Історико культурні ресурси України

Розділ 1.  Теоретичні основи організації туризму 

1. Сутність поняття «організація туризму», історія і передумови його розвитку.

Організація туризму є  відносно новим соціально-економічним  явищем. Для успішного керування туристською діяльністю необхідне ретельне вивчення суб’єктів господарювання, тобто підприємств та установ, які мають відношення до туристської діяльності, а також механізмів їх взаємодії.

У сучасному світі туризм – це багатогранне явище, тісно пов'язане з

економікою, історією, географією, архітектурою, медициною, культурою,

спортом та іншими науками. Однак жодна з них не може повністю і вичерп-

но характеризувати його як об'єкт власних досліджень, жоден з існуючих

соціально-економічних інститутів не в змозі самостійно розв'язати комплекс

його проблем.

Найбільш універсальне, уніфіковане визначення туризму є те що туризмом вважається діяльність осіб, які подорожують і перебувають у місцях, що знаходяться замежами їхнього звичайного середовища протягом періоду, що не перевищує одного року підряд, з метою відпочинку, діловими та іншими цілями.Це визначення, прийняте Всесвітньою туристською організацією, використовується в усіх країнах-членах ВТО, в тому числі в Україні. У Законі України “Протуризм” записано: “Туризм – тимчасовий виїзд людини з місця постійного проживання з оздоровчою, пізнавальною або професійно-діловою метою без заняття оплачуваною діяльністю”(1)

Індустрія туризму є досить молодою галуззю бізнесу. Але насправді туризмом люди займалися з давніх часів: подорожі з метою торгівлі, завоювань, поширення релігійних учень, пізнавальні подорожі та екскурсії, поїздки за місто міських жителів і поїздки в міста сільських, оздоровчі подорожі тощо урізноманітнювали життя людей.

Передумови розвитку туризму сягають  далекої давнини. У 3 тис. до нашої  ери стародавні єгиптяни вже плавали  річкою Ніл, перевозячи величезні брили, з яких будували піраміди. Ранні фінікійці плавали Середземним морем до берегів сучасних Сирії та Лівану, щоб розмістити там свої колонії та розвивати торгівлю. Один із експертів Всесвітньої туристичної організації Джафар Джафарі у своїй праці "Феноменологія туризму" зазначає, що люди подорожували завжди. Залежно від мотивації і способу подорожей та розвитку транспортних засобів, кількості подорожуючих й охоплення туризмом різних верств суспільства історичний шлях розвитку туризму можна поділити на чотири етапи: (2)

• 1-й етап (до 1841 р.) – початковий етап;
• 2-й етап (1841–1914 pp.) – період елітарного туризму і становлення туризму як галузі;
• 3-й етап (1914–1945 pp.) – період становлення масового туризму і фор-

мування індустрії туризму;

• 4-й етап (з 1945 р. по теперішній час) - монополізація туристської

індустрії.

У середньовіччі посилюється  релігійний характер подорожей. Релігійні переконання спонукали мільйони віруючих здійснювати паломництва до святинь: мусульман - до Мекки,християн-до Єрусалима і Рим. Середньовічні церкви стали пануючими інстанціями і єдиною визнаної владою в 
різних країнах. Монастирі приймали мандрівників. Прочан будинку, як різновид готелів, містилися релігійними орденами. Епоха Ренесансу і Просвітництва послаблює релігійні мотиви і підсилює індивідуальний характер і освітню спрямованість поїздок. Молоді дворяни нерідко відправлялися в своєрідні «грантури »по Європі, перш ніж вступити на терені професійної або політичної діяльності. Англійці, наприклад, маршрут такої подорожі починали в Лондоні, звідки їхали до Франції (з 
тривалим перебуванням в Парижі), а потім - в Італію. Зворотний їхній шлях пролягав через Швейцарію,Німеччину, Нідерланди . До середини XIX в. подорожі були не самоціллю, а необхідною умовою і засобом для 
досягнення власне мети (торгівля, паломництво, розширення кругозору), а також відрізнялися примітивними засобами пересування. 
Другий етап в історії туризму характеризується революційними змінами у розвитку транспорту. Винаходи пароплава, паровоза, що супроводжувалися розширенням мережі доріг, зумовили велику надійність і швидкість пересування при одночасному зниженні витрат на подорожі. Підвищення 
якості і надійності транспортних перевезень у сукупності з їхнім здешевленням, а також поступове скорочення робочого часу викликали істотне збільшення потоків подорожуючих. У зв'язку з цим виникли перші підприємства, що спеціалізувалися на обслуговуванні тимчасових відвідувачів. На зміну скромним «кімнатам для гостей» у будинках священнослужителів, монастирях і релігійних місіях прийшли 
перші готелі. До середини XIX в. індустрія відпочинку розширює сферу діяльності. З'являються перші бюро подорожей, у завдання яких входили організація туристських поїздок і реалізація їх споживачеві. Класичним прикладом є груповий тур на відпочинок, організований англійцем Т. Куком в 1841 р. Комплекс послуг включав в себе двадцятимильну поїздку по залізниці, чай і булочки в поїзді, духовий оркестр. Т. Кук створив (спочатку в Лестері, потім в Лондоні) перші бюро подорожей.  В 1854 р. по їх зразку К. Різель відкрив перше німецьке бюро подорожей в Берліні. У другій половині 
XIX в. туристські бюро були створені в багатьох країнах світу. Починаючи з 1862 р. з'являються перші каталоги туристських поїздок, що відобразили процес розширення туристичного попиту. 
Перша світова війна, Велика депресія 30-х р.р.. і Друга світова війна зробили негативний вплив на розвиток туризму. Разом з тим саме в період між цими війнами зароджується масовий туризм (Третій етап), розквіт якого припадає післявоєнні десятиліття. Після Другої світової війни туризм набуває дійсно масовий характер (четвертий етап). З предмета розкоші він стає потребою для більшості населення високорозвинених країн. Формується індустрія туризму зі своїми інститутами, продуктом, виробничим циклом, методами 
організації та управління. Даний етап характеризується швидким зростанням кількості подорожуючих,збільшенням числа туристських підприємств та обсягів їх виробництва, масовим будівництвом коштів розміщення, об'єктів туристської Інфраструктури: Особливістю сучасного туризму є широкий 
міжнародний обмін. При цьому в попиті і пропозиції на ринку відбулися істотні зміни. Даний факт дає підставу стверджувати, що масовий конвеєрний туризм трансформувався в масовий диференційований. Якщо перший припускає знеособленість послуг у розрахунку на однорідність 
потреб і мотивацій туристів, то другий характеризується різноманітністю пропонованих послуг і достатньо чітко вираженою спеціалізацією туристського пропозиції. Трансформація конвеєрного туризму в диференційований відбувалася одночасно з переходом від ринку продавця до ринку покупця. Маючи настільки тривалу історію, туризм до теперішнього часу не отримав однозначного визначення.(1 с. 15) 
   Тож, туризм має довгу історію свого формування, як було вище зазначено його розвиток почався , ще з древніх часів і триває до сьогодення. Нині туризм займає одне із провідних місць в економіці багатьох країн і є одним із пріоритетних напрямків економіки.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Основні види класифікацій туризму і аналіз існуючих підходів

Для територіальної організації та планування туристичного господарства важливе значення має класифікація туризму, зміст якої полягає у виокремленні його класів, форм і видів за найрізноманітнішими напрямами.

Поки що не існує чіткої загальноприйнятої  класифікації. Це пояснюється насамперед тим, що практично неможливо виділити чисті форми і види сучасного туризму. Класифікація його за видами і формами дає можливість розв'язати низку проблем щодо розвитку і територіальної організації туристського господарства, визначати попит на окремі види туристичних послуг і на цій підставі розробляти плани розвитку матеріально-технічної бази туризму. Вивченням класифікації основних видів і форм туризму займались

Туризм можна класифікувати  за найрізноманітнішими показниками: за метою, засобами пересування, характером, термінами і тривалістю подорожі, засобами розміщення тощо. У класифікації туристичних подорожей і поділі їх на види вирішальне значення має їхня мета. Щоправда, мандруючи, турист ставить перед собою не одну мету. Втім, залежно від індивідуальних потреб, одна з них переважає.

Туризм можна класифікувати  за такими критеріями:

• метою подорожі;

• спрямованістю туристичних потоків;

• масштабами охоплення території;

• способом пересування та використанням  транспортних засобів;

• терміном поїздки;

• сезонністю;

• демографічним і соціальним складом учасників подорожі;

• ступенем організованості;

• принципами організації продажу  туру та формою організації туристичного обслуговування.(3)

Вивченням і дослідження класифікації основних видів і форм туризму займались такі вчені як Бейдик О.О., Пуцентейло П.Р., Стафійчук В.І., Мироненко Н.С., Твердохлебов И.Т. и т.д.

Класифікаційна ознака	Види туризму
1 Географічний принцип	1.1. Внутрішній  1.2. Міжнародний
2 Напрямок туристичного  потоку	2.1. В'їзний  2.2. Виїзний
3 Мета поїздки	3.1. Рекреаційний  3.2. Оздоровчий відпочинок  3.3. Пізнавальний відпочинок  3.4. Професійно-діловий туризм  3.5. Науковий (конгресний)  3.6. Спортивний відпочинок  3.7. Шоп-тури  3.8. Пригодницький  3.9. Паломницький  3.10. Ностальгічний  3.11. Екотуризм  3.12. Екзотичний  3.13. Елітарний
4 Джерело фінансування	4.1. Соціальний  4.2. Комерційний
5 Спосіб пересування	5.1. Пішохідний  5.2. Авіаційний  5.3. Морський  5.4. Річковий  5.5. Автотуризм  5.6. Залізничний  5.7. Велосипедний  5.8. Змішаний
6. Засоби розміщення	6.1. Готелі  6.2. Мотелі  6.3. Пансіонати  6.4. Кемпінги  6.5. Намети
7. Кількість учасників	7.1. Індивідуальний  7.2. Сімейний  7.3. Груповий
8. Тривалість перебування	8.1. Короткотривалий  8.2. Довготривалий
9. Розташування туристичного  місця	9.1. Гірський  9.2. Водний  9.3. Сільський  9.4. Приміський
10   Інтенсивність туристичного потоку	10.1. Постійний  10.2. Сезонний
11. Організаційна форма	11.1. Організований  11.2. Неорганізований

Одже, класифікацій стосовно видів  і форм туризму існує чимало і  всі вони так чи інакше переплітаються між собою. Важливо також зазначити, що це питання є досить актуальних, адже його вивченням і дослідженням займалось чимало вітчизняних і  зарубіжних вчених. Але навіть на сьогоднішній день немає сталої міжнародної класифікації туризму.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3.  Історико-культурні потенціал в організації туризму.

Одне з найважливіших місць в організації туризму займають історико-культурний потенціал. Саме ця група туристичних ресурсів вповні має такі специфічні особливості як екскурсійне значення, незалежність від кліматичних умов, атрактивність, мальовничість. Дослідження різноманітних об’єктів, які мають історичне чи культурне значення, сприяє формуванню бази даних для створення цікавих регіональних та загальнодержавних туристичних турів, особливо в умовах зростання рівня освіченості населення.

Дослідженням цього питання  займалися Стафійчук В.І., Петранівський В.Л., Рутинський М.Й.,  А. Я. Бовсуновської , П. О. Масляка , О. О. Бейдика , С. П. Кузика.  Групування цих ресурсів лежить в основі багатьох наукових класифікацій рекреаційних чи туристичних ресурсів.Тож ,  історико-культурні ресурси - це сукупність пам'яток матеріальної та духовної культури, які створені в процесі історичного розвитку суспільства на певній території, мають пізнавальну цінність і можуть бути використані для туристичної діяльності. Такі об'єкти приваблюють туристів незалежно від сезону, пори року, що активно впливає на стан розвитку туризму.

Історико-культурні потенціал- це сукупність створених у процесі  історичного розвитку даної території  пам'ятників матеріальної і духовної культури, які є об'єктами туристського інтересу. До групи історико-культурних потенціали ми можемо віднести  пам'ятки історії, історико-архітектурні пам'ятки, пам'ятки сучасної архітектури, унікальні  споруди культури, спорту тощо.

Історико-культурний потенціал, матеріальні  та духовні пам'ятки народу дуже важливі  для формування світогляду народу, для задоволення матеріальних, в тому числі туристичних, потреб. У розвинених країнах світу цей туристичний ресурс активно використовують для отримання прибутку. Деякі країни, наприклад, Італія, Франція, значну частину прибутків, які дає рекреаційне господарство, отримують від вмілої експлуатації історико-культурного потенціалу. Цьому сприяє велика кілька пам'яток, їхня висока художня цінність, добра збереженість, вміла організація туристичних послуг. Всесвітньовідомі пам'ятки історії та культури Риму, Венеції, Флоренції, Парижа приваблюють щороку сотні тисяч туристів.

Найбільшою особливістю  цих ресурсів є те, що вони мають  повсюдний характер розташування, адже кожна місцевість вирізняється своєю історією, традиціями, їх потенціал можна вважати необмеженим. Однак варто мати на увазі, що будь-які ресурси території вимагають вмілого, творчого і наукового підходів до їх використання для цілей туризму і розробки сучасних туристичних маршрутів.

Тож, історико- культурні ресурси і потенціал впливають на розвиток і організацію туризму в тому чи іншому регіоні чи країні. Зокрема, варто зазначити, що на базі історико-культурного потенціалу формується один з найбільш поширених видів туризму пізнавальний.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 2. Значення історико- культурних пам’яток в організації туризму Італії.

2.1. Особливості історико-культурного  потенціалу України. Загальна характеристика головних об’єктів.

Історико-культурні ресурси є основою пізнавального туризму. Вони представлені різноманітними видами історичних пам`яток, меморіальних місць, музеями, театрами, тобто взаємозв`язками об`єктів матеріальної та духовної культури. Культурна спадщина – це спадщина історичного розвитку цивілізації, яка зосереджена в тій чи іншій місцевості. В Україні практично кожна місцевість може використовуватися для розвитку пізнавального туризму.      Україна має значну кількість історико-культурних пам'яток різних епох, які охоплюють період від палеоліту до наших днів. У багатьох регіонах України, особливо в Карпатах, на Поліссі, добре збереглися народні звичаї та обряди, оригінальний фольклор, художні промисли, які можуть стати основою для організації міжнародного туризму.       Особливу роль в розвитку туристичної діяльності відіграють пам'ятки історії та культури, як наочне свідчення таланту українського народу, його тисячолітньої історії. В Україні взято під охорону держави понад 70 тисяч пам'яток історії та культури (в тому числі понад 12 тис. найбільш цінних у туристичному відношенні пам'яток архітектури), які є зразками монументальних витворів мистецтва, починаючи від III ст. до нашої ери.       Пам'ятки архітектури в Україні розміщені нерівномірно. Основна їх частина припадає на західні області України, а також Київську, Хмельницьку, Вінницьку, Чернігівську, Сумську області та АР Крим. Східні і південні області відносно бідні пам'ятниками архітектури і найстаріші з них відносяться лише до XVII ст., що пов'язано з пізнім освоєнням даних територій.          Найбільша кількість пам'яток архітектури припадає на м. Львів (2500) та Львівську область, що пояснюється давнім освоєнням цієї території, віддаленістю від театрів воєнних дій минулого, відносно високим економічним розвитком та значною густотою населення. Львів, розташований на перехресті важливих торговельних шляхів з Півночі на Південь і з Заходу на Схід, завжди відігравав велику роль спочатку як столиця Галицько-Волинської держави, потім як одне з найбільших (поряд з Краковом і Варшавою) міст Польщі, а згодом Австро-Угорської імперії.

У Львові збереглися визначні пам'ятки, починаючи з XII ст. Особливу цінність являють собою ансамблі площі Ринок – ХV-ХІХ ст.ст., Вірменської (ХІV-ХІХ ст.) та Руської (ХV-ХХ ст.) вулиць, церкви Іоанна Хрестителя (ХII-ХІV ст.), св. Миколая (XIII ст.), П'ятницька (ХІV ст.), костели Св. Марії Сніжної (XIII ст.), Кафедральний собор (XIV-ХVIII ст.), св. Андрія (XVII ст.), Єзуїтів (XVII ст.) тощо. Особливу мистецьку цінність європейського масштабу мають ансамблі Успенської церкви (ХVІ-ХVII ст.), Святоюрського (XVIII ст.) та Вірменського (ХІV-ХVШ ст.) соборів; Домініканського костелу (XVIII ст.), деякі будинки і палаци на площі Ринок – Чорна Кам'яниця (XVI ст.), палац Корнякта (XVI ст.).       У місті найкраще в Україні збереглася житлова забудова та планувальна структура епохи середньовіччя. Урядом України готується пропозиція щодо внесення м. Львова до списку найцінніших в культурному відношенні міст світу.З інших міст Львівсько області-особливу цінність становлять Жовква з добре збереженим ансамблем пізньосередньовічного міста (XVI-XVII ст.), оточеного оборонними мурами з баштами і брамами, а також Дрогобич, Самбір, Броди, Золочів. Велику архітектурну цінність мають замки області: Олеський (ХІV-ХVШ ст.), Свірзький (XV ст.), Поморянський (XVI ст.), замок в Старому Селі (XVI ст.), Золочівський, Бродівський, Підгорецький (всі XVII ст.) та деякі інші.         В області на порівняно невеликій території сконцентровані палацово-паркові ансамблі XVIII (Оброшино, Червоноград, Мостиська, Скелівка, Любінь Великий) і XIX ст.ст. (Судова Вишня, Вишня, Смереківка, Сколе, Турка тощо).       Оригінальністю архітектури і цінним внутрішнім оздобленням відзначаються дерев'яні церкви, найстаріші з яких відносяться до XV ст. (Дрогобич, Жовква, Потелич, Нижнє Висоцьке, Мостків, Турка, Буковисько, Стара Сіль тощо).       У багатьох населених пунктах збереглися ансамблі старовинних монастирів, найбільш цінні з яких знаходяться у Лаврові (XIII-ХІХ ст.), Підкамені (ХV-ХVШ ст.), Крехові (ХVІІ-ХVІІІ ст.), Підгірцях (XVIII ст.) тощо.       У іноземних туристів певне зацікавлення викличуть готичні собори ХІV-ХVІ ст. в Скелівці, Новому Місті, Вижнянах, Дрогобичі, Дукоєві, Самборі, синагоги XVI-XVII ст.ст. в Жовкві, Бродах.        Другим щодо кількості пам'яток архітектури є м. Київ (понад 1500). У першу чергу це споруди епохи Київської Русі – Золоті ворота (1037 р.), Софійський собор (1037 р.), Видубицький монастир (XI-XVIII ст.), Кирилівська церква (XII ст.), ансамбль Києво-Печерської Лаври (XI-поч. XX ст.). Із найбільш пізніх споруд слід назвати Андріївську і Покровську церкви, Мариїнський і Кловський палаци (XVIII ст.), деякі церкви і житлові будинки на Подолі (ХVІІ-Х VIII ст.). У XIX ст. було зведено ряд споруд, серед яких основні – університет, Володимирський собор, оперний театр. Враховуючи виняткову художню цінність, за рішенням ЮНЕСКО ансамбль споруд Софійського собору та Києво-Печерської Лаври внесено до списку світової культурної спадщини.       Кам'янець-Подільський – місто-заповідник, який за кількістю пам'яток архітектури (понад 150) займає третє місце в Україні. Особ¬ливу цінність являють собою Стара фортеця (ХІ-ХVIII ст.), оборонний комплекс Старого міста (ХІV-ХVШ ст.), церкви, костели, житлові та цивільні споруди ХIIІ-XIX ст.         Визначні пам'ятки архітектури знаходяться в Чернігові – Спасо-Преображенський собор (1030 р.), Борисоглібський собор (XII ст.), Успенський собор (XII ст.), П'ятницька, Іллінська церкви (XII-XIII ст.), ансамблі Єлецького та Троїцького (ХІІ-ХVШ ст.) монастирів; виключну цінність становлять будинок полкової канцелярії та Катерининська церква XVII ст.        В Україні збереглися пам'ятки, пов'язані з колонізацією Причорномор'я стародавніми греками. Це, в першу чергу, руїни Херсонесу Пантікапея в Криму, Ольвії в Миколаївській області.       Через часті напади на землі України іноземних загарбників на її території споруджено ряд замків і фортець, які мають європейське значення. До найцінніших слід віднести замки в Ужгороді (XI-XVI ст.), Невицькому, Кременці, Хотині, Білгороді-Дністровському, Луцьку, Мукачеві, Судаку, Острозі (XIII-XIVст.), замки Волині, Поділля (ХІV-ХVІІ ст.).         Монастирі завжди були центрами паломництва, тобто одного з видів туристичної діяльності. До найбільш визначних архітектурних комплексів відносяться ансамблі монастирів: в Межеріччі (XV-XVII ст.) у Рівненській, Зимнянського (ХШ-ХУШ ст.) у Волинській, Почаївська Лавра (ХVІ-ХІХ ст.ст.) у Тернопільській, Густинського (ХVІІ-ХVШ ст.ст.) в Чернігівській, Мгарського (ХVІІ-XIII ст.) у Полтавській, Слов'яногірського (ХVІІ-ХІХ ст.ст.) у Донецькій, Мукачівського (ХVШ-ХІХ ст.) у Закарпатській областях.        У XVIII ст. в Україні почалося масове будівництво палацово-паркових ансамблів. Найкращі зразками є палацово-паркові ансамблі в Тульчині, П'ятничанах, Вороновиці, Антополі (всі XVIII ст.), Старій Прилуці, Чернятині, Мурованих Курилівцях, Немирові, Котюжанах, Верхівці (всі XIX ст.) у Вінницькій області; палац Потьомкіна (XVIII ст.) в Дніпропетровську, Верхівці (XVIII ст.), Новій Чарториї (XIX ст.) у Житомирській області; палаци ХVІ-ХVII ст. у Берегові, Виноградові, Мукачеві, Ужгороді Закарпатської області; Алупкинський, Лівадійський палаци XIX ст. в Криму; палаци Воронцова, Потоцького тощо (XIX ст.) в Одесі; палаци в Березовій Рудці (ХVШ-ХІХ ст.) в Полтавській області; Кияниці (XIX ст.) в Сумській області; Вишнівці (XVIII ст.), Микулинцях (XIX ст.) у Тернопільській області; Мерчику (XVIII ст.), Щарівці (XIX ст.), Люботині (XIX ст.) у Харківській області; Антонінах (XVIII ст.), Самчиках (XIX ст.), Новоселиці (XIX ст.), Маліївцях (ХVШ-ХІХ ст.) у Хмельницькій області, Корсуні (XVIII-XIX ст.), Козацькому (XIX ст.) у Черкаській області; Вишеньках (XVIII ст.), Батурині (ХУІІІ-ХІХ ст.), Качанівці (XVIII-XIX ст.ст.), Сокиринцях (XIX ст.) у Чернігівській області, резиденція буковинських митрополитів XIX ст. в Чернівцях.        У Львові, Києві, Чернігові, Кам'янцеві-Подільському, Луцьку, Острозі, Жовкві, Переяславі-Хмельницькому та інших містах створені історико-архітектурні заповідники. Статус заповідників мають також Качанівка, Ольвія, Херсонес, Олесько, Галич, Новгород-Сіверський, Канів, Чигирин тощо.      У скарбниці культурної спадщини України визначне місце належить старовинним паркам, що мають велику історичну та художню цінність. Далеко за межами держави відомі парки «Софіївка» в Умані, «Олександрія» у Білій Церкві, «Тростянець», “Качанівський” у Чернігівській області, “Стрийський” у Львові, парки АР Крим та багато інших, які вважаються справжніми перлинами паркової архітектури та дендрології.       В Україні налічується 529 парків-пам'яток садово-паркового мистецтва та 35 дендрологічних парків, які мають особливий охоронний статус об'єктів природно-заповідного тронду. Серед парків-пам'яток садово-паркового мистецтва загальнодержавне значення мають 88 об'єктів, а серед дендропарків – 19.       Значна частина парків-пам'яток садово-паркового мистецтва – це старовинні парки, створені у ХУІІ-ХІХ століттях. Найбільше їх в АР Крим (серед них Алупкинський, Гурзуфський, Лівадійський тощо); у Вінницькій області – Немирівський, Печерський, Чернятинський, у Хмельницькій – Малієвецький, Михайлівський, Самчиківський, у Львівській – Стрийський, Підгірцівський, у Житомирській – Івницький, Новочорторийський, Трощанський. Багаті перлинами мистецтва також Київська, Тернопільська, Харківська, Черкаська області та м. Київ.       Серед дендрологічних парків, утворених на базі парків ХVІІ-ХІХ століть, особливу увагу привертають знамениті «Олександрія» (м. Біла Церква), “Софіївка» (м. Умань), «Тростянець» (Чернігівська обл.), «Веселі Боковеньки» (Кіровоградська обл.), «Асканія-Нова» (Херсонська обл.).       В Україні багато місць, пов'язаних з життям і діяльністю визначних діячів як українського, так й інших народів. З іменем Тараса Шевченка пов'язані села Кирилівка і Моринці Черкаської області, міста Київ, Переяслав-Хмельницький, Канів та інші, які є важливими туристичними центрами України. В с. Нагуєвичі Львівської області народився Іван Франко, у м. Новоград-Волинський – Леся Українка, у Вінниці – М. Коцюбинський, в с. Суботові народився Богдан Хмельницький. У цих населених пунктах, а також в багатьох інших, пов'язаних з життям і творчістю видатних діячів українського народу, створені меморіальні комплекси і музеї.     В Україні протягом тривалого часу жили визначні діячі російської науки і культури – О. Пушкін (Бахчисарай, Одеса), А. Чехов (Суми, Ялта), В. Короленко – (Полтава), М. Гоголь (с. Виш-Василівка, Ніжин), А. Купрін (Київ, Хмельницький), П. Чайковський (Кам'янка, Одеса); польської – А. Міцкевич (Бахчисарай, Одеса), Ю. Словацький (Кременець), Я. Івашкевич (Київ); австрійської – К. Маркс (Львів), Й. Рот (Броди); чеської – Я. Гашек (Київ); французької – О. Бальзак (Верхівня, Київ), угорської – М. Мункачі (Мукачево); грузинської – Д. Гурамішвілі (Миргород) та інших діячів багатьох країн світу.         Старовинні міста Феодосія, Львів, Кам`янець-Подільський здавна були центрами розселення вірменської діаспори, в яких збереглося багато матеріальних пам`яток вірменського народу.