Неоліберальна політична доктрина: сутність та особливості реалізації в країнах розвиненої демократії

У рамках концепції неолібералізму існують серйозні політичні проблеми, які варто розглянути. Протиріччя виникає між звабним і відразливим  власницьким індивідуалізмом, з  одного боку, і прагненням до усвідомленого  колективного життя — з іншої. Індивіди на перший погляд вільні у  своєму виборі, але не мають права  робити вибір, що сприяє створенню «сильних»  колективних інститутів (наприклад, профспілок) — хоча все-таки можуть формувати «слабкі» добровільні  асоціації (благодійні суспільства). Вони не повинні утворювати союзів і політичних партій, що мають метою змушувати  державу втручатися в ринкові  процеси або взагалі знищувати  ринок. Для захисту суспільства  від найбільш страшних сил — фашизму, комунізму, соціалізму, авторитарного  популізму і навіть права більшості — неоліберали пропонують установлювати тверді обмеження на демократичне керування і замість цього ґрунтуватися на недемократичних і ненадійних інститутах ( як Федеральний резерв або МВФ) для прийняття ключових розв'язків. Виникає парадокс — серйозне втручання держави, правління еліти і «експертів» у світі, де держава не повинна ні в що втручатися. Згадується утопія Френсіса Бекона Newatlantis (уперше опублікована в 1626 році), де всі найважливіші розв'язки в державі ухвалюються Радою Мудрих Старійшин. Зіштовхнувшись із суспільними рухами, що прагнуть до колективного впливу, неоліберальна держава саме змушено втручатися в, що відбувається, іноді і за допомогою репресій, заперечуючи цим ті самі волі, які покликано підтримувати. У цій ситуації в державної системи залишається одне «секретне» зброя: міжнародна конкуренція і глобалізація — ці засоби можуть бути використані для встановлення певної дисципліни суспільних рухів, що виступають у рамках окремо взятого держави проти неоліберальних підходів. Якщо це не допомагає, держава повинна знову почати пропаганду, переконання або застосовувати силу для придушення опозиції. Саме про це і попереджав Поланї: ліберальний (а потім і неоліберальний) утопічний проект може бути реалізований тільки на основі авторитаризму. Воля мас буде обмежена на користь волі меншості.

Висновки

Обмеження державного впливу на міжнародні відносини  після закінчення Другої світової війни  були необхідні, щоб запобігти повторенню катастрофи, що нанесла жорстокий удар капіталістичній системі в 1930-і роки. Крім того, нова система повинна була запобігти подальшому геополітичному суперництву країн, уже один раз що привело мир до війни.

Після Другої світової війни в Європі виникла  безліч соціальних демократій, християнських  демократій і держав із централізованою  системою керування. США перетворилися  в ліберальну демократію. У Японії під спостереженням США була вибудувана номінально демократична, а фактично - бюрократична державна система, покликана  контролювати відновлення країни.

До кінця 1960-х «убудований лібералізм»  почав руйнуватися і на міжнародному рівні, і в рамках окремих держав. Усе більше явними ставали ознаки серйозної кризи перенагромадження капіталу. Безробіття і інфляція стрімко росли. Почалася глобальна фаза «стагфляції», що протривала майже до кінця 1970-х років.

Таким чином, ми можемо говорити про неолібералізації або як про утопічний проект, покликаному втілити теоретичну модель реорганізації міжнародного капіталізму, або як про політичний проект, пов'язаному з відновленням умов для нагромадження капіталу і влади економічної еліти. Я беруся затверджувати, що на практиці домінувала друга із двох цілей. Неолібералізація виявилася не дуже ефективної для відродження глобального процесу нагромадження капіталу, але вона виявилася неймовірно успішної відносно відновлення, а в деяких випадках і надання влади нової (як це відбулося в Росії або Китаєві) економічної еліти. Теоретичний утопізм неоліберальної теорії, я думаю, виявився діючим насамперед як система виправдання і легітимізації будь-яких коштів, що сприяли досягненню цієї мети. Більше того, факти підтверджують, що коли неоліберальні принципи вступають у конфлікт із потребою відновлення або зміцнення влади еліти суспільства, те саме від цих принципів або відмовляються зовсім, або змінюють їх до невпізнанності. Це ні в якій мері не заперечує здатності ідей ставати рушійною силою історично-географічних змін. Проте стає очевидним наявність якогось «творчого» тертя між впливом неоліберальних ідей і реальною практикою неолібералізму, що змінила процес функціонування всього світового капіталу протягом останніх тридцяти років.

Список  літератури

1. Кравченко И.И. Политические и другие социальные ценности // Вопросы философии. 2005. N 2.
2. Березин А.И. Институты публичной власти в национальной государственно-правовой традиции // Дисс. канд. юрид. наук. Ростов-на-Д., 2006. 
3. Бурдейный, В.В. Идеологические основы и ориентации Российского постсоветского государства // Дисс. канд. филос. наук СПб., 2004.
4. Политология / Отв. ред. В.Д. Перевалов. М.: Норма-Инфра, 1999;
5. Демидов А.И., Малько А.В., Саломатин А.Ю., Долгов В.М. Политическая и правовая жизнь модернизирующегося общества. Пенза;
6. Саратов, 2002; Чиркин В.Е. Современное государство. М.: Междун. отношения, 2001;
7. Матузов Н.И. Актуальные проблемы теории права. Саратов: Изд-во Сарат. гос. академии права, 2003;
8. Зиновьев А.А. Идеология партии будущего. М.: Алгоритм, 2003;
9. Кара-Мурза С.Г. Идеология и мать ее наука. М.: Алгоритм, 2002, Байков А.Ф. Приоритеты и критерии эффективности правовой идеологии в условиях современного российского государства // Право и политика. 2005. № 11.
10. Введенина Н.А. Современный политический либерализм и проблема социальной справедливости. // Дисс.  канд. полит. наук. М, 2003.
11. Струве П. Б. Рatriotiса: политика, культура, религия, социализм. М., 1997.