Політичні партії в умовах трансформації українського суспільства. Генеза багатопартійності в Україні

Автор работы: Пользователь скрыл имя, 07 Апреля 2014 в 16:43, контрольная работа

Описание работы

Процес формування політичних партій в Україні почався в другій половині 19 ст. Оскільки цей процес відбувся за умов поділу українських земель між сусідніми державами, а отже, і роз´єднаності українського етносу, він мав свої особливості. Однією з визначальних серед них є загострення суперечностей між соціальним і національним як в соціально-економічному, так і в політичному та духовному вимірах. Ретроспективний аналіз прояву цієї особливості наочно засвідчує, що, з одного боку, вона сприяла поглибленню процесу політизації українців і появі на її основі різного роду громадсько-політичних об´єднань, а з іншого — несвоєчасне "зняття" цієї суперечності призвело до загострення конфлікту між соціальним і національним, що врешті-решт зумовило поразку національно-визвольної революції 1917— 1920 pp.

Файлы: 1 файл

Політичні партії в умовах трансформації українського суспільства.doc

— 82.50 Кб (Скачать файл)

Ольга Петращук, 2 курс

 

 

Політичні партії в умовах трансформації українського суспільства. Генеза багатопартійності в Україні

 

   Процес формування політичних  партій в Україні почався в  другій половині 19 ст. Оскільки цей  процес відбувся за умов поділу  українських земель між сусідніми державами, а отже, і роз´єднаності українського етносу, він мав свої особливості. Однією з визначальних серед них є загострення суперечностей між соціальним і національним як в соціально-економічному, так і в політичному та духовному вимірах. Ретроспективний аналіз прояву цієї особливості наочно засвідчує, що, з одного боку, вона сприяла поглибленню процесу політизації українців і появі на її основі різного роду громадсько-політичних об´єднань, а з іншого — несвоєчасне "зняття" цієї суперечності призвело до загострення конфлікту між соціальним і національним, що врешті-решт зумовило поразку національно-визвольної революції 1917— 1920 pp.

   Доцільність екскурсу в  історію становлення політичних  партій в Україні зумовлена  необхідністю з´ясувати не тільки коріння походження більшості сучасних політичних партій, а й їхню ідейну спрямованість, політичні платформи та організаційні засади, способи й методи діяльності.

   Важливість такого екскурсу  зумовлена ще й тим, що ідеологічний  спектр діяльності сучасних українських політичних партій у третьому тисячолітті зазнав незначних змін порівняно з тим, яким він був наприкінці 19 ст. — на початку 20 ст. Соціалізм і націоналізм — найпоширеніші ідеології кінця 19 ст. — продовжують, хоча трохи у видозміненому вигляді, залишатися ідеологічним орієнтиром для багатьох українських політичних партій. На основі цих двох ідеологій українські політичні партії виробляють ліберальну, консервативну, право- і ліворадикальну, правоцентристську й інші ідеології, що мають (і не можуть об´єктивно не мати!) українське обличчя. І в цьому контексті з´ясування ґенези політичних партій України, їхніх ідеологій являє особливий інтерес.

   Наприкінці 19 ст. різні політичні  сили українського суспільства  бачили неоднакові шляхи розв´язання національних і соціальних завдань. Більшість українських політичних сил бачили розв´язання назрілих проблем на шляху соціалізму. Такої точки зору додержувалися, зокрема, українська філія проросійської організації "Земля і воля" та низка інших.

   Значна частина української  інтелігенції бачила розв´язання  назрілих проблем на основі  ідеології націоналізму. З цього  приводу І. Франко зауважував, що  саме в цей період українська  інтелігенція та молодь відходить  від культурництва і політично  нейтрального українофільства і починає дошукуватися політичного розв´язання українського питання.

   Приклад такої діяльності  подавав створений українськими  студентами у Петербурзі таємний  гурток соціалістів-федералістів. У  політичній програмі цього гуртка  були зафіксовані положення про необхідність боротьби проти омосковлювання українців, за їхній незалежний національний розвиток.

   У 1891 р. в Україні виникає  перша політична студентська  організація під назвою "Братство  тарасівців". Біля керма цієї  організації були такі відомі діячі, як І. Липа, М. Міхновський, М. Коцюбинський та ін. У програмі Товариства та в "Декларації віри молодих українців" було зафіксовано вимоги — право України на створення незалежної держави, "визнання Російської імперії окупантом України", необхідність справедливого розв´язання соціальних проблем українців і т. ін.

   У 1897 р. з ініціативи Д. Антоновича  і О. Кониського засновано Загальну  українську організацію, метою якої  було згуртувати українських  діячів в одному об´єднанні. Ця  організація започаткувала літературне видавництво "Вік", зорганізувала в Києві велику книгарню, влаштовувала Шевченкові свята та ювілеї письменників і т. ін.

   Однак це безпартійне  об´єднання не зупинило творення  нових організацій, особливо серед  молоді, яка бажала активніших виступів. На такій хвилі у 1897 р. в Києві було створено гурток М. Ковалевського та соціал-демократичну групу під керівництвом І. Стешенка, до якої входили Леся Українка і М. Коцюбинський.

   Помітну роль у пробудженні  національної свідомості українців у Західній Україні відіграло літературне товариство імені Тараса Шевченка (Львів, 1873 p.). Мета цього товариства — довести прибитому злиднями селянинові, що він має політичні права, які повинні бути забезпечені законом. Політизація галицьких українців дала змогу Ю. Романчукові в 1885 р. створити "Народну Раду", яка, за словами К. Левицького, стала "цілком політичним товариством". У 1888 р. на зборах у Львові було виголошено першу політичну програму галицьких українців, яка ставила вимоги задовольнити їхні політичні, соціальні, економічні та культурні потреби.

   Саме такі та подібні  цим політичні угруповання створювали  передумови для організації політичних  партій в Україні на засадах  соціалізму та націоналізму.

   У 1890 р. у Львові виникає перша українська політична партія європейського зразка — Русько-українська радикальна партія (РУРП), що була створена за ініціативою І. Франка, М. Павлика, О. Терлецького, Є. Левицького, С Даниловича, К. Трильовського, В. Охримовича. В основу програми було покладено етичний і науковий соціалізм, соборність усіх частин українських земель, людську гідність і т. ін. Партія видавала газету "Хлібороб" і "Громада" та іншу суспільно-політичну літературу.

   У 1900 р. на зборах студентської  громади у Харкові було проголошено про створення Революційної української партії (РУП). Програмні засади партії сформулював М. Міхновський у брошурі "Самостійна Україна". Лідером РУП був Д. Антонович. Партія ставила за мету об´єднати всіх свідомих українців на боротьбу за національні права і соціальну революцію. РУП стала першою організаційною спробою українського руху виступити на політичній арені Росії під прапором державної незалежності України. її створення поклало початок переходові від культурницького українофільства до організованої праці серед широких мас.

   У 1904 р. було створено Українську  Демократичну партію (УДП), програма  якої передбачала скасування  абсолютизму в Росії, автономію  України з крайовим сеймом, впровадження  української мови тощо. Серед  найактивніших лідерів УДП були С Єфремов, Є. Чикаленко і Б. Грінченко.

   На початку 1908 р. було створено  Товариство Українських Поступовців (ТУП). У ньому об´єдналися представники  різних соціально-політичних поглядів  і безпартійних. Головна мета  ТУП — відстоювати національні інтереси українців. Активними членами цього товариства були М. Грушевський, Є. Чикаленко, І. Шраг, С. Єфремов, С Петлюра, В. Винниченко, О. Шульгін, Д. Дорошенко та ін.

   Політична платформа ТУП  ґрунтувалася на визнанні принципів  конституційного парламентаризму й автономії України.

   Програмою ТУП було передбачено  відродження української національної  культури і мови. Після бурхливих  лютневих подій 1917 р. відпала потреба  в діяльності ТУП. На основі  цього товариства і було створено  кілька самостійних політичних партій: Сбтоз українських автономістів-федералістів; Партію народних соціалістів; Українську трудову партію; Партію соціалістів-самостійників і деякі інші.

   Отже, в 20-х роках 20 ст. у Східній  Україні склалася багатопартійна  система, яка функціонувала в межах Російської імперії. Перші українські політичні партії являли собою, особливо в період свого становлення, конгломерат певної політичної течії, яка згодом усамостійнювалася в окрему партію.

   У такій багатопартійній  системі умовно можна виділити три типи політичних партій: філіал російських загальноімперських (РКП(б), кадети, октябристи, есери); національні — багато єврейських, польських та ін.; типово національно-українські (Українська партія соціалістів-революціонерів — боротьбисти —, Українська соціал-демократична партія; Українська народна партія, Українська федеративно-демократична партія та ін.).

   На межі 20 ст. у Західній  Україні також склалася своя  партійна система, яка включала  близько 100 політичних партій. У цій  частині українських земель усі політичні партії функціонували за легальних умов і орієнтувалися на парламентську боротьбу. Гасла місцевих партій були поміркованими і переважно не виходили за конституційні межі. У переважній більшості партії Галичини об´єднувалися за національними ознаками, і їх можна класифікувати на такі групи: 1) партії лівого спрямування (Українська радикальна партія, Українське селянське об´єднання; Комуністична партія Західної України; Партія народної волі, Селянсько-робітнича українська партія); 2) центристські партії (Українська республіканська партія, Партія соціал-революціонерів Волині, Українське соціалістичне об´єднання "Соціалістичний Союз", Українська національна партія); 3) праві партії (Християнсько-суспільна партія, Партія української народної обнови (згодом — Українська католицька народна партія), Фронт національної єдності та деякі інші).

   Є підстави стверджувати, що багатопартійність в Україні  на межі 19—20 ст. відіграла як прогресивну, так і негативну роль у політичному  процесі державотворення. Прогресивна роль — це залучення широких верств населення України до державотворення, волевиявлення яких було сконцентроване в політичних програмах різних партій. Негативна роль — це розбіжність поглядів, ідей і програм, що призвело до кризової ситуації в Україні, спричинило гетьманський переворот, падіння УНР і встановлення більшовицької влади, безроздільне панування якої тривало понад сім десятиліть.

   Становлення сучасної багатопартійності  в Україні веде свій родовід  від ОУН-УПА, серед важливих завдань діяльності якої було і створення однойменних осередків у різних регіонах. Є підстави вважати, що діяльність ОУН-УПА заклала підвалини для відродження партійного будівництва в Україні.

   Після припинення воєнної  боротьби ОУН-УПА відроджуваний  процес партійного будівництва в організованих формах було призупинено. Сам процес партійного будівництва перейшов в інше русло — створення нелегальних за своєю суттю політичних груп, включаючи й організацію Гельсінської Спілки, яку з повним правом можна вважати прототипом сучасної багатопартійності в Україні.

   А основи формування багатопартійності  було закладено в процесі перебудови. Саме на цей період і припадає  виникнення різного роду неформальних  рухів у вигляді громадсько-політичних  об´єднань, переважно у вигляді народних фронтів, коаліцій, клубів і навіть низки політичних партій. Поява цих громадсько-політичних об´єднань цілком справедливо пов´язується з розкриттям правди про сталінські репресії, з критикою застійних брежнєвських часів, з інформацією про жахливий стан національної культури і т. ін.

   Саме в період перебудови  з´являється Український культурологічний  Клуб (УКК), Товариство Лева (ТЛ), розгортає  активну роботу Українська Гельсінкська  Спілка (УГС), Українська Демократична  Спілка (УДС). Ці та деякі інші об´єднання й стали базою виникнення Народного Руху України за перебудову. Сама ідея створення такого Руху з´явилася в надрах Спілки письменників України, за участю якої було розроблено проект програми Народного Руху. У проекті поряд із загальноперебудовчими гаслами й тезами про національне відродження містилося й визнання "керівної та спрямовуючої ролі Комуністичної партії".

   Незважаючи на шалений  тиск "керівної і спрямовуючої  сили" тогочасного суспільства на організаторів Народного Руху, у вересні 1989 р. в Києві відбувся Установчий з´їзд новоствореного громадсько-політичного об´єднання.

   Найсуттєвішою її перемогою  стало прийняття Верховною Радою  України демократичного Закону  про вибори народних депутатів, в якому одержали відображення основні вимоги опозиційних сил. Той факт, що Закон було прийнято старим складом Верховної Ради, свідчив про відчутне зростання впливу Руху, з яким уже не могли не рахуватися владні структури.

   У 1990 р. Рух переходить на антикомуністичні позиції. Цей факт одночасно став і свідченням того, що в Україні завершився неформальний (допартійний) етап становлення багатопартійності.

   Новий етап становлення  багатопартійності в Україні  починається з відміни 6-ї статті  Конституції СРСР і закінчується серпневими подіями 1991 р. — падінням комуністичного режиму і державності Союзу РСР. Саме в цей час відбулися установчі з´їзди 19 новостворених загальнонаціональних політичних партій і близько 10 осередків та організацій партій з керівними центрами за межами України.

   Більшість партій створювались  не на основі якихось ідей  або світоглядів, а об´єднувались  навколо лідера або ініціативних  груп авторитетних людей. Тому  сформована на цьому етапі  багатопартійність була надзвичайно  багатоманітною, бо головні цілі більшості політичних партій — боротьба проти КПРС, збереження незалежності України, відродження української нації — були спільними.

   Заборона Комуністичної  партії України, розпад СРСР, проголошення  Верховною Радою України 24 серпня 1991 року Акту про державну незалежність України і майже одностайне його підтвердження під час грудневого референдуму створили якісно нові умови розвитку політичних об´єднань в Україні. Прийняття Закону України "Про об´єднання громадян" (червень 1992 р.) прискорило процес становлення багатопартійності. Почався новий, третій, післякомуністичний етап у становленні багатопартійності в Україні. Цей етап нерідко визначають як мультипартійний, оскільки найхарактернішою його рисою є існування множини різноманітних політичних партій, жодна із яких не може самостійно претендувати на владу.

Информация о работе Політичні партії в умовах трансформації українського суспільства. Генеза багатопартійності в Україні