Вчення про політику Н. Макіавеллі. Політичні вчення епохи Реформації

УНІВЕРСИТЕТ СУЧАСНИХ ЗНАНЬ

 

Кафедра філософії  та соціальних дисциплін

 

 

 

 

Контрольна  робота

з дисципліни «Політологія»

на тему: «Вчення про політику Н. Макіавеллі. Політичні вчення епохи Реформації»

 

 

 

Виконала:

Студентка  1 курсу, групи

Шмоткіна Анна Володимирівна

 

 

 

 

Київ - 2013

Зміст

1. Вступ
2. Вчення про політику Н. Макіавеллі
1. Теорія політики
2. Релігія як чинник політики
3. Звичаї народу і форми правління
3. Політичні вчення епохи Реформації
1. Особливості політичних та правових вчень епохи Реформації
2. Ідеї середньовічних мислителів
4. Висновки
5. Список використаної літератури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

В історії  концепцій держави і права  небагато знайдеться таких, які викликали  б настільки запеклі суперечки  їх прихильників і противників, доброзичливців і радикальних критиків, як політичні  ідеї знаменитого італійського мислителя  Ніколло Макіавеллі (1469-1527). Великий знавець античної літератури, дипломат і політик (зокрема, 14 років роботи на посаді секретаря Флорентійської республіки), він увійшов в історію політико-юридичної думки як автор ряду чудових праць: «Государ» (1513), «Міркування про першу декаду Тита Лівія »(1519),« Історія Флоренції »(1532) та ін.

Дослідники  згодні в тому, що творча спадщина Макіавеллі по своєму духовному змістом дуже суперечливо. Пояснення цьому шукають у характері самої особистості письменника, у впливі на нього драматично складної епохи, сучасником і вдумливим аналітиком якої він був. У першій половині XVI ст.. в Західній і Центральній Європі розвернувся широкий суспільний рух, антифеодальний по своїй соціально-економічній і політичній суті, релігійний (антикатолистичні) по своїй ідеологічній формі. Оскільки найближчими цілями цього руху були «виправлення» офіційної доктрини римсько-католицької церкви, перетворення церковної організації, перебудова взаємин церкви і держави, остільки воно стало називатися Реформацією. Головним вогнищем європейської Реформації була Німеччина. Прибічники Реформації розділилися на два табори. У одному зібралися імущі елементи опозиції - маса нижчого дворянства, бюргерство, частина світських князів, що розраховували збагатитися за допомогою конфіскації церковного майна і що прагнули використовувати слушну нагоду для завоювання більшої незалежності від імперії. Всі ці елементи, тон серед яких задавало бюргерство, хотіли здійснення досить скромних, помірних реформ. У іншому таборі об'єдналися народні маси: селяни і плебеї. Вони виставили вимоги, що далеко йдуть, боролися за революційне перевлаштування світу на початках соціальної справедливості. Участь в русі реформації настільки різнорідних суспільних сил, природно, визначила наявність в нім політичних програм, що вельми відрізняються один від одного, уявлень про державу, право, закон. Проте ці програми містили і загальні, характерні для всієї Реформації ідеї.

2.1 Теорія політики

Описуючи процес походження держави, Макіавеллі слід римському історикові Полібію. Поштовхом до появи держави послужило розмноження людського роду. У додержавному стані люди жили «роз'єднано, на зразок диких звірів. Потім, коли рід людський розмножився, люди почали об'єднуватися і, щоб краще зберегти себе, стали вибирати зі свого середовища найхоробріших, робити їх своїми ватажками і підкорятися їм ». У людей з'являється розуміння «хорошого і доброго на відміну від лихого і злого», вони починаю створювати закони і встановлювати покарання для їх порушників. Завдяки цьому люди приходять до усвідомлення справедливості. Таким чином, держава, закони і справедливість тісно пов'язані між собою.

Слід підкреслити, що у Макіавеллі йдеться про політичну справедливість, тобто про справедливість, що панує  у відносинах влади і підпорядкування: правитель - благодійник, що піклується про підвладних; підвладні, в свою чергу, відчуваючи вдячність по відношенню до правителя, добровільно підкоряються йому . Що стосується законів, то Макіавеллі мав на увазі закони, що визначають організацію публічної влади. Ось як він пише про це стосовно до Венеціанської республіки: «Коли число їх зросло настільки, що для продовження спільного життя їм потрібні були закони, вони встановили певну форму правління». Приватне ж право мало цікавить Макіавеллі, а про громадянські законах він згадує тільки одного разу, підкреслюючи їх зв'язок з римським приватним правом.

Відповідно до античної традицією  Макіавеллі виділяє шість форм правління: три правильні (самодержавство, аристократія і народне правління) і три  неправильні (тиранія, олігархія і  ліцензія - вседозволеність, розгнузданість). Всі вони згубні для держави. Неправильні - згубні за визначенням, а правильні - через їх короткочасності, швидкого переростання в свою протилежність: монархії - в тиранію, аристократії - в олігархію, демократії - в ліцензію.

Макіавеллі пропонує традиційний  на перший погляд, вихід із цього  порочного кола: слід створити змішану  форму правління за зразком Римської республіки, де консули уособлювали  монархічну форму правління, сенат - аристократичну, а народні збори - демократичну. Але вічних і незмінних форм правління не існує, не вічна і змішана. «Переживаючи безперервні перетворення, всі держави зазвичай зі стану впорядкованості переходять до безладдя, а потім від безладу - до нового порядку.

Оскільки від самої природи  речей цього світу не дано зупинятися, вони, досягнувши якогось досконалості і будучи вже не здатні до подальшого підйому, неминуче повинні занепадати, і, навпаки, перебуваючи в стані  повного занепаду, до межі підірвані  заворушеннями, вони не в змозі пащу ще нижче і за необхідності повинні  йти на підйом. Так от завжди, все від добра знижується до зла і від зла піднімається до блага, бо чеснота породжує світ, світ породжує бездіяльність, бездіяльність - безлад, безлад - погибель і - відповідно - новий порядок породжується безладом, порядок народжує доблесть, а від неї виникають слова і благоденство », тому не існує єдино кращої форми правління.

Залежно від тієї точки, в якій знаходиться  держава на синусоїді мінливості, можлива і найбільш доцільна одна з двох його форм: єдиновладдя (принципат) і республіка. Принципат необхідний при створенні і реформуванні держави, а республіка - найбільш прийнятна форма правління в умовах стабільності. У кожному разі підтримання стабільності і порядку в державі неможливо без прийняття народом певної системи цінностей, вона - передумова і умова створення добре організованого держави. У цьому сенсі особливе значення для Макіавеллі має релігія.

2.2 Релігія як чинник політики

Макіавеллівському розуміння релігії  принципово відрізняється від середньовічного, теологічного. Як вже зазначалося, релігії створюються з волі неба, але людьми. Засновники релігій - особистості по істині великі. «З усіх прославлених людей найбільше прославляйте засновники релігій», а вже за ними слідують засновники республік і царств. Цінна релігія не як шлях прилучення до Бога, а як форма політичної ідеології, що забезпечує життєдіяльність держави, легітимність правителів, законів та встановленого порядку.

Крім того, міцна релігія зумовлює довге життя держави. Справа в тому, що відсутність страху перед Богом може бути компенсовано тільки страхом перед государем. Але життя государя коротке, і держава, яка залежить лише від його доблесті, гине незабаром після його смерті, «тому благо республіки або царства полягає зовсім не в тому, щоб володіти государем, який би мудро правил ними протягом усього життя, а в тому, щоб мати такого государя, який встановив би в них такі порядки, щоб назване благо не зникло з його смертю ».

Якщо ж люди раптом розуміють, що боги - це обман, і релігійне почуття  загасає в них, «вони робляться  невіруючими і готовими порушити будь добрий порядок». Релігія необхідна - це безперечно, питання полягає в тому, яка форма релігії повинна бути прийнята. Християнство в його первісному вигляді могло б використовуватися для зміцнення держави, вважає Макіавеллі, але все ж симпатії його віддані язичництва. Будь-яка релігія виховує людину, але християнство і язичництво прищеплюють людям різні якості. Християнство «шанує вище благо в смиренності, в самознищення і презирстві до справ людських, тоді як релігія антична почитала вище благо у величі духу, в силі тіла і в усьому тому, що робить людей надзвичайно сильними. А якщо наша релігія і вимагає від нас сили, то лише для того, щоб ми були в змозі терпіти, а не для того, щоб ми здійснювали мужні діяння. Такий спосіб життя зробив, по-моєму, світ слабким і віддав його у владу «негідникам»: вони можуть безбоязно розпоряджатися в ньому як завгодно, бачачи, що всі люди, бажаючи потрапити в рай, більше думають про те, як би стерпіти побої, ніж про те, щоб за них розплатитися ». Макіавеллі, зрозуміло, усвідомлював, що відродити язичництво неможливо. Він закликав «правильно» тлумачити християнство, а значить, у язичницькому дусі, тобто виховувати мирську доблесть, любов до батьківщини і свободи.

Таким чином, релігія у Макіавеллі набуває політичного характеру. Функції її різноманітні: вона, через звернення до божественного авторитету, забезпечує легітимність держави і законів, несе певну систему цінностей, по суті, перетворюючись на політичну ідеологію, і навіть більше того - в разі її вкорінення в народі стає основою політичної культури. Причому християнство сприяє становленню культури пасивного споглядання, а язичництво - культури активної дії; або, в термінології Макіавеллі, різні звичаї обумовлюють різні форми політичного життя і відповідно різні форми правління.

2.3 Звичаї народу і форми правління

Громадські звичаї ніколи не бувають  ідеальними: люди егоїстичні, честолюбні і злісні, частіше невдячні, ніж  вдячні, легко захоплюються і швидко розчаровуються. Взагалі «люди надходять добре лише з потреби, коли ж у них є свобода вибору і з'являється можливість вести себе так, як заманеться, то відразу виникають найбільші смути і безпорядки». Держава повинна створюватися з урахуванням цих людських особливостей.

Макіавеллі пише, що «засновнику  республік і творцю її законів  необхідно свідомо вважати всіх людей злими і припускати, що вони завжди проявлять злостивість своєї  душі, тільки-но їм випаде нагода» (у  цій тиради слід звернути увагу на слова «свідомо рахувати» і «  припускати »; строго кажучи, Макіавеллі не вважає, що люди завжди порочні, але  вони можуть бути такими), тому в державі  повинні створюватися такі порядки  і закони, які протистояли б  можливому злу.

Розбіжності і конфлікти непереборні  з людського суспільства, бо воно завжди неоднорідне і розпадається на групи, що представляють різні  звичаї (умонастрої та інтереси), і ворожнеча  між цими групами закономірна  і неминуча. Однак розбрати, що викликаються взаємної ворожнечею, можуть мати різні наслідки для блага держави: або руйнувати державу, або звеличувати його. У Римській республіці зіткнення між плебсом і знаттю були головною умовою збереження свободи і створення хороших законів. Справа в тому, що республіка в Римі була правильно організована: існували такі політичні інститути, які дозволяли брати участь в політичному житті всім соціальним групам (плебеям і патриціям), іншими словами, політичні конфлікти вирішувалися законним способом і в рамках відповідних установ. Макіавеллі вважав, що установа в Римі плебейських трибунів не тільки надало плебеям частку в управлінні державою, а й забезпечило захист свободи (в даному випадку Макіавеллі розуміє свободу як відсутність політичного поневолення). І якщо знати завжди прагне до панування, то народ противиться поневолення. «Тому, - пише Макіавеллі, - природно, що, коли охорона свободи ввірена народу, він печеться про неї більше і, не маючи можливості сам узурпувати свободу, не дозволяє цього й іншим». Але народ не повинен правити одноосібно, і римські плебеї правили спільно з патриціями.

Свобода як відсутність поневолення  передбачає вільне представлення своїх  інтересів протиборчими соціальними  групами, і якщо існуючі політичні  порядки сприяють укладенню компромісів  між ними, з'являються хороші закони, тобто виражають загальне благо, покоїться на загальному злагоді, і  рівні для всіх, а хороші закони ведуть до порядку, порядок - до безпеки, а безпека, у свою чергу, - найважливіша умова свободи.

Макіавеллі вимагає найсуворішого  виконання законів: «... якщо люди будуть безкарно порушувати закони, народ  швидко лиха набуде, порушення стануть  масовими і переслідувати порушників буде неможливо». Крім того, закон і злагода - засіб легітимізації державної влади.

Отже, республіка, заснована на справедливих законах і гарних установленнях, не залежить лише від чесноти однієї людини, бо доброчесна народ в цілому, в республіці забезпечуються інтереси всіх, панує порядок, забезпечені  безпека і свобода. Тим самим вона є як би самодостатньою державою, існуючим завдяки своїм внутрішнім якостям.

Однак не всі держави, навіть формально  є республіками, добре влаштовані і не завжди наявність магістратів  і законів зумовлюють добрі звичаї. Погано влаштовані республіки - ліцензії - не стабільні, вони «часто змінюють уряду і порядок правління, що ввергає їх не в рабський стан з вільного, як це зазвичай вважають, а з рабського в безладне свавілля».

3. Політичні вчення епохи Реформації

3.1 Особливості політичних та правових вчень епохи Реформації

В історії  Західної Європи середні віки охоплюють  більш ніж тисячолітній період (V–XVI ст.). На протязі цього періоду  політичні та правові ідеї, погляди  змінювалися та розвивалися. В цьому  процесі можна відзначити три  значні етапи. Перший, який належить до кінця V ст. середини XI ст., характеризується тим, що державність спочатку організується  у великі, але доволі слабо інтегровані  монархії, а пізніше розпадається на конгломерати роздроблених політичних утворень. Другий етап — період середини XI ст. — початку XV ст. Для цього  періоду є типовими централізовані станово-представницькі монархії, рецепція римського права та формування "міського" (магдебурзького) права. Третій етап (XV–XVI ст.), державність якого характеризується переважно абсолютними монархіями. Особливості розвитку державно-правового  життя на цих етапах мали суттєвий вплив на особливості та динаміку середньовічної політико-правової думки. Глибокий відбиток на її розвиток, як і  на все тодішнє інтелектуальне життя, накладало християнство і церква. На противагу античному світогляду твориться теологічний світогляд. Античний світогляд грунтувався на двох базових засадах: 1) споконвічний порядок природи є основа універсально діючого, об'єднуючого всіх воєдино права; 2) людський розум є орган надійного пізнання права. Християнська релігія поставила під сумнів і відкинули обидві ці засади. На противагу їм вона висунула тезу про створення світу богом із нічого і вчення про божественне одкровення, яке переходить межі того пізнання, яке здійснює розум, що сприяло поглибленню ірраціоналізму середньовічного релігійного світосприйняття.