Способи відновлення і підвищення родючості грунту

 

КАБІНЕТ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ  БІОРЕСУРСІВ

І ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ  УКРАЇНИ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РЕФЕРАТ

 

на тему: «Способи відновлення і підвищення родючості грунту»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                 

 

                                            

 

 

                                                                  Виконала:       студентка факультету

                                                                                «Аграрний менеджмент»

                                                                               за спеціальністю

                                                                                «Менеджмент організації»

                                                                                 V курсу

         Глухов Олег Володимирович.

 

 

 

 

 

Київ-2013

Зміст

 

 

 

 

 

1.Вступ.

2.Способи відновлення грунту.

3.Підвищення родючості грунту.

4.Висновок

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Основою сільськогосподарського виробництва є грунт (земля). Поліпшення його культурного стану - одна із найважливіших умов підвищення родючості. Головне завдання землеробства передбачає максимальне і раціональне використання грунтів як головного засобу виробництва в сільському господарстві, забезпечення росту врожайності сільськогосподарських культур.

М.Е. Ломоносов (1763) вважав, що рослини  отримують живлення із повітря. У першій половині XIX ст. Теєр, який узагальнив погляди своїх попередників {Деві, Берцеліуса), дійшов висновку, що рослини живляться гумусом. Він вважав, що родючість повністю залежить від гумусу, оскільки, крім води, він є єдиною речовиною ґрунту, яка здатна служити живленням рослинам.

Пізніше Шпренгель висловив думку  про те, що для живлення рослин необхідні  не тільки "перегнійні" кислоти, але і ще, принаймні, 12 неорганічних елементів: сірка, фосфор, калій, кремній та інші.

У 40 і роки XIX ст. століття німецький  учений Ю. Лібіх висунув теорію мінерального живлення рослин, згідно з якою родючість залежить від кількості мінеральних поживних речовин, які містяться у ґрунті в доступному для рослин стані.

В.Р.Вільямс звернув увагу, що родючість  грунту залежить не тільки від кількості  мінеральних поживних речовин, але  й від запасів вологи. Під родючістю  він розумів здатність ґрунту забезпечити життєві потреби рослин у воді і живленні. Він перший поставив питання не про відновлення, а про підвищення родючості грунту, запропонував травопільні сівозміни і обожнював ґрунтову структуру.

Для отримання високих і стійких  врожаїв необхідно вкладання  праці і коштів у землю, удобрення, правильне і своєчасне застосування технологічних процесів. У зв'язку з останнім при швидкому розвитку виробничої сили всі старі машини замінюються на більш вигідні. Земля, навпаки, постійно поліпшується, якщо правильно поводитися з нею.

Отже, під родючістю ґрунту розуміють  здатність ґрунтузабезпечувати рослини всіма необхідними умовами росту і розвитку(а не тільки водою й елементами живлення).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Для того щоб запобігти негативним наслідкам осушувальної меліорації й усунути їх, слід провести реконструкцію і відновлення осушувальних систем, які стали непридатними для використання або не відповідають сучасним технічним вимогам. На мінеральних перезволожених землях слід ширше використовувати гончарний, пластмасовий та інші види закритого дренажу. Для максимального використання родючості осушених земель необхідно, щоб 75% з них мали закритий дренаж і 90% були забезпечені двостороннім регулюванням водного режиму з автоматизованим його управлінням. Важливе природоохоронне значення мають водозахисні смуги вздовж рік і водоприймачів, стан яких не завжди задовільний. Особливу увагу треба зосередити на використанні торфяно-болотних грунтів. Землі з неглибоким (до 1 м) заляганням торфу доцільно використовувати під багаторічні трави, з глибиною залягання торфу понад 1 м слід відводити під посів трав 59— 60%, під просапні — 10—15 і під зернові — 25—30%.

Для зволоження осушуваних земель у  маловодні періоди року і запобігання  затопленню при надмірних опадах треба будувати водосховища та інші джерела зволоження, осушувальні системи, забезпечуючи при цьому максимальне збереження озер та інших природних водоймищ, а також екологічну надійність збудованих об'єктів. Для збереження флори і фауни слід створити всі умови на осушених угіддях. З метою запобігання негативним наслідкам осушувальної меліорації частину меліоративного фонду необхідно залишити в первісному вигляді, зберегти в оптимальних розмірах площу боліт і заболочених лісів. Оптимальне використання боліт означає максимальне забезпечення їхньої природоохоронної ролі — стабілізаторів клімату, регуляторів рівня ґрунтових вод, водного режиму рік і вододжерел.

Для усунення негативних наслідків  зрошувальних систем треба зосередити увагу на їхньому технічному стані, раціональному використанні води і продуктивності зрошуваних земель. Особливо важливо уникнути непродуктивного використання води. Сучасні протифільтраційні засоби не дають змоги повністю усунути фільтрацію води і ліквідувати її негативні наслідки. До того ж вони вимагають великих капітальних вкладень, а економічна віддача їх низька.

У раціональному землекористуванні  дуже важливе значення має збереження гумусу, який стимулює розвиток рослин і мікроорганізмів, що беруть участь у перетворенні мінеральних і  органічних речовин у грунтах. При нинішній паропросапній системі землеробства, недостатньому внесенні органічних добрив і відносно низькій питомій вазі багаторічних трав у структурі посівних площ створюються умови для швидкої мінералізації рослинних решток у грунтах, слабої їх гуміфікації, що супроводжується зниженням загальних запасів гумусу, виникає загроза деградації грунтів — погіршення фізичних властивостей, зниження природної родючості й ефективності використання мінеральних добрив. Вміст гумусу порушується також внаслідок прибирання гною гідрозмивом. Гноївка за якістю поступається

твердому гною, якщо не застосовуються прогресивні технології використання, вона нагромаджується у господарствах  у величезних кількостях, забруднює  і заражує навколишнє середовище. Через це питання видалення, переробки, знезаражування, транспортування, зберігання і використання безпідстилкового гною є дуже важливим.

Бездефіцитний баланс гумусу можна  забезпечити, поліпшуючи якість й ефективність застосування гною для біологізації землеробства, що визначає виробничу систему, яка частково чи повністю заперечує використання хімічних речовин (мінеральних добрив, пестицидів, регуляторів росту). Вона грунтується на використанні таких агротехнічних прийомів, як сівозміни, застосування гною, сидератів, рослинних решток та органічних відходів не-сільськогосподарського походження, вирощування бобових культур, біологічні методи захисту рослин тощо. Прихильники такого землеробства керуються ідеєю біологічної циклічності органічної речовини у природі.

Вчені екотоксикологи встановили, що чим вищий вміст у грунті гумусу, тим менша токсична дія важких металів. У присутності кальцію більшість важких металів (мідь, цинк, кобальт) переходить у малорухомий стан, рухомість інших (молібден) зростає. Чим більша ємкість поглинання, тим менша дія важких металів.

За останні десятиріччя способи  внесення добрив майже не змінились. При мінімальних обробках грунту є потреба у розробці нових  методів, які б забезпечили найвищий коефіцієнт їх використання, знизили  витрати на придбання добрив і запобігли забрудненню навколишнього середовища. Потребують удосконалення традиційні способи внесення гною врозкид з наступним приорюванням: навіть при ретельному виконанні усіх операцій він нерівномірно розподіляється по поверхні ї вглиб орного шару.

Особливо важливим є використання органічних добрив у регіонах, де широко застосовують .ґрунтозахисну систему  землеробства і де неможливо забезпечити  глибоке загортання органічних добрив у грунт. Регулювати родючість можна  з допомогою більш досконалої обробки грунту, яка сприяє скороченню темпів мінералізації гумусу. Наприклад, зменшення глибини розпушування і частоти обробки грунту спричинює сповільнення темпів мінералізації гумусу, тому потреба в органічних добривах зменшується при цьому на 25% .

Хімізація не є єдиним засобом інтенсифікації сільського господарства. Наша країна серйозно відстає від світової науки у розробці біологічних методів.

Один з основних засобів у  біозахисті є трихограма — рід  паразитичних комах родини хальцид, яких успішно використовують у боротьбі проти совок, метеликів, плодожерок, листокруток. Водночас у нашій країні досі невідомий повний набір видів цього роду. 
У боротьбі з бур'янами використовують рослиноїдних комах, перспективність яких полягає у високій специфічності відносно рослин-господарів, що практично гарантують неможливість переходу їх на інші

види. Вже такі комахи (гербіфаги) застосовуються дроти осоту польового,

                                                      

багатьох видів будяків, васильків, молочаю, хрестоцвітних, жовтеців, березки, грициків, хвоща, пирію повзучого, гострецю, навіть амброзії.

Важливим елементом інтегрованого  захисту рослин є біологічний  метод, який включає застосування комах  і ентомофагів, яких штучно розмножують  у лабораторних умовах та на біофабриках, а також мікробіопрепаратів промислового і господарського виробництва. У 1993 p. з допомогою біологічного методу захищено 14% посівів сільськогосподарських культур відкритого грунту, які підлягали хімічній обробці проти шкідників. Значно зменшилося застосування хімічних засобів захисту рослин проти шкідників зернобобових культур. Завдяки застосуванню бактероденциду проти мишовидних гризунів скоротилося застосування хімічних зооцидів на 15—18%. Облік мікроспоріозу, ентомофторову й ентомофагів на капустяних метеликах допомагає обгрунтовано відміняти хімічні обробки на хрестоцвітних культурах. Таку регламентацію хімічного методу проводять на посівах гороху, пшениці, при прогнозуванні ентомофторову горохової зернівки і гранульозу сірої зернової совки.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                                 

 

3. У XVIII-XX ст. було випробувано безліч способів обробки грунту, проте більшість з них мало мета - змусити віддавати якомога більше, не намагаючись заповнити втрачене родючість. Найкращий із способів був відпрацьований до кінця XIX ст. в Росії. Він враховував, що грунт (як і всяке живе тіло) вимагає постійного харчування. З їжею все живе на Землі отримує енергію, а вона укладена в речовинах, які містять органічні сполуки вуглецю.

Верхній шар грунту, не більше 6-8 см, щорічно  насичувався досить великою кількістю  органічних речовин, тому основна маса коренів всіх культурних рослин накопичувалася тут, тим більше що глибше грунт взагалі  не зачіпалася знаряддями обробки. Сюди ж щорічно вносився свіжий гній. Чим більше господар мав худоби, тим більше вносив гною, тим вищим був урожай. Таким чином, грунтові мікроорганізми у прошарку з достатньою кількістю кисню повітря, тобто в аеробних умовах, весь час мали органічні речовини для переробки.

У 30-ті роки в науці взяла верх теорія академіка В. Р. Вільямса, який вважав, що гумус створюється в анаеробних умовах (без доступу кисню). Єдино вірною була визнана відвальні оранка, при якій рослинні залишки переміщуються на дно орного шару. Там, за поданням Вільямса, і повинно було утворюватися максимальну кількість гумусу. Насправді не треба бути грунтознавців, щоб з допомогою лопати виявити на будь-якому лузі місце освіти гумусу - у дерново шарі грунту, там, де зосереджені основні запаси рослинних залишків, виділення живих коренів і багато кисню. Ви самі можете провести такий простий досвід. Візьміть пісок, помістіть його шаром 20 см в однакові судини і внесіть туди однакову кількість рослинних залишків, але в різні шари: в один - 0-6 см, в іншій - 14-20 см. Після повного розкладання рослинних матеріалів виявиться, що в шарі 0-6 см утворилася в 24 рази більше гумусу, ніж в шарі 14-20 см.

Проти відвальної оранки, і, значить, основного  положення Вільямса заперечували багато вчених, що спиралися на досвід селянських господарств. Як правило, їх оголошували «ворогами народу». І, що дивно, ми до цих пір продовжуємо вбивати живу грунт за допомогою «культурної» відвальної оранки. А тим часом у природі існує тільки один спосіб створення потенційного родючості - переробка органічних речовин в аеробних умовах.

Але, може бути, запахіваніе сприяє кращому харчуванню рослин? За теорією  Вільямса, речовин, корисних для грунту і для рослин, більше утворюється  в анаеробних умовах. Пробували глибоко заорювати солому або неперепревшій соломістий гній - врожай від цього різко знижується. Стало ясно, що теорія невірна: адже і у селян врожай підвищувався, коли вони вносили соломістий гній під соху, тобто неглибоко. Заперечувати Вільямсу все одно було небезпечно, і вчені придумали теорію закріплення азоту. Мовляв, мікроорганізми, отримуючи занадто багато вуглецевої їжі у вигляді соломи, забирають азот з грунту і позбавляють рослини цього основного елемента родючості, тому врожай знижується. Але спробуйте зорати солому                                                                                                                                                без азоту, а поруч - солому з азотними добривами. У другому випадку врожай буде значно нижчою, ніж у першому. Значить, справа не у відсутності азоту.