Класифікація грунтів

 

Вилугувані  чорноземи також лісостепові грунти. За морфологічними ознаками займають проміжне положення між опідзоленими й типовими. Відсутня елювіально-ілювіальна диференціація профілю, тобто не спостерігається присипки та ознаки ілювійованості, але карбонати вимиті глибоко (глибше 60 см), найчастіше – в нижній перехідний горизонт.

Типові чорноземи зустрічаються в південній частині лісостепу. Мають найхарактерніші морфологічні ознаки чорноземів: потужний гумусований профіль (>80 см), неглибоке залягання карбонатів (у верхньому перехідному горизонті або в його нижній частині), елювіально-ілювіальний перерозподіл відсутній, СаСО3 у вигляді псевдоміцелію або трубочок. За гранулометричним складом чорноземи переважно суглинкові, у більшості підтипів відсутні помітні зміни мулистої фракції за профілем, лише в опідзолених існує невеликий її перерозподіл. Хімічний склад чорноземів характеризується рівномірним розподілом SiО2 та R2О3 за профілем, за винятком опідзолених. У Н-горизонті акумулюються N, P, S та інші біофільні елементи, більшістю грунти вилугувані від водорозчинних сполук. Гумусу в чорноземах багато, до 12%, гумусовий профіль прогресивно-акумулятивний, склад гумусу гуматний, гумусові кислоти високо конденсовані, переважають їх фракції, пов'язані з Са, майже цілком відсутні вільні фульвокислоти. Максимальний вміст гумусу в чорноземах типових, на північ та на південь від зони їх розповсюдження кількість гумусу зменшується

 

3) сірі лісові ґрунти - сформувалися на лесових породах під широколистими лісами. Вони поділяються на ясно-сірі, власне сірі лісові та темно-сірі опідзолені. Ясно-сірі та сірі лісові ґрунти мають також добре помітний поділ свого профілю на горизонти, їх верхній (гумусовий) горизонт сірого кольору, в цьому міститься 2,5—3,0 % гумусу.

Темно-сірі опідзолені ґрунти на відміну  від сірих лісових мають потужніший гумусовий горизонт, під яким простежується білуватий прошарок. Вміст гумусу в них становить 3,5—4,5 %, вони багатші, ніж сірі лісові ґрунти, на поживні речовини, такі, як азот, калій, фосфор.

 

4) сіроземи - зональний тип ґрунтів пустельних степів (напівпустель) субтропічного поясу. Це світлі, пухкі, карбонатні з поверхні ґрунти з недиференційованим профілем є ґрунти, на яких виникли й розвинулись стародавні людські цивілізації. Зрошення – найважливіша умова землеробства на сіроземах. На зрошуваних ґрунтах вирощуються зернові та кормові культури, баштанні, овочеві та плодові, виноград і бавовна. Бавовництво – найбільш важливий напрямок сільського господарства. Сіроземи володіють властивостями, сприятливими для зрошення: мікроагрегованістю, високою пористістю, хорошим природним дренажем, особливо в випадках, коли ґрунтові води залягають глибоко. В умовах утрудненого відтоку вод без активного дренажу відбувається вторинне засолення сіроземів. Для запобігання йому потрібна складна система заходів.

 

5) червоноземи — тип ґрунту, що утворюється під широколистними лісами в умовах вологого субтропічного клімату і частково тропічних саван в умовах промивного водного режиму.

Характерні особливості червоноземів — високий вміст полуторних оксидів (заліза і алюмінію) і збідненість кремнеземом. Теплий і вологий клімат сприяє інтенсивним процесам руйнування гірських порід, розпаду алюмосилікатів, винесенню кальцію і магнію. Оксиди заліза додають червоноземів яскраве червонувате або оранжеве забарвлення.

 

Найбільш типові червоноземи займають похилі схили від 8—10° до 20—25°; на крутих схилах червоноземи розвинені слабо, малопотужні і зазвичай сильно змиті. Ясно виражених горизонтів вимивання і вмиванння в профілі цих ґрунтів частіше не спостерігається. Реакція червоноземів кисла або слабокисла (pH водної витяжки 5,0—5,7). Механічний склад зазвичай важкосуглинистий або глинистий. Розрізняють червоноземи субтропічних лісів і червоноземи тропічних саван.

 

Тип ґрунту - це опорна, основна одиниця систематики ґрунтів. Типи ґрунтів можуть бути розділені на більш дрібні одиниці і, навпаки, об'єднані в більш великі. Характерні риси і єдність ґрунтового типу визначаються:

 

а) однотипністю надходження  органічних речовин і процесів їхнього розкладання і перетворення в гумус;

 

б) однотипним комплексом процесів розкладання мінеральної  маси і синтезу органо-мінеральний  новоутворень;

 

в) однотипним характером міграції й акумуляції речовин;

 

г) однотипною будовою  ґрунтового профілю і характером генетичних горизонтів;

 

д) однотипною спрямованістю  заходів щодо підвищення і підтримки  родючості ґрунтів і меліоративних  заходів 

 

В тій чи іншій мірі тип ґрунту як опорна одиниця систематики  ґрунтів прийнятий усюди. У різних країнах ця одиниця називається по-різному, але сутність її залишається приблизно єдиною.

Підтип  ґрунту - групи ґрунтів у межах типу, що якісно вирізняються проявом основного і додаткового процесів ґрунтоутворення, часто підтипи ґрунтів виділяються як перехідні утворення між близькими (географічне або генетичне) типами ґрунтів.

 

Як правило, у межах  кожного типу виділяється "центральний", найбільш типовий підтип і ряд  перехідних до інших типів. Поява  підтипів може бути зумовлена накладенням  додаткового процесу ґрунтоутворення (дерново-підзолистий ґрунт, чорнозем опідзолений); істотною зміною основної ознаки типу (ясно-сірі, сірі, темно-сірі лісові ґрунти); специфікою розташування в межах ґрунтової зони (чорнозем південний); специфікою кліматичної фації в межах ґрунтової зони або підзони (чорнозем типовий помірний, чорнозем типовий теплий, чорнозем типовий холодний).

Рід ґрунту - групи грунтів у межах підтипу, якісні генетичні особливості яких обумовлені впливом комплексу місцевих умов, складом ґрунтотворних порід, складом і розташуванням ґрунтових вод, реліктовими ознаками субстрату (солонцюваті, солончакові, осолоділі, контактно-глейові, залишково-лугові, залишково-підзолисті ґрунти).

Наприклад, серед підтипу  чорноземів типових помірних виділяються  наступні роди грунтів:

1. звичайні
2. залишково-підзолисті

      3) глибокозакипаючі

     4) залишково-карбонатні

      5) солонцюваті.

 

Вид ґрунту - групи ґрунтів у межах роду, що розрізняються ступенем розвитку основного ґрунтотворного процесу.

 

Наприклад, у межах  підзолистих ґрунтів за ступенем розвитку підзолоутворення виділяють види сильно -, середньо - і слабопідзолистих ґрунтів. У межах чорноземів за ступенем розвитку гумусового горизонту виділяють, з одного боку, види малопотужних, середньо-потужних, потужних і надпотужних чорноземів, а з іншого - види мало -, середньо - і багато - гумусних чорноземів

 

Підвид  ґрунту - групи ґрунтів у межах виду, що розрізняються за ступенем розвитку супутнього процесу ґрунтоутворення.

 

Наприклад, можуть бути виділені в межах середньопотужного малогумусного чорнозему підвиди слабо -, середньо - і сильносолонцюватих ґрунтів.

 

Різновид  ґрунту - групи ґрунтів у межах виду або підвиду, що розрізняються гранулометричним складом верхніх ґрунтових горизонтів (легкосуглинкові, середньосуглинкові, супіщані, глинисті, піщані та інші ґрунти).

 

Розряд  ґрунту - групи ґрунтів, що утворилися на однорідних у літологічному або генетичному відношенні породах (на лесах. морені, алювії, граніті, вапняку і т.д.).

 

Підрозряд ґрунту - група ґрунтів, що розрізняються ступенем сільськогосподарського освоєння або ступеня еродованості (слабо -, середньо -, сильнозмитий ґрунт, слабо -, середньо -, сильноокультурений ґрунт).

 

Отже, повне найменування будь-якою конкретного ґрунту, відповідно до існуючих уявлень, складається з назв усіх таксонів, починаючи з типу ґрунту і кінчаючи тим рівнем, який допускається масштабом дослідження, що особливо важливо враховувати при ґрунтово-картографічних роботах.

Треба мати на увазі, що номенклатура нижчого таксономічного рівня часто  має безпосереднє відношення тільки до деякої частини вищого тасономічного рівня. Наприклад, виділяти види дерново-підзолистих ґрунтів за ступенем оглеєння доцільно тільки для дерново-підзолистих оглеєнних ґрунтів; а ступінь солончакуватості вказується тільки для чорноземів солончакуватих і т.п.

 

Приклад повної назви грунт з обліком усіх таксономічних рівнів: чорнозем (тип) типовий помірний промерзаючий (підтип) глибоко закипаючий (рід) середньогумусний середньопотужний (вид) слабосолонцюватий (підвид) важкосуглинковий (різновид) на лесі (розряд) слабко змитий (підрозряд).

Наведений приклад показує  всю громіздкість прийнятої номенклатури ґрунтів, її описовий по суті характер, а не термінологічний. З іншого боку, з цього прикладу чітко видно, як важко замінити таку назву якимось коротким благозвучним терміном, що характеризував би істотні особливості даного об'єкта.

Розглянута вище система  таксономічних одиниць прийнята в СНД. У інших країнах існує  подібна таксономія, але зі своїми, насамперед мовними, особливостями.

 

Проблеми  класифікації ґрунтів:історичний аспект

 

Класифікація ґрунтів - одна з найскладніших і найактуальніших  теоретичних та прикладних проблем  ґрунтознавства. Головним завданням  сучасного етапу класифікаційної  проблеми є об'єктивний аналіз її історичного розвитку, пошук оптимальних принципів і підходів до класифікації та діагностування ґрунтів, які відповідали б вимогам часу і дали б змогу зберегти й примножити набуті за історичний період ґрунтово-інформаційну базу та практичний досвід.

Витоки загальної теорії ґрунтоутворювальних процесів, без сумніву, полягають у працях В.В.Докучаєва, особливо в його відомій монографії "Русский чернозем" (1883), в якій він довів, що ґрунт - це особливе природне тіло, яке утворюється в результаті взаємодії факторів ґрунтоутворення і встановив характерні риси морфології ґрунтів (в першу чергу, будову ґрунтового профілю), що дало йому можливість розробити класифікацію ґрунтів на зовсім іншій основі ніж це робилось раніше.

Заслуга В.В. Докучаєва  полягає в тому що він уперше в історії ґрунтознавства створив учення про еволюцію та генезис ґрунтів, яке розглядає всі ґрунтоутворювальні процеси як постійно і вічно змінювані функції природних факторів, що дозволяють свідомо управляти процесами ґрунтоутворення й родючості ґрунтів.

Подібно тому як Ч. Дарвін вперше пояснив походження та еволюцію видів рослин і тварин, Докучаєв вперше пояснив походження та географічне  розмаїття ґрунтів як особливого світу природних тіл, які він  назвав "четвертым царством природы".

Докучаївське учення про ґрунт як функцію взаємодії геологічних і біологічних факторів на поверхні земної суші відразу ж визначило статус ґрунтознавства як однієї з найширших та комплексних природно-історичних наук. В цьому полягає беззаперечна заслуга В.В. Докучаєва. Генетичне ґрунтознавство набуло у світі славу та визнання.

В.В.Докучаєв став не тільки творцем генетичного ґрунтознавства як науки, а й главою славної плеяди однодумців-натуралістів, їх натхненником на нові звершення. Послідовником ідей В.В.Докучаєва був його учень і найближчий соратник М.М.Сибірцев. Він розумів, що для затвердження позицій генетичного ґрунтознавства першорядне значення мають поняття про типи ґрунтів і класифікацію ґрунтів. У 1895 р. вийшла у світ його праця "Об основаниях генетической классификации почв", яку, не дивлячись на її стислість, необхідно віднести до числа класичних творів в галузі ґрунтознавства. В праці розглядається класифікація ґрунтів Докучаєва 1886 р. Такої всеосяжної характеристики першої генетичної класифікації ґрунтів не дав навіть її автор.

У більш виразній формі, звичайно обмеженій фактичним рівнем знань того часу і слабкою ще розробкою  методів вивчення, основи теорії В.В.Докучаєва  можна знайти в працях П.С.Коссовича (особливо в його курсі з ґрунтознавства, 1916), в класичних роботах Г.М.Висоцького (особливо по типам водного режиму ґрунтів, 1927 та ін.), а також в роботах К.Д.Глінки, присвячених вивченню процесів вивітрювання та утворення підзолистих ґрунтів (1915-1924).

Однак остаточний перехід  на генетичний підхід до класифікації ґрунтів тісно пов'язаний з дослідженнями "поглощающего комплекса почв", проведеного К.К.Гедройцем, який був висвітлений у його монографії "Почвенный поглощающий комплекс и почвенные поглощенные катионы как основа генетической почвенной классификации " (1925,1927).

Учнів Докучаєва виділяло прагнення розвивати, розширювати  та поглиблювати основи учення про  ґрунт і, тим самим, створювати необхідні  умови для подальшого розвитку науки  та практичного застосування її здобутків.

 Міжнародне значення  праць В.В.Докучаєва загальновизнано. Наукові ідеї докучаївського ґрунтознавства здійснили революційний вплив на багато національних наукових напрямків. Найяскравішим прикладом в цьому відношенні є американське ґрунтознавство, основоположник якого - Кертіс Флетчер Марбут ввів у загальну класифікацію ґрунтів США концепцію "великих ґрунтових груп", засновану на докучаївських принципах. З іменем К.Ф.Марбута пов'язують декілька періодів розвитку американського ґрунтознавства в цілому і класифікації ґрунтів зокрема: ранній домарбутівський (до 1922 р.), середній марбутівський (1922-1949 рр.), пізній післямарбутівський (після 1949 р.).

До середини ХХ ст. у  ґрунтознавстві накопичилася велика кількість  класифікацій, в яких розглядались різні сторони застосування єдиного  генетичного принципу до класифікації ґрунтів. З 40-50-х років ХХ ст. розвиток класифікаційної проблеми в деяких країнах змінив напрям.

На сьогоднішній день міжнародна класифікація ґрунтів ще не розроблена. Створена лише значна кількість  національних класифікацій ґрунтів, деякі з них (Росія, США, Франція) включають усі ґрунти світу. Дана ситуація є перешкодою для вирішення багатьох практичних завдань, серед яких - глобальна інвентаризація ґрунтових ресурсів для вирішення продовольчої проблеми, оцінки масштабів процесів опустелювання і забруднення ґрунтів тощо.

Отже, класифікація ґрунтів  висловлює основну теоретичну концепцію  відповідної науки і слугує основою  для її систематизації при подальших  дослідженнях. Тому нас до сих пір  цікавить класифікація ґрунтів, розроблена В.В.Докучаєвим та його найближчими соратниками, які закладали більш ніж століття тому назад фундамент наукового ґрунтознавства. Ця цікавість не є тільки історичною. Ми маємо можливість шляхом порівняння докучаївської класифікації з сучасними системами розподілу ґрунтів прослідкувати прогресивний розвиток науки з часів її заснування, визначити найбільш продуктивні наукові напрями, згідно яких відбувався рух вперед.