Профессиональній театр в Украине 20-30 годов 20 века

Професійний театр 20-30-х рр.XX ст. розвивався за двома напрямами, які умовно можна окреслити 
як «психологічний» та «експериментальний». «Психологічний»мимоволі асоціювався з театром 
імені І. Франка, керованим Гнатом Юрою(засновано у Вінниці 1920 року,у 1926 за вирішенням уряду переїхав до Києва)У 1920-1930-х роках акторське ядро театру складали Амвросій Бучма, Наталія Ужвій, Юрій Шумський,Ганна Борисоглібська та інші. Серед постановок були шедеври вітчизняної та світової класики: «Весілля Фігаро» П.Бомарше,  
«Пригоди бравого солдата Швейка» за Я.Гашеком,  
«Суєта» І.Карпенка-Карого, «Дон Карлос» Ф.Шіллера, «Борис Годунов» О.Пушкіна.«Експериментальний» ж асоціювався з 
театром «Березіль» заснований Лесем Курбасом у 1922 році в Києві. В 1926 році його було переміщено до Харкова,де він зайняв приміщення, яке до цього належало вищевказаному театру імені І.Франка.Характерним є те, що і театр імені 1.Франка,й «Кийдрамте», з якого виріс «Березіль»,  
обид¬ва походять із Молодого театру, що існував у революційні роки.У період розквіту «Березіль» налічував 6 акторських студій,близько 400 акторів і співробітників, режисерську лабораторію, музей театру та десять комітетів,  
у тому числі й так званий «психологічно-технічний» комітет, який застосовував методи прикладної психології для розробки нових методів навчання акторів та режисерів.Кожна майстерня, крім постійного репертуару, мала своє особливе завдання і займалася пошуковою роботою в різних галузях театрального мистецтва. Лесь Курбас намагався створити так званий «театр дії»,який, на відміну від «психологічного» театру, спирався на активну позицію глядача. Це мав бути театр, що втілює на сцені найскладніші твори з 
усесвітньої драматичної творчості.Крім того, Л. Курбас намагався передати засобами театрального мистецтва трагізм нового життя та національні прагнення українського народу.Період 20-30-х рр. XX ст. характеризувався надзвичайно гострими дискусіями у сфері драматургії, що мали не так естетичний, як політичний характер.У 1933 році після арешту Леся Курбаса театр було закрито, а акторський колектив  
долучився до трупи Харківського українського драматичного театру ім. Т.Шевченка.

Отже, драматургія черпала дуже багато з драматичної творчості Лесі Українки, Володимира Винниченка, Олександра Олеся, вона також брала чимало від театру українського модерну та західноєвропейських новітніх театральних тенденцій. Її представляє творчість Миколи Куліша, Івана Дніпровського, Якова Мамонтова, Дмитра Бедзика.Найяскравішою постаттю епохи 
можна вважати Миколу Куліша (1892-1937), який увійшов у історію літератури як найвидатніший драматург-новатор, основоположник новітньої драматургії. Його творчий шлях позначено численними драма тичними шедеврами («Патетична соната», «Народний Малахій», «Мина Мазало», «Маклена Граса»). СамеКуліш виступив проти засилля мало*художньої та ідейно збідненої п’єси-агітки, яку продукували тогочасні 
драматурги. Творчість митця стала новаторською та багатоплановою.Тематика його творів надзвичайно різноманітна. Драматургові вдалося створити непересічну драму про українське село «97», у якій уперше на повен голос прозвучала тема голоду в пореволюційній Україні й названо його винуватців. Трагікомедію «Мина Мазайло»побудовано на мандрівному сюжеті,вона описує життя українського міщанина, який свято вірить, що зміна прізвища принесе йому омріяне щастя.Категорії національного й загальнолюдського переосмислено в«Народному Малахії» та «Патетичній сонаті*. Постають у трагічному протистоянні одвічні протиборні сили — Людина та Суспільство(п’єса «Маклена Граса»).Розвиток драматургії 20-х—30-х років було штучно перервано репресивними засобами,традиціям, що зароджувались, було завдано непоправного удару.