Держава в політичній системі суспільства

Міністерство освіти і  науки

Академія муніципального управління

Економічний факультет

 

 

 

 

Реферат

з дисципліни : «Політологія»

на тему: «Держава в політичній системі суспільства»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Виконала:

Студентка групи ЕП-11

Руссєва Ганна

 

 

 

Київ-2013

Зміст

 

Вступ……………………………………………………………………………….3

1. Поняття “держава” і теорії її походження……………………………………4

2. Типи, структура і функції держави……………………………………………9

3. Форми державного правління  і державного устрою………………………15

Висновки…………………………………………………………………………20

Список використаних джерел………………………………………………….21

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

Держава посідає особливе місце у політичній системі, надаючи  їй цілісності і стійкості, зорієнтованості  на важливі суспільні справи. Вона виконує особливий обсяг діяльності по управлінню, розпоряджається ресурсами  суспільства і регулює його життєдіяльність. Наявність держави в політичній системі дає змогу, з одного боку, за допомогою "системного бачення" зробити акценти на "прирощенні" системних якостей, яких вона набуває  як частина політичної системи, а  з другого - розкрити роль держави  у виконанні її завдань, особливо у функціонуванні інших інститутів політичної системи.

Держава володіє багатьма ознаками, властивими всім інститутам політичної системи. Одночасно вона виступає базовим елементом, визначає її функціонування. Той факт, що держава  володіє суверенною владою, і визначає верховенство її щодо всіх інших організацій. Держава здійснює управління системою державних організацій, громадських  об'єднань і трудових колективів, що становлять політичну систему соціально неоднорідного суспільства. 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Поняття “держава” і теорії її походження

 

Держава є одним із найважливіших  інститутів суспільства, центральним  елементом його політичної системи. Одним із найважливіших завдань  політології є аналіз розвитку сутнісних  рис, соціальної ролі здійснюваних нею  функцій, форм державного правління  й державного устрою, принципів міждержавної політики.

Визначальною ланкою політичної системи  суспільства та її підсистеми —  політичної організації — є держава.

Термін “держава” трактується  у трьох значеннях:

1) як асоціація, що міститься  на окремій території, об’єднує  усіх членів суспільства. В  такому розумінні цей термін  використовується як синонім  понять “суспільство”, “країна”, “вітчизна”;

2) як відносини політичної влади  – сукупність зв’язків між  громадянами і органами держави; 

3) як адміністративні органи  влади та правові норми, що  визначають їх функціонування.

У різних філософських, соціологічних  і політологічних теоріях це поняття  має неоднаковий зміст.

Основні ознаки держави:

- Суверенітет. Він має внутрішній  і зовнішній виміри. Це означає,  що держава володіє найвищою  і необмеженою владою над внутрішніми  суб’єктами у межах кордонів  тієї чи іншої країни (внутрішній  вимір), а інші держави повинні  визнавати цей принцип (зовнішній  вимір);

- Всезагальність. Держава охоплює  своїм впливом усіх людей, що  мешкають на її території, в  тому числі громадян інших  держав;

- Примус. Монопольне право на  примусовий вплив щодо населення  і наявність особливої системи  органів, установ і знарядь  примусу (армія, поліція, суд,  тюрми), які виконують функції  державної влади; 

- Право на застосування сили. Держава володіє первинним, вищим,  порівняно з іншими організаціями,  правом застосувати силу в  межах, встановлених законом; 

- Право. Держава функціонує в  рамках встановленого права. Структура  і функції державних органів  визначаються правом. Внутрішня  і зовнішня політика проводиться  виключно в правовому полі  від імені всього суспільства; 

- Суверенна законотворчість. Право  видавати закони і правила,  обов'язкові для всього населення; 

- Апарат держави. Наявність публічної  влади, здійснюваної особами,  зайнятими винятково управлінням  суспільством та охороною встановлених  у ньому порядків (державні чиновники), сукупність управлінсько-адміністративних  структур, покликаних реалізувати  рішення центральних і місцевих  органів влади; 

- Монопольне право на збирання  податків. Для формування загальнонаціонального  бюджету, утримання державного  апарату; 

- Територія. Держава нерозривно  пов’язана з певною територією, на яку поширюється її влада,  а закони мають обов’язкову  силу. Організація влади здійснюється  за певним територіальним принципом:  поділ населення за територією  проживання, а не за кровно-родинними  ознаками.

Ці ознаки визначають внутрішні  й зовнішні державні зв'язки як необхідну  форму існування і розвитку сучасних суспільств (народів).

Отже, держава — це форма організації  суспільства, носій публічної влади, сукупність взаємопов'язаних установ  і організацій, які здійснюють управління суспільством від імені народу і  забезпечує безпеку особи і нації.

Місце та роль держави в політичній системі визначаються основними  принципами її функціонування:

- верховенство публічної влади; 

- збереження єдності держави,  що ґрунтується на досягненні  згоди між тими, ким керують,  і тими, хто управляє, незалежно  від складу уряду і правлячої  партії;

- досягнення єдності держави  через відповідний зв'язок із  соціальними силами суспільства  (класами, групами, націями, політичними  партіями тощо), за допомогою права  і можливості здійснювати внутрішню  й зовнішню політику від імені  народу, через органічну взаємодію  з громадянським суспільством  загалом. 

Держава виникла на певній стадії розвитку людства. Політична, правова  література подає різні теорії походження держави:

1. Неісторична теорія. Її висунув  Аристотель, стверджуючи, що держава  є природним продуктом розвитку  людських спільнот.

2. Теологічна теорія. Охоплює аналогічні  за змістом традиційні концепції  християнської культури, за якими  державна влада виникла з волі  надприродного чинника — Бога. Особливого змісту божественне  походження держави і влади  набуло в теорії Ф. Аквінського.  Усяка влада від Бога, стверджував  він. Держава є необхідність, її  мета — “загальне благо”. Існує  “природний закон”, закладений  Богом у серця людей. Цей  “божественний закон” вищий  від “природного”. Тому церква  — вище держави. Її закони  не повинні порушувати правителі.  Сучасна католицька церква підтримує  божественний генезис ідеї про  державу і принципи влади. Існує  навіть політичний напрям —  клерикалізм, який прагне до  посилення впливу церкви на  усі сфери життя та державу. 

3. Патріархальна теорія. Її фундатором  був англійський філософ Роберт  Філмер (XIII ст.). На його думку,  держава виникла в процесі  механічного об'єднання родів  у племена, племен у ширші  цілісні утворення, аж до держав (при збереженні принципу патріархальної, заступницької влади). Отже, держава  є розширеною формою патріархальної  влади, що здійснюється від  імені всіх і для загального  блага. 

4. Теорія суспільного договору. У XVII і XVIII століттях, в монархічно-абсолютистську  добу в Європі виникли різні  теорії суспільного договору  походження держави. Розквіту  договірна теорія набула в  період розвитку капіталістичних  відносин. Її обстоювали англійські  філософи Т. Гоббс і Дж. Локк  та французький філософ Ж.-Ж.  Руссо. Щоправда, такі погляди  висував ще давньогрецький філософ  Епікур. Сутність означеної теорії  у тому, що держава виникає  не з волі Бога, а створюється  добровільно суспільним договором  суверенних громадян з правителем  за законами людського розуму. Вимоги розуму — це вимоги  природного права громадян на  життя, свободу, рівність, недоторканість  майна тощо. Заради цього громадяни  надають правителю та уряду  (державі) відповідні повноваження, добровільно зобов'язуючись підкорятися  їх волі, закону.

5. Теорія підкорення (конфліктно-насильницька). Її фундатором є польсько-австрійський  соціолог Л. Гумплович. Ґрунтуючись  на концепції соціального дарвінізму (перенесення на суспільство сформульованого  Ч. Дарвіном закону боротьби  видів за існування і виживання), він вважає, що виникнення держави  є результатом завоювання організованішими  і сильнішими групами людей  гірше організованих і слабших  спільнот. Тобто держава стає  формою панування переможців  над переможеними, сильніших над  слабшими. Це результат соціального  конфлікту, абсолютної ворожості,  органічно притаманної людям. 

6. Класова теорія. Її основоположниками  є К. Маркс і Ф. Енгельс.  Вони стверджували, що виникнення  держави — це природно-історичний, об'єктивний процес. Держава започатковується  на пізній фазі общинно-племінного  ладу і розвивається впродовж  тривалого історичного періоду.  Основними умовами її утвердження  (III—IV тис. до н. е.) були поява  додаткового суспільного продукту  внаслідок удосконалення продуктивних  сил і виробничих відносин, виникнення  майнової нерівності, розподілу  праці, а також класів. Внаслідок  цих процесів діяльність з  управління суспільством поступово  трансформується у відносно самостійну  функцію, яку здійснює пануючий клас. Цей клас (в антагоністичному суспільстві) за допомогою державного апарату (“державної машини”) тримає в покорі всі інші класи і верстви населення, завдяки володінню засобами виробництва експлуатує їх. У соціалістичному, неантагоністичному суспільстві, на думку творців теорії, держава із знаряддя підкорення одних людей іншими перетворюється на знаряддя побудови нового, справедливого суспільства. За комунізму держава поступиться місцем комуністичному суспільному самоврядуванню.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Типи, структура і функції держави

 

Тип держави визначають на підставі ознак, притаманних усім державам. Економічною  основою типології держав є певний тип виробничих відносин, які виражають  їхню соціальну сутність і призначення. Однак дотепер інсують розбіжності  у поглядах як щодо критеріїв типізації, так і щодо типології держав.

Марксисти з класових, формаційних  позицій виділяють історично-формаційні типи держав: рабовласницький, феодальний, капіталістичний, соціалістичний. Виокремлюють також перехідний тип держави  від одного історичного типу до іншого (до речі, історично-формаційний поділ  держав не заперечує більшість вчених світу).

Західні політологи, а тепер і  більшість вітчизняних, тлумачать  державу як надкласову організацію, покликану задовольнити спільний інтерес  нації. Вони поділяють держави на індустріальні й ті, що розвиваються, не досягнувши індустріального рівня.

Поширеною на Заході і в нас є  типологія держав за політичними  режимами, відповідно до якої прийнято виокремлювати: тоталітарний, авторитарний та демократичний типи держав.

На сучасному етапі утворилася група держав, які називають посткомуністичними, або посттоталітарними державами (країни Східної та Центральної Європи, республіки колишнього СРСР). Ці держави  перебувають на перехідній стадії від  адміністративно-командної системи  до демократичної, правової.

Деякі автори на початку 90-х років  прогнозували виникнення держави соціально-демократичного типу — держави трудящих-власників. Така держава, на їх погляд, мала стати  організацією політичної влади трудящих-власників, що становлять більшість суспільства, і забезпечити реальне здійснення та захист основних прав людини, прав нації  й народу на засадах свободи, справедливості та солідарності. На початку XXI ст., коли вже більш-менш викристалізувався сукупний досвід постсоціалістичних трансформацій зазначених держав, вчені, в основному, акцентують увагу на стратегії і тактиці модернізації держави перехідного типу.

Суттєвою ознакою держав, які  донині декларують соціалістичний шлях розвитку (Китай, Куба, Північна Корея, В'єтнам), є наявність у них  авторитарно-тоталітарних елементів, абсолютизація, догматизація, національна  трансформація марксистської теорії (маоїзм, ідеї чуч-хе). Нині тут відбуваються певні демократичні перетворення. Зокрема, обмежуються командно-адміністративні  методи керівництва, запроваджуються  елементи ринкової економіки тощо. Ці зміни в різних країнах “соціалізму” різношвидкісні й різноякісні.