Соціальна відповідальність вищої освіти в Україні

Говорячи про необхідність свободи думки і свободи наукового  пошуку, В.І. Вернадський висловлював проникливі судження про взаємини влади (держави) і науки. Він вважав, що влада не може (явно або приховано) обмежити наукову думку, а повинна всіляко сприяти її плідному і безперешкодному розвитку. Тим більше, не припустимо насильницьке державне втручання в наукову діяльність, «виправдовуючи» це класовими, партійними та іншими інтересами. «По суті, - підкреслював Вернадський, - наукова думка при правильному ході державної роботи не повинна стикатися з державною силою, тому що вона є головним, основним джерелом народного багатства, основою сили держави»

Постановка проблеми і  вимога соціальної відповідальності вчених-необхідність нашого часу. Самосвідомість сучасної науки роздвоєна. З одного боку, вона ще не втратила память про те, що наукове дослідження –це є рух до істини, з іншого, стало «професією», вона прийняла на себе всі характерні риси цього роду діяльності.

У звязку з цим К. Ясперс писав, що «факт перетворення вільного дослідження окремих людей у наукове підприємство призвів до того, що кожен вважає себе здатним в ньому брати участь, якщо тільки він володіє розумом і старанністю.» 279.

Деякі дослідники припускають, що відповісти на питання про соціальну  відповідальність можна більш конкретно, якщо памятати про відмінність між фундаментальними і прикладними дослідженнями.

Якщо вчений, зайнятий у сфері фундаментальних досліджень здогадується про можливість використання того чи іншого досягнення в науці у небажаному для соціуму напрямку, він зобовязаний попередити про це своїх колег та широку громадськість - така природна вимога наукової та громадянської етики.

Відомо, що фундаментальні наукові  відкриття непередбачувані, а спектр їхніх потенційних програм буває  надзвичайно широким. Уже з огляду на це, не говориться про те, що етичні проблеми є надбанням лише деяких галузей науки, що їх виникнення є чимось винятковим для розвитку науки.

Прикладні дослідження («ноу-хау») – дослідження, що дають можливість застосування фундаментальних знань для отримання практичних ефектів, зміна природних обєктів у потрібному людині напрямку. Іноді, особливо в науково-технічних комплексах важко провести межу між фундаментальними і прикладними дослідженнями, між науковою розробкою та інженерною діяльністю. Але вона існує, тому що одні орієнтуються на пізнання обєктивних законів природи, другі - на створення нових речовин, машинних технологій. Навіть, коли мова йде про прикладні розробки, характер яких цілком зрозумілий, вченому часом буває не просто вирішити питання про свою в ньому участь (наприклад, участь в Манхетенському проекті зі створення атомної зброї або створення його у СРСР).

Крім того, сам прогрес науки розширює діапазон таких проблемних ситуацій, в яких моральний досвід, накопичений вченими, та й усім людством, виявляється недостатнім. З особливою гостротою, приміром, постало питання про визначення моменту смерті донора у звязку з успіхами експериментів з пересадки серця й інших органів. Це ж питання виникає й тоді, коли у необоротно коматозного (тобто назавжди втратив свідомість) пацієнта за допомогою технічних засобів підтримується дихання і серцебиття.

У звязку з цим можна  навести думку одного з провідних вітчизняних біологів В.А. Енгельгардта про те, що у разі глобальних проблем, вченим неодноразово доведеться звертатися до власного сумління, закликати почуття відповідальності, щоб знайти правильний шлях подолання виникаючих загроз. І, зрозуміло, справа громадської совісті вчених світу, спільною відповідальностю - всіляко боротися з причинами, що викликають шкідливих, згубні наслідки, направляти наукові пошуки на виправлення шкоди, що сама наука, не зваживши та не врахувавши можливі наслідків, могла принести, і тим самим опинилася причетною до виникнення тих чи інших глобальних проблем.

Мабуть, всі мораторій і заборони повинні відноситься тільки до прикладних досліджень. Вчені несуть відповідальність за використання наукових відкриттів в тій мірі, в якій вони виявляються причетними до прийняття рішень. Але не треба «переносити тяжкість злочину з вбивці на знаряддя злочину», писав Г. Башляр. Разом з тим, будь-які спроби науковців зняти з себе таку відповідальність, посилаючись на існування обєктивної логіки науки, незалежної від волі окремих дослідників, нині відкидаються як неетичні, так само як і прагнення «сховатися» за тезу, відповідно до якої використання наукових досягнень цілком визначається характером соціальних інституцій, в рамках яких вони функціонують.

Справедливо стверджується, що такі аргументи представляють собою спосіб приспати свою совість. Вчені повинні відчувати тягар відповідальності навіть більшою мірою, ніж інші, тому що знають глибше, обізнані краще. Тому можуть передбачити і оцінити розміри прийдешньої небезпеки. Це відноситься до ряду досліджень в області мікросвіту, генної інженерії і т.п. Результати цих досліджень, з одного боку, можуть принести людству незліченні блага (зокрема, невичерпне джерело енергії, позбавлення людей від спадкових хвороб шляхом заміни патологічного гена нормальним і т.п.), а з іншого - великі небезпеки.

Соціальна відповідальність учених не є щось зовнішнє, якийсь доважок, який неприродним чином повязується з науковою діяльністю. Навпаки - це органічна складова наукової діяльності, яка досить відчутно впливає на проблематику і напрямок досліджень. Усвідомлення цього приводить до гуманізації природничо-наукового і технічного знання, зростання рівня гуманітарної свідомості вчених. Розширення та поглиблення практичних можливостей людини, міри її тиску на біосферу, її вторгнення в мікросвіт - все це в сукупності примусовим чином спонукає науку формувати нові етологічної та етичні орієнтири.

Висновки

Соціальна відповідальність вищих навчальних закладів пов’язана  з тим, що саме у системі вищої  освіти формується інтелектуальна еліта  нації. Фахівці з вищою освітою  є показником освіченості, цивілізованості країни, її професійного, наукового потенціалу і конкурентоспроможності. До сих пір невирішеною залишилась проблема, про яку ще 10 років тому писала Ліна Костенко: «Коли з гуркотом упала залізна завіса, виявилось, що по ту сторону завіси нас немає. Україну небагато знають, її все ще плутають з Росією, її проблеми для світу не актуальні, за нею тягнеться шлейф історичних упереджень, не спростованих нами й до сих пір» [1, 21 - 22]. На жаль, стрімкий процес девальвації значущості і якості вищої освіти в Україні привів до того, що випускники університетів не відповідають багатьом вимогам до фахівців з університетською освітою, сформованим ще за радянських часів. Соціально відповідальна вища освіта має забезпечити високий рівень реалізації не тільки традиційних – навчальної і дослідницької функцій, але і нових – інноваційної і підприємницької. В умовах аномічності українського суспільства особливу увагу треба надати виконанню культурологічної функції вищої освіти.

Постановка проблеми і  вимога соціальної відповідальності вчених-необхідність нашого часу. Самосвідомість сучасної науки роздвоєна. З одного боку, вона ще не втратила память про те, що наукове дослідження –це є рух до істини, з іншого, стало «професією», вона прийняла на себе всі характерні риси цього роду діяльності.

Список використаної літератури

1. Костенко Л. Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала. – К.: КМ Аcademia, 1999. – 32 с.

2. Положення про дослідницький університет: Затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 17 лютого 2010 року. - № 163.

3. Поляков Н.В. Классический университет: от идей античности к идеям Болонского процесса/ Н.В.Поляков, В.С.Савчук. – Д.: Изд-во ДНУ, 2007. – 596 с.

4. Пузанков Д.В. Стратегия развития технического университета //Высшее образование сегодня . – 2002. - № 7 – 8. - С. 34 – 43.

5. Хюсен Т. Идея университета: эволюция, функции, проблемы// Перспективы. – 1992 - № 3. – С. 23 – 40.