Особливості індивідуального стилю івана нечуй-левицького: синтаксичний аспект (на прикладі повісті «кайдашева сім'я»)

Автор работы: Пользователь скрыл имя, 22 Апреля 2013 в 16:37, курсовая работа

Описание работы

Мета роботи: дослідити твори І. Нечуй-Левицького та відслідкувати основні лексичні засоби, що виражають його індивідуальну творчу манеру. Визначити їх роль та функції.
Для реалізації мети ми поставили такі завдання:
1) визначити суть понять «стилістика» та «індивідуальний стиль»;
2) визначити основні елементи, що відрізняють індивідуальний стиль письменника та їх стилістичні функції;

Содержание работы

ВСТУП
РОЗДІЛ І. ТЕОРЕТИЧНЕ ПІДГРУНТЯ ЛЕКСИЧНОЇ СТИЛІСТИКИ
1.1. Загальна теорія про стилістику та стиль
1.2. Визначення поняття індивідуального стилю та його основних лексичних засобів.
РОЗДІЛ ІІ. ОСОБЛИВОСТІ ІНДИВІДУАЛЬНОГО СТИЛЮ І. НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКОГО
2.1. Іван Нечуй-Левицький – визначна постать в історії української культури другої половини XIX – початку XXст
2.2. Лексичні засоби у повісті «Кайдашева сім'я», як яскрава ознака індивідуального стилю письменника.
2.3 Фразеологізми, як одна із провідних ознак ідіостилю письменника (на прикладі повісті «Кайдашева сім'я»).
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Файлы: 1 файл

ОСОБЛИВОСТІ ІНДИВІДУАЛЬНОГО СТИЛЮ ІВАНА НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКОГО СИНТАКСИЧНИЙ АСПЕКТ (НА ПРИКЛАДІ ПОВІСТІ «КАЙДАШЕВА СІМ'Я»).docx

— 96.50 Кб (Скачать файл)

Розквіт творчості письменника  припадає на другу половину 70-х –  початок 80-х років, коли вийшли його оповіді з народного життя  «Микола Джеря», «Бурлачка», «Кайдашева сім'я» та ін.. У цих справжніх літературних перлинах письменник виявив велику майстерність у змалюванні народних характерів. Своєрідною рисою стилю І. Нечуя-Левицького є тонке поєднання реалістичної конкретності описів, великої уваги до деталей портретів та особистісних характеристик, побуту, обставин праці, особливостей мови та поведінки персонажів з живописною образністю, емоційністю, тяжінням до яскравих епітетів. Усе це разом ставить твори українського прозаїка в один ряд з творами кращих тогочасних російських та західноєвропейських письменників і виводить українське письменство за межі побутовизму та етнографізму минулої, дошевченківської доби [20].

Дуже категоричним І. Нечуй-Левицький був щодо правопису: «Писати треба так, як люди говорять!». Тому не терпів літеру «ї», писав не «їх», а «йіх» і т. ін. У заповітах вимагав, щоб так його друкували «на віки вічні». Правописні нововведення вважав «галицькою змовою». Нагадував інквізитора, готового спалити й власні книжки, якщо там буде єресь: «Хай краще згорять, ніж з отаким правописом!».

Він добре знав «живу» мову. Помічав русизми, полонізми й будь-які іншомовні впливи й уникав їх. До речі, вираз «старанно уникав» вважав польським: «Я сказав би: падковито одмикував — це чисто народний київський вираз». Казав не «негативне», а «відкидне», не «позитивне», а «покладне» [6].

 

2.2. Лексичні засоби у повісті «Кайдашева сім'я», як яскрава ознака індивідуального стилю письменника.

Більш як століття відділяє нас від часу написання І. Нечуєм-Левицьким  повісті «Кайдашева сім’я», але  життя героїв, їхні вчинки й поведінка  хвилюють нас і зараз. У чому ж  секрет такого довголіття літературного  твору? У художній майстерності автора.

Мова цього твору вражає милозвучністю, барвистістю, простотою і жвавістю. Левицький наповнює її цитатами або образами з народних пісень, повір’їв, приказок. Для збагачення мови І. Нечуй-Левицький використовує різноманітні художні засоби. Вона насичена великою кількістю порівнянь та епітетів, антонімів та синонімів тощо. Мова багата на різні образні звороти. Серед них насамперед треба виділити багатство художніх порівнянь.

Говорячи про того чи іншого героя автор добирає художньо яскраві порівняння. Іноді вони викликають сміх у читача. Так, наприклад, він говорив про: Кайдаша: «червоний перець у горілці дражнив його, неначе цяцька малу дитину»;  Кайдашиху: «вона стояла над душею в Мотрі, наче осавула на панщині»; або ще: «висока та суха, неначе циганська голка»;  Мотрю: «Мотря теліпалась на стіні, неначе павук на павутинні»; «в великій, як макітра, хустці на голові Мотря була схожа на довгу швайку з здоровою булавою;  Мелашку: «Мелашка затріпала рученятами, неначе пташка крилами» [12].

Порівняння, як художній прийом, автор використовує для опису  ситуацій, які  мають гумористичне забарвлення: «Сало шипіло, як змія, булькотало, кувікало, як свиня в тину, геготало, як гуска, гавкало, як собака, пищало, а далі ніби завило: ґвалт, ґвалт, ґвалт!» [12]. Серйозно і в той же час комічно описана сцена перед сваркою: «не чорна хмара з синього моря наступала – то виступала Мотря з Карпом з-за своєї хати до тину. Не сиза хмара над дібровою вставала – то наближалась до тину стара видроока Кайдашиха…» [12].

Відіграють важливу роль і порівняння у вираженні кольорів, оскільки надають процесу читання  та усвідомлення твору такої додаткової експресивно-емоційної забарвленості, що читаючи рядки такого плану  у свідомості читача мимовільно виникає  картина, яку хоче передати митець. Також використання письменником порівнянь  свідчить про великий життєвий досвід, адже людина, яка не відчула чи не побачила хоча б подібного не зможе  так гармонійно й логічно передати його на письмі: «обличчя його враз розчервонілось, неначе горщик у печі… ось-ось закипить» [12].

Нечуй-Левицький недарма  вважається майстром порівнянь, і ними всі твори його пересипані, мов  перлами. Деякі з них посилюють  виразність мови, інші - підкреслюють гумористичне звучання окремих виразів.

Використання у повісті гіперболи надає їй ще більшої колоритності. Наприклад, Мелашка «виплакала всі сльози, що зібрались за всі жнива, і полила ними материн садок». Мотря ж говорить про свекруху: «Та вона незабаром поріже та повкидає в борщ моїх дітей»; «Кайдашиха взяла чарку i наговорила приказок живим i мертвим повнiсiньку хату»; «Я не хвалю своїх синiв, але, коли правду сказати, то на всi Семигори немає таких хлопцiв, як мої»; «Мого Лаврiна, проше вас, хоч у пазуху сховай, а як iде селом, то дiвчата аж перелази ламають»; «Набралася лиха, поки вивчила багачку Мотрю, а за цiєю невiсткою наберуся три копи лиха, ще й з верхом»; «Тиждень минув, як одна година» [12].

Чудові описи людей  і природи автор змальовує  за допомогою влучно підібраних епітетів. Так, наприклад,  вони використані в епізоді, коли Карпо стояв під грушею після бійки з батьком, що трапилася в результаті сутички між жінками за мотовило: «Усе небо було вкрите густими хмарами, неначе молочним туманом. Карпо дивився на голі білі гори, що зовсім зливалися з білим небом в вечірній імлі так, що не можна було розібрати, де кінчались гори, де починалось небо. Він дивився на чорний довгий рядок гір, котрі чорніли од густого дубового лісу, неначе обкутані чорним сукном, і він нічого того не бачив»;  або «під її солодкими словами ховається гіркий полин» [12].

На кожній сторінці твору  можна зустріти багато метафор: «в хаті гризла Мелашку свекруха», «горшки застогнали», «Мелашка частувала миски рогачем», «горщик завищав під ножем, неначе цуценя», «заскубуть, заклюють вони мене, мамо, як лихі шуляки голубку» [12].

Особливої уваги заслуговують звертання з виразно фольклорним  забарвленням, які використовує автор. Справжні українські «милі» звертання, якими користувалися у сім'ях: «серце моє;  моя втіхо;  моя дитино; будь же гожа, як рожа, весела, як весна, робоча, як бджола» [12].

У повісті «Кайдашева сім'я» за допомогою художніх засобів окремі явища, вчинки, поведінка людей зображені в смішному, жартівливому тоні. Це є гумор. Коріння ж гумору лежить у народній творчості: піснях, казках, прислів'ях та приказках, поговірках, замовляннях та прокльонах. Так, Мотря співає жартівливу народну пісню про свекруху. Лаврін словами пісні звертається до Мелашки: «Десь ти, моя мила, з рожі та з барвінку звита, що додержала мене до самого світу» [12]. Навіть мовчазний Карпо пригадує слова пісні, коли думає про Мотрю: «Ой, важу я на цю дівчину вражу, та не знаю, чи буде моєю…» [12]. Мати Мелашки, стара Балашиха, розглядаючи свою дочку після розлуки, також говорить словами народної пісні: «У нас була, як рожа цвіла, а тепер така стала, як квітка в’яла» [12].

У мові головних героїв зустрічаємо також поговірки і приказки. Напиклад, старий Кайдаш говорить до Карпа: «В гурті каша їсться, а гуща дітей не розгонить». «Хоч між дровами, аби з чорними бровами», — говорить Лаврін до матері і цим натякає на свою закоханість. Улесливість Кайдашихи підкреслюється звертанням до Мотрі під час сватання: «Щоб ти була здорова, як вода, щоб цвіла, як рожа...» [12]. Щоб розважити й заспокоїти Мелашку, стара Балашиха говорить: «Дівка, як верба: де посади, то прийметься». «Не питай, бо старий будеш», — грубо відповідає Мотря Карпові, виявляючи свою круту вдачу. Проти свекрухи вона вживає такі вислови: «Наговорила на вербі груші, а на осиці кислиці», «Старе, як мале». «Нащо тобі заглядати в наші горшки?» - говорить Кайдашиха до баби Палажки, використовуючи приказку; або: «Хвалила ж сова своїх дiтей, що нема кращих на свiтi, а яка ж там совина краса?» [12].

Нечуй-Левицький використовує і такі види фольклору, як казки та замовляння. Словами казки розповідає Мотря батькам про свекруху: «В мене свекруха - люта змія: ходить по хаті, полум’ям на мене дише, а з носа гонить дим кужелем» [12].

Автор звертається і до мотивів давніх замовлянь, вкладаючи їх в уста баби Палажки: «Пом'яни, господи, раба божого Омелька та ті книжки, що в церкві читають: єромолай, бермолай, савтирю і ще туго, що телятиною обшита... Хрест на мені, хрест на спині, уся в хрестах, як овечка в реп'яхах» [12].

Нечуй-Левицький збагачує мову твору, використовуючи   синоніми та антоніми.  Використовуючи синонімічне багатство розмовної мови, автор хоче підкреслити особисті стосунки між героями твору. В повісті знаходимо такі загальномовні синоніми, як: «Веселі сині, як небо, очі світились привітно й ласкаво», «Кайдаш сидів, мов дерев’яний, і на його лиці розлився якийсь смуток та жаль», «Побила мене лиха година та нещаслива! – загомоніла Кайдашиха», «...і в хаті все стихло і втихомирилось», «Чи ти здурів, чи збожеволів?..» [12]. Вживаються такі дієслівні синоніми: бити: «вхопила з полиці горшка і хропнула ним об землю»; «свиснула по купі горшків кочергою»; «Кайдашиха лупила... горщики»; «Мелашка частувала миски...»; кричати: «вони разом верещали, ґвалтували, лаялись»; «пищала Кайдашиха»; «мовчала б уже та не гавкала, — кричала Мотря», «їх лайка дзвеніла», «Кайдашиха сичала»; «Мотря репетувала та кляла Кайдашиху»; «Кайдашиха наробила галасу» [12].

Серед синонімів, уживаних І. Нечуєм-Левицьким, слід виділити і контекстуальні, які виникають внаслідок переносного  вживання слова в особливому, специфічному значенні, яке не закріплене в мові, а створюється лише в певному контексті, тому контекстуальні синоніми є витвором індивідуальним, а не загальномовним. Наприклад, зовсім несинонімічними в їх прямому значенні є іменники, походеньки та посиденьки, хвильки і брижки; дієслова бродити і волочитися, тішити, колихати і гойдати. Але вони стають синонімами в такому контексті, як: «Мати важку роботу на Мотрю скидає, а сама походеньки та посиденьки справляє», «Червоний світ миготів ніби хвильками й брижками по стінах...», « І де ти бродиш, де ти волочишся цілу ніч?», «Кайдашиха тішилась унуком, колихала його, гойдала...» [12].

Надзвичайно цікавими у повістях є індивідуальні синоніми письменника, які використовуються для створення  яскравих образів, передають світобачення автора, його індивідуальну манеру: «Старий Омелько був дуже богомольний, горнувся до духовенства, любив молитись і постить», «Я люблю, щоб дівчина була бриклива, щоб мала серце з перцем», «Щоб мене мій син, моя кров...» [12].

Заходимо також такі різнокореневі  синоніми: «В її серці все якось помішалось, скаламутилось». Та однокореневі – «Вона [Кайдашиха] думала, що все це якось перетреться, перемнеться та й так минеться» [12].  
У повісті вступають у синонімічні пари і дієслова, і прислівники, і займенники: «Чи ви показились, чи ви знавісніли? – говорив Карпо», «Бідна Балашиха голосила; Балаш і собі плакав; Кайдашиха ридала, бо вона почувала свою провину» [12].

Автор звертається і до антонімів: «Палажка повагом та тихо, в білій катанці, зав’язана чорною хусткою», «Мотря сиділа коло вікна... і плутала ниткою вздовж і впоперек, і по комірі, й по пазусі», «Кайдашиха взяла чарку і наговорила приказок живим і мертвим повнісіньку хату» [12].

В антонімічні пари поєднуються  різні части мови. Найчастіше трапляються іменникові антоніми: «В Кайдашевій хаті стала мирнота, зате надворі почався нелад»; «Вона, Мотря, лучче витерпіла б лайку, ніж смішки» [12].

У системі виразних засобів мови І. Нечуя-Левицького синоніми й антоніми посідають досить помітне місце. Їх стилістична роль різноманітна. Функція синонімів, наприклад, полягає насамперед у тому, що вони допомагають уникнути повторення однакових слів на короткому відрізку тексту, якнайточніше виявити відтінок думки, показати багатство явища, інтенсивність прояву дії, різноманітність ознак. 

Загалом, у повісті автор використовує загальнонародну мову. Окремі вирази, а то й цілі діалоги нагадують живу розмову, немов підслухану письменником: «Та випийте-бо, свахо, більше. Невже оце ви зоставляєте стільки на сльози?» Або: «Це, мабуть, свекрушище тобі наговорило на вербі груші, а на осиці кислиці…» [12].

Отож, очевидна велика художня майстерність І. Нечуя-Левицького у використанні всіх художніх засобів та лексичних елементів у вираженні авторської позиції – людина не повинна втрачати самоповаги за будь-яких обставин і разом із тим поважати право інших на власну гідність.

І. Нечуй-Левицький — великий  художник у змалюванні картин побуту, великий реаліст у відтворенні живої колоритної мови персонажів. Майстерність побутових картин досягається тим, що письменник добре знає життя селян і вміє з великою художньою виразністю відобразити його в деталях.

Високу оцінку повісті «Кайдашева сім’я» дав Іван Франко, зарахувавши її «до найкращих оздоб українського письменства». Особливу увагу він звернув на мову повісті і підкреслив: це «переважно буденна мова українського простолюддя, проста … але, проте, багата, колоритна і повна тої природної грації,   якою   вона   визначається в устах  людей  з  багатим життєвим змістом».

2.3 Фразеологізми, як одна  із провідних ознак ідіостилю  письменника (на прикладі повісті  «Кайдашева сім'я»).

І. Нечуй-Левицький – письменник, який вдало оперує фразеологічним багатством рідної мови, володіє мовними образними засобами. Його твори дають цінний матеріал для вивчення функцій фразеологізмів у художніх текстах. Тому слід звернути увагу на вживання фразеологізмів та їх стилістичні функції у повісті «Кайдашева сім'я».

Створюючи портретну характеристику Кайдашихи, письменник використовує такі оцінні фразеологізми: «Вона стояла над душею в Мотрi, наче осавула на панщинi, а сама не бралась i за холодну воду»; «Кайдашиха стала шута, як безрога корова»; «Кайдашиха таки випила чарку, хоч i скривилась, як середа на п’ятницю» [12]. Наведені розмовні фразеологічні одиниці створюють портрет зверхньої, пихатої свекрухи. Лихий образ свекрухи посилює наростаюча градація фразеологізмів, ужитих в одному реченні.

Информация о работе Особливості індивідуального стилю івана нечуй-левицького: синтаксичний аспект (на прикладі повісті «кайдашева сім'я»)