Кримінологічна характеристика злочинності неповнолітніх

13.1. Кримінологічна характеристика злочинності неповнолітніх  

 Боротьба зі  злочинністю неповнолітніх —  одна з центральних проблем  боротьби зі злочинністю загалом.  Показники злочинності неповнолітніх  відбивають певною мірою ситуацію  в суспільстві загалом, причому  не тільки й можливо не так  сьогодні, як завтра, післязавтра, тобто в майбутньому. 
   Злочинність неповнолітніх є самостійною кримінологічною проблемою, оскільки відрізняється від злочинності дорослих, що зумовлюється віком злочинців, який знаменує соціально-психологічні особливості цієї категорії і їх статус у суспільстві. 
   Вік неповнолітніх злочинців зумовлений правовими чинниками — від 14 років (вік, з якого починається кримінальна відповідальність практично за всі діяння, які реально вчиняють неповнолітні) до 18 (вік юридичного повноліття: ст. 1 Закону України “Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні” від 15 лютого 1993 р. у редакції від 23 березня 2000 p.). Нині в Україні налічується близько 13 млн неповнолітніх. 
   Поряд з поняттям “злочинність неповнолітніх” вживається також поняття “підліткова злочинність”. Але це не виправдано,  оскільки підліток — це дівчина чи хлопець віком 12-16 років. За підлітковим віком іде юність, але поняття “юнацька злочинність" також буде неправильним, бо юнацький вік не закінчується у 18 років. Іноді вживають термін “дитяча злочинність", але таким поняттям можна умовно позначити діяння у віці до 16 років, оскільки злочини, які скоюють особи віком 17-18 років аж ніяк не можна вважати дитячими. 
   Порівнюючи за кількісними показниками злочинність неповнолітніх із злочинністю дорослих, потрібно виходити з того, що перша охоплює чотирирічний період життя людини (14-18 років), а друга — десятиріччя після 18 років. Різняться вони й якісно. Скажімо, злочинність неповнолітніх не стосується практично злочинів у сфері економіки, службових злочинів тощо. 
   Зазначимо, що для злочинності неповнолітніх характерна підвищена латентність, оскільки багато злочинів, які скоюють неповнолітні, дорослими сприймаються як пустощі через недостатню соціальну зрілість (наприклад, крадіжки у сім'ї, сусідів, навчальних закладах, хуліганські бійки, відбирання грошей і речей у молодших). Через те що цьому не надається належного значення або через небажання “виносити сміття з хати”, про такі дії, як правило, дорослі не повідомляють органи внутрішніх справ. Тому реальнішим є облік тяжких насильницьких і насильницько-корисливих злочинів, які скоюють неповнолітні (вбивства, тілесні ушкодження, зґвалтування, хуліганства, крадіжки, грабежі, розбійні напади). Таких серед урахованих статистикою понад 50 %. 
   Стан злочинності неповнолітніх багато в чому залежить від стану боротьби з нею і ставлення працівників правоохоронних органів до обліку її проявів. Тому у схожих за багатьма демографічними, економічними, територіальними та іншими показниками регіонах можуть бути значні розбіжності щодо показників розглядуваної злочинності. 
   Вивчаючи злочинність неповнолітніх, треба також ураховувати, що окремі їх групи істотно різняться. Ось чому значно відрізняється злочинність неповнолітніх віком 14-15 і 16-17 років. Різняться (як кількісно, так і якісно) також злочини, які скоюють учні загальноосвітніх шкіл, технікумів, професійних училищ, ті, хто працює, і ті, хто не має певного заняття. 
   У структурі злочинності неповнолітніх переважають крадіжки приватного майна (46 %); майна юридичних осіб (23 %), грабежі (6 %), розбійні напади (2 %), зухвалі випадки хуліганства (5 %), чимало вбивств, тілесних ушкоджень, зґвалтувань. Майже 10 % злочинів, скоєних неповнолітніми, так чи інакше пов’язані з наркотиками. 
   Частка неповнолітніх злочинців серед загальної кількості виявлених становить близько 10 %, жіноча злочинність неповнолітніх співвідноситься з чоловічою такого ж віку у пропорції 1:15, міська до сільської — 3:1, молодшої вікової групи (14-15 років) до старшої (16-17 років) — 1:3. Групова злочинність неповнолітніх становить 60-70 %; 15 % усіх злочинів скоюється у стані алкогольного чи наркотичного сп’яніння; 80 % злочинів неповнолітні вчиняють поблизу місця проживання, навчання чи роботи. Наведені показники мають певні коливання за роками. 
   Найхарактернішими є такі особливості і тенденції, що спостерігаються у злочинності неповнолітніх в сучасних умовах: 
   - кількісні показники цієї злочинності підвищувались протягом першої половини 90-х років, нині намітилась тенденція до їх стабілізації (щорічно виявляється близько ЗО тис. неповнолітніх, що вчинили злочини); 
   - дедалі більшою мірою злочинність неповнолітніх орієнтується на корисливу злочинність (крадіжки, грабежі, розбійницькі напади); 
   - серед злочинів збільшується кількість таких, що потребують “кваліфікації” (квартирні крадіжки, викрадення авто- та мототранспорту, рекет); 
   - злочинність неповнолітніх має тенденцію до “омолодження”. За даними спостережень одну п'яту суспільно небезпечних діянь неповнолітніх вчиняють малолітні, тобто особи, яким не виповнилось 14 років і які не є суб’єктами злочину, це не пояснюється акселерацією. На думку більшості вчених, період акселерації завершився. Сучасні підлітки за відповідними параметрами не відрізняються від підлітків 60-х років; 
   - певне збільшення питомої ваги дівчат серед злочинців, їх участь у тяжких злочинах (розбійницьких нападах, зґвалтуваннях і навіть вбивствах); 
   - зниження порогу мотивації при скоєнні злочинів — вчинення вбивств, нанесення тяжких тілесних ушкоджень через невагомий привід, а то й взагалі без приводу, виключна жорстокість окремих злочинів, цинізм; 
   - поява “нетрадиційних” злочинів (ритуальних вбивств, самозахоплень, вандалізму тощо); 
   - кількісне й якісне збільшення так званих фонових проявів (немедичне вживання наркотиків, пияцтво, токсикоманія, проституція, небажання займатися суспільно корисною діяльністю, поширення венеричних хвороб і СНІДу); 
   - збільшення кількості неповнолітніх з психічними відхиленнями від норми, які перебувають у пограничному з неосудністю стані (обмежена осудність); 
   - дедалі частіше об’єднання неповнолітніх з дорослими злочинцями, які стають керівниками, порадниками і навіть співвиконавцями злочинів; 
   - підвищення рівня організованості злочинності неповнолітніх, створення кримінальних груп, які досягають кількох десятків членів, з міцною дисципліною й ієрархією, плануванням злочинницької діяльності та розподілом обов’язків. 
   Кримінальні групи створюються, як правило, не одразу, не на порожньому місці. Спочатку вони мають так званий передкримінальний характер, дедалі більше культивуючи аморальність, фонові прояви. У такому разі кажуть про створення групи кримінального ризику. її члени балансують на грані скоєння тяжких злочинів. Причому такі групи, як правило, мають корисливу спрямованість (раніше вони значною мірою мали хуліганський характер). Члени таких груп підкоряють свою поведінку спільним корисливим інтересам: де і як добути гроші; готовність до насильницьких дій; пристрасть до наркотиків, спиртного; відвертий цинізм, який виявляється у спільних “приятельках”, груповому сексі, гомосексуальних зв’язках; зневажливе ставлення до суспільства взагалі, до проблем, що стоять перед ним, до проблем окремих людей, у тому числі близьких, а в кінцевому підсумку — до членів своєї групи; бажання будь-що довести власну зверхність, найчастіше шляхом жорстокості, приниження людської гідності, фізичної розправи. 
   Стосовно кримінологічної характеристики особи неповнолітнього злочинця зауважимо, що їй властиві певні біологічні та психологічні особливості: брак соціального досвіду, незавершеність формування соціальних установок; підвищена навіюваність, високий рівень конформізму; орієнтація на неформальну групу; прагнення показати себе дорослим, самоствердитись; продемонструвати незалежність, відсутність почуття страху, зневажливе ставлення до небезпеки, кримінальної відповідальності; злочинна “романтика", готовність “узяти на себе" чужу провину, плазування перед досвідченими злодіями-рецидивістами; втрата почуття відповідальності перед сім’єю і суспільством за свою поведінку і майбутнє; орієнтування на єдину мить, невигадливу втіху тощо. Гра на цих почуттях робить неповнолітніх здобиччю дорослих злочинців. До основних належать такі типи неповнолітніх злочинців: 
   - особи, які взагалі спрямовані позитивно, скоюють злочин з легковажності, через непідготовленість до правильного виходу із ситуації, що склалася, а також через випадковий збіг обставин; 
   - особи, яких до злочину призвела ситуація, що виникла в результаті нестійкості загальної спрямованості особи; 
   - особи з негативною спрямованістю, що не досягла рівня усталеності (це особи з передкримінальним досвідом); 
   - особи із сформованою стійкою антисоціальною спрямованістю (мають кримінальний досвід).

РИМІНАЛІСТИЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ВІКОВИХ  ОСОБЛИВОСТЕЙ КРИМІНОГЕННОЇ ПОВЕДІНКИ  НЕПОВНОЛІТНІХ  

 Процес формування  неповнолітніх як об'єктів суспільних  відносин і до становлення  їх як суб'єктів таких відносин є складним та багатогранним. У результаті цього процесу людина набуває самосвідомості, формується як соціально орієнтований член суспільства. Соціалізація в свою чергу відбувається під впливом різноманітних факторів соціального середовища відповідно до функціонування певних соціально-психологічних механізмів засвоєння інформації. Критерієм соціалізації є вік, а вік за своєю суттю є поняттям суспільно-історичним. 
   Оскільки процес формування особи з самого початку є соціальним, зрозуміло, що він залежить від бажання та можливостей суспільства створити цього суб'єкта. 
   Для того щоб певною мірою контролювати, а також впливати на процес формування особи, необхідно чітко уявити собі основні інститути соціалізації, їх можливості та тенденції розвитку за сучасних умов. 
   Дослідженням вказаної проблеми займалися вчені юристи та психологи. Серед них такі провідні фахівці, як С А. Тарарухін, С. Л. Рубінштейн, В. И. Ковальов, А. Н. Леонтьев, К. Е. Ігошев, В. І. Кудрявцев, І. Г. Філановський, С В. Гончаренко, Т. М. Арскенюк. 
   За останні роки відбулися суттєві зміни в психофізичному та соціальному розвитку неповнолітніх, що в свою чергу вплинуло на мотивацію їх поведінки, в тому числі і злочинної. Якщо в минулому столітті злочини проти власності вчинялися, в домінуючій більшості випадків, з мотивів солідарності з друзями, бажанням самоствердження, то на сьогодні домінуючою є корислива мотивація. 
   Для насильницької злочинності неповнолітніх останнім часом характерними є елементи жорстокості, знущання над жертвою, використання вогнепальної та холодної зброї, психотропних та сильно діючих речовин. 
   Неповнолітні злочинці — це переважно особи з антисоціальною спрямованістю і схильністю до стійких стереотипів антисоціальної поведінки. 
   Однією з особливостей підліткової злочинності є її психологічний механізм наслідування дорослих, що широко “рекламується” останніми, в тому числі через засоби масової інформації з журналістським та художнім оформленням, з використанням соціальних психологічних прийомів впливу. 
   Існує думка, що громадян, які не порушують заборони, що містяться в кримінально-правових нормах, можна поділити на дві групи. Першу — становлять люди, які не скоюють злочинів через усвідомлення ними того, що подібні дії суперечать інтересам суспільства, отже і їхнім особистим інтересам. До другої групи належать люди, що не скоюють злочинів саме через страх перед можливістю настання певних негативних наслідків, які можуть настати при здійсненні ними кримінально-протиправних дій: притягнення до кримінальної відповідальності і призначення покарання, осуд з боку оточення, втрата довіри і т. д. 
   Говорячи про потреби як про першопричини поведінки людини, необхідно зазначити, що в основі конкретних дій індивіда може лежати не лише одна потреба, а й їхня сукупність. Детермінація конкретної поведінки декількома потребами відбувається тоді, коли потреби, що є у людини, зіставляються одна з одною в даній ситуації, коли, здійснюючи який-небудь вчинок, людина може задовольнити відразу ж декілька своїх потреб одночасно. У такому випадку наявність декількох зіставлених усвідомлених потреб у індивіда тільки укріплює його рішучість зробити якісь конкретні дії. 
   Таким чином, в основі довільної активності людини лежать усвідомлені потреби, що визначають загальну мету у вигляді матеріального об'єкта або рівня виконання чи результату, досягнення якого прагне людина, і спонукають її діяти для досягнення цієї мети. 
   Отже, особа усвідомлює і починає переживати потребу, що є у неї, тим самим визначаючи загальну мету поведінки, тобто уявлення про те, що їй необхідно мати, що їй необхідно зробити, щоб задовольнити свою потребу. У разі актуалізації матеріальної потреби ця загальна мета виявляється, скажімо, у вигляді бажання мати певні матеріальні блага або бажання мати гроші для їх придбання. 
   Таким чином, виділені як гіпотетичний конструкт психічні утворення виконують у процесі мотивації такі функції: визначають тип поведінки людини, спонукають її діяти певним чином для задоволення потреби, що переживається нею, для досягнення поставленої перед собою мети. Такі утворення надають усвідомленій потребі, що є у людини, якостей конкретного предмета і тим самим відіграють істотну роль у процесі мотивації. 
   Мотиви, що дають змогу вибрати між різними варіантами дії, виникають на основі поглядів, що склалися у людини, на світ, уявлень про добро і зло і т. д., іншими словами, на основі її внутрішніх настанов, системи її ціннісних орієнтацій. Вони формуються у людини в процесі становлення особи і характеризуються відносною стійкістю в часі, перебуваючи в потенційному стані. Звичайно, при зміні світогляду людини, при ухваленні нею нових життєвих принципів (що цілком можливо) змінюються і зазначені психічні утворення. 
   Таким чином, стійкі мотиви, що детермінують антисоціальну поведінку особи, здебільшого, антисоціальні за своєю суттю, оскільки людина усвідомлює, що обирає тип поведінки, що не схвалюється суспільством. Підставами для надання властивостей антисоціальності стійким психічним утворенням, які спонукають індивіда обирати антисоціальний шлях задоволення своїх потреб, можуть бути дві умови. По-перше, суспільство має визнавати дану поведінку антисоціальною шляхом закріплення цього в нормах моралі й інших соціальних нормах, або неправомірною — шляхом вказівки про це в законі. І, по-друге, сама людина має усвідомлювати, що обраний нею тип поведінки є антисоціальним. 
   Які б не були зовнішні обставини скоєння злочину, особа переступає заборонену межу, обирає неправомірний тип поведінки, в першу чергу, тому, що її ціннісні орієнтації дозволяють їй це зробити. Закон не допускає скоєння злочину в будь-яких випадках. Кожна людина в складній життєвій ситуації або ситуації, сприятливій для здійснення правопорушення, неминуче встане перед вибором засобів задоволення своїх потреб. І якщо перевагу буде надано злочинному способу виходу з даної ситуації, то психічні утворення, що послужили причиною вибору неправомірного шляху задоволення потреби, за своєю суттю будуть антисоціальні, звичайно, за наявності розглянутих вище умов. 
   В основі вибору неповнолітнього того або іншого типу поведінки в рамках задоволення однієї і тієї самої потреби (або потреб) лежить мотивоване, наявне і в потенційному стані, що сформувався на основі ціннісних орієнтацій, соціальних настанов, світогляду, і таке, що актуалізувалося в результаті взаємодії з об'єктивними умовами ситуації, діяння. При злочинній поведінці особи, за умови усвідомлення нею цього факту, таке психічне утворення характеризується певним ступенем антисоціальності. 
   У психології особи злочинця розрізняють певного роду дефекти: 1) дефекти індивідуальної правосвідомості; соціально-правова дезінформованість; правовий нігілізм; соціально-правовий цинізм; соціально-правове безкультур'я; 2) патологія сфери потреб особи; 3) дефекти в особистісних настановах; 4) дефекти психічного розвитку [5]. 
   У сучасній кримінальній психології розглядають також певний причинний комплекс особи неповнолітнього злочинця, до якого належать такі чинники: 
   1) соціальні (нестабільність суспільства, несприятлива соціально-психологічна атмосфера у ньому, соціальна незахищеність та ін.); 
   2) політичні (відсутність розвинутої демократії, корумпованість з ознаками анархії, починаючи з верхніх елементів влади); 
   3) ідеологічні (відсутність ідейності, бездуховність); 
   4) моральні; 
   5) економічні; 
   6) соціально-побутові та інші. 
   Спроба дослідження типів злочинців, в т.ч. неповнолітніх, була зроблена італійським лікарем-психіатром Ч. Ломброзо, який вивчав засуджених в місцях позбавлення волі. Він і його послідовник Е. Феррі розрізняли такі типи злочинців: 1) природжених; 2) злочинців унаслідок божевілля; психопатів та інших, що страждають на психічні аномалії; 3) злочинців із пристрасті; 4) випадкових; 5) звичних [9]. 
   Патріарх антропологічної школи кримінального права Ч. Ломброзо стверджував, що злочинний тип особистості можна розрізняти за специфічними фізичними і психічними ознаками. 
   Досить цікавою видається класифікація особистостей, запропонована психологом О. Ф. Лазурським. При визначенні типів він виходив з: 1) природних психологічних можливостей; 2) особливостей соціального пристосування особистості до дійсності. Причому відповідно до цих ознак він визначив три рівні особистостей: нижчий, середній і вищий. На кожному рівні виділяються так звані чисті типи, змішані і спотворені. 
   Поведінка людини в конкретній ситуації мотивується не будь-якими або всіма можливими мотивами, а тим, найсильнішим, мотивом в їх ієрархії, який за даних умов найбільше пов'язаний з перспективою досягнення відповідного цільового стану. Такий мотив активізується, стає дієвим. При цьому одночасно можуть активізуватися й інші мотиви, підпорядковані йому, або ті, що перебувають з ним у конфлікті. 
  Під мотивацією розуміється спонука до дії певним мотивом. Мотивація розуміється як процес і як результат цього процесу. У першому вигляді мотивація є процесом вибору між різними можливими діями, процес, що регулює, спрямовує дію на досягнення специфічних для даного мотиву цільових станів і що підтримує цю спрямованість. Результатом даного процесу виступає не сама діяльність людини. Діяльність складається з окремих функціональних компонентів — сприйняття, мислення, навчання, відтворення знань, мови або моторної активності, а вони, у свою чергу, володіють власними накопиченими у ході життя запасами можливостей (умінь, навичок, знань). Від мотивації залежить, як і в якому напрямі будуть використані різні функціональні здібності. Тому вважається доцільним виділити таке психічне утворення, що було би підсумком процесу мотивації і містило би в собі всі основні елементи, що належать до структури мотивації (потреба, мотив, мета, конкретний спосіб реалізації задуманого). Таким міг би виступати термін “спонука”. 
   Мотивація не є єдиним процесом, рівномірно від початку і до кінця пронизаним актом поведінки. Вона складається з різнорідних процесів, що здійснюють функцію саморегуляції в окремі фази акту поведінки: процесу усвідомлення потреби і постановки загальної мети поведінки, процесу актуалізації мотиву і вибору типу поведінки, процесу вибору конкретного об'єкта і (або) конкретного способу поведінки. Безумовно, зазначені процеси є гіпотетичними, оскільки об'єктивно виявити їх межі неможливо. 
   Мотивація пояснює цілеспрямованість поведінки, яку можна спостерігати, коли одна і та сама людина намагається досягти одну і ту саму мету абсолютно різними способами. У разі, коли безпосередня спроба досягнення мети натрапляє на перешкоду, обирається інший шлях. 
   Таким чином, суть мотивації полягає у виборі між різними можливостями, і лягає саме на поняття мотиву як основного елемента мотивації. 
   До недавнього часу в психологічній літературі, присвяченій проблемі мотивації (а в юридичній літературі і тепер), під мотивом розумілася спонука до дії. І це не випадково, адже основною функцією мотиву є спонука поведінки. При цьому, заданими сучасної психології, мотив, що актуально переживається як прагнення до чого-небудь, безпосередньо поведінку не викликає. Функція спонуки поведінки становить суть мотиву, але лише як потенція, як готовність до дії. Потенційні ж мотиви стають такими, що реально діють за певних умов [3]. 
   Нерідко мотиви позначаються як бажання, прагнення, інтереси [10]. Але останні в сучасному трактуванні означають фактично не вид мотиву, а лише етапи виникнення, становлення і розвитку існуючої мотивації. 
   Викликає сумнів ототожнення мотиву з емоціями [18]. Емоції — безпосередні переживання, що супроводжують окремі життєво важливі ситуації, мають короткочасну дію. Емоції виражають оціночне ставлення до явищ, що відбиваються і справляють певний вплив на ступінь вираження мотиву, але змістовна сторона мотиву не змінюється під їх дією [2]. Наприклад, людина стає свідком насильства відносно близької їй людини і в стані сильного душевного хвилювання, викликаного діями насильника, позбавляє останнього життя. На перший погляд може здатися, що поведінку людини в даному випадку спонукали лише її емоції, що виникли, коли вона стала свідком такого насильства. Насправді ж мотивами її поведінки можуть бути, припустимо, помста, припинення протиправних дій, тобто такі психічні явища, які виражають змістовну сторону мотивації. 
   У деяких випадках емоції стають потребою і набувають мотиваційного значення. Йдеться про прагнення окремих людей до переживань тривоги, ризику і т. п. 
   Як мотиви не можуть виступати і почуття [1], оскільки останні є однією з основних форм переживання людиною свого ставлення до предметів і явищ дійсності. На відміну від ситуативних емоцій, що відображають суб'єктивне значення предметів у конкретних умовах, що склалися, почуттям притаманна відносна стійкість і вони є суб'єктивною формою існування потреб. 
   Почуття на відміну від мотивів не спонукають самі по собі до дій, вони є лише певною формою існування мотивів. Мотиви стають реальними спонуками тільки як предмет стійких відчуттів [6]. 
   Мотиви спонукають поведінку під час різних психічних станів людини. Термін “психічний стан” використовується для умовного виділення в психіці індивіда відносно-статичного моменту. Психічні стани зазвичай короткочасні, мотиви ж можуть спрямовувати поведінку людини протягом тривалого часу. 
   Викликає сумніви ототожнення мотиву зі стимулом до певної поведінки, тобто із зовнішньою дією на особу, або з предметом потреби. Зовнішня мотивація тут відсутня, тому стимули можуть лише сприяти зміні мотивації, зумовлювати динаміку психічних станів особи і бути причиною зміни одного психічного стану іншим, але самими мотивами бути не можуть. З іншого боку, не всі потреби предметні. Наприклад, при задоволенні естетичної потреби дії можуть бути цінністю самі по собі. 
   В юридичній літературі іноді висловлюється думка, що визначає антигромадську настанову як єдину передумову правопорушення [7]. При цьому настанова являє собою суб'єктивні орієнтації індивіда як члена соціальної групи (або суспільства) на ті або інші цінності, приписуючи йому певні соціально прийняті способи поведінки. Іншими словами, настанова — це зайнята особою позиція, а не мотиви поведінки. 
   Проте більшість психологів і філософів, що вивчають проблеми особи, вважають, що справжні мотиви поведінки усвідомлюються далеко не повністю і не завжди, в усякому разі під час вчинення дій [4]. Змістовна сторона мотиву не завжди адекватно відображається у свідомості, а іноді і зовсім в ній не фіксується. Для того щоб забезпечити внутрішній душевний комфорт, люди вважають за краще не помічати справжніх мотивів своєї поведінки, пояснюючи її собі іншими (тобто формулюючи) “благородними” спонуками. Неважко відзначити, що в наведених поняттях мотив підміняється мотивуванням, що не одне і те саме. Людина іноді схильна виправдовувати або невірно пояснювати мотиви своїх вчинків. 
   Закономірно виникає запитання: чому поведінка різних людей така різна навіть у тому випадку, коли вони діють заради задоволення однієї і тієї самої потреби? “Цілком очевидно, що суть проблеми полягає не в змісті потреб, а у формі і засобах їх задоволення” [8], хоча потреба, безумовно, відіграє не останню роль в ініціюванні поведінки людини. Тому, можливо, що в поняття мотиву окрім усвідомленої потреби необхідно включати й інші психічні явища, які в своїй сукупності виступають як суб'єктивні причини конкретної поведінки індивіда. 
   Зовнішньою мотивацією стали називати детермінацію поведінки фізіологічними потребами і стимуляцією середовища, а внутрішньою мотивацією — зумовленість поведінки факторами, безпосередньо не пов'язаними з впливом середовища і фізіологічними потребами середовища. Внутрішньо мотивована поведінка здійснюється заради себе самої. А зовнішній мотив актуалізується тоді, коли головною причиною діяльності є отримання чогось, що перебуває поза цією діяльністю (грошей, слави, влади тощо). 
   Процесуальний мотив — це завжди стан “радості”, задоволення від своєї справи. А коли діяльність спонукається матеріальними благами (корислива злочинність), соціальними факторами (статусом, престижем, владою тощо), то вона є зовнішньо мотивованою. 
   Процесуальні, внутрішньо мотивовані, форми активності створюють враження відсутності мети, спрямованості на процес, а не на результат діяльності. 
   Зовнішньо ж мотивованим виявляється все, спрямоване на досягнення кінцевого результату чи мети. 
   Теорія і практика судової психології і судово-психологічної експертизи у відповідності з предметом і колом вирішуваних завдань розробили комплекс оновлених питань, що підлягають встановленню при проведенні судово-психологічної експертизи. Така експертиза може бути призначена для вирішення питань, серед яких слід виділити три групи: 
   - питання, пов'язані з психічними властивостями особи; 
   - питання, що стосуються впливу на психіку різноманітних умов і пов'язаних з ним станів людини в момент розслідуваної події; 
   - питання, пов'язані з особливостями протікання психічних процесів у даної особи [12]. 
   Таким чином, неможливо щодо кожного злочину окремо обґрунтовано довести, чому законодавець вважає, що кримінальна відповідальність за його вчинення повинна наставати саме з 16-, а не з 14-річного віку. Причини вибору неповнолітнім суб'єктом конкретного об'єкта посягання, конкретних засобів, конкретного способу вчинення злочину відрізняються і по усвідомленню потреб і по стійкості психіки, що впливають на основу вибору підлітком того чи іншого типу поведінки, а особливо в складі організованої групи чи злочинної організації. 
   І тому для криміналізації поведінки неповнолітніх з метою виконання вимог ст. 22 КПК України потрібне введення відповідної нормативної конструкції, яка характеризувала б певні психічні утворення, що лежать в основі вибору ним конкретного об'єкта посягання та конкретного типу поведінки.

Література

1. Джекебаев У.  С. Мотивация преступления и  уголовная ответственность / У.  С. Джекебаев, Т. Г. Рахимов,  Р. Н. Судакова. — Алма-Ата, 1987. — С. 58. 
2. Зелинский А. Ф. Осознаваемое и неосознаваемое в преступном поведении. — X., 1986. — С. 54. 
3. Ковалев В. И. Мотивы поведения и деятельности. — М., 1988. — С. 64. 
4. Леонтьев А. Н. Деятельность. Сознание. Личность. — М., 1977. — С. 201. 
5. Пирожков В. Ф. Криминальная психология. — М., 2001. — С. 17. 
6. Психология : словарь. — М., 1990. — С. 445-446. 
7. Сахаров А. Б. О личности преступника и причинах преступности в СССР. — М., 1961. — С. 58-59. 
8. Тарарухин С. А. Установление мотива и квалификация преступлений. — К., 1977. — С. 10. 
9. Ферри С. Уголовная антропология и социализм. Проблемы преступности. — X., 1924. — Сб. 2. - С. 31-32. 
10. Филановский И. Г. Социально-психологическое отношение субъекта к преступлению. — Л., 1970. — С. 46. 
11. Харазишвили Б. В. Вопросы мотива поведения преступника в советском праве. — Тбилиси, 1963. — С. 94. 
12. Експертизи у судовій практиці / за заг. ред. В. Г. Гончаренка. — К. : Юрінком Інтер, 2005.- С. 223. 
13. Хавронюк М. Ознаки і поняття організованої групи та злочинної організації / М. Хавронюк, М. Мельник // Право України. — 2000. — № 4. 
14. Мельник М. Реформування кримінального закону України: стан, тенденції та перспективи / М. Мельник, М. Хавронюк // Правова держава : щоріч. наук. пр. Ін-ту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. — К., 2001. — Вин. 12.