Творчість Феофана Прокоповича

 

 

 

 

 

 

2.2 ПРОКОПОВИЧ ПРО СВІТОБУДОВУ

Філософські погляди  Ф.Прокоповича базувалися на об'єктивному  ідеалізмі. Він доводив, що Бог існував  «раніше буття світу… як найдосконаліший  розум». Виникнення світу речей за Ф.Прокоповичем сталося шляхом божественної еманації (випромінювання, витікання). Треба сказати, що ці погляди (близькі до неоплатонізму) поширювалися ще в Київській Україні-Русі. Але поряд з тим у творах Ф. Прокоповича є багато тверджень, які тяжіють до пантеїзму та деїзму. Так у своїй «Натурфілософії» він пише: «Під природою розуміють самого Бога». Або в іншому місці: «Повне визначення природи збігається з Богом щодо природних речей, в яких Він з необхідністю існує і які Він рухає. Звідси випливає, що це визначення не лише природи…, а воно, очевидно, відноситься й до матерії і форми», «У природі існує й живе Бог», «Бог є в речах», «природа зберігається Богом, а це все одно, що зберігаються субстанції». Це дуже близько до дефініції Дж. Бруно «Бог в речах», або Б.Спінози: «…сам всесвіт і є Бог». Одночасно Ф.Прокопович виступає проти антропоморфізму в розумінні Бога: «Не розумно міркують ті, — говорить він,- які думають, що Бог є подібним до складу людини і що нібито він має і голову, і бороду, і руки, і ноги та всі інші тілесні члени». На думку Прокоповича погляди «антропоморфітів, які суєсловили про Бога, що він має подібні тілесному складові нашому органи» є не що інше як залишки первинних вірувань стародавніх народів.

Надзвичайно цікавими є  окремі тези Ф.Прокоповича про світобудову, які адекватні або навіть ідентичні сучасним уявленням астрономії, космології та космогонії. Ось деякі з них:

«Світ… не є нескінченним, але замкненим та обмеженим певними границями»

— Ф. Прокопович, по суті твердження є адекватним сучасним уявленням про Метагалактику;

«Передусім, треба знати, що рух з часом має дуже тісний зв'язок так, що ніщо не рухається інакше як у часі і ніщо не вимірюється часом, якщо не рухається»

— Ф. Прокопович

 

По суті справи тут  Ф. Прокоповичем сформульовано фундаментальну тезу про зв'язність часу, простору і матерії, яка лежить в основі сучасної теорії відносності. Тільки «закритість» досягнень українських мислителів перед світом і невивченість їхніх праць до сьогодні не дає змоги поставити ім'я нашого вченого на достойне місце поряд з Лукрецієм Тітом Каром, Ньютоном, Фрідманом, Ейнштейном — і сучасні фізики повинні попрацювати в цій галузі, переосмисливши і переоцінивши доробок українських мислителів, зокрема Ф.Прокоповича, надати світової відомості їхнім непересічним, а іноді й абсолютно піонерським досягненням.

А ось хоча й теологічне за формою, але наукове за змістом  формулювання закону незнищуваності матерії  за Ф.Прокоповичем: «…матерію не можна  ніколи створити, ані зруйнувати, також  ні збільшити, ні зменшити ту, яку створив Бог на початку світу, і якою і в якій кількості створена, такою залишається досі й буде залишатися завжди». За Ф. Прокоповичем світ є «матеріальним сполученням речей», а «небо складається з матерії». Поряд з Епікуром та Анаксархом, М.Кузанським, Г.Галілеєм, Дж.Бруно Ф.Прокопович фактично визнає множинність світів. Наголошує, що Чумацький Шлях — скупчення зірок, вчить про єдність світу через матерію: «Матерія є спільною й однаковою в усіх тілах, проте форми різні». Мислитель цілком слушно вважав, що «немає матерії без форми». Таких визначень, тлумачень ми зустрічаємо безліч, читаючи «Фізику» Ф. Прокоповича. Основними своїми ідейними супротивниками Прокопович вважав томістів (послідовників вчення Томи Аквінського). Не погоджується Ф. Прокопович і з Епікуром у тому, що атом є неподільним: «всі… тіла теж складаються з нескінченно подільних тілець». До сьогодні ця фундаментальна теза є в центрі уваги фізики. Вже давно стало зрозумілим, що власне атоми подільні, їхнє місце «неподільних» зайняли елементарні частинки, але й вони, як доведено новітніми дослідженнями, складаються з дрібніших часточок — кварків. То ж Ф. Прокопович поки що залишається правий — подільність матерії в принципі може бути нескінченною, хоча й специфічною (принцип квантування).

Ф. Прокопович працював над  найважливішими фундаментальними філософськими, природознавчими, світоглядними проблемами — вченням про матерію, рух  і спокій, світло, планети, зірки, Сонце, а також про природні процеси  на Землі — землетруси, атмосферні явища. Можна з упевненістю говорити про визначні для того часу досягнення українського вченого на цій ниві, про велику історичну перспективу його ідей. І залишається тільки сумувати з приводу надто вузької відомості й непропрацьованості фахівцями до сьогодні надзвичайно багатої спадщини мислителя. Але, з іншого боку, далеко не все втрачено — нічого не заважає сучасним укладачам підручників та посібників з фізики, астрономії спиратися не тільки на праці відомих закордонних дослідників, але й згадати вітчизняних не менш видатних, але в силу історичних обставин, на жаль, менш відомих вчених.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.3 МІЖ НАУКОЮ  ТА ТЕОЛОГІЄЮ

Час Ф.Прокоповича —  це час, коли активно йшло розмежування науки і теології. Ф. Прокопович виступає одночасно як провідний теолог і науковець свого часу. Безперечним фактом є те, що вміло використовуючи новомодне коперніканство й картезіанство (течія на основі вчення Р.Декарта) Ф.Прокопович робить спробу вдосконалити традиційну теологію, примирити науку і релігію. Йому належить ідея раціональної теології. Між Божим одкровенням, законами природи і розумом людини, вважав Ф.Прокопович, не повинно бути суперечностей, бо вони гармонійно пристосовані одне до одного своїм творцем. Однак, якщо між новими даними науки й езотеричним знанням все ж виявляться суперечності, то це означає, на думку мислителя, що висновки науки підлягають сумніву. Біблійні ж тексти треба тлумачити алегорично, відповідно до рівня уявлень і світосприймання сучасних людей. Не можна позбутися враження про те, що це думка нашого сучасника. Сьогодні теж є аналогічні спроби об'єднати здавалося б необ'єднуване — божественне і наукове. В цьому контексті Ф.Прокопович прочитується дуже по-сучасному.

Одночасно Ф.Прокопович блискуче показував невігластво  схоластів, не боявся піддавати сумніву віками встановлені догмати, цінував науковий пошук, прагнення до наукової істини. Навіть Біблія не є для нього безперечним авторитетом. В курсі риторики і натурфілософії він говорить про суперечливі місця в Біблії, існуючі неточності.

Ф. Прокопович грунтовно досліджує питання об'єкта і суб'єкта пізнання, проблеми чуттєвості і мислення, методів пізнання.

 

 

 

 

 

 

 

2.4 ПРОКОПОВИЧ – АВТОР ТЕОРІЇ ПРОСВІЧЕНОГО АБСОЛЮТИЗМУ

Ф.Прокопович був основним ідеологом реформ Петра І. Критичне вістря своєї теорії держави Ф.Прокопович спрямовує на князівсько-боярську опозицію процесу централізації держави і проти зверхності і автономії влади церкви стосовно держави. Створюючи свою теорію, Прокопович глибоко вивчає історію країни, спирається на ранньобуржуазні праці про державу і право Гоббса, Гроція, Пуффендорфа. Але при цьому він витворював свій оригінальний варіант теорії держави і державності. Ф.Прокопович пише ряд суспільно-політичних праць: «Слово о правде и чести царской», «Правда воли монаршей» та ін. де викладає основи ідеї міцної держави і застосовує їх безпосередньо до тогочасної Росії. По суті сам Ф.Прокопович і його теорія стають промотором реформ у цій країні і головною причиною її зміцнення. Без практичного застосування просвіченого абсолютизму за часів Петра І і продовження цієї політики після нього не було б тієї Росії яку ми знаємо.

Першим принципом, на якому базувалася теорія просвіченого абсолютизму Ф.Прокоповича, був принцип  загальної (всенародної) користі: «Всяка верховна влада єдину свого встановлення причину кінцеву має — всенародну користь. Це лише знати народ мусить, що володар зобов'язаний його користю опікуватися, проте в справах опіки не народу, а єдиному Богові … підлягає». За Прокоповичем ця опіка царя включає добробут своїх підданих, їх повчання (духовне і світське навчання), державну безпеку. Феофан Прокопович приходить до висновку, що громадські та військові справи є головними в обов'язку царів.

Другий принцип теорії Ф.Прокоповича — принцип централізації, який був однозначно направлений проти залишків феодальної роздрібленості. Щодо можливих державних устроїв, то Прокопович, як і інші дослідники проблем держави, вважав основними його формами аристократію, демократію й монархію. Оригінальна особливість підходу Прокоповича полягала в тому, що він не ставив питання про те який з цих устроїв є найкращим, а про те «який тому або іншому народові найпотрібніший».

Ф.Прокопович пов'язує найкраще забезпечення народної користі з  сильною державою, а сила держави  вбачається ним у єдності й  неподільності. З цих позицій Ф.Прокопович жорстко критикує унію і католицизм (як інструменти внутрішнього поділу народу), аристократичну олігархію, обгрунтовує необхідність підпорядкування церкви світській владі. Створення «Духовного регламенту», який набув чинності закону, й заснування Синоду — органу управління Російською православною церквою, який підпорядковувався світській владі, були практичним втіленням ідей Прокоповича.

 

 

 

 

 

 

3. ВИСНОВОК

Діапазон Прокоповича - віршотворця був дуже широкий - від урочистих до жартівливих віршів . У ряді своїх віршів він виявляє справжній талант і поетичний темперамент . Це потрібно сказати особливо про двох його віршах , звернених до Кантемир . Але і в інших своїх речах Прокопович виступає як неабиякий по тому часу майстер , що вміє урізноманітнити віршовану рядок і риму , надати віршу музичне звучання . Він перший вводить у нас таку важку строфу , як октава . Майже всі вірші Прокоповича за своїми темами примикають до інших його творам , в яких він є переконаним борцем за справу культури і прогресу.

Все, що було в країні живого , передового і діяльного , все  це тяглося до Прокоповичу як осереддя величезної вченості , як до видатного  розуму і яскравої індивідуальності . Ця людина , що носив чернечу рясу і фактично заправляв усіма справами російської церкви , був самим енергійним і самим пристрасним апологетом світської культури при самому її народженні на російському грунті . Скрізь , де міг , Прокопович розчищав для неї дорогу , вступаючи у важке і виснажливе єдиноборство з тими , хто прагнув повернути назад перетворювальне справу Петра . Про нього добре сказав В. І. Майков у своїй написи до його зображення :

 

Великого Петра справ  славних проповідник ,

Витійством Златоуст , муз чистих співрозмовник ,

Історик , богослов , мудрець Російських країн -

Такий був пастир стад словесних Феофан .

 

Кращі люди епохи - поет Кантемир та історик Татищев - були друзями  Прокоповича і тяглися до нього  як до джерела різноманітних знань  і політичної мудрості . Всі троє вони були членами тієї « вченої дружини » , якій доводилося витримувати натиск з боку реакції в епоху Петра II .

Феофан був не тільки пропагандистом культури , але і  її організатором . Він брав діяльну  участь у заснуванні у нас Академії наук і вступав в безпосередні зносини з іноземцями , запрошуваними до Академії для наукової роботи . Він жив і діяв , весь цілком зайнятий турботою про те , щоб справа Петра пустило глибокі коріння в усіх сферах російського життя , і вся його літературна робота була здійсненням цієї постійної і в самій суті своїй безкорисливій турботи .

У цій п'єсі особливо вдалі сатиричні образи жерців. Важлива  і спроба автора зобразити психологію Володимира.

Трагедії - комедія «Володимир»  була новим для російської літератури видом драматичних творів , першим досвідом історичної драми , що сильно відрізняється від п'єс так званого «шкільного » класицизму , що ставилися в той час у Москві і в провінції . По-перше , її сюжет побудований не на біблійному оповіданні , а на основі епізоду з російської історії. По-друге , всупереч правилам «шкільного » класицизму , в ній змішано трагічне з комічним (тому Ф. Прокопович назвав цей жанр «Трагедія - комедією »).

П'єса написана силлабическими віршами. Мова її ще не досконалий , у  ньому відчувається сильний вплив українського та польського , тому що автор довгий час жив на Україні . Однак перевага цього новаторського твору - широке використання живої розмовної мови .

Вірші Ф. Прокоповича  нечисленні, але різноманітні за жанрами . Він писав оди, сатири, епіграми, елегії, дружні послання .

Особливо цікавий «  Епиникион » - ода , написана на честь  перемоги під Полтавою. Вона проникнута високим патріотичним піднесенням , почуттям національної гордості , свідомістю історичного значення Полтавської  битви. У цьому вірші проявилася і характерна для Ф. Прокоповича ускладненість вираження думок , деяка ваговитість його поезії.

З елегійних віршів Ф. Прокоповича характерно вірш « Плаче  пастушок у довгої негоди ». Тут поет в алегоричній формі висловлює  свої настрої , викликані посиленням реакції після смерті Петра I , коли вороги освіти і петровських перетворень почали переслідувати прихильників петровських реформ , і Прокоповичу загрожувала жорстока розправа . « Ні з яких сторін світу не видно . Всі негода », - вигукує Феофан Прокопович. Це вірш відрізняється витонченістю

форми, легкістю і звучністю вірша. Воно передує подальший розвиток російської лірики.

Феофан Прокопович заохочував діяльність молодшого покоління  сучасних літераторів : Антіоха Кантеміра  та Василя Тредиаковского . Він був одним з видатних російських просвітителів 18 століття , що стояли на рубежі двох епох.