Шпаргалка по "Гражданскому праву"

1)Державне управління

це частина соціального управління, тобто управління людьми та їх колективами. Існують три види державної діяльності (влади): законодавча, виконавча і  судова. Кожен із цих видів діяльності здійснюється спеціальними державними органами, які в сукупності складають  державний апарат. Всі ці органи здійснюють державне управління як частину  соціального. В цьому розумінні  кажуть про управління державою, тобто  регулюючу діяльність держави в  цілому. Таке управління ще називають  державним управлінням в "широкому" розумінні. Предметом же адміністративного  права є державне управління у "вузькому" (власному, спеціальному) розумінні, тобто  діяльність органів виконавчої влади. Державне управління має ряд характерних рис. Зокрема, управлінська діяльність: має загальнодержавний характер, тобто охоплює всі сфери життя суспільства; є виконавчою щодо законодавчої діяльності, а тому називається підзаконною; здійснюється особливою групою державних органів — органами виконавчої влади, а також органами місцевого самоврядування; є активною і цілеспрямованою; має безпосередніми об'єктами галузі економіки, соціально-культурного і адміністративно-політичного розвитку; має яскраво виражений організуючий зміст, тобто в процесі цієї діяльності організуються відносини між людьми та їх колективами; здійснюється повсякденно і безперервно (на відміну від законодавчої і судової); має юридично-владний або розпорядчий характер (кожен суб'єкт управління наділяється певним обсягом прав, за допомогою яких і досягається мета виконавчої діяльності). Таким чином, державне управління в Україні — це підзаконна, юридично-владна, організуюча діяльність особливих суб'єктів, яка полягає в практичному виконанні законів в процесі повсякденного керівництва економікою, соціально-культурним і адміністративно-політичним розвитком. Державне управління реалізується, як правило, у цілеспрямованому впливі на відповідний об'єкт управління. Управлінський вплив здійснюється за допомогою певних прийомів і засобів. Методи управління і є такими прийомами і засобами. Виходячи з цього, методи державного управління — це різноманітні способи, засоби, прийоми безпосереднього впливу органів управління і їх посадових осіб на об'єкти управління з метою виконання поставлених перед ними завдань та функцій. В основі всіх методів державного управління лежать два універсальних методи державної і суспільної діяльності — переконання і примус. Ці методи пронизують всі інші форми і методи управління. Переконання становить систему заходів виховного і заохочувального характеру, спрямованих на формування у об'єктів управління звички добровільно виконувати вимоги правових норм. До таких заходів належать роз'яснення, виховання, заохочення, критика тощо. Заходи державного примусу застосовуються тоді, коли вичерпано інші засоби впливу на відповідних суб'єктів.

2) Но́рма пра́ва (правова́  норма) 

це загальнообов'язкове, формально-визначене  правило поведінки (зразок, масштаб, еталон), встановлене або санкціоноване  державою як регулятор суспільних відносин, яке офіційно закріплює міру свободи  і справедливості відповідно до суспільних, групових та індивідуальних інтересів (волі) населення країни, забезпечується всіма заходами державного впливу, аж до примусу. Правова норма має ряд властивостей: 1) норма права являє собою відволікання від ознак індивідуалізації і вказує лише на ті характерні риси поводження, що є істотними, тобто розглядають поводження як вид суспільних відносин. Ці ознаки стають правилами поведінки, обов'язковими до реалізації.  Наприклад, у процесі купівлі-продажу істотним є не те, скільки разів “прицінювався” покупець, вибираючи ту чи іншу річ, який час він на це затратив. Для права важливо установити ознаки: коли можна визнати договір закупівлі-продажу укладеним, коли право власності на річ переходить від продавця до покупця.2) є наказовим розпорядженням, так як розпорядження знаходиться під охороною держави. 3) являє собою визначений метод впливу на регульовані відносини. У цей метод включаються: обставини, при яких застосовується норма; коло учасників, регульованих цією нормою відносин; взаємні права й обов'язки; санкції за невиконання обов'язків. 4)це загальнообов'язкове правило поведінки. Воно має значення не для окремого індивіда, а для усіх вхідних до складу даної категорії людей (суспільства в цілому) як можливих (чи реальних) учасників конкретного виду суспільних відносин. Вона розрахована на невизначене коло уповноважених і зобов'язаних осіб.5)має визначений зміст. Напр., згідно зі ст. 56 КУ кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Тут типовий приклад норми права як формально визначеного правила, що означає повноту і точність указівки на ознаки правила поведінки.

3) Сімейний кодекс України 

Це закон України, завданнями якого є 1)визначення засад шлюбу, особистих немайнових та майнових прав і обов'язків подружжя, підстав виникнення, змісту особистих немайнових і майнових прав та обов'язків батьків і дітей, усиновлювачів та усиновлених, інших членів сім'ї та родичів(ст..1 СКУ); 2) регулювання сімейних відносин з метою: зміцнення сім'ї як соціального інституту і як союзу конкретних осіб; утвердження почуття обов'язку перед батьками, дітьми та іншими членами сім'ї; побудови сімейних відносин на паритетних засадах, на почуттях взаємної любові та поваги, взаємодопомоги і підтримки; забезпечення кожної дитини сімейним вихованням, можливістю духовного та фізичного розвитку(ст..1 СКУ). Цей кодекс регулює сімейні особисті немайнові та майнові відносини між подружжям, між батьками та дітьми, усиновлювачами та усиновленими, між матір'ю та батьком дитини щодо її виховання, розвитку та утримання, відносини між бабою, дідом, прабабою, прадідом та внуками, правнуками, рідними братами та сестрами, мачухою, вітчимом та падчеркою, пасинком. Сімейний кодекс регулює сімейні особисті немайнові та майнові відносини між іншими членами сім'ї (ст..2 СКУ).Разом з тим Сімейний кодекс України не регулює сімейні відносини між двоюрідними братами та сестрами, тіткою, дядьком та племінницею, племінником, а також між іншими родичами за походженням. СКУ складається з семи розділів, які містять 292 статті.

4) Ко́декс Украї́ни про  адміністрати́вні правопору́шення  (КУпАП) 

це кодифікований нормативний  акт, що регулює суспільні відносини  по притягненню до адміністративної відповідальності. Набрав чинності від 7 грудня 1984 року. КУпАП складається з 5 розділів, 33 глав. Вони регулюють:1)загальні положення; 2)адміністративне правопорушення й адміністративна відповідальність:загальна частина - загальні поняття правопорушень, адміністративної відповідальнсті, адміністративного стягнення та його накладення; особлива частина - перелік адміністративних правопорушень та стягнень за них; 3)органи, уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення; 4)основні положення щодо провадження в справах про адміністративні правопорушення; 5)виконання постанов про накладення адміністративних стягнень. На відміну від кримінального права України, де існує поділ на три кодекси за трьома гілками влади, адміністративне право містить всі три гілки в одному кодексі - КУпАП: розділ 2 - законодавча база; розділ 4 - судова база; розділ 5 - виконавча база. Відповідно до статті 1, Завданням Кодексу України про адміністративні правопорушення є охорона прав і свобод громадян, власності, конституційного ладу України, прав і інтересів підприємств, установ й організацій, встановленого правопорядку, зміцнення законності, запобігання правопорушенням, виховання громадян у дусі додержання Конституції та законів України, поваги до прав, честі, гідності інших громадян, правил співжиття, виконання своїх обов'язків, відповідальності перед суспільством.

5) Нормати́вно-правови́й а́кт 

Це офіційний письмовий документ, прийнятий уповноваженим на це суб'єктом нормотворення у визначеній законодавством формі та за встановленою законодавством процедурою, спрямований на регулювання суспільних відносин, що містить норми права, має неперсоніфікований характер і розрахований на неодноразове застосування.

Іншими словами, нормативно-правовий акт — це документ, прийнятий у визначеному порядку компетентним державним органом, у якому містяться норми права. У нашій правовій системі нормативно-правовий акт є основним джерелом права. Класифікація: Нормативно-правові акти поділяють на закони та підзаконні нормативно-правові акти. Закони — це нормативно-правові акти, що видаються законодавчими органами (у нашій державі — Верховною Радою України), мають вищу юридичну силу і регулюють найважливіші суспільні відносини. Закони зазвичай поділяються на конституційні та звичайні. Усі закони мають вищу юридичну силу, яка полягає у тому, що: ніхто, крім органів законодавчої влади, не може приймати закони, змінювати чи скасовувати їх; лише Конституційний Суд України може визнати закон України чи його окреме положення неконституційним; усі інші нормативно-правові акти повинні видаватися відповідно до законів; у разі колізій між нормами закону і підзаконного нормативно-правового акту діють норми закону. Підзаконні нормативно-правові акти — результат нормотворчої діяльності компетентних органів держави (їх посадових осіб) та уповноважених на те державою громадських об'єднань. Такі акти зазвичай розвивають чи деталізують окремі положення законів. Розрізняють такі види підзаконних нормативно-правових актів залежно від суб'єктів, що їх видали: нормативні акти Президента України; нормативні акти Кабінету Міністрів України; нормативні акти Верховної Ради та Ради міністрів Автономної Республіки Крим; нормативні акти міністерств, державних комітетів, інших органів центральної виконавчої влади зі спеціальним статусом; нормативні акти місцевих державних адміністрацій; нормативні акти органів місцевого самоврядування; нормативні акти відділів та управлінь відповідних центральних органів на місцях; нормативні акти керівників державних підприємств, установ, організацій на місцях; інші підзаконні нормативні акти.

6)Порядок укладення шлюбу

 Шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Для реєстрації шлюбу жінка та чоловік повинні подати особисто заяву до будь-якого державного органу РАЦС, а якщо вони проживають за кордоном, то до консульської установи чи дипломатичного представництва України. Якщо один із них не може через поважні причини особисто подати заяву про реєстрацію шлюбу, таку нотаріально засвідчену заяву, можуть подати його представники. При цьому подаються документи, які підтверджують факти необхідні для реєстрації шлюбу(паспорт;документ, що підтверджує сплату державного мита; особи, які раніше перебували в шлюбі пред'являють свідоцтво про розірвання шлюбу, свідоцтво про смерть одного з подружжя, чи судове рішення про визнання шлюбу не дійсним; іноземці та особи без громадянства пред'являють свій національний паспорт або паспортний документ з відміткою про реєстрацію в органах внутрішніх справ щодо законності їх перебування в Україні та документ про те, що не перебувають у шлюбі, виданий компетентним органом країни свого громадянства або країни постійного проживання та легалізований консульською установою або дипломатичним представництвом України в цій країні). З моменту подання зави до органу РАЦС, особи вважаються зарученими (ст..31 СК). Заручини не створюють обов'язку вступу в шлюб, але, якщо наречений чи наречена відмовилися від шлюбу, на них покладається обов'язок відшкодувати другій стороні затрати, що були нею понесені у зв'язку з приготуванням до реєстрації шлюбу та весілля (ст..31 СК). Реєстрація шлюбу здійснюється в урочистій обстановці в приміщенні органу РАЦС чи за заявою наречених в іншому місці, після спливу одного місяця від дня подання особами заяви про реєстрацію шлюбу (ст..32 СК). У виняткових випадках цей строк може бути скорочений керівником органу РАЦС на підставі схильної заяви осіб, які бажають укласти шлюб та документів, які підтверджують наявність поважної причини для його скорочення (вагітності нареченої, загрози для життя нареченої чи нареченого, тощо). Якщо наречені не можуть з'явитися з поважних причин до органу РАЦС в установлений ним день, то строк реєстрації шлюбу за їх письмовою заявою переноситься згідно з їхнім бажанням на інший день. Заява про реєстрацію шлюбу втрачає чинність після спливу трьох місяців від дня її подання. Реєстрація шлюбу здійснюється в присутності осіб які укладають шлюб, а також на їх бажання в присутності запрошених. Реєстрація шлюбу через представника не допускається. Час виникнення фактичних шлюбних відносин зазначається зі слів кожного з подружжя у запису акта про одруження та у свідоцтві про одруження у графі "Одружилися", у паспортах або паспортних документах подружжя на відповідній сторінці проставляється штамп про реєстрацію одруження із зазначенням прізвища, імені по-батькові і року народження другого з подружжя, місця і часу реєстрації шлюбу. Державна реєстрація шлюбу засвідчується Свідоцтвом про шлюб, зразок якого затверджений Кабінетом Міністрів України. Шлюб є підставою для виникнення прав та обов’язків подружжя.

7) Порядок розірвання  шлюбу

Чинне шлюбно-сімейне законодавство  передбачає можливість припинення шлюбу  в адміністративному порядку  в органах ДРАЦС та в судовому порядку. Розірвання шлюбу в органах ДРАЦС (державної реєстрації актів цивільного стану). Порядок державної реєстрації розірвання шлюбу в органах ДРАЦС докладно регламентується Законом України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану». Органи ДРАЦС не з’ясовують причини розірвання шлюбу, не вимагають доказів неможливості збереження родини, не приймають заходів щодо примирення подружжя, тобто шлюборозлучна процедура спрощена й не вимагає великих витрат і часу подружжя. Розірвання шлюбу в органах ДРАЦС за заявою обох з подружжя здійснюється при наявності двох підстав: 1) подружжя виразило взаємну згоду на розірвання шлюбу; 2) подружжя не має спільних неповнолітніх дітей. Відповідно до ч. 3 ст. 106 СК України шлюб розривається незалежно від наявності між подружжям майнового спору. Реєстрація розірвання шлюбу проводиться по місцю проживання подружжя або одного з них. Після розгляду відповідної заяви подружжя, що не мають дітей, орган ДРАЦС виносить постанову про розірвання шлюбу. В обов’язки органа ДРАЦС не входить примирення подружжя. Однак з метою надання подружжю строку для осмислення прийнятого ними рішення, оформлення розлучення й видача свідоцтва про розірвання шлюбу здійснюється через місяць від дня подачі заяви про розлучення. Згідно ч. 1 ст.107 СК України розірвання шлюбу в органах ДРАЦС може здійснюватись за заявою не тільки обох, але й одного з подружжя, причому незалежно від наявності в них спільних неповнолітніх дітей. Закон припускає таку можливість у трьох випадках: 1) якщо один з подружжя визнаний судом безвісно відсутнім; 2) якщо один з подружжя визнаний судом недієздатним; 3) якщо один з подружжя засуджений за здійснення злочину до позбавлення волі на строк не менш трьох років. Розірвання шлюбу у судовому порядку передбачає механізм розірвання шлюбу, коли у подружжя немає згоди на добровільне його розірвання або є неповнолітні діти. Розірвання шлюбу в судовому порядку здійснюється у випадках, передбачених ст. 109 СК України і ст. 110 СК України: а) розірвання шлюбу за рішенням суду за спільною заявою подружжя, яке має неповнолітніх дітей (крім випадків, коли один з подружжя визнаний судом безвісно відсутнім, недієздатним або засуджений за здійснення злочину до позбавлення волі на строк понад три роки); б) відсутня згода одного з подружжя на розірвання шлюбу; в) один з подружжя, незважаючи на відсутність у нього заперечень, ухиляється від розірвання шлюбу в органі ДРАЦСу (наприклад, відмовляється подати спільну заяву); г) якщо місце проживання одного з подружжя невідоме. Розгляд справ про розірвання шлюбу здійснюється судом у порядку позовного провадження. З позовом до суду може звернутися один з подружжя або опікун недієздатного позивача. Підсудність справ про розірвання шлюбу й порядок подачі позову визначаються за загальними правилами Цивільно-процесуального кодексу України. У позовній заяві про розірвання шлюбу вказується рік народження кожного з подружжя, коли й де був зареєстрований шлюб, мотиви розірвання шлюбу, чи є від шлюбу неповнолітні діти, їх прізвища, імена та по батькові, вік, з ким із батьків вони проживають, чи досягнуло подружжя згоди про їх утримання і виховання, чи пред’являються інші вимоги, які можуть бути розглянуті одночасно з позовом про розірвання шлюбу. До заяви необхідно додати свідоцтво про укладення шлюбу, копії свідоцтв про народження дітей, інші необхідні документи.