Биография известного киевского архитектора Альошина

28 ЛЮТОГО

ВИДАТНИЙ ЗОДЧИЙ КИЄВА 

До 130-річчя від дня народження

П. Ф. Альошина

(1881–1961)

Альошин бачив майбутній  Київ перетвореним.

Він говорив, що Київ може й  повинен мати свій власний стиль, архітектуру, пов`язану з минулим,але  принадну до теперішнього. Трошки золота у візерунках, добре вироблених історією, візерунках, накладених на прості гладкі білі стіни.

На цьому тлі київські темнолисті тополі будуть зворушливі.

Так мріяв Альошин.

В. Шульгин

Павло Федотович Альошин  – визначна особистість в архітектурі  України. Його дев’ятнадцять величних споруд і сьогодні прикрашають місто, де понад півстоліття жив і  творив Великий Майстер. Це була людина великих знань і широкого фаху; вмілий будівельник, обізнаний з  кожною деталлю будівельної справи; знавець нових конструкцій та матеріалів і одночасно художник, зодчий, який створював будівлі з  високим естетичним смаком. Павло  Альошин став першим архітектором Києва (за часів Української РСР), членом ради по реконструкції міста, керівником комісії по охороні історичних пам’яток.

Народився Павло Федотович  у родині відомого київського підрядчика, купця другої гільдії (артіль стельмахів) – Федота Олександровича Альошина. Отримавши у 1899 році освіту в Київському реальному училищі і одночасно пройшовши курс навчання у живописця І. Селезньова (в майстернях знаменитої Київської рисувальної школи М. Мурашка), П. Альошин вступив до Петербурзького інституту цивільних інженерів.

Серед вихователів майбутнього  зодчого були такі видатні люди, як академік архітектури Є.  Кітнер (автор проекту Київського політехнічного інституту), професор архітектури А. Красовський (автор відомого підручника з архітектурного формотворення), професор історії архітектури Й. Михаловський (автор програмної праці «Архитектурные формы античности») та ін.

Ще студентом Павло  підготував альбом «Архітектурні ордери» (1901), який протягом багатьох років був  надзвичайно популярним серед молодих  фахівців та слугував одним із основних посібників у справі вивчення архітектури.

У студентські роки Павло  Альошин взяв участь у конкурсі на проект зразкового чотирикласного училища  ім. Н. А. Терещенка у Києві (тепер  – корпус Київського національного  університету театру, кіно і телебачення  іменіІ. К. Карпенка-Карого по вул. Ярославів Вал, 40). Це був справжній фурор: перемога двадцятирічного студента над відомим цивільним інженером П. Голландським, стала визначною подією в архітектурному житті Києва та відкрила нове ім’я в архітектурі, яке протягом багатьох років буде нерозривно пов’язане з розбудовою міста.

Як кращого студента, Альошина відправляли у творчі відрядження  до Франції, Німеччини, Великої Британії, Італії, Греції. Архітектура останніх двох країн справила на молодого митця  особливо глибоке враження, під впливом  якого він спроектував будинок  промислово-торговельного товариства Бажанова й Чувалдіної у Санкт-Петербурзі (1907–1909 рр.). Ця будівля стала першою вдалою працею Альошина, яка виявила його прагнення працювати на європейському рівні. Про це, зокрема, свідчить налагоджене вперше в історії міста водяне опалення з примусовою циркуляцією води та пристосуваннями для кондиціювання повітря. В оздобленні інтер’єрів автор використав найрізноманітніші матеріали: дерево різних порід, мармур, кольорове скло, шкіру, шовк, а житлові кімнати обладнав вбудованими меблями.

Протягом 1906–1909 рр. Павло  Альошин спроектував будинок  комерційного училища в Казані, гімназію в Катеринбурзі, чотири типові школи для різних міст Російської імперії; підготував конкурсний проект будівлі міської публічної бібліотеки у Києві (нині – Національна парламентська бібліотека України), який був відзначений другою премією.

Повернувшись до Києва  у 1909 році, Альошин, проектує будівлю  Ольгинської жіночої гімназії (Перша жіноча гімназія), яка нині є однією із будинків НАН України по вул. Богдана Хмельницького. Альошин широко застосував нові конструкції, оригінально вирішив залізобетонний карниз, його перекриття. Робота над проектом та зведенням Ольгинської жіночої гімназії тривала впродовж 1909–1914 рр. і через Першу світову війну була припинена. Лише у 1928 році там завершили оздоблення, а у 1936 році – надбудували четвертий поверх. Пізніше – після Великої Вітчизняної війни – було добудовано новий корпус з боку Терещенківської вулиці. Незважаючи на вимушену поетапність робіт, ця надзвичайно стильна споруда є яскравим зразком архітектури неокласицизму.

Одночасно з будівництвом гімназії, архітектор працював над  проектом  Педагогічного музею  ім. Цесаревича Олексія (зведений у 1912 році, реконструйований за проектом автора у 1937 році). Тепер – це Будинок  учителя по вул. Володимирській, 57, скляний  купол якого вигідно вирізняється на тлі інших споруд центральної  частини Києва (тема подібного купола надалі стала популярною у київській  архітектурі. Зокрема, вона була використана  М. Шехоніним у зведенні Будинку культури харчовиків (нині – Київський муніципальний академічний театр опери та балету для дітей і юнацтва по вулиці Межигірській, 2) і В. Заболотним під час проектування будинку Верховної Ради України. Скільки витонченого смаку, знання законів гармонії доклав архітектор, щоб розробити композицію фасаду за принципом золотого перетину! Для несучих частин балкону, на сходових клітинах та у карнизах Альошин широко застосував нові, як для того часу залізобетонні конструкції, завдяки цьому у багатьох приміщеннях будинку відчувається простір та неймовірна легкість.

Будинок учителя став не лише найкращим зразком у творчій  спадщині зодчого, але й головною роботою, як за архітектурними якостями, так і політико-історичною значущістю. Він змінив багато функцій: був спроектований  як «народний дім», а побудований  як Педагогічний музей; у 1917 році став штаб-квартирою Центральної Ради, згодом тривалий час був українською  філією Центрального музею В. І. Леніна; в останні роки будинкові повернули  первинне призначення.

Працюючи в центральній  частині міста, між вулицями Володимирською, Терещенківською, Фундуклеївською (нині – Богдана Хмельницького) та Бібіковським бульваром (нині – бульвар Шевченка), Павло Альошин створив «альошинський квартал», продовживши забудову кварталу, розпочату відомими архітекторами – батьком та сином Беретті (побудували університет імені Тараса Шевченка, будинок Першої чоловічої гімназії, заклали величезний бульвар – нині бульвар Шевченка). Проект «альошинського кварталу», який він удосконалював майже піввіку, є неповторним зразком реконструкції та забудови одного з центральних кварталів міста.

Віддавшись із усім запалом  молодості улюбленій справі, Альошин  ставить за мету створити нове архітектурне обличчя міста. Яскравим прикладом  цього став особняк родини Ковалевських (зведений у 1913 році по вул. Шовковичній, 15/1). Будівля у романському стилі, яка зовні нагадує середньовічний замок, за стильовими ознаками вирізняється з-поміж інших споруд своєю оригінальністю. Деталі архітектурного оздоблення (башта  з шоломоподібною банею, лоджія з  вишуканою аркадою над головним входом, різні за величиною вікна  та балкони), суворі, середньовічної форми  фасади вдало сполучаються з пишним оздобленням інтер’єрів дзеркальних  залів, кабінетів і будуарів (ліпленням, позолотою, майолікою, мармуром, художнім металом, інкрустованою паркетною  підлогою). Крім того, зодчий врахував інтереси й побажання всіх членів родини. Так, одну з кімнат будинку  стилізували під вагонне купе, яке символізує романтичну історію  знайомства власника з дружиною у  вагоні поїзда; велике вікно на північ спроектували для господині, яка  любить вишивати; кімнати для фортепіанної гри – для доньки Софії; балкон-хори в обідній залі – для музикантів.

Вже у ті часи Павло Альошин  намагається перейти від застосування штукатурки до використання архітектурно-декоративних властивостей природних матеріалів. Так, двірські фасади особняка Ковалевського  були зведені із київської цегли  і покриті рідким склом, а корпус Педагогічного музею облицьований інкерманським каменем, що для Києва було новизною.

Київський дореволюційний період приніс зодчому багато творчих досягнень, визнання його таланту. Одночасне втілення архітектурних проектів у містах Росії та України – зажили архітекторові  гучної слави. То були зоряні для Павла  Альошина часи… Однак згодом сталася  подія, яка істотно вплинула на його подальшу творчість: у конкурсі проектів на спорудження будинку Київського губернського земства журі надало перевагу роботі В. Щука, а стосовно двох варіантів  проекту П. Альошина відмітило: «бракує  художньої виразності й смаку».

Архітектор надзвичайно  болісно пережив цю невдачу, але  поразка зіграла й позитивну  роль – він вирішив продовжити навчання, бо розумів, що без високого художнього фаху, без відчуття й  уміння володіти малюнком та кольором він не може стати справжнім майстром. У 1913 році, у віці 32 років, вже досить відомий в Україні зодчий, інженер  із 10-річним стажем, вступив до Петербурзької  Академії мистецтв (до класу Л. Бенуа).

Паралельно з навчанням  у Петербурзі Альошин продовжував  практикувати: за його проектом, у 1914 році батько – Федот Олександрович  – зводить семиповерховий житловий будинок у стилі «українського  необароко» на Софійській площі (Володимирська, 19). На жаль, споруда була зруйнована під час Великої Вітчизняної  війни.

Другу вищу освіту та звання «архітектор-художник» П. Альошин  отримав у 1917 році – у час шалених  політичних подій.

У 1917-1918 рр. Альошин, разом  із харківським професором Г. Дубеліром, виконує проекти розпланування двох географічно діаметральних поселень: генеральний план Мурманська (з деталюванням торгового району, адміністративної частини, забудови садиб та житлових кварталів) та курорту-саду «Камперія-Сарич», поблизу Ласпі у Криму (за участю архітектора В. Яковлєва).

Згодом, у 1918-1920 рр. Павла Федотовича призначають першим за радянської влади  головним архітектором Києва. У 1922–1924 рр. він служить київським губернським  архітектором та бере активну участь у організації київських архітектурних  та художніх навчальних закладів. Саме за його ініціативи було створено Київський архітектурний та Київський художній інститути (нині – Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури). У 1920 році Рада з реорганізації Київського політехнічного інституту обрала П. Альошина професором кафедри історії архітектури, а з 1921 року його затверджують у вченому званні професора.

У середині 1920-х років П. Альошин, разом із архітектором О. Вербицьким, розробляє проекти нового Залізничного вокзалу у Києві.

До 1927–1930 рр. відноситься  робота Павла Федотовича  над  будівництвом кооперативу «Радянський  лікар» (у співавторстві з О. Колесниченком), що по вул. Великій Житомирській, 17 («Будинок лікаря»). Ця будівля – одна із кращих у місті, яка у повній мірі відобразила витончений смак зодчого, його зрілу майстерність, уміння творчо, по-новаторськи, вирішувати складні функціональні й стилістичні завдання (на невеликій ділянці землі, під гострим кутом, на розі вулиць Великої Житомирської і Стрілецької йому вдалося запроектувати сучасний економічний і зручний житловий будинок). Попри те, що об’єктивні умови для проектування та будівництва були дуже складні, Альошин виконав роботу блискуче – будівля була вписана в ділянку з геометричною точністю. На п’ятому поверсі зодчий обладнав чудову криту галерею для відпочинку мешканців будинку. Крім того, застосування нового матеріалу давало змогу по-новому зробити дах: залізобетонна монолітна плита не боялась дощу і снігу, тому на ній навіть можна було розбити невеликий садок. Павло Федотович став першим в історії Києва архітектором, який спроектував такий дах над житловим будинком. Високі художні якості будівлі, її функціональне й конструктивне вирішення ставлять Альошина до ряду провідних зодчих Європи 20-х років ХХ століття.

У 1935 році Павла Федотовича призначають членом Ради по реконструкції  Києва і зодчий багато сил віддає відновленню улюбленого міста. За його проектами було реконструйовано  й розширено будівлі Академії наук УРСР, у повоєнні роки відновлено будинок Київського національного  університету імені Тараса Шевченка та Маріїнський палац.

Видатний майстер був  патріотом рідного міста, вболівав за цілісність його архітектурного ансамблю. Його проект розпланування та забудови Хрещатика (під девізом «Хрещата долина» ) був відзначений другою премією.

Виявляючи виключну працездатність і віддаючи увесь вільний час  улюбленій справі, Альошин встигав, окрім основної роботи, займатися  ще й громадською діяльністю: у 1934 році він став членом президії Спілки радянських архітекторів, з 1937 року –  делегатом І-го з’їзду радянських архітекторів СРСР. У 1945 році Павла Федотовича було обрано дійсним членом Академії архітектури  УРСР, з 1958 року він –  почесний член Академії будівництва та архітектури  УРСР.

Для П. Альошина професійна діяльність була нерозривно пов’язана з науковою й педагогічною роботою. Професор Київського Художнього інституту, доктор архітектури (з 1946 року), він багато часу присвятив  навчанню і вихованню молоді. Павло  Федотович став одним із піонерів архітектурної освіти, а його персональна  творча майстерня при інституті  – найпопулярнішою серед студентів. За майже сорок років блискучої  педагогічної діяльності він виховав  сотні талановитих учнів, серед  яких: В. Заболотний, М. Холостенко, П. Юрченко, Й. Каракіс, П. Шпара.

Останні роки свого життя, незважаючи на тяжку хворобу, Альошин  продовжував активно працювати: керував аспірантськими студіями, редагував  книжки О. Маринченка («Метал в архітектурі Києва», 1948) та В. Дзугаєва («Дверні і віконні прилади масового виробництва, 1950»; «Архитектурные детали: Дверные и оконные приборы», 1955), разом з О. Маринченком та В. Колесниковим підготував книжку «Архитектура школьных зданий» (1952).

7 жовтня 1961 року Павло  Федотович відійшов у Вічність. Похований у Києві, на Лук’янівському  кладовищі, в пантеоні українських  зодчих. На могилі одного з  найвидатніших майстрів сучасності  встановлено пам’ятник (архітектор  – А. Ігнащенко, скульптор – Ф. Коцюбинський), а на фасаді «Будинку лікаря», де 30 років жив і творив зодчий, до 100-річчя від його дня народження відкрито меморіальну дошку (архітектор – А. Ігнащенко).

Даниною пам’яті видатному  зодчому стала підготовка проекту  «Музейний центр історії архітектури  ім. академіка П. Ф. Альошина», в рамках якого передбачалось створення  архітектурного клубу «У Павла Федотовича», організація музейної, екскурсійної, просвітницької роботи, проведення «майстер-класів», науково-дослідної і видавничої діяльності, вручення премії ім. П. Ф. Альошина. Особливе місце відводилось бібліотеці, основу якої склало б унікальне зібрання книг зодчого. На жаль, цей творчий  задум залишився нереалізованим.