Сутність соціалізації дітей дошкільного віку

 

 

 

 

ЗМІСТ

 

ВСТУП………………………………………………………………….2-3

РОЗДІЛ 1 ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ

СОЦІАЛІЗАЦІЇ ДІТЕЙ ДОШКІЛЬНОГО ВІКУ………………….….4

1.1Сутність соціалізації дітей дошкільного віку…………………4-16

1.2Гендерна соціалізація дітей дошкільного віку…………….…..16-20

1.3Умови повноцінної соціалізації дітей …...……………….…....20-23

Висновок до першого розділу……………………………………..24

РОЗДІЛ 2 ДОСЛІДЖЕННЯ СОЦІАЛІЗАЦІЇ ДІТЕЙ

ДОШКІЛЬНОГО ВІКУ…………………………………………….…....25

2.1 Опис групи та процесу дослідження……………..………………...25-26

2.2 Обгрунтування використаних методик..…………..…………….....26-27

2.3 Обробка, аналіз та інтерпретація результатів..…………….…...….27-34

2.4 Програма щодо покращення  гендерної соціалізації 

дітей дошкільного віку…………………………………………………. 34-37

Висновок до другого розділу………………………………………..38

ВИСНОВКИ………………………………………………….…….……39-40

Список використаної літератури……..………………………...41-43

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

Актуальність дослідження. Дошкільне дитинство – це особливий період у розвитку дитини, коли розвиваються загальні здібності, які необхідні будь-якій людині в будь-якому виді діяльності. Уміння спілкуватися з іншими людьми, діяти разом з ними, здатність прагнути, радіти й засмучуватися, пізнавати нове, нехай наївно, але зате яскраво й нестандартно, по-своєму бачити й розуміти життя – це й ще багато чого іншого несе в собі дошкільне дитинство.

Пошук основних особистісних та середовищних детермінант, що визначають ті проблеми, з якими стикаються діти дошкільного віку, а також основні підходи щодо процесу соціалізації та адаптації, є актуальним завданням в сучасних умовах трансформації освіти України.

Мета:вивчити особливості соціалізації дітей дошкільного віку.

Завдання:

1. Вивчити суть і зміст соціалізації дітей дошкільного віку.
2. Підібрати відповідні методики для вивчення соціалізації дошкільників.
3. Опрацювати отримані результати дослідження.
4. Розробити програму щодо покращення умов соціалізації дітей дошкільного віку .

Об'єкт – соціалізація особистості дошкільника

Предмет дослідження – особливості соціалізації дітей дошкільного віку.

Гіпотеза – засвоєння гендерної ролі у дітей шести років виявляється через їх ідентифікацію з батьками.

Методики:

1. «Діагностика рівня соціалізації хлопчиків та дівчаток» І. П. Шелухіна.

2. «Методика дослідження дитячої самосвідомості та статево-вікової ідентичності» Н. Л. Белопольська.

3. Бесіда з батьками дітей, що  брали участь у дослідженні.

Теоретико-методологічну основу склали: психологічна теорія особистості (О. Г. Асмолов, Л. С. Виготський, Д. І. Фельдштейн), філософські, педагогічні та соціальні концепції про вплив соціального середовища на становлення і розвиток особистості (Е. Дюркгейм, І. С. Кон, С. А. Беличева, Н. І. Шевандрин, Б. Д. Паригін).

Група досліджуваних – 30 дітей (15 хлопчиків і 15 дівчаток) віком

шість років, а також 60 батьків обох статей.

База дослідження – дошкільний навчальний заклад ЗОШ№11 м. Умані.

Структурно курсова робота складається із вступу, розділу 1, розділу 2 та висновків. У вступі визначено основну мету, обґрунтовано актуальність даної теми. У 1 розділі розкрито сутність та специфіку соціалізації дітей дошкільного віку, розкрито поняття гендерної тсоціалізації дошкільників, а також описані умови повноцінної соціалізації дошкільників. У 2 розділі описана група досліджуваних та обґрунтовано використання методик, представлено обробку, аналіз та інтерпретацію результатів, надані рекомендації щодо створення умов повноцінної соціалізації дітей дошкільного віку. Основна частина курсової присвячена дослідженню поставленої  теми. Загальні висновки по дослідженню сформульовані у відповідному розділі даної роботи.

 

РОЗДІЛ 1 ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ СОЦІАЛІЗАЦІЇ ДІТЕЙ ДОШКІЛЬНОГО ВІКУ

 

1. Сутність процесу соціалізації

 

Інтерес до проблеми соціалізації особистості виник давно. Про це свідчать праці учених ХХ століття Л .Виготського, Л. Буєвої, І. Кона, А. Макаренка, В. Сухомлинського, Л. Рубінштейна, в яких вони вказували на взаємозалежність між умовами соціального середовища та розвитком особистості та зазначали необхідність активного опосередкування особистісного розвитку. Соціалізація – це процес присвоєння, придбання соціального, тобто процес, результатом якого є включення соціального до структури особистості. Поняття «соціальне» має в історії психології три трактування:

- соціальне як загальнолюдське,

- соціальне як громадське,

- соціальне як колективне.

Розуміння соціального як загальнолюдського припускає наявність певної загальної сутності, що об'єднує людей. Але цікаво, новонароджена дитина має вже дані загальної характеристики чи вона ще тільки повинна їх придбати?

Розгляд соціального як колективного, зазвичай, байдуже конкретній формі суспільства взагалі. Тут соціальне розглядається або чимось, що дано людині від народження, але фактично є його властивістю як колективної, громадської істоти або як наслідок реальних групових стосунків

Стосовно вищевикладеному існує два підходи. Один зазначає, що сукупність нижче індивідуального. Найчастіше соціалізація спирається на розуміння соціального, як громадського. Соціалізація, в такий спосіб, передбачає встановлення особистістю суб'єктивних стосунків із соціумом, має конкретні форми і конкретні модифікації. У цьому специфіка такого товариства впливає на особистість, відбивається в ній, переломлюючи через її особливості.

Є кілька трактувань процесу соціалізації:

- соціалізація, як екстеріорізація (розкриття початкової сутності  людини у соціумі);

- соціалізація, як гомінізація (придбання сутності в соціумі);

- соціалізація, як адаптація (поєднання  сутнісного й суспільного);

- соціалізація, як інтерналізація (оволодіння соціальним, перенесення  його у глибинні пласти особистості).

У поняття «соціалізація» закладено певний вимір – особистість і соціальне середовище (колектив, суспільство, інші люди). Сутність процесу визначається речами, що на думку авторів, стоять за цими стосунками. Найчастіше процес соціалізації сприймається як процес адаптації чи пристосування. Це трактування найбільш раннє. Воно виникло під час панування природоцентризма, однак популярно і сьогодні.

Розуміння соціалізації, як пристосування притаманно психоаналізу, біхевіоризму, інеобіхевіоризма (Б. Скиннер, Е. Торндайк, Г. Уолтерс) й у якійсь мірі символічного інтеракціонізма (Д. Джосом, Л. Колберг, Т. Ньюком) Не чуже воно й вітчизняній психології (В. М. Бехтерєв, А. Ф. Лазурский, П. П. Блонський). Неофрейдисти розглядають соціалізацію як процес адаптації соціуму, поєднання природних імпульсів, інстинктів і вимог соціального середовища, де ті інстинкти реально можуть бути задоволеними, у яких виробляються соціально прийнятні засоби їх реалізації. Представники біхевіоризму та інеобіхевіоризму (Б. Скиннер, Е. Торндайк, У. Уолтерс) трактують соціалізацію як процес соціального навчання, стимулом якого є також необхідність адаптації соціуму. Для символічних інтеракціоністів (Дж. Мід, Д. Хорке, Д. Джосом, Л. Колберг, Т. Ньюком) соціалізація – результат адаптації, пристосування особистості до групових норм у процесі соціальної взаємодії людей.

«В ході адаптації людина прагне встановити рівновагу між зовнішнім середовищем і власними структурами мислення», писав засновник когнітивного підходу Жан Піаже, він вважав, що основою онтогенезу психіки людини є розвиток її інтелекту. Відповідно, етапи психічного розвитку – це етапи розвитку інтелекту. В процесі розвитку відбувається адаптація людини до оточуючого середовища. Інтелект тому і є стрижнем розвитку психіки, бо саме розуміння забезпечує адаптацію до оточуючого світу. При цьому адаптація – не пасивний процес, а активна взаємодія індивіда з середовищем. Ця активність являє собою необхідну умову розвитку, оскільки схема оточуючого світу не дається дитині в готовому вигляді при народженні, немає її і в оточуючому світі. Схема випрацьовується лише в процесі активної взаємодії людини із середовищем, внаслідок чого встановлюється рівновага між ними.

Вивчаючи зміст інтелектуального розвитку, Ж.Піаже розглядає феномен егоцентризму дитини, що виявляється в своєрідності дитячої логіки, безпосередності сприймання та суб'єктивності тлумачення фактів навколишньої дійсності. Інтелектуальний розвиток Ж.Піаже тлумачить як процес поступового ускладнення когнітивних структур, що відбувається через ряд послідовних стадій:

Впродовж першої стадії немовля пізнає світ через власні відчуття та дії. Дитина дивиться, слухає, торкається, нюхає і пробує на смак, мне, кидає, тягне тощо. Базою для досліджень дитиною дійсності спочатку стають природжені рефлекси, на основі яких поступово формуються нові схеми пізнання світу.

Наступна стадія характеризується оволодінням мовленням дитиною, що сприяє виконанню перших розумових операцій. Ці дії однак обмежені безпосереднім досвідом дитини, тому мають локальний, конкретний і егоцентричний характер (наприклад, уявлення про переміщення сонця чи місяця слідом за дитиною).

Під час стадії конкретних операцій дитина починає використовувати в мисленні логіку, аналіз, оцінку, також з'являється та розвивається здатність класифікувати предмети, формуються уявлення про збереження кількості речовини при зміні форми. Показово, що мислені операції здійснюються дитиною на цій стадії з опорою на конкретні зовнішні дані. Егоцентризм послаблюється і поступово зникає, замінюючись зворотністю мислення - здатністю змінювати хід та зміст розміркувань.

Впродовж стадії формальних операцій усувається залежність мислення від безпосереднього досвіду індивіда, підлітки стають спроможними до оперування абстрактними поняттями, висувають гіпотези і формулюють умовисновки [26, c.248].

У сучасній вітчизняній психології також зустрічається погляд на соціалізацію як адаптацію. Процес соціалізації – входження у соціальне середовище, пристосування до нього, освоєння певних ролей і державних функцій, які за своїми попередниками повторює окремий індивід протягом усієї історії свого формування та розвитку [24, c. 25].

Сьгодні у вітчизняній науці зміцнилося уявлення про те, що соціалізація це – двосторонній процес, до складу якого входить засвоєння та активне відтворення індивідом громадських стосунків. Соціалізація – це двосторонній процес, до складу якого входить, з одного боку, засвоєння індивідом соціального досвіду шляхом входження до соціального середовища системи соціальних зв'язків, з іншого боку, процес активного відтворення системи соціальних зв'язків за допомогою його активної діяльності, активного включення до соціального середовища [1, c. 279].

Відчуваючи у собі вплив середовища, соціальних інститутів власності та своєї діяльності, особистість водночас автономна у розвитку своєї внутрішньої злагоди, у розвитку самосвідомості. Активна життєва позиція особистості залежить від її здатності до здійснення функцій самоконтролю, саморегуляції, самоствердження і самосвідомості [24, c. 54].

Твердження двоїстості природи соціалізації – спроба встановлення компромісу між двома підходами до цього процесу, підтверджує пріоритет впливу суспільства й підтверджує пріоритет активності особистості. У процесі соціалізації людина виступає і як об'єкт, і як суб'єкт громадських стосунків. Соціалізацію особистості можна розглядати у зв'язку з цим у двох аспектах – в об'єктному і в суб'єктному.

Процес соціалізації розглядається з боку середовища, з погляду того, як і які громадські норми входять в індивідуальну свідомість людини, особистість. І тут соціалізація схожа вихованню. Дослідження вікової психології характеризують соціалізацію з боку особи та її індивідуальної активності, як оволодіння соціальними знаннями.

В праці О. Г. Асмолова сутність процесу соціалізації сприймається як перетворення соціальних стосунків для людей в індивідуальні стосунки особистості. О. Г. Асмолов виділяє три межі соціалізації:

- грань індивідуалізації, яка відображатиме  « основний генетичний закон  культурного розвитку: від соціальної  колективної діяльності дитини  до індивідуальної»;

- грань «інтимізації», яка відображатиме  перехід від «Ми» до «Я», проблему  самосвідомості особистості;

- грань інтеріоризації як виробництво  внутрішньої планосвідомості.

Результатом соціалізації, як процессу, повинні бути внутрішні, глибинні структури особистості, що відповідають за соціальну поведінку людини; і як підсумок соціалізації – внутрішні глибинні структури, мають соціальне походження.

Соціалізація дитини призводить до засвоєння різних соціальних ролей, формуванню соціального характеру та інших соціально-типових проявів особистості, обумовлених місцем проживання особистості, сукупності громадських стосунків, її соціальної позиції, її способом життя [2, c. 297].

У виконанні вітчизняної науки, як основний ефект соціалізації глибинної освіти, відповідальної за регуляцію поведінки особистості, частіше розглядається така цілісна освіта особистості, як спрямованість, під якою мають на увазі провідні мотиви, интереси, переконання, світогляд особистості, що визначають внутрішню позицію особистості стосовно об'єктів соціального середовища і цілей життєдіяльності [4, c. 340].

Соціальна типізація виробляється щодо громадського ідеалу, тобто образу, який виділив Е. Дюркгейм, як соціально прийнятний. Соціальний тип є історичною конкретизацією ідеалу, ставлячись до нього, як реальне до потенційного. Різниця типів визначається якостями специфіки. До них належать: 1) повнота, глибина, різнобічність зв'язків особистості із суспільством; 2) активність лідера в освоєнні різних форм суспільної діяльності; 3) ефективність розвитку особистості, як суб'єкта громадських стосунків; 4) рівень свідомої організації суспільного життя; 5) міра заломлення у внутрішніх властивостях індивіда прогресивних і регресивних громадських тенденцій; 6) стійкість і обсяг соціально значущих позицій особистості;7) рівень продуктивності роботи і масштаб змін, скоєних нею у громадських стосунках і власному житті.