Шпаргалка по "Социальной политике"

• бездомні;
• родини, в яких є проблеми дитячої занедбаності, сексуальних фізичних зловживань стосовно дитини або одного з партнерів;
• подружні пари, які мають серйозні подружні конфлікти;
• родини, в яких дитину виховує лише один із батьків та в яких мають місце серйозні конфлікти;
• ВІЛ-інфіковані люди та їхні родини;
• особи, які мають низькі доходи через безробіття, відсутність годувальника, фізичні вади, низький рівень професійної підготовки тощо;
• особи, які порушили закон і були за це покарані;
• вагітні дівчата-підлітки;
• гомосексуалісти/лесбіянки, які мають особисті або сімейні проблеми;
• особи, які мають соматичні (тілесні) чи психічні захворювання або інвалідність;
• залежні від алкоголю, наркотиків та їхні родини;
• іммігранти та меншини, що мають недостатні ресурси та можливості або ті, хто став жертвою расизму, сектизму або інших форм дискримінації;
• особи із затримками розвитку (інваліди розвитку) та їхні родини;
• особи похилого віку, які не можуть адекватно функціонувати;
• мігранти та біженці, які мають недостатні необхідні ресурси;
• діти, які мають проблеми, пов’язані з навчанням в школі, та їхні родини;
• особи, які перебувають у стресовому стані, пов’язаному з травмуючими подіями (вихід на пенсію, смерть близької людини тощо), а також діти, які залишили сім’ю — бездомні.

Очевидно, що не всі наведені категорії  однаковою мірою охоплені соціальним захистом. Не завжди ми можемо констатувати, що в Україні надаються необхідні послуги всім цим категоріям клієнтів1. Соціальну роботу серед них здійснюють як державні, так і громадські організації, а також церковні громади. 
З точки зору предмета нашої дисципліни, ми спинимось на захисті тих груп населення і тих категорій громадян, які на рівних умовах не можуть конкурувати передусім на ринку праці, в тому числі:

• молодь, яка закінчила або припинила навчання у середніх загальноосвітніх школах, професійно-технічних закладах освіти, звільнилася зі строкової військової (альтернативної (невійськової)) служби і якій надається перше робоче місце; діти сироти, які залишилися без піклування батьків, а також особи, котрим виповнилося п’ятнадцять років і які (за згодою одного з батьків або особи, яка їх замінює) можуть, як виняток, прийматись на роботу;
• жінки, які мають дітей віком до шести років;
• одинокі матері, які мають дітей віком до чотирнадцяти років або дітей інвалідів;
• багатодітні сім’ї;
• неповні сім’ї та сім’ї з дітьми;
• інваліди;
• особи передпенсійного віку тощо.

Кожна із зазначених категорій потребує особливої уваги з боку суспільства і держави в аспекті побудови диференційованого підходу до соціального захисту низько конкурентних груп населення на ринку праці. І хоча законодавством України визначено права і гарантії зайнятості для соціально вразливих верств населення, реальний досвід свідчить про існування певних обмежень в економічній і в політичній діяльності жінок, молоді, інвалідів, осіб передпенсійного віку. Законодавство, що існує в Україні, створює лише певне правове поле і передумови для рівноправності, але не забезпечує її. 
2. Диференційований підхід щодо вибору 
форм і заходів підтримки і захисту 
соціально вразливих категорій населення 
Як уже було зазначено в розд. 5, диференційований підхід до різних соціально-демографічних груп населення у виборі форм та заходів соціального захисту означає, що, з одного боку, економічні, правові та соціальні гарантії охоплюють усіх без винятку громадян, а з іншого — необхідний диференційований підхід до різних прошарків і груп населення при виборі цілей, форм, методів і джерел фінансування механізмів соціального захисту залежно від ступеня економічної самостійності людини, рівня її працездатності і способів одержання доходів. 
Соціальний захист потрібен насамперед тим, хто нездатний сам захистити себе в ринковій економіці. Для непрацездатних і соціально незахищених членів суспільства головний акцент сконцентрований на гарантуванні переваги в користуванні суспільними фондами споживання, зниженні податків, розвитку соціального обслуговування, сильному правовому й економічному захисті особистих доходів. 
Для економічно активних груп населення держава створює макроекономічні передумови для матеріального самозабезпечення. Тому для працездатної частини населення пріоритетне значення має захист основних прав у галузі праці, в умовах різних форм власності, соціального страхування на випадок втрати роботи, досягнення пенсійного віку, тимчасової втрати працездатності. 
Для непрацездатних гарантується матеріальне забезпечення та соціальне обслуговування за рахунок соціального страхування, виплат державних та місцевих бюджетів. 
Як для працездатних, так і для непрацездатних громадян забезпечується диференційовано за групами населення підтримка їхніх доходів в умовах інфляції. Економічна відповідальність за реалізацію основних гарантій розподіляється між державою, підприємствами, громадянами. Держава має забезпечувати за рахунок бюджетних коштів лише мінімально гарантований рівень медичного, культурного, побутового та соціального обслуговування населення й насамперед — найменш соціально захищених. 
У процесі роздержавлення, приватизації соціальна гарантія при диференційованому підході визначається на підставі соціальних нормативів, найважливіші з них це:

• рівень прожиткового мінімуму;
• мінімальний розмір заробітної плати;
• мінімальний розмір пенсії;
• мінімальний розмір соціальної допомоги.

Ці мінімальні соціальні нормативи  в міру зміни цін періодично затверджуються Верховною Радою та реалізуються Урядом України в практиці соціального  захисту. 
Диференційований підхід включає також:

• соціальну допомогу непрацездатним;
• підтримку рівня життя в умовах зростання споживчих цін;
• компенсації, пільги громадянам, що потерпіли під час катастроф;
• надання допомоги малозабезпеченим громадянам (обіди, одяг), обслуговування пенсіонерів та одиноких громадян у будинках-інтернатах або вдома;
• виплата соціальних пенсій для осіб, які не мають права на трудову пенсію;
• бронювання робочих місць для осіб, які підпадають під 
  5-відсоткову квоту;
• працевлаштування осіб, які підпадають під 5-відсоткову квоту на заброньовані робочі місця;
• для іншої трудоактивної частини населення — матеріальне забезпечення шляхом соціального страхування у разі безробіття або тимчасової непрацездатності.

Таким чином диференційований підхід в організації соціального захисту  в соціальній державі полягає в гарантуванні всім громадянам забезпечення певного соціального мінімуму, якщо в них дохід з певних причин нижче за прожитковий мінімум. Для іншої — сильної і конкурентоспроможної частини трудових ресурсів орієнтація на самозабезпечення і страхування для компенсації і пом’якшення кризових ситуацій. Спинимось детальніше на особливостях захисту окремих категорій соціально вразливих груп населення і особливо на ринку праці.

62. Державна молодіжна політика як складова соціальної політики і її напрями.

Молодь, як засвідчує енциклопедичний словник1 — це велика суспільна, соціально-демографічна група, що має специфічні соціальні і психологічні риси, наявність яких визначається як віковими особливостями молодих людей, так і тим, що їхній соціально-економічний і суспільно-політичний стан, духовний світ перебувають у становленні, формуванні.  
До молоді згідно із законодавством, в Україні відносять громадян України віком від 14 до 28 років, причому з них неповнолітні — це громадяни віком до 18 років. Але до розряду молодих сімей відносять подружжя, в якому вік чоловіка та дружини не перевищує 30 років, або неповна сім’я, в якій мати (батько) віком до 30 років. Тому до молоді можна віднести вікову групу від 14 до 30 років. Серед молоді різні дослідники молодіжних проблем виділяють від трьох до п’яти груп. 
Не вдаючись у полеміку з цієї проблеми, зазначимо, що в даному випадку заслуговує на увагу точка зору відомого українського вченого з проблем соціології молоді М. Ф. Головатого, який поділяє думку стосовно поділу молоді на п’ять груп2:

1. підліткова — 14—15 років;
2. передюнацька— 16—17 років;
3. ранньоюнацька — 18—20 років;
4. середньоюнацька — 21—25 років;
5. старшоюнацька — 26—30 років.

Деякі вчені — фахівці з молодіжної проблематики розглядають три основні періоди в житті молодої людини. 
До першого (до 18 років — вибір професії) вони відносять так званий період пошуку, коли молода людина сама для себе визначає і приймає рішення — ким бути, яким (який) бути, яку професію, спеціальність обрати, як і в якій сфері діяльності реалізувати свої знання, здібності, талант. 
До другого періоду (18—24 роки — здобуття освіти, професії і перші кроки самостійного життя) можна віднести той час, протягом якого молода людина інтегрується в суспільство. У даному випадку мова йде про перші роки роботи юнаків і дівчат на виробництві, у науці, культурі, інших сферах. 
Третій період (25—28, 30 років — період самореалізації у виробничій та громадській діяльності) пов’язаний з інтенсивною, часто творчою, продуктивною діяльністю молодого громадянина, коли вже є освіта, професія, часто — родина, певні житлово-побутові умови.  
Такий розподіл на життєві періоди в цілому також цілком прийнятний. 
Верховною Радою України 15.08.92 прийнято Декларацію «Про загальні засади державної молодіжної політики в Україні», якою визначено завдання, принципи, головні напрями, механізм формування та реалізації державної молодіжної політики. 
Одним із головних шляхів реалізації державної молодіжної політики зазначена Декларація передбачає розробку та реалізацію цільових комплексних молодіжних програм, які фінансуються за рахунок цільових коштів, виділених у державному бюджеті. Згідно зі ст. 85 Конституції України затвердження зазначених програм належить до повноважень Верховної Ради України. 
Законом України від 05.02.93 «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні» визначено загальні засади створення організаційних, соціально-економічних, політико-правових умов соціального становлення та розвитку молодих громадян України в інтересах особистості, суспільства та держави, основні напрями реалізації державної молодіжної політики в Україні щодо соціального становлення та розвитку молоді. 
Указом Президента України від 31.05.2000 № 740 також затверджено Положення про Державний комітет молодіжної політики, спорту і туризму України, який безпосередньо і займається реалізацією основних напрямів молодіжної соціальної політики. 
Що ж таке молодіжна соціальна політика і які її напрями в перехідний до ринку період? 
Молодіжна політика — це невід’ємна складова соціальної політики держави, інших суб’єктів суспільно-політичного життя і відносин, яка спрямована на створення реальних умов, стимулів і конкретних механізмів реалізації інтересів і самореалізації молодих громадян країни, здійснення їхніх життєвих цілей і планів.  
До основних напрямів молодіжної політики в перехідний до ринку період відповідно до Закону України «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні» слід віднести (рис. 8.1): 
 
Рис. 8.1. Напрями молодіжної політики

1. соціальну адаптацію молоді до умов ринкової економіки (ст. 3—5);
2. надання гарантій в отриманні освіти (ст. 11);
3. надання гарантій в отриманні професіональної підготовки та працевлаштування (ст. 7);
4. уведення системи довгострокового кредитування підготовки кадрів (отримання освіти у приватних закладах) (ст. 11);
5. розвиток студентського та молодіжного бізнесу (ст. 8);
6. уведення системи довгострокового пільгового кредитування будівництва і придбання жилих будинків і квартир (ст. 10).

63. смотри 62

64. Фінансування молодіжної соціальної політики

 
Відповідно до ст. 5 Закону України  від 05.02.93 «Про сприяння соціальному  становленню та розвитку молоді в  Україні», фінансування заходів щодо соціального становлення та розвитку молоді здійснюється за рахунок коштів Державного та місцевих бюджетів, інших джерел, не заборонених законодавством. 
Стаття 19 Закону України «Про бюджетну систему України» до складу видатків Державного бюджету України відносить видатки на молодіжну політику та на інші заходи, що фінансуються з Державного бюджету України відповідно до законів України. 
Верховна Рада України при затвердженні Державного бюджету України передбачає в ньому кошти на соціальне становлення та розвиток молоді. Розпорядником цих коштів є Державний комітет молодіжної політики, спорту і туризму України. 
Основні завдання Комітету: реалізація державної політики з питань сім’ї, жінок, дітей та молоді; розроблення та контроль за виконанням цільових програм з питань поліпшення становища сім’ї, жінок, дітей та молоді; організація роботи спеціальних установ для неповнолітніх. 
Указом Президента України від 15.12.99 № 1573 Державний комітет України у справах сім’ї та молоді, Державний комітет України з фізичної культури і спорту та Державний комітет України по туризму були ліквідовані. На їх базі утворено Державний комітет молодіжної політики, спорту і туризму України. Указом Президента України від 31.05.2000 № 740 затверджено Положення про Державний комітет молодіжної політики, спорту і туризму України. 
У 1998 р. Верховна Рада України прийняла Закон України «Про молодіжні та дитячі громадські організації», який визначає особливості організаційних і правових засад утворення та діяльності молодіжних і дитячих громадських організацій та державні гарантії забезпечення їх діяльності. Стаття 10 цього Закону визначає, що Верховна Рада України при затвердженні Державного бюджету України передбачає в ньому окремим рядком видатки на підтримку молодіжних і дитячих громадських організацій, діяльність яких спрямовується на забезпечення соціального становлення та розвитку молодих громадян. 
Фінансова підтримка діяльності молодіжних та дитячих громадських організацій здійснюється через відповідні органи виконавчої влади, що працюють з молоддю, органи місцевого самоврядування та спілку всеукраїнських молодіжних громадських організацій. 
Статтею 6 зазначеного Закону статус всеукраїнської спілки молодіжних та дитячих організацій надано Українському національному комітету молодіжних організацій (УНКМО), який є незалежною неурядовою організацією і координує молодіжний рух в Україні.