Еволюція громадянського суспільства

Про необхідність розвитку громадянського суспільства саме в цьому напрямі пишуть також теоретики сучасного егалітарного лібералізму та учасницької демократії (М. Вольцер, Б. Барбер та інші).

Схарактеризовані тут аналітичні моделі можна застосувати, передовсім, до вивчення динаміки громадського життя в окремих країнах. США, наприклад, пройшли шлях від “посередницького громадянського суспільства” токвілівського періоду (1-ша пол. ХІХ ст.) через політизований період “демократичного громадянського суспільства” у 1-ій чверті та в 60-70-х роках ХХ ст., а тепер перебувають на порозі (або в стадії становлення) “виборчого” суспільства.

Водночас, ці моделі можна зробити інструментом аналізу національних відмінностей у функціонуванні громадянського суспільства. Адже не важко помітити, що від часу виникнення громадянського суспільства і дотепер його найтиповіші риси та вплив на політику були різними навіть у межах західного реґіону. Демократія перемогла там попри ці відмінности (а може навіть і завдяки їм). І молоді демократичні держави повинні брати це до уваги, розробляючи стратегію відродження чи побудови громадянських суспільств у своїх країнах.

Згадаймо, що французький граф Алексіс де Токвіль був приємно вражений, побачивши, як охоче вступають пересічні американці в асоціації заради вирішення своїх спільних проблем. “Всюди, – каже Токвіль, – де на чолі певної справи ви побачите уряд у Франції, або титуловану особу в Англії, у Сполучених Штатах ви з певністю знайдете асоціацію” [35]. Культура політичного узгодження і компромісу, розділена усіма, була наслідком американського способу життя і на той час не була властива Европі, зокрема завжди готовому до революційних вибухів французькому суспільству.

Хоча соціальні та політичні інститути Французької Республіки формувалися у той сам час, що і в США, хоча вони ґрунтувалися фактично на тих самих ідеологічних засадах (визнання природних прав, ідей народного суверенітету та суспільного договору), форми суспільної взаємодії, солідарности та політичної активности були тут зовсім інакшими – більш політизованими, радикальними, організованими навколо ліній класового поділу тощо. Вже тоді люди тут більшою мірою залежали від держави та державної політики. У деяких аспектах французькі соціальні інститути могли бути демократичнішими, у деяких – аристократичнішими, але завжди вони були менш ліберальними.

Сказане не означає, що в країнах, де форми громадянської взаємодії відрізнялися від англосаксонських, громадянське суспільство було нерозвиненим. Воно було інакшим: мало більшу частку комунітаризму чи революційности, було політизованішим та ідеологізованішим тощо. І концепції, які формулювалися в таких суспільствах, також неминуче відрізнялися від тих, що формулювалися на англосаксонському досвіді. Можна сказати, що за класифікацією Н.Розенблюм у Західній Европі більш розповсюдженою завжди була модель демократичного громадянського суспільства (яке, передовсім, є засобом політичної соціалізації), у той час як у США домінували описані Токвілем інститути позаполітичного посередницького громадянського суспільства.

Щоправда, рухаючись далі на Схід, побачимо, що в Німеччині, де держава розглядалася як “попередник бюрґерського суспільства, його опікун, вихователь і каратель”, громадянське суспільство не було таким незалежним, як у вище означених країнах. Це т.зв. напівзахідний варіант розвитку стосунків держави і громадянського суспільства. Нарешті, у країнах Східної Европи (за винятком Росії) виникає “освічене громадянське суспільство”, “суспільство-культура”, що згодом розвивається у повноцінну націю. Так само, як і на Заході, громадянське суспільство тут зароджується незалежно від держави, однак, на відміну від Заходу, воно спочатку розповсюджується тільки на сферу освіти і культури.

Отже, переходячи від країни до країни ми можемо зустрітися з різними за формою виявами тієї самої сутности, визначеної в її загальних, спільних рисах. На рівні емпіричних моделей громадянського суспільства ми бачимо істотні відмінності навіть у межах того громадянського суспільства, яке на перший погляд видається просто західним і просто ліберальним.

3.Розвиток концепцій громадянського суспільства

   Перші спроби модернізації концепції громадянського суспільства були здійснені англо-французькою громадською думкою, а подальші кроки — німецькими філософами. У праці «Замітки з історії громадянського суспільства» (1767 р.) англійського вченого А. Фергюсона громадянське суспільство ще не розглядається як самостійне щодо держави явище. Аналізуючи еволюцію громадянського суспільства від часів класичної Греції і Римської республіки, він розуміє під цим терміном «самопослаблюючі риси», при чому найбільш небезпечною автор вважає «втрату громадянського духу». А. Фергюсон доводив необхідність створення асоціації громадян, яка пронизувала б всі сфери громадянського суспільства. Підкреслюючи суспільну природу людини, він звертає увагу на те, що найчастіше людина буває щасливою і вільною тоді, коли на неї впливає «тваринний дух суспільства».

Новий підхід щодо «громадянське суспільство — держава» формується шляхом консолідації поглядів стосовно того, що громадянське суспільство має право захищати себе від держави. Як приклад такого розуміння проблеми була праця Т. Пейна «Права людини» (1791—1792 pp.). Ідеолог американської політичної думки Т. Пейн вважав, що людині від природи притаманне прагнення до громадського життя. Це змушує індивідів будувати свої відносини на принципах солідарності та змагання.

Особлива роль у розвитку концепції громадянського суспільства належить Г. Гегелю. Мислитель розглядає його як продукт історичного розвитку, вважає суспільство категорією переважно господарського характеру, яка базується на суспільних потребах, а державу - категорією морально-ідеологічного змісту. Громадянське суспільство, за Гегелем, поєднує у собі ринкову економіку, суспільні класи, корпорації та інститути, а також цивільні права, що регулюють відносини його складових. Це суспільство не спроможне подолати притаманні йому конфлікти, тому воно повинно бути приведене до порядку політичними структурами. Однією з таких структур має бути держава.

Обожнюючи державу як втілення всезагальности, як “дійсність Розуму” і “ходу Бога в світі”, Геґель усе ж таки вважав ідеалом не будь-яку державу, а лише конституційну монархію. Він виступав за кодифікацію законів, публічність судочинства, створення суду присяжних, формулюючи тим самим важливі принципи правової держави, втілення яких уможливлювало функціонування громадянського суспільства. Його Геґель пов’язував із системою егоїстичних потреб індивідів та з публічною сферою суспільного життя, яка певним чином узгоджувала і реґулювала їх задоволення.

Кожний індивід прагне вдовольнити лише свої специфічні егоїстичні потреби і цілі, але зробити це повною мірою він може тільки у взаємодії з іншими людьми. Особливого значення Геґель надавав корпораціям (або громадським спілкам), які об’єднують індивідів за родом діяльности і за здатністю до праці. Завдяки їх діяльності суперечності між індивідами уодностайнюються, а зв’язки між ними синтезуються в державі – “самоусвідомлюючій субстанції, розвиненій до органічної діяльности”. Елементами громадянського суспільства, за Геґелем, є: система потреб; система правових установ, що здійснює судочинство; поліція та корпорації . Для позначення громадянського суспільства він вживає термін buergerliche Gesselshaft – “бюрґерське” (горожанське, міщанське) суспільство, зміст якого пізніше був зведений марксистами до буржуазного суспільства у класовому розумінні.

Надзвичайно актуальною для сучасного читача залишається книга французького дослідника Алексіса де Токвіля “Демократія в Америці”, написана у 1832 р. В ній уперше було показано тісний зв’язок і в певному сенсі тотожність громадянського суспільства та демократії. Токвіль започаткував соціокультурний підхід до розуміння громадянського суспільства, що акцентує увагу на моральному та соціопсихологічному впливові мережі громадських асоціацій, зайнятих вирішенням повсякденних “малих” справ. Саме ці організації формують “місцеві і особисті свободи”, створюють необхідне для демократії активне соціальне поле, поширюють дух солідаризму, терпимости та кооперації, а також створюють ситуацію наявности “пильного громадського ока”, яке повсякчас слідкує за владою.

Громадянське суспільство I, яке формувалося від XVII аж до 1-ої пол. XIX ст., на практиці було молодим буржуазним суспільством, яке утверджувало ліберальні свободи, підкорялося законові, формувало громадську думку щодо проблем, які були визнані загально значущими. Людей у ньому єднали спільні інтереси. Захищати ці інтереси люди намагалися через створювані ними спілки та об’єднання, які функціонували автономно, під охороною закону. Ринок надавав цьому суспільству механізмів самореґуляції, звільняючи неполітичну сферу від потреби в державній реґламентації. Разом з тим, ринок привніс і антигромадянські тенденції: надмірний індивідуалізм, різке соціальне розшарування, пауперизацію трудових класів, втрату ними почуття суспільности.

В міру усвідомлення цих проблем зростала стурбованість щодо них, ширилися класові антагонізми, загострювалася класова боротьба, а теорія громадянського суспільства, яка акцентувала увагу на позитивних, солідаристських аспектах, відходить у минуле. Настає період громадянського суспільства ІІ, який триває від середини ХІХ до 2-ої пол. ХХ ст. Як елемент суспільної системи і як автономна щодо державних структур сфера публічного життя громадянське суспільство значною мірою зберігається (а в країнах т.зв. “другого “ешелону” цивілізації щойно починає утверджуватись). Але в багатьох країнах, де раніше була розроблена теорія громадянського суспільства, його якісні параметри тепер змінюються.

Суспільство, за висловом Дж. Кіна, “дичавіє”. На практиці це проявляється в загостренні класових суперечностей, у пануванні насильницьких методів розв’язання конфліктів, загалом – у “нецивілізованому” поводженні та незбалансованому впливі тих, кого ми нині назвали б “олігархами”. Стають популярними соціалістичні концепції суспільного розвитку, серед них одна з найрадикальніших – марксизм. К. Маркс і Ф. Енґельс та їхні послідовники оголошують громадянські зв’язки і громадянське суспільство формою класових відносин, породжену капіталістичним способом виробництва і приречену загинути разом із ним.

На період громадянського суспільства ІІ припадає найвище піднесення громадського життя в Центрально-Східній Европі і, зокрема, в тій частині України, яка належала до Австрійської імперії. Остання саме тоді встала на шлях конституційного розвитку та надала рівні права народам, які входили до її складу. В умовах дотримання владою Австро-Угорської монархії принципів правової держави наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. відбувся злет громадянської свідомости та організованого громадського життя українців Галичини. Він сприяв відродженню їхнього економічного та політичного життя, зростанню національної гідности й спростував упереджені твердження щодо нездатности українців до державного життя, єднання і громадянської поведінки.

Визначні українські вчені М.Драгоманов, І.Франко, М.Грушевський, Б.Кістяківський, М.Шаповалприсвячують свої твори теорії громад, громадського життя і правової держави. Деякі з їхніх праць не втратили свого значення до сьогодні. Проте, в цілому їхні інтелектуальні здобутки кардинально не вплинули на дискурс громадянського суспільства, бо як і в інших державах, в Україні в той час його витіснив на узбіччя дискурс соціалізму, який заволодів умами европейців більш як на ціле століття. Соціалістами певного напрямку (хоч і не марксистами) були і названі українські вчені, окрім Б. Кістяківського. Соціалістична орієнтація зумовила деякі їхні ілюзії у сприйнятті тогочасної дійсности, що призвели до політичних помилок у період національної революції 1917-20 рр. Вона “романтизувала” їхнє уявлення про роль громад і громадського самоврядування в майбутньому.

Серед західноевропейських теоретиків 1-ої пол. ХХ ст. всебічно досліджував феномен громадянського суспільства італійський марксист Антоніо Ґрамші. Робив він це з властивою марксистам політичною метою: позбутися поділу на громадянське суспільство і державу і побудувати так зване “реґульоване суспільство” . Та після II Світової війни, особливо з настанням ІІІ хвилі демократизації країн світу, твори Ґрамші послужили містком, який з’єднав майже розірвану традицію теорії та практики громадянського суспільства в західних країнах, а сам він став провісником наступного етапу в її розвитку – громадянського суспільства ІІІ. Цей етап приніс відродження та осучаснення ідеї, впровадження її в життя нових країн і навіть континентів.

Саме прихильники марксизму актуалізували концепцію громадянського суспільства в післявоєнний час, скориставшись нею для критики “соціалістичного авторитаризму” в центрально-східноевропейських країнах. “Для них знання Геґеля, молодого Маркса і Ґрамші було живим зв’язком із концепцією громадянського суспільства і дихотомією “держава – суспільство”.., – зазначають Е. Арато та Дж. Коен. – Проте самі вони, завдяки протилежному до марксистського трактуванню цього фундаментального поняття, незабаром перетворилися з неомарксистів на “постмарксистів”. Найвідомішим серед цих дослідників був Юрґен Габермас зі своєю теорією “публічної сфери” (“сфери відкритости”), що справила істотний вплив на подальшу інтерпретацію поняття.

Особливістю післявоєнного періоду є те, що сфера застосування категорії громадянського суспільства є дуже широкою, а його інтерпретації – різноманітними. Ми спостерігаємо справжній ренесанс концепції громадянського суспільства у західному світі, обумовлений новими реаліями (дехто каже – кризою) суспільства загального добробуту та пошуками нових форм соціальної взаємодії і соціального захисту. Джон Кін, Чарлз Тейлор, Ненсі Розенблюм та інші намагаються знайти пояснення тим змінам, які відбуваються в наш час у інститутах і функціях громадянського суспільства у зв’язку з розширенням соціальних функцій держави, окреслити нові способи його взаємодії з державними структурами.

Отже, громадянське суспільство – це стара, але дуже актуальна теоретична концепція, котра усе ще “володіє значним аналітичним, нормативним і політичним потенціалом”

Висновок

Отже, можна зробити такий висновок що, громадянське суспільство вкрай необхідне для утвердження демократичного врядування, бо, як пише Дж. Кін, там, “де немає громадянського суспільства, не може бути взаємодії й обміну думками між громадянами, здатними публічно обирати свої ідентичності, шанувати свої обов’язки в рамках політично-правової структури, яка забезпечує мир між громадянами, добре функціонування уряду, соціальну справедливість та – перш за все – діє відповідно до принципу, що влада має бути підзвітна суспільству”.