. Молотили ціпом, на півдні — також ковзанкою й кіньми, зрідка молотильною дошкою диканей, на відкритих струмах у полі, у Поліссі — у гумні та клуні; у північних районах хліб підсушувався в клунях. Зерно перероблялося на водяних і лодейних (установлених на човнах або плотах) млинах, а також на вітряках і так званих тупчаках.[3]

 

Стосовно худоби можна  сказати що українці розводили здебільшого  овець, коней, корів та курей зі свинями.

 

Окрім тяжкої роботи український  народ полюбляв вишивати, чи то речі, чи то рушники, займалися столярною  справою та таке інше. Тож з огляду на все те, чим доводилося займатися  українцям, дуже важко не назвати  їх працьовитими.

 

На мою думку ми повинні  плекати ці традиції, відроджувати ці риси у собі, бо вони є дуже цінними  не тільки як ознаки нашого народу та спадок наших пращурів, а й як шляхетні риси котрі мусять бути властивими кожній людині. Тож я вважаю, щоб  відродити їх, багатьом з нас слід було б у вигляді експерименту з’їздити на відпочинок до бабусі чи дідуся, а може й просто на дачу, та обробити там огород! А чому б і ні? Таким  чином ми зможемо на собі відчути  хоча б малу частину того через  що проходили наші предки кожен день! І ось тільки тоді прийде розуміння, з’явиться повага до своїх традицій.

 

 

 

 

 

 

 

 

9

Розділ 2.

 

Шкідливі традиції нашої  країни.

 

Шкідливі традиції. Хіба існують такі? Як традиції можуть шкодити країні, задавати збитки. На мою думку – це не можливо. Найбільше що може буди – невірно розтлумачені історичні явища, чи події, чи дії якихось конкретних людей, що з часом перетворилося в стереотип, який псує репутацію країни. Хіба що так. Але ж не має в нашому світі нічого ідеального, бездоганно чистого, незаплямованого. Я гадаю що в кожній країні є щось, чого народ волів би не згадувати. Якісь негативні, чи краще сказати, неприйнятні риси є в кожній людині, тому до цього слід відноситися спокійно якщо й  взагалі не звертати уваги.

 

Що ж стовно дурних схильностей  нашого українського народу, то, нажаль є кілька таких.

 

Я зробила зовсім незначне опитування серед підлітків віком  десь від 13 до 15 років і ось що я дізналася. На моє питання стосовно їхніх асоціацій що до будь-якого традиційного українського свята хлопці почали розповідати мені про застілля, гулянки, дядьків з вибритими головами і чубами, та горілку. Тобто з цього я зрозуміла, що у сучасної молоді чомусь склалося ось таке незрозуміле, якесь навіть збочене уявлення про звичайні свята. Тобто я вже не кажу, що їм навіть на думку не спало згадати про якісь ігри, ті ж танці, що на них ходили гуртки парубків та дівчат, тобто взагалі нічого, про що вони могли дізнатися, як мінімум,  зі шкільної програми. Чому то є так? Чому ж склався такий стереотип?

 

Якоїсь відповіді або  щось конкретне стосовного цього  питання  я, нажаль, не знайшла, але  хочу викласти свої здогадки.