Предмет і система земельного права

ТЕМА: Предмет і система земельного права

ПЛАН:

1. Особливості предмета земельного права, що зумовлені специфічними властивостями землі як природного об’єкта
2. Методи регулювання в земельному праві
3. Принципи земельного права
4. Система земельного права та її роль у впорядкуванні земельних відносин
5. Задача
6. Використана література

1. Особливості предмета земельного права, що зумовлені специфічними властивостями землі як природного об’єкта

Земельні  відносини являють собою самостійний  вид суспільних відносин і характеризуються істотними особливостями, які зумовлені  предметом врегулювання — використанням  та охороною земельних ресурсів країни. Відповідно до ст. 14 Конституції України  земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Це конституційне положення  закріплено і в новому Земельному кодексі України, прийнятому 25 жовтня 2001 р. та введеному в дію з 1 січня 2002 р. Воно має принципово важливе  значення для врегулювання земельних відносин.

Термін  “земля” можна розглядати в різних аспектах: як об'єкт природного походження, планета, земна куля, частина космічної системи тощо. Як земна куля (планета) Земля виступає об'єктом правового регулювання міжнародного права. Землю можна також розглядати як середовище проживання людини і суспільства, що охоплює земну і повітряну оболонку земної кулі, її надра, поверхню і ландшафт, тваринний і рослинний світ. У цьому значенні земля є об'єктом правового регулювання (наприклад, екологічного права). 
 Зовсім в іншому значенні земля виступає як об'єкт правового регулювання у земельному праві. В ньому під терміном «земля» розуміється частина земної поверхні, що розташована над надрами і називається ґрунтовим шаром, у межах території, на яку поширюється суверенітет держави. Землі в такому значенні притаманні унікальні властивості, що використовуються людиною і суспільством.

Характерними  рисами землі як природного ресурсу  є її незамінність, обмеженість у  просторі, локальність за місцем розташування і нерухомість. 
Однією з найважливіших характеристик землі як засобу виробництва є її ґрунтова характеристика, адже тому що земля має унікальну властивість — родючість. Саме тому землі належить особлива роль у сфері сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва. 
Згідно зі ст. 2 ЗК України земельні відносини — це суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею. Вони виникають між державою, її органами, органами місцевого самоврядування, юридичними особами та громадянами і становлять предмет земельного права. Формою земельного права є приписи нормативних актів, що регулюють весь комплекс земельних відносин. їх прийнято називати земельним законодавством. 
Земельне право як галузь права відрізняється від земельного законодавства тим, що воно регулює переважно однорідні відносини. Земельне законодавство регулює пов'язані з ними різнорідні суспільні відносини, зокрема управлінські, фінансові.

Земельне  право включає лише ті компоненти правового режиму земель, які безпосередньо  пов'язані із земною поверхнею, її родючим  шаром. Тому гірничі, лісові, водні, фауністичні  та інші відносини, що мають специфічні риси і властивості та становлять у вітчизняній правовій системі  самостійні правові угруповання, розглядаються  тією мірою, в якій це необхідно для  аналізу земельних відносин та визначення поняття земельного права.

Суто  гірничі, водні, лісові, фауністичні  та інші природно-ресурсні відносини  регулюються спеціальним законодавством, тому на них безпосередньо не поширюється  земельне законодавство. Більше того, згідно зі ст. 4 ЗК України завданням  земельного законодавства є регулювання  саме земельних відносин з метою  забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад і держави, раціонального використання та охорони земель. З цього випливає, що предмет земельного права охоплює лише земельні відносини.

Разом з  тим, відповідно до ст. З ЗК України  земельні відносини, що виникають під  час використання надр, лісів, вод, рослинного і тваринного світу, атмосферного повітря, регулюються цим Кодексом, нормативно-правовими  актами про надра, ліси, води, рослинний  і тваринний світ, атмосферне повітря, якщо вони не суперечать цьому Кодексу. У таких випадках йдеться про  земельно-правові норми, що були включені до відповідних природно-ресурсних  кодексів та законів (Кодекс про надра, Лісовий кодекс. Водний кодекс, закони про інші природні ресурси) в період дії попереднього Земельного кодексу. Якщо ці норми суперечитимуть вимогам  нового Земельного кодексу, то слід керуватися приписами цього Кодексу, який має певний пріоритет над іншими кодифікованими та звичайними актами природно-ресурсного законодавства. 
Для існування самостійної галузі в системі права необхідна наявність: предмета правового регулювання, методів його регулювання, джерел права та заінтересованості суспільства у виділенні відповідної галузі права як самостійної правової єдності.

Про закономірні  процеси становлення нових напрямів у правовій системі свідчать також  фундаментальні пошуки з цієї проблематики, встановлення особливих правових режимів  при врегулюванні відповідних груп суспільних відносин. Тому норми, що регламентують  гірничі, водні, лісові та інші відносини, за своїм змістом істотно відрізняються  від норм, покликаних регулювати земельні відносини. Земельне, водне, лісове та гірниче право традиційно визнавалися  відомими вченими як відокремлені галузі з їх достатнім обґрунтуванням.

Про самостійність  галузі права свідчить наявність  спеціального, особливого предмета правового  регулювання. Предметом земельного права, як і будь-якої іншої галузі права, є певне коло суспільних відносин, врегульованих нормами даної  правової галузі. Для визнання цих  відносини предметом окремої  галузі права об'єктивно необхідні  специфічні ознаки, які відрізняють  їх від інших суспільних відносин, урегульованих нормами права.

Аналіз  норм земельного права дає підстави стверджувати, що регулювання земельних  відносин ґрунтується на: поєднанні врегулювання використання землі як природного ресурсу, територіального базису та основного засобу виробництва; різноманітті форм власності на землю та інші природні ресурси; достатності повноважень органів державної влади та органів місцевого самоврядування щодо врегулювання земельних відносин на своїх територіях; визнанні рівності учасників земельних відносин у здійсненні захисту своїх прав на землю; державному управлінні використанням та охороною земельних ресурсів незалежно від форм власності та інших прав на землю.

У сучасному  земельному законодавстві є норми, що регулюють відносини, які мають  цивільно-правовий характер: угоди (правочини) щодо земельних ділянок, спадкування, відшкодування збитків тощо. Ці відносин регулюються нормами цивільного законодавства, лише якщо вони не врегульовані земельно-правовими нормами. Тому цивільно-правові  норми є додатковими, субсидіарними  для врегулювання земельних відносин.

У чинному  земельному законодавстві є чимало адміністративно-правових норм. Вони стосуються управління і контролю у галузі використання та охорони земельних ресурсів, здійснення землевпорядкування та ведення земельного кадастру. Проте адміністративно-правові  норми в земельному законодавстві  мають спеціальне призначення, пов'язане  із земельними відносинами. Це надає  їм земельно-правового змісту, у  зв'язку з чим їх не можна віднести до суто адміністративно-правових відносин.

Земля стає предметом земельних відносин у  зв'язку з привласненням її продуктів  і використанням її корисних властивостей. При цьому вона залишається об'єктом  природи. Особливості земельних  відносин полягають у тому, що їх виникнення і розвиток безпосередньо  пов'язані з об'єктивними закономірностями розвитку людського суспільства  і суспільного виробництва. Таким  чином, предметом земельного права  є суспільні відносини, зумовлені  особливими властивостями землі  як об'єкта суспільних відносин у тій  частині, у якій вони регулюються  нормами земельного права.

 Земельне  право виходить з певної кількості  суб'єктів права власності на  землю та видів прав на земельні  ділянки, регулює поведінку суб'єктів  земельних прав, пов'язаних з раціональним  використанням землі та її  охороною. Земельно-правові норми  встановлюють порядок діяльності  державних та інших органів  щодо організації раціонального  використання та охорони земель, а також захищають конституційні  права та інтереси громадян  та юридичних осіб, які пов'язані  з використанням земельних ділянок  у всіх сферах життєдіяльності  суспільства. Все вищевикладене дає підстави для висновку про те, що земельне право є самостійною галуззю права, яке являє собою систему правових норм, що регулюють земельні відносини з метою забезпечення раціонального використання земель, охорони їх від негативного впливу, захисту прав громадян та юридичних осіб на землю та додержання встановленого правопорядку в галузі земельних відносин.

2. Методи регулювання земельних відносин  

 Земельне право як  самостійна галузь права у  правовій системі України має  свої методи регулювання земельних  відносин. Вони являють собою  відповідні характерові земельних  відносин способи та засоби  впливу на учасників цих відносин. Методи правового регулювання  земельних відносин складаються  зі встановлених земельно-правовими  нормами прав та обов'язків  учасників зазначених відносин  і застосування до них відповідних  заходів. Особливості земельних  відносин відображені у специфічному  поєднанні методів правового  регулювання даної сфери суспільних  відносин. При цьому завданням  правового регулювання є забезпечення  певної поведінки учасників земельних  відносин. Сутність такого правового  регулювання полягає в офіційному  виданні та застосуванні правових  норм, які закріплюють моделі  поведінки суб'єктів земельних відносин.

У юридичній літературі виділяють  властивий публічному праву метод  імперативного впливу, за допомогою  обов'язкових до виконання розпоряджень і заборон та метод диспозитивний, який визначає лише межі поведінки  учасників відповідних відносин, що дає їм можливість вільно і самостійно регулювати свої стосунки у встановленому  обсязі. З точки зору загальної  теорії права, земельному праву, враховуючи розгалужену сукупність правових норм, притаманні обидва методи правового  регулювання.  

 Імперативний метод  у земельному праві застосовують  у галузі управління використанням  і охороною земель: визначення  порядку реалізації функцій державного  управління; ведення державного  земельного кадастру; забезпечення  земельного моніторингу; здійснення  землевпорядкування; визначення порядку  проведення земельних аукціонів  і конкурсів; встановлення обмежень  використання земель за цільовим  призначенням тощо. 
   Диспозитивний метод притаманний регулюванню стосунків власників земельних ділянок з приводу використання землі та самостійного господарювання на ній. Власник має право на свій розсуд розпоряджатися належною йому земельною ділянкою у межах, встановлених законом. Учасники земельних відносин мають можливість у визначених межах регулювати свої стосунки.   

 У земельно-правовій  літературі висловлена обґрунтована точка зору, відповідно до якої існують три основні різновиди диспозитивного методу регулювання земельних відносин — рекомендаційний, санкціонований та делегований. 
   Рекомендаційний метод правового регулювання полягає у наданні можливості альтернативної поведінки суб'єкта земельних відносин, коли суб'єкт має можливість самостійно вибрати спосіб своєї поведінки для досягнення поставленої мети. Так, у статтях 140—141 ЗК України серед підстав припинення прав на земельну ділянку передбачено право добровільної відмови власника землі або землекористувача від права на земельну ділянку. Отже, власникові земельної ділянки та землекористувачеві надається право альтернативного вибору: або використовувати земельну ділянку за основним цільовим призначенням, або відмовитися від неї у встановленому порядку. 
   Санкціонований метод полягає в тому, що рішення про реалізацію своїх земельних повноважень суб'єкт земельних відносин приймає самостійно. 
   Делегований метод правового регулювання полягає в наданні прав і свобод суб'єктам земельних відносин щодо того чи іншого кола правомочностей. Прикладом делегованого методу регулювання земельних відносин може бути ст. 11 ЗК України, згідно з якою повноваження районних у містах рад у галузі земельних відносин визначаються міськими радами. Правовому регулюванню земельних відносин притаманний весь вищенаведений перелік методів, які проявляються в обов'язковій вимозі цільового використання земельних ділянок; у забороні порушення ґрунтової родючості та погіршення екологічної ситуації; у використанні заходів економічного стимулювання охорони земель; в обмеженні розпорядницьких прав власників землі в інтересах усього суспільства з урахуванням соціальної функції землі — її соціального значення та об'єктивної обмеженості. При цьому особливості методів регулювання земельних відносин визначаються характером цих відносин і виявляються у специфічному сполученні імперативного і диспозитивного методів. Таким чином, у сучасному земельному праві спостерігається поєднання диспозитивного та імперативного методів. Визначити перевагу того чи іншого методу досить складно. Все залежить від змісту врегульованих відносин та інтересів суспільства і держави, які превалюють у конкретний період часу.

3.Принципи  земельного права

Принципи  права — це основні засади, вихідні ідеї, що характеризуються універсальністю, загальною значущістю, вищою імперативністю і відображають суттєві положення права. Принципи права за своєю сутністю є узагальнені відображення об'єктивних закономірностей розвитку суспільства.