Авторитарный режим

Авторитатний режим

Авторитарний режим суттєво  відрізняється від демократичного. Він характеризуется такими головними ознаками, як підвищений ступінь централізації влади; обмеження або повна відсутність автономії особи; широке застосування в державному управлінні силових методів; обмеження плюралізму; формальність або недостатній рівень гарантування прав особи; пріоритет держави перед правом. В умовах авторитарного режиму провідне місце посідають примусові методи державного керівництва, завжди панує надмірно жорстка державна дисципліна, регулярно застосовуються надзвичайні методи державного керівництва, відкрите насильство. У системі державних органів немає поділу влади, знецінюється значення народного представництва, встановлюється пріоритет виконавчої або навіть партійної влади чи об'єднання останньої з владою державною, спостерігаються слабкість і відсутність дійсної незалежності судових органів. Відомі численні засоби переходу від демократичного режиму до авторитарного. У деяких випадках такий перехід відбувається легальним шляхом, включаючи законний прихід до влади антидемократичних угруповань внаслідок їх перемоги на загальних виборах. Класичним зразком цього є прихід до влади в умовах Веймарської республіки у Німеччині націонал-соціалістичної фашистської партії на чолі з Гітлером. Авторитарний режим установлюється шляхом державних переворотів (режими Шночета у Чилі, Перона в Аргентині, Аюб-Хана у Пакистані, так званих «чорних полковників» у Греції). В Іспанії 30-х років минулого століття авторитарний тоталітарний режим, очолений генералом Франко, було встановлено через антидержавний заколот і громадянську війну.

Авторитарний режим може встановлюватися  поступово з огляду на загарбання влади антидемократичними силами на основі створення в союзі з  деякими політиками правлячого демократичного режиму нового коаліційного уряду. У  результаті утворення такої коаліції можуть скасовуватися інститути  колишньої демо­кратично! системи. У такий спосіб може скластися  режим авторитарності державної  влади відносно низького рівня. Згодом цей рівень легалізується з прийняттям нової, антидемократично!' за змістом конституції країни.

Соціальна база авторитарно! держави  значно вужча, піж демократично! і  завжди становить меншість населения. При владі перебувають представники державно-партійної бюрократії; верхівка так званої номенклатури, релігійної, фінансової або земельної аристократії, расової меншості, група заколотників тощо. Залежно від соціальної основи влади серед авторитарних режимів розрізняють режими одноособової влади (С. Хусейна в Іраку, М. Каддафі у Лівії), расистські (тривалий режим апартеїду у ПАР), воєнної диктатури (численні режими, що виникали у країнах Південної Африки й Азії внаслідок військових переворотів) тощо. За авторитарного режиму повністю або здебільшого відсутні ознаки громадянського суспільства.

Деякі прояви авторитаризму іноді  спостерігаються ще в умовах демократичного режиму. Це, наприклад, концентрація влади, обмеження плюралізму, посилення  центральних державних органів, надмірні вимогливість до державної  дисципліни та відповідальність за її порушення. У цілому ця тенденція  є негативною. Але поява цих  ознак далеко не завжди перетворює демократичний режим на авторитарний. Більше того, вимоги до підвищення рівня  авторитарності державної влади  нерідко висуваються переконаними прихильниками демократії і можуть бути корисними, навіть необхідними, для  поліпшення організаційних засад державного керівництва. Із застосуванням у  рамках демократичного режиму відповідних  заходів нерідко складаються  сприятливі умови для посилення  ефективності впливу держави на розвиток економіки країни, підвищення відповідальності виконавчої влади, зміцнення громадського порядку і законності, здійснення революційних перетворень. Отже, згадані  заходи за деяких умов можуть стати  необхідними і корисними. Це має  особливо велике значення у так звані  перехідні періоди або після  здобуття країною політичної незалежності (прикладом є існування однопартійного політичного режиму Ататюрка в Туреччині, а також стан справ у ряді сучасних африканських країн).

Іноді у країнах розвиваються більш  жорсткі форми авторитаризму, який можна назвати твердим, або передтоталітарним. Ці досить різноманітні форми засновані па підвищеній концентрації державної влади, пріоритеті держави, відсутності установ, що мають самоврядування; на відвертій ліквідації політичного плюралізму і створенні однопартійних систем; відкиданні або, принаймні, значному обмеженні ряду демократичних принципів і свобод (гласності, свободи інформації тощо); поширеному застосуванні репресивних заходів щодо противників існуючого режиму (режим Піночета у Чилі) і т. ін. Якщо деякі інститути демократії формально зберігаються за такого режиму (легальна опозиція, представницькі установи тощо), то вони є не більш як своєрідною вітриною державної влади. Властиві авторитарному режиму негативні риси сягають крайнощів при тоталітаризмі -найбільш жорстокому його різновиді.

Соціальною основою тоталитарного режиму є панування партійної (іноді релігійної) верхівки, державно-партійної номенклатури, верхівки чиновницької та військової бюрократії. За умов тоталітаризму народ повністю відчужений як від власності на засоби виробництва, так і від політичної влади. Відсутні будь-які ознаки громадянського суспільства, небачено підвищується роль держави і фактично керуючих нею партійних структур. Держава поглинає суспільство, панує над ним. Разом із партією вона виступає в ролі адміністративно-командної системи, яка мае необмежену владу.

Найважливішою ознакою тоталітарного  режиму є здійснення цією системою монопольного керівництва і контролю над усіма сферами життя суспільства - економікою, політикою, соціальним життям, ідеологією, культурою, навіть над приватним  життям.

Роль особистості зводиться  нанівець і людина розглядається  як знаряддя досягнення мети, проголошеної правлячою верхівкою. Інтереси особи  повністю підпорядковані інтересам  партії й держави. Ті мізерні права  людини, що формально проголошуються, вважаються подарованими державою. Держава  намагається контролювати навіть думки  підданих, широко пропагуючи лише програмні  положения панівної верхівки у сфері суспільного розвитку (націоналістичні та теократичні теорії, програмування «соціалістичних» перетворень). Великого розмаху набуває социальна демагогія, яка є однією з типових ознак тоталітаризму.

Державна ідеологія, сформульована  правлячою партією, має загальнообов'язковий  характер (ідеологія націонал-соціалізму у фашистській Німеччині, сталінізму у колишньому СРСР, мусульманського  соціалізму в Іраку, Лівії, ісламського  фундаменталізму в Ірані). Правлячі структури здійснюють монополію  на інформацію. Будь-які думки, що розходяться  з офіційною ідеологією, розглядаються  як інакомислення, що переслідується законом.

Тоталітаризму притаманне зосередження влади в руках однієї особи - своєрідного  некоронованого абсолютного монарха. За умов крайніх виявів тоталітаризму, наприклад у Південній Кореї, є навіть тенденція фактичної  передачі влади за спадщиною. Одноособова  влада ідеологічно підтримується  пропагандою культу особи.

Відомі два основних різновиди  тоталітарних держав, що існували у XX ст., - класичний фашизм (Німеччина, Італія, Іспанія, Португалія) та панування адміністративно-командної  системи в колишніх країнах так  званого соціалістичного табору (Північна Корея, КНР за режиму Мао  Цзедуна, колишній СРСР та ін.). У деяких країнах останнім часом тоталітарні  режими складаються також на базі панування верхівки мусульманського  духовенства.

Тоталітарні держави характеризуються широким застосуванням насильства. Воно спрямоване на створення атмосфери  загального страху, проти потенційних  ворогів усередині країни. За тоталітаризму  особливо широко розвинута система  каральних органів, що мають великі повноваження, в'язниць і концентраційних  таборів. Характерним є створення  розвинутого ВПК із сучасним озброєнням армії. У більшості таких країн  складається мілітаризована й контрольована державою економіка, провадиться агресивна зовнішня політика.

Насильство в умовах тоталітаризму  сягає велетенських масштабів. Здійснюється політика фізичного знищення цілих  народів, тобто розгортання масових  незаконних убивств, ув'язнення, примусового  переселення і довголітньої примусової, фактично рабської, праці мільйонів  людей. У Кампучії режимом Пол Пота було запроваджено політику відкритого геноциду навіть проти власного народу - фізично було знищено понад мільйон кампучійців. Держава за умов тоталітаризму стоїть над правом, не обмежена ним. Закони закріплюють свавілля, мають здебільшого антиправовий характер, вони виконують роль простого знаряддя здійснення державної (партійної) політики, встановлюють суворі покарання за відхилення від офіційної ідеології і усталеного способу життя.

Але головну роль у суспільстві  відіграє навіть не держава, а партія, лідер якої (вождь, фюрер, дуче, каудильйо, аятола) концентрує у своїх руках усю повноту влади. Партійне керівництво мае такий характер, що держава нібито відсувається на другий план, стає своєрідним придатком партії. 3 другого боку, відбувається змішування партійних і державних функцій, фактичне ототожнення партії і держави. Одержавлена правляча партія безпосередньо через свій апарат застосовує державний примус. Держава передає у разі необхідності кошти зі свого бюджету, фінансує партійну діяльність, безпосередньо підпорядковує партії державні структури тощо.

Отже, за умов тоталітаризму складається  своєрідна діалектична суперечність у розвитку суспільства. З одного боку, спостерігається небувале зростання  ролі держави, що має тотальний характер, її управлінського апарату. Особливо поширюється  роль каральних органів і армії. Але, з другого боку, держава втрачає  функцію одноособового керівника, оскільки цілком перетворюється на знаряддя в руках правлячої партійної (або  релігійної) верхівки.

У цілому тоталітарний режим не може бути зведений до набору стандартних  ознак. У певних країнах спостерігається  різноманітність у рамках цього  режиму і за характером його виникнення, і за соціальною базою, і за роллю  у керівництві економікою, і за методами здійснення насильства тощо. Так, у сфері економіки тоталітарна  держава лише інколи провадить повну  або часткову націоналізацію засобів  виробництва. Тому за умов тоталітарної економіки в одних країнах  в основу була покладена керована державою велика приватна власність, у  других - так звана змішана приватно-державна власність, у третіх - відбувалося  повне усуспільнення засобів  виробництва. Проте тоталітарна  держава прагне замаскувати свою антинародну сутність. Зберігається суто формальне існування деяких демократичних установ (насамперед парламенту), проголошення тих чи інших прав людини, урочисте прийняття «демократичних» конституцій. Провадиться широка, безмежна соціальна демагогія щодо нібито здійснення принципов народовладдя у будь-якій країні.

Слід зважати на те, що історично  режими розвивалися від авторитаризму  в умовах необмеженої монархії до демократичного конституційного парламентського  правління. З цієї точки зору установления за сучасних часів таких режимів, як фашистський, расистський, теократичний, військової диктатури тощо є поверненням у новій формі від демократії до авторитаризму, тобто вияв соціального регресу.

У «чистому» вигляді окремі режими взагалі не існують. Розниток у межах демократичного режиму деяких ознак авторитаризму або, навпаки, у межах авторитарного режиму - окремих ознак демократії є свідченням більшої або меншої можливості зміни політичних режимів, їх взаємопереходів. Як уже зазначалося, за умов перехідного періоду для демократичних перетворень корисними можуть бути навіть такі елементи авторитаризму, які здатні сприяти забезпеченню більшої організованості, порядку й ефективності реформаторської діяльності держави і які поступово зникатимуть з вирішенням головних завдань цього періоду. Так, саме існування тих чи інших демократичних інститутів і установ за авторитарного режиму відкриває певні можливості переходу до демократичного режиму шляхом поступового реформування старої системи під тиском громадської думки і політичних конкурентів або з власної ініціативи державної влади. У цілому переход від вищого ступеня авторитаризму до нижчого і далі - до демократичного режиму може відбуватися мирним шляхом, як це було з переходом від фашистського до демократичного режиму в Іспанії, з ліквідацією на конституційній основі расистського режиму в ПАР.

Об'єктивною основою демократизації влади є поступове формування елементів громадянсъкого суспільства, розширення соціальної бази держави. Можливе й протилежне, коли дії скомпрометованої державної влади заходять у гостру суперечність з волею народу, тобто влада втрачає легітимність. У таких випадках на базі різкого загострення політичної боротьби на порядку денному може постати питания про повалення старого режиму шляхом застосування насильницьких методів. Саме так розгорталися події при поваленні режиму Чаушеску в Румунії, Гамсахурдія - у Грузії.