Мова як суспільне явище

                                              Мова як суспільне явище.

Мова - це єдина, цілісна, складна  система знаків: фонем (звуків), морфем (частин слова), слів, речень, яка служить для називання предметів, явищ об'єктивної дійсності та понять, є засобом спілкування, обміну думками і формування думок.

Мова - явище фізичне, фізіологічне, антропологічне, суспільне. Умова його існування - людське суспільство. Це феномен людської цивілізації. Зв'язок мови й суспільства обопільний. Вона - одна з головних ланок ланцюга "суспільна свідомість - праця - мова", що робить людину власне людиною. Мова - найважливіше знаряддя соціалізації людини. Суспільна сутність людини виявляється уже в тому, що вона щодня спілкується, пристосовується до свого оточення, зміцнює суспільні зв'язки, взаємодіє зі суспільними групами.

Мова - засіб спілкування, мислетворення, інтелектуального та естетичного  освоєння світу, нагромадження і збереження людського досвіду, а також умова подальшого поступу усього людства.

Мова лежить в основі духовного  єднання людей у певну спільноту, вона є "найдосконалішим, незамінним засобом етнічної (національної) єдності" (В. Чапленко), "найголовнішим і  найміцнішим цементом, що об'єднує  етнографічний народ і перетворює його в свідому націю" (І. Огієнко). У ній виявляється генотип нації, досвід її буття, закладено код нації, її ментальність. Мова - найважливіша ознака нації і засіб репрезентації її у світі.

Формою існування мови є мовлення-конкретний, практичний вияв мови, "мова в дії*", реалізація мови у різних сферах життєдіяльності.

Щоб осягнути роль мови в  суспільстві, варто розглянути її функції, важливі для суспільства взагалі  і для кожного окремого носія мови. Узагальнити їх можна як функції спілкування, повідомлення і впливу.

                              Походження української мови та основні етапи її розвитку.

 

Генеалогічно  українська мова належить до індоєвропейської мовної сім’ї. Спільно з російською і білоруською мовами вона входить  до східнослов'янської підгрупи слов'янської групи мов (до західнослов'янської підгрупи входять словацька, чеська, польська, кашубська, верхньо- і нижньолужицька мови (Німеччина), до південнослов'янської- словенська, македонська, болгарська, сербська, хорватська і старослов'янська мови). 
Історію української мови починають від праслов’янської (спільнослов'янської) мовної єдності, яка виділилася з індоєвропейської прамови приблизно в ІІІ тис. до н. е. Праслов'янська доба тривала близько 2000 років. 
Безперервність історичного розвитку етносу на українських землях від середини І тис. н. е. до нашого часу може свідчити про те, що після розпаду праслов'янської мовної спільності в цьому ареалі почав формуватися український етнос і відповідно — українська мова. Вона перейняла від праслов'янської значний специфічний лексичний фонд і чимало фонетичних та граматичних (насамперед, морфологічних) рис, які в інших слов'янських мовах замінилися новими, а в українській мові вони склали найдавнішу групу мовних особливостей. 
Разом з християнством до Київської Русі прийшла старослов'янська (або церковнослов’янська) мова, створена на базі давньоболгарських діалектів Кирилом і Мефодієм (одних з перших слов’янських культурних діячів). Нею писалися релігійні та офіційні тексти. Старослов’янська мова довгий час виконувала функції писемної мови. 
З XIV по XVIII ст. на теренах України побутувала староукраїнська мова, яка активно використовувалася як писемна. Поява новоукраїнської мови, яка згодом стала сучасною літературною, датується ХІХ ст. Її зачинателем вважається письменник І.Котляревський, а основоположником – Т.Шевченко. В основі сучасної літературної мови лежить система полтавсько-наддніпрянських говірок.

                                     Поняття національної та літературної мови.

Національна мова - це мова, що є засобом усного й письмового спілкування нації. Національною мовою  української нації є українська мова. Формування української національної мови відбувалося на основі мови народності в період інтенсивного становлення  української нації (друга половина XVIII - початок XIX ст.) як стійкої спільності людей, що мають спільну територію, економічні та політичні зв'язки, літературну мову, культуру. Сьогодні нею розмовляє більша частина нації, тобто вона має загальнонаціональний характер.

Поняття "національна  мова" охоплює всі мовні засоби спілкування людей - літературну мову та діалекти¹⁵.

Літературна мова - це унормована, загальноприйнята форма національної мови. Вона не протиставляється національній мові, бо, узагальнюючи засоби виразності загальнонародної мови і будучи найвищим досягненням культури мовлення народу, відіграє у складі національної провідну роль, виступає важливим чинником консолідації нації. Поділ мови на літературну  та народну означає тільки те, що ми маємо, так би мовити, мову "сиру" і оброблену майстрами.

                                                              Державна мова.

Державна мова — закріплена традицією або законодавством мова, вживання якої обов'язкове в органах державного управління та діловодства, громадських органах та організаціях, на підприємствах, у державних закладах освіти, науки, культури, в сферах зв'язку та інформатики.

Термін державна мова з'явився у часи виникнення національних держав. В однонаціональних державах немає необхідності юридичного закріплення державної мови.

Статус державної мови в багатонаціональних країнах, закріплюється законодавчо (конституцією) як правило, за мовою більшості населення. З другого боку, у деяких країнах статус державних надано двом і більше мовам незалежно від чисельності мовних меншин.

У таких країнах федеративного устрою як Канада або Швейцарія, статус державної (офіційної) мови визначається також окремо на регіональному рівні. Це призводить на практиці до того, що, наприклад, у провінції Квебек (Канада) підприємства федерального підпорядкування виконують федеральний закон про мови і надають послуги англійською і французькою мовами, а підприємства провінційного підпорядкування — лише французькою. Підприємства ж муніципального рівня (аналог укр. ЖЕКів) виконують місцеве муніципальне розпорядження й обирають який, федеральний чи провінційний закон про мови виконувати. Так на території Великого Монреаля переважно під цим впливом мовного суверенітету місто поділилося на більш ніж десять маленьких міст, які керуються федеральним або провінційним законом про мови.

У країнах, де лише одна мова має статус державної, забороняється дискримінація громадян за мовною ознакою, носії інших мов мають право користуватися ними для задоволення своїх потреб.

 

                        Мовна  політика в Україні. Мовне законодавство в Україні.

Мовні відносини в Україні  регулює, крім Конституції, Закон про мови, який був прийнятий Верховною Радою України 28 жовтня 1989 року. Більшість статей Закону було введено в дію з 1 січня 1990 року, проте окремі статті набували чинності через три, п’ять, навіть сім років після прийняття документа. Найбільше значення в Законі має стаття, що надає українській мові державного статусу. "Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. [...] Застосування мови в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом".

Поняття "мовна політика" зазвичай зводять до кількох питань, як-от офіційної чи державної мови (для світової практики ці два поняття цілком тотожні), мови шкільництва, мовних прав національних меншин. Останні десятиліття додали до названих вище ще низку проблем - мову засобів масової інформації та реклами, мовні стандарти не тільки офіційної, а й науково-технологічної інформації тощо.

В цілому ж у найбільш загальному вигляді можна дати таке визначення мовної політики:

Мовна політика - це комплекс цілей та принципів, що визначають регулювання  мовних практик у різних сферах життя держави й суспільства, а також сукупність правових, адміністративних та господарчих механізмів, через які здійснюється згадане регулювання.

 

                           Тенденції розвитку української мови на сучасному етапі.

 

Після проголошення незалежності України українська мова в державі розширила свої функції.Вона стала мовою державною, обов’язковою для вживання у всіх сферах суспільного життя: у державних урядових установах, початкових, середніх та вищих навчальних закладах, дитячих дошкільних установах, у пресі, видавничій справі, на радіо й телебаченні, у творчих мистецьких спілках та організаціях, продукції кіностудій і т.д.

Українська мова набуває  функції міжнаціонального спілкування  в Україні. Активізувалося вивчення української мови у різних країнах світу, де готуються дипломатичні, торгові, наукові кадри, які мають працювати в Україні. Так, наприклад, вивчення української мови розпочалося в Китаї, Японії, де раніше цього не було. Урізноманітнилися навчання та видавнича діяльність українською мовою і в колишніх республіках Радянського Союзу, що стали незалежними державами. Українську мову вивчають зараз у Росії, Казахстані, Молдові, Прибалтійських республіках.

Лексична система, граматика  і правопис звільняються від нашарувань умисної русифікації. У радянський час систематично проводився курс з  метою наближення української мови до російських зразків, зокрема, грубо  порушувалась українська правописна традиція. Це стосувалося відтворення твердих  і м’яких приголосних, написань разом, окремо і через дефіс, вживання звуків [г] і [ґ] та відповідних букв, правил укладання словників. Якщо в синонімічному гнізді були слова, подібні до російської мови, та інші – специфічні, вживані тільки в українській мові, то останні були приречені на викреслювання. Зараз повертаються українські мовні цінності у правописі, граматиці, словниковій справі: перевидано український правопис, орфографічний словник, видаються граматики, що пропонують норми за національними критеріями.

 

                                   Правовий статус  української мови.

 

Правовий статус української  мови сьогодні визначає Конституція  України, прийнята Верховною Радою 28 червня 1996 року. У статті 10 Конституції  записано: “Державною мовою в Україні  є українська мова. 
Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. 
В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України. 
Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування.

                                    Роль мови у формуванні особистості.

Мова є засобом і  матеріалом формування та становлення особистості

людини, її інтелектуальну, волі, почуттів і формою буття. Мова – це

неперервний процес пізнання світу, освоєння його людиною. Мова є засобом

спілкування між людьми, передання власного досвіду іншим і збагачення

досвідом інших. Мова сприяє виявленню й задоволенню матеріальних і

духовних потреб людей, об’єднує їх у суспільство для досягнення

добробуту та духовних цінностей.

Мова існує у двох формах: усній і писемній. Передаючись з уст в уста,

закріплюючись у текстах, вона невтомно долає віки, єднає покоління,

збирає і зберігає духовне  єство народу, національну картину  світу,

формує національну свідомість і культуру нації. Потреба ефективного та

ефектного спілкування стимулює мовців до художнього осмислення мови, до

пошуку все точніших і  виразніших мовних засобів. У результаті з

загальнонародної мови витворяється відшліфований, культурний варіант  –

добірне літературне мовлення, яке й саме вже може стати мистецтвом та

естетичним матеріалом для інших видів мистецтва.

Мова невмируща, бо в ній  безсмертя народу, живе в ньому  і з ним. Але в

безсмерті мови є й часточка безсмертя людини. Через мову кожна  людина

дотикається до безсмертя  свого народу.

 

              Особливості української мови в порівнянні з іншими слов’янськими.

Українська мова, як окрема слов'янська мова, має численні риси, які зближують або віддаляють її від сусідніх слов'янських мов — польської,білоруської, російської, болгарської та словацької.

З точки зору лексики найближчою до української є білоруська мова (84 % спільної лексики), потім польська (70 % спільної лексики), словацька (68 % спільної лексики) та російська мова (62 % спільної лексики). Для прикладу, за своїм лексичним складом англійська мова відрізняється відголландської на 37 %, а шведська від норвезької на 16 %.

Свою специфіку мова виявляє  на рівні словотворчих моделей і найбільш рельєфно на рівні лексики — т. зв. лексичних українізмів

Українська мова вплинула на інші сусідні слов'янські мови, особливо на польську та російську літературні мови, меншою мірою на білоруську. До багатьох мов світу увійшли українські слова «гопак», «козак», «степ», «бандура», «борщ» (до польської було запозичено українські слова «hreczka» — гречка, «chory» — хворий, російської «вареники» — вареники; «пасека» — пасіка; «бублик» — бублик, «подполковник» — підполковник, румунської «ştiucă» — щука, «holub» — голуб, білоруської «вагітная» — вагітна тощо).

Також українська мова вплинула на діалекти сусідніх мов, як-от гутор донських козаків («злыдарить» — злидарювати, «кидаться» — скидатися, «вон зарас гутарить» — він зараз говорить

                                                Мова як суспільне явище.

Мова виникла для задоволення  суспільних потреб і формувалася  в суспільстві. Вона невідривно повязана із суспільством, є однією з основних ознак суспільства. Поза суспільством мова стає мертвою, а жодне суспільство без мови існувати не може. Мова виникла з потреб комунікації, і вся її організація підпорядкована цим потребам.

 Основні функції мови:

1.    Комунікативна:

Цей найбільш універсальний  засіб спілкування не здатні замінити всі інші — найсучасніші й найдосконаліші — навіть разом узяті. Мова, якою не спілкуються, стає мертвою і в історії людських мов дуже мало прикладів повернення мов до життя; народ, який втрачає свою мову, поступово зникає. Мова – засіб обміну інформацією, універсальний засіб спілкування.

2.     Мислетворча:

Мова – засіб людського  мислення: творення, оформлення і вираження  думки. Мислення внутрішнє мовлення

3.     Номінативна:

Мова є засобом називання  усіх предметів, ознак, дій, кількості, усього навколишнього світу;

4.     Пізнавальна (Гносеологічна):