Діалектизми у творах Р.Іваничука

 

ВСТУП

Роман Іванович Іваничук – український письменник, поет, громадський діяч, один з організаторів Товариства української мови ім. Т.Шевченка, Народного Руху України, заслужений діяч культури України, член Спілки письменників України (з 1960), депутат Верховної Ради України І-го скликання (1990-94); лауреат Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка (1985), Літературної премії ім. А.Головка (1979), премії ім. І.Мазепи (1999). Герой України (2009).

Народився 27 травня 1929 в селі Трач (тепер Косівського району Івано-Франківської області України) в сім'ї учителя. Вдома у батька була велика бібліотека, тому з дитинства Роман багато читав. Навчався у початковій школі в с. Трач, від 1942 року в Коломийській гімназії, перетвореній у Коломийську СШ № 1, яку закінчив у 1947 р. На бажання батька вступив на геологічний факультет Львівського університету, але покинув, оскільки прагнув здобути філологічну освіту. Один рік пропрацював учителем початкової школи в с. Трач. У 1948 р. знову вступив до Львівського університету на українську філологію, але через те, що не хотів йти до комсомолу і на свята ходив у вишиванці, на нього був написаний донос і в 1949 р. Романа Іваничука виключили з університету за «антирадянську діяльність». Відслужив три роки в армії (в Азербайджані) і в 1953 р. поновився у Львівському університеті, який закінчив у 1957 році. Поїхав працювати учителем української мови і літератури у с. Щирець Львівської області. Там продовжив писати, вступив до Спілки письменників УРСР.

Як літератор Іваничук виховувався в атмосфері новелістичної  школи Стефаника, яким захоплювався батько письменника, сільський учитель  і перший його літературний наставник. Та й народився Р. Іваничук недалеко від Стефаникового села, теж на Покутті і вчився у тій самій  Коломийській гімназії (цей період, як і саму гімназію, він згодом із любов'ю опише в автобіографічному  творі «Благослови, душе моя, господа...», 1993).

Самовимогливість, самокритичність  і невтомну працьовитість, властиві Іваничукові, добре ілюструє його перший роман «Край битого шляху» (1962). Кожна  з наступних частин цієї трилогії (опублікована «Прапором» повість «Зупинись, подорожній!» — у першому журнальному  варіанті «Спрага» — мала б бути четвертою частиною, а роман —  тетралогією) вирізнялась зростанням майстерності, професіоналізму, хоча загалом  твір не став значним явищем літератури.

У 1968р. Роман Іваничук опублікував  свій перший історичний роман «Мальви», який приніс письменникові величезний успіх у читачів і шалену партійну, ідеологічну критику, бо в ньому  була вперше поставлена проблема збереження національної самосвідомості.

«Вогненні стовпи» — яскравий зразок твору, що містить узагальнений життєвий досвід про вибір людиною  добра і зла; він покликаний передусім  допомогти молодим людям засвоїти певні принципи поведінки, дати їм ключ до розуміння життєдайних основ  буття у світі. Концептуальний центр  роману «Журавлиний крик» (1988) —  тріада: Воїн-Меч (кошовий отаман Петро  Калнишевський), Філософ-Слово (Павло  Любимський, Сковорода) і Митець (маляр  Шалматов, Іван Котляревський). «Чим житиме народ, коли в нього не стане зброї, а до мислі не привчили? Загине він, — каже в романі Сковорода. — А щоб цього не трапилось, учитися треба: кожну мить, кожен день розум свій будити, — він же безмежний. А коли народ матиме його хоча б у головах окремих людей, то уподібниться він кременеві, в якому затаївся вогонь». По суті, така тріада присутня в кожному історичному творі письменника, але незмінно найважливішим її компонентом виступає Слово, першопочаток усього сущого, матеріального й духовного, соціального й морального. А в романі «Вода з каменю» (1982) зображено будителів національної пам'яті — «Руську трійцю» — Маркіяна Шашкевича, Івана Вагилевича, Якова Головацького, що в 30-х роках XIX ст. уперше в Західній Україні стали писати літературні твори народною мовою. Людина в романах Іваничука духовно споріднена із символічно-акцентованим простором і часом. Вона пронизана його плином, і він зумовлює її поведінку і її мету. Саме через сюжет випробування цієї мети людина й розкривається у творах, які є в певному сенсі ідеологічними романами випробування, де важливим жанрово-композиційним чинником виступає усвідомлення ідеї чи доростання до неї.

Об'єднують усі романи Іваничука в один цикл, в один великий роман про рідну історію  не тільки сам матеріал, історія, спільні  події й герої, наскрізні образи-символи, а й наскрізні ідеї, передовсім найвизначальніша — ідея любові до рідної землі й народу як смислу існування людини.

У період Перебудови Роман Іванович бере активну участь у національно-визвольному русі. У червні 1988 року погодився очолити львівську філію Товариства рідної мови. Навесні 1990 року обраний народним депутатом УРСР, брав участь у підготовці і проголошенні Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 року і Акту про незалежність України 24 серпня 1991 року.

 

 

1. ФАКТИЧНИЙ МАТЕРІАЛ

 Діалектизми  у повісті Романа Іваничука «Вогненні стовпи»

1. «Чому запаску приклякнув, чого від мене хочеш? – а він відповів так просто, гейби йшло про звичайні речі: – «Мушу тебе за жінку взяти, хоч би-сь м’я розтоптала,» – й Марія покорилася, так легко покорилася, що за тиждень вони подали до уряду парахіяльного на шлюбні заповіди» [3, с. 14]. ГЕЙБИ, спол., діал. Наче, немов [6,т. 2, с. 46].
2. «Стояв перед нею її старший син Андрій – русявий, вродливий, у зеленій гімнастерці, такий самий, як був тоді, коли вмирав у неї на руках у пастушій колибі на Греготі…»[3, с. 5].

 КОЛИБА, и, ж., діал. Житло чабанів і лісорубів[6, т. 4, с. 201 ].

3. ««Я до вуйни Олени...» – процокотіли Василькові зуби»[3, с. 10].

ВУЙНА, и, ж., діал. 1. Тітка, сестра матері або дружина материного брата [6, Т. 1, с. 785].

4. «У кімнаті за столом сиділи одягнуті в білі кожухи чоловіки з пугарями в руках, а карабіни й автомати лежали рядочком на бамбетлі…» [3, с. 11].

БАМБЕТЛЬ, -тля // -і дерев'яний  розсувний тапчан [2, с. 20].

ПУГАР, я, ч., діал. Келих, кубок. [Т. 8, с. 384].

5. «То недалеко: через Лази, і ти вже на битій дорозі, що продирається крізь переліски в гори, а при ній  перехнябилася стодола, переобладнана на школу…» [3, с. 13].

ПЕРЕХНЯБИТИСЯ, биться; док., діал.  Перехилятися [Т. 6, с. 306].

6. «Жінки й дівчата  у вибиваних кептариках, у гарячих шальових хустках, жовтих запасках, а парубки й газди у космацьких вишиванках, у чорних з кольоровими обвідками крисанях, з бартками в руках…» [3, с. 13].

ГАЗДА, и, ч., діал. Господар [Т. 2, с. 12].

КРИСАНЯ, і, ж., діал. Капелюх, бриль[Т. 4, с. 348].

БАРТКА, и, ж., діал. Маленька сокира [Т. 1, с. 108].

7. «…з неомильним чуттям лелеки йшов я від італійської П’яви через Австрію, Словаччину, Польщу , потім через Космач до Саракути, щоб тут,  на вітцівщині, разом з Марією загосподарюватися й дати життя дітям, які мали продовжити мій марш до науки, бо мені вже було невміч…» [3, с. 14].

ВІТЦІВЩИНА, и, ж., діал. Батьківщина [Т. 1, с. 690]

НЕВМІЧ, присудк. сл., діал. Не під силу; несила [Т. 5, с. 269]

8. «Мовчали партизани, спідлоба глипаючи на хлопця, який стояв посеред хати в благенькій кабатині й м’яв у руках шапку…» [3, с. 17].

ГЛИПАТИ, аю, аєш, недок., діал. Дивитися, поглядати [Т. 2, с. 85].

9. «…сумерк у хаті розріджувався примарним сяйвом місяця, який повільно пересувався по верхніх шибках вікна; у Марії в’яло серце від жури за Васильком, та несподівано для себе почала вона відчувати полегшу від того, що син не вертається , чей не розірвуть його вовки, не водяться вони в сакатурських лісах…» [3, с. 20].

СУМЕРК, у, ч., діал. Присмерк, смеркання [Т.9, с. 835].

ЖУРА, й, ж., діал. Журба [Т. 2, с. 547].

ПОЛЕГША, і, ж., діал. Полегкість [Т. 7, с. 62]

ЧЕЙ, част., діал. Може, може-таки [Т. 11, с. 289]

10. «Василько весь зібрався в гудз від сорому, він хотів подякувати  сотенному зате, що той так рішуче розвіяв його сумніви…» [3, с. 23].

ГУДЗЬ, я, ГУДЗ, а, ч., діал. 1. Гудзик 2. Ґуля [Т. 2, с. 189].

11. «У гнітючій мовчанці минала ніч, і старовинні стінні дзигарі, щогодини захлинаючись, вибивали час…» [3, с. 24]

ДЗИГАРІ, ів, мн., заст. Годинник. [Т. 2, с. 285]

12. «Повітря бралося морозом, сніг під чобітьми глухо порипував, сонце вже ховалося за лісом й просвічувалося поміж стовбурами дерев червоним ватрищем…» [3, с. 26]

ВАТРИЩЕ, а, с, діал. Вогнище, багаття [Т. 1, с. 298].

13. «…а за Мельниковим хрестом, ніби з кам’яного постамента, на якому хрест було вмуровано, зійшла  жіноча постать в дубленому кожушку, й офіцер наповратився наздогнати її, хоч і не втямлював, для чого це йому потрібне…» [3, с. 28].

НАПОВРАТИТИСЯ, ачуся, атишся, док., діал. Упертися, наполягти.

14. «Василько в думці додавав собі отухи – а щось там пугукало в лісі, щось шурхотіло по насту…» [3, с. 42].

ОТУХА, и, ж., діал. Утіха. [Т. 5, с. 772].

15. «Йшов, продавлюючи чобітьми зашкарублу шарінь, й за кілька хвилин побачив, як у далині засвітився червоний пломінець, - таж то Оленина хата, ще не спить сільська повія, ще когось вичікує, і хоч Василько мав на неї велику пізьму, що пайдьошників приймає, все ж просив Бога, щоб вона завчасно не погасила світла…» [3, с. 43].

ПІЗЬМА, -и // пізмо, -а злість, гнів;

16. ««Візьми мене з собою в партизани!»; Андрій погладив Василька по голові й мовив поблажливо: «Тобі для цього не одну кулешку треба з’їсти»…» [3, с. 43].

КУЛЕШКА, и, ж., діал. Зменш.-пестл. до кулеша – Страва з кукурудзяного борошна.[Т. 4, с.390]

17. «…дві ворожі лінії стрімко наближалися до Андрусякового обійстя, а на подвір’ї стояли три постаті, освітлені двома вогненими стовпами…» [3, с. 50]

ОБІЙСТЯ (обйстє, обійсте), -і (-Г) садиба; двір[2, с. 135].

18. «…машини вимацували проїзд, освітлювали стіни завмерлих хаток і заметені фоси, вони повільно сунули, немов готувалися до раптового наскоку на село…» [3, с. 29]

ФОСА, и, ж., діал. Канава, рів, рівчак.

 

 

 Діалектизми  у романі «Вода з каменю»

19. «А в неділю на досвітку дзвони заграли на «Aniol panski» й на заутреню — зазмагалися між собою церковні благовісти й костьольні дзвоники, перебиваючи одні одних, пересварюючись за прихожан римської і грецької віри; а далі, немов згадавши, що вже більше двох століть тому їх об’єднав апостольський престол, увійшли в єдиний ритм, злагоджений дзвін став чутний усім, хто де досипляв суботню ніч: у кам’яницях старого міста, у халабудах передмість і в сутеринах» [4, с. 4].

СУТЕРЕНИ, діал. Підвал,  підземелля [Т. 9, с. 843].

20. «Прийшов, тлумлячись, через аркову Галицьку браму, а за нею, знову вишикувавшись у колону, промарширував під такт барабанщика в напрямку площі Святого Духа» [4, с. 4].

ТЛУМИТИСЯ, ться, недок., діал. 1. Товпитися,  скупчуватися, юрбитися.

21. «Він не був схожим ні на поляка, ні на німця, ні на українця, бо риси його обличчя ховалися під лудою старості, а молоді очі висвітлювали тільки цікавість…» [4, с. 5].

ЛУДА, и, ж. 1. Те саме, що полуда. [Т. 4, с. 563].

22. «Благовісти сповіщали винос святих дарів, багатоголосий хор дзвонів розсипав благодушний спокій над містом, ніхто не чув дивного волання старця, крім худорлявого двадцятирічного Маркіяна Шашкевича, який при неділі, будучи вільним від репетиторства з дітьми вуйка Захара Авдиковського, квапився до Закладу Оссолінських…» [4, с. 6].

ВУЙКО, а, ч., діал. Дядько по матері, брат матері. [Т. 1, с. 785].

23. «Крізь вікно виглядали питомці, здаля він їх не впізнавав, і вони не до нього приглядалися: на бруку стояв селянин з бесагами на плечах, по одягу був десь із бойківських гір…» [4, с. 7].

БЕСАГИ, ів, мн., діал. Подвійна торба; сакви. [Т. 1, с. 167].

 

24. «Бойко відступився від вікна і подався на другий бік вулиці…»

[4, с. 7].

БОЙКИ, ів, мн. (одн. бойко, а, ч.; бойкйня, і, ж.). Представники однієї з етнічних груп  західноукраїнських областей. [Т. 1, с. 212].

25. «Більше  двох десятиліть минуло з того часу, як граф Максиміліан Оссолінський купив на ліцитації спорожнілий монастир, заповнивши його книгами й рукописами, зібраними з усього світу» [4, с. 8].