Культурно-освітні процеси в період незалежності України

Серед важливих законодавчих актів  у галузі культури, які останнім часом схвалила Верховна Рада, є "Закон  про бібліотеки" та "Закон про музеї". Міністерство культури підготувало до розгляду в парламенті проекти законів про кіно, про переміщення культурних цінностей, про охорону культурної спадщини, про неприбуткову та благодійницьку діяльність. На сьогодні в підпорядкуванні Міністерства культури перебувають 15 національних закладів культури, діє Український центр культурних досліджень, Інститут пам'ятко-охоронних досліджень та Національний науково-реставраційний центр з трьома філіями в регіонах, створено кілька заповідників національного значення [1, c. 569].

До культурно-політичних досягнень  незалежної України слід віднести систему  президентських нагород 1995 р. Окрім  впровадженої 1992 р. Почесної відзнаки затверджено орден Богдана Хмельницького, відзнаку "За мужність" (у вигляді  восьмикутної зірки і хреста) та орден Ярослава Мудрого п'ятьох  ступенів. Серед перших нагороджених – діячі культури О. Басистаж, А. Мокренко, академік Ф. Бурчак, генерали та офіцери Збройних Сил України.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. ОСВІТА ТА НАУКА

З проголошенням державної незалежності розпочато перебудову в системі освіти. Згідно з розробленою 1992 р. Державною національною програмою "Українська освіта в XXI столітті" (керівники П. Таланчук та А. Погрібний), новостворена система національної освіти мала позбутися залишеної в спадок "репресивної педагогіки", гостро постала проблема атестації педагогічних кадрів, технічного забезпечення шкіл, видання підручників, упровадження нових критеріїв оцінки знань.

Освіта в Україні не мала сучасної законодавчої бази. У 1992 р. Верховна Рада схвалила "Закон  про освіту", а в грудні 1993 р. – зміни та доповнення до "Закону про підприємництво", які передбачали створення будь-яких приватних навчальних закладів тільки за дозволом Міністерства освіти. Поглиблення кризи в економіці погіршило матеріальне становище працівників галузі. Це призвело до відтоку кваліфікованих кадрів – упродовж року заклади освіти покинуло 16 тис. учителів. Повністю дискредитувала себе система вечірнього і заочного навчання для здобуття середньої освіти – постала нагальна потреба надати право середнім школам приймати екзамени екстерном, а зекономлені кошти скеровувати для свого зміцнення. Час вимагав заміни не тільки підручників гуманітарного профілю, але й перекладних, здебільшого російських, з фізики, хімії, біології та інших предметів. А це за катастрофічної нестачі паперу, зростання поліграфічних витрат ставало величезною проблемою [7, c. 248].

Певних успіхів досягнуто  в переведенні на україномовний  режим середньої та вищої школи. За кілька років кількість першокласників, які навчаються українською мовою, зросла з 43,5 до 67,74% (станом на 1 вересня 1994 р.). На початок 1994 р. українською мовою велося викладання у 37% академічних груп вищої школи (1989 р. – 6, 1991 – 24, 1992 – 28%). Водночас у східному та південному регіонах через спротив антиукраїнських сил справи просувалися дуже повільно, а надання права учневі самому вирішувати, вивчати чи не вивчати йому державну мову, в школах Криму свідчило про відсутність належної політики держави в галузі освіти.

Сама лише заява Л. Кучми  про можливість надання російській мові статусу офіційної послужила  керівництвом до дії антиукраїнським  силам в системі освіти. Наказ "Про стан впровадження україномовного навчання у вищих навчальних закладах України" так і не був підписаний міністром освіти, зменшилася кількість першокласників, що навчаються українською мовою у школах Донеччини, з запланованих до відкриття 67 україномовних класів на Луганщині не відкрито жодного. У Полтаві в трьох школах були тільки українські класи – з 1994 р. там набрано також російські. Різко знизилися темпи відкриття україномовних класів у Миколаївській, Сумській областях, м. Одесі. І це в той час, коли, наприклад, до єдиної української школи в Донецьку батьки довозять дітей за 60 км.

До успіхів у галузі науки і освіти слід віднести відкриття 1992 р. навчального і наукового закладу нового типу – незалежного університету "Києво-Могилянська академія" (мовний режим – українська та англійська мови), де розпочали навчатися 200 першокурсників [14, c. 189].

Кілька нових наукових інститутів створено у системі Національної академії наук України: Археографічна комісія Інституту історії АН України переросла в Інститут української археографії ім. М. Грушевського (з двома філіями – у Львові і Дніпропетровську), відкрито Інститут української мови, Інститут сходознавства ім. А. Кримського, Інститут світової економіки і міжнародних відносин, Інститут соціологічних досліджень, Інститут народознавства. Як навчальний і науковий заклад 1992 р. при Київському університеті створено Інститут українознавства (10 кафедр, аспірантура, докторантура, гуманітарний ліцей).

 

 

 

 

3. ПРЕСА ТА КНИГОВИДАВНИЧА СПРАВА

Економічна криза в  Україні й практично повна  відсутність власної паперової  промисловості призвели до вкрай  негативних тенденцій у становленні  національної преси і книговидавничої  справи. Енергоносії і папір стали засобом економічного тиску на Україну з боку Росії. Та попри паперовий голод в незалежній Україні спочатку накреслилася позитивна тенденція до збільшення тиражів українських періодичних видань, створення нових газет та журналів. Побачили світ раніше недоступні українському читачеві видання величезного масиву літератури української еміграції – твори І. Багряного, В. Барки, О. Теліги, О. Олеся, О. Ольжича, С. Гординського, Л. Мосендза та багатьох інших. Знову почали виходити такі колись відомі журнали, як "Київська старовина", "Літературно-науковий вісник", з 1992 р. в Україну перенесено видання щомісячного часопису незалежної думки "Сучасність". У Львові відновлено видання фотомистецького журналу "Світло і тінь". Побачили світ періодичні видання в містах, де за умов тоталітарного режиму про це не могло бути й мови (журнал "Тернопіль" у Тернополі, "Поріг" у Кіровограді, "Борисфен" у Дніпропетровську) та ін. Як великий видавничий і культурний центр про себе заявив і Харків, де відкрито низку видавництв, на високому науковому рівні відновлено видання "Збірника Харківського історико-філологічного товариства", розпочав виходити часопис "Чумацький шлях". Широку видавничу діяльність розгорнуло Наукове товариство ім. Шевченка у Львові – відновлено "Записки НТШ", низку періодичних збірників з різних галузей наук, в тому числі і природничих. Київське видавництво "Глобус" 1993 р. розпочало перевидання в Україні знаменитої діаспорної "Енциклопедії українознавства" в 10 томах за ред. В. Кубійовича [11, c. 347].

Свою власну періодику почали видавати товариства, громадські об'єднання і партії ("Золоті ворота" – Товариства "Україна", "Державність" – Українська республіканська партія, "Демократ" — Демократична партія України, "Час " – Народний Рух України). Практично у кожному обласному центрі України з'явилися нові видавництва, в т.ч. і приватні, які почали працювати на комерційних засадах. Такими приватними видавництвами стали "Червона Калина", яке окрім художньої літератури видає часопис "Літопис Червоної Калини", приватне дитяче видавництво "А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА", яке заснував поет І. Малкович у Києві. Свої книжки, збірники, альманахи, періодику розпочали видавати усі академічні інститути. Починаючи з 1992 р. в Україні народжується військова преса – розпочато видання газети "Народна Армія" як центрального органу Міністерства оборони, окружних газет "Армія України" (Прикарпатський військовий округ), "Слава і честь" (Одеський військовий округ), органу ВМС "Флот України".

З ініціативи В. Коркодима (Національна гвардія України) на громадських засадах до першої річниці незалежності вийшло перше число журналу "Військо України". З 1995 р. журнал "Військо України" виходить як орган Міністерства оборони (головний редактор В. Болотнюк), а Національна гвардія видає часопис "Сурма" (головний редактор В. Коркодим).

Але вже з початком 1993 р. помітною стала загрозлива тенденція  у виданні і розповсюдженні української  книжки. Видавати книжку в Україні  стало невигідно. Зменшилися тиражі видань української періодики, перестали  виходити деякі новостворені газети, журнали, альманахи, водночас жодних заходів  до захисту української книжки від  російської експансії економічними важелями уряд не вживав. Завмер інформаційний  орган українських видавців "Друг читача", розпалася державна система книготоргівлі. Вже у 1994–1995 рр. книжку, видану в Харкові, практично неможливо купити у Львові, і навпаки. Державні видавництва, не отримавши державної підтримки і перебуваючи у важкому економічному становищі, захиріли. Практично не випускає так потрібної для України енциклопедичної літератури видавництво "Українська енциклопедія", а третє за потужністю в Європі видавництво художньої літератури "Дніпро" замість півтисячі видає всього 10-15 шат на рік. З ініціативи громадськості 1994 р. у Львові започатковано щорічне проведення форумів видавців України, видавнича спілка "Просвіта" розпочала видавати газету "Книжкова тека", яка хоч якоюсь мірою заповнює те, що зобов'язана робити держава.

Після приходу нової президентської адміністрації і парламенту нового скликання становите не поліпшилося: в Україні сьогодні видається 3,1% книжок українською мовою, все решта – російською. Цю катастрофічну ситуацію можна поправити за однієї умови — держава має різними способами захистити українське друковане слово, звернути увагу на комплектацію державних бібліотек, терміново поправити справи в поліграфії і виробництві паперу, поставити економічний заслін нерегульованому напливу російськомовної книжки з Росії і визначити квоти на видання російської книжки в Україні.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВИСНОВКИ

Отже, наука в сучасній Україні  є важливою складовою частиною духовної культури, формою суспільної свідомості, потенціал якої в Україні залишається  порівняно високим. Активізації  наукового пошуку сприяло створення  та заснування наукових установ та інституцій, які стали локомотивом  в організації академічної та прикладної науки в Україні. Водночас, в науковій сфері простежується  і низка негативних тенденцій, зокрема: постійне зниження витрат на науку  у внутрішньому валовому продукті, недостатня матеріальна база, обмежений доступ до новітньої наукової інформації, зниження ефективності функціонування наукових установ, внутрішній і зовнішній «відплив умів».

Логіка суспільного розвитку сьогодні вимагає продовження структурного системного реформування освіти. Масштабність галузі, значна диференціація ступенів готовності різних ланок освіти до цих перетворень, запізнення із розробленням і впровадженням значного обсягу законодавчих та нормативних документів, брак належної взаємодії центру та регіонів об'єктивно уповільнюють і ускладнюють цей процес. Це змушує зробити висновок, що досягнення стабілізації функціонування галузі, її адаптації й розвитку не може бути швидким і здійсненим лише можливостями галузі. Послідовне, еволюційне реформування системи освіти країни повинно відбуватися водночас із радикальними змінами в ставленні до освіти. Утвердження пріоритетності освіти вимагає принципових змін не лише в нормуванні фінансових витрат, а й у свідомості людей та суспільства загалом.

 

 

 

 

 

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Баран В.К. Україна: новітня історія (1945-1991 рр.) / НАН України; Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича / В.К. Баран. – Л., 2003. – 669 с.
2. Бойко О. Д. Історія України: Навч. посіб. – 3.вид., випр., доп./ О. Д. Бойко. – К.: Академвидав, 2005. – 688 с.
3. Воропай П. Звичаї українського народу / П. Воропай. – К.:Оберiг, 1993. – 590 с.
4. Говдя П. Українське мистецтво другої половини XIX – початку XX ст./ П. Говдя. – К: Альтернатива, 1964. – 480 с.
5. Гріненко Г. В. Хрестоматія по історії світової культури / Г.В. Гріненко. – М.: Юрайт, 1998. – 669 с.
6. Грушевський М. С. Нарис історії українського народу/ М. С. Грушевський. – К.:Либідь, 1991. – 398 с.
7. Дещинський Л.Є. Історія України та її державності / Л.Є. Дещинський, Р.Д. Зінкевич, С.В. Терський, Т.І. Батенко, І.О. Гаврилів. –Вид. 4-те, переробл. і доп. – Л.: Бескид Біт, 2008. – 444с.
8. Затенапький Я. П. Українське мистецтво першої половини XIX – початку XX ст. / Я. П. Затенатський – К., 1964. – 388 с.
9. Iсторiя української культури / За загал. ред. I. Крип'якевича. – К.: Либiдь, 1994. – 656 с.
10. Iсторiя української лiтератури ХХ століття. В двох книгах. /за ред. В. Г. Дончика. – К.:Либiдь, 1994. – 466 с.
11. Історія культури України / за ред. В. А. Боканя та ін. – К., 1999. – Ч. І; 1994. – Ч. II. – 506 с.
12. Історія України. Документи. Матеріали: Посібник / Віктор Юхимович Король (уклад.,комент.). – К. : Видавничий центр "Академія", 2002. – 448с.
13. Ковальчук О. В. Українське народознавство / О.В. Ковальчук. – К.:Освiта, 1992. – 434 с.
14. Нариси історії української інтелігенції: У 3 т. – К.:Либідь, 1994. – 340 с.