Архитектура Украины

Тогочасна містобудівна система передбачала спорудження  міст насамперед як укріплених поселень, проте відомостей про оборонну архітектуру  міст другої половини XIII — першої половини XIV ст. поки що зібрано небагато, а мало не єдиним конкретним писемним джерелом тут виступають скупі свідчення Галицько-Волинського літопису. Вони стверджують, що у новоспоруджуваних містах Данила Галицького увага концентрувалася на будівництві укріпленої княжої резиденції. Нерідко на території княжого замку розміщувався також головний храм міста, як, наприклад, кафедральний собор св. Іоанна Златоуста у Холмі, у чому проявилася тенденція, вперше засвідчена на західноукраїнських землях ще в Перемишлі близько 1120 р. За літописними повідомленнями, укріплення таких резиденцій були земляними, з ровами і валами та дерев’яними стінами, що прямо підтверджено щодо Львова та Холма. Комбінований характер укріплень потверджують також свідчення літописця, що на вимогу монголо-татар окремі міста були "розметані" або ж розкопані самими татарами на знак перемоги. Такий характер укріплень становить одну з прикметних рис оборонного будівництва Галицько-Волинської Русі, що продовжувало традиційну для цього регіону систему фортифікацій із засипаних землею клітей і дерев’яних стін, обнесених ровами.

Окрім Данила Галицького, активну містобудівну політику, як зазначалося, проводив також його брат Василько на Волині, проте про неї  не збереглося майже ніяких конкретних відомостей поза лаконічною літописною згадкою під 1276 р. про численні городи, споруджені в часи правління князя. Продовжувачем цієї діяльності став його наступник Володимир Васильковим, який успадкував від батька не лише сам інтерес до містобудівного руху, але й тих майстрів, які реалізували відповідні задуми. Одним з них, безперечно, був згаданий у літопису під 1276 р. у зв’язку із заснуванням Кам’янця княжий будівничий — Олекса, який, за словами літописця, спорудив чимало укріплених городів для Василька Романовича і продовжував працювати для Володимира Васильковича. Наведене свідчення вказує, що діяльність Олекси мала розпочатися задовго до 1276 р., й він належав до артілі майстрів, яку Володимир Василькович успадкував від батька. Це дає підстави висловити здогад, що засвідчена значно скромнішими даними містобудівна діяльність волинських князів так само була результатом широкої продуманої політики, що спиралася, як свідчить особа Олекси, насамперед на місцеві кадри майстрів.

Як і в Данила Галицького, містобудівна політика Володимира Васильковича також скеровувалася перевалено у напрямку північно-західного прикордоння. Тут, за свідченням літопису, князь заснував Кам’янець, перебудував Берестя. Проте, як і Данило, він не полишав поза увагою давні волинські терени, хоч про них літописець повідомляє значно менше. Наприкінці життя Володимира Васильковича улюбленим місцем його перебування став Любомль, проте сліди місцевої княжої резиденції до цього часу не віднайдені. Єдина джерельна згадка щодо Луцька початку правління Мстислава Даниловича стосується заміської княжої резиденції в урочищі Гай, до комплексу якої, за свідченням літопису, як і в Любомлі, також входив храм.

Скромний характер доступних  відомостей про оборонну архітектуру  княжої доби не дозволяє розглянути її докладніше, оскільки у своїх найхарактерніших виявах вона стала фактично втраченою сторінкою історії українського будівництва, а нечисленні її залишки досліджені мало.

До маловідомих аспектів історії тогочасного будівництва  належить міська забудова. Княжі та боярські двори створювали у ній своєрідний акцент, проте суттєво вирізнялися, мабуть, насамперед розмірами і декорацією, кількістю поверхів. Тодішня рядова міська забудова — виключно дерев’яна, нерідко, очевидно, поверхова, як на це вказує будинок ще з-перед середини XII ст., відкритий на території передмістя Звенигорода поблизу Львова. Конкретних прикладів такої забудови з розглядуваного періоду до цього часу не віднайдено. У літописній розповіді під 1261 р. про взяття татарами Судомира 1259 р. згадано, що будинки у місті були вкриті соломою, що засвідчує одну з прикметних особливостей тодішніх міських рядових житлових будівель.

1.2. Храми XIII ст.

Попри важливість світських  напрямів розвитку архітектурної творчості  у загальному контексті тогочасного будівництва, вони відомі значно менше; як джерелами, так і оригінальними пам’ятками набагато краще засвідчене церковне будівництво. Проте, аналізуючи його, слід мати на увазі, що до нас, фактично, не дійшов навіть у перебудованому вигляді жоден з визначніших зразків тогочасної церковної архітектури, що, цілком природно, накладає своєрідний відбиток на систему нинішніх уявлень про тогочасне церковне будівництво. До того ж залишки таких центральних її пам’яток, як, наприклад, холмський кафедральний собор св. Іоанна Златоуста, майже не досліджені. Тому нинішні уявлення про церковну архітектуру пізньої княжої доби неминуче будуються на скупих літописних свідченнях, а також нечисленних залишках поодиноких оригінальних споруд здебільшого скромнішого, на тогочасному тлі, характеру та значення.

Попри активне поширення  галицько-волинського церковного будівництва  на північно-західних територіях об’єднаного  князівства, практично жодна з  пам’яток цього регіону, який нині знаходиться за межами України, поза літописними даними невідома. Проте сам факт розгортання мурованого церковного будівництва на цій території є одним з показових моментів в історії відповідного етапу церковного будівництва на західноукраїнських землях. Центральною спорудою цієї групи пам’яток, безперечно, був холмський кафедральний собор св. Іоанна Златоуста. Це типова для тогочасної архітектури чотиристовпна хрестовокупольна споруда, характерною особливістю декорації екстер’єру якої було використання декоративного, у поєднанні з елементами фігурного різьблення з місцевих порід кольорового каменю, з обов’язковим для тогочасної мистецької практики застосуванням малярського розфарбування і позолоти. Щодо цього холмський собор продовжував традиції галицьких білокам’яних храмів попереднього століття. Зазначене в літопису ім’я "хитреця" Авдія, який працював над його скульптурною декорацією, — митця, безперечно, місцевого походження — дає підстави здогадуватися, що на будівництві була зайнята артіль місцевих майстрів, яка працювала під княжою опікою і над виконанням княжих замовлень. Про це, зрештою, опосередковано свідчить і характер храмового будівництва під патронатом Данила Галицького — така широко запланована будівнича діяльність, безперечно, мусила опиратися насамперед на належно підготовлені і фахово вишколені кадри. Тобто відповідна політика, цілком очевидно, мусила бути продуманою і в цьому напрямі, хоч, поза самим іменем Авдія, від неї не залишилося жодних інших прямих джерельних слідів.

Зрештою і сама професійна діяльність майстрів Данила Галицького нині відома майже виключно із скупих літописних свідчень — насамперед переліку, безперечно неповного, храмів його фундації. У самому Холмі, окрім кафедрального собору, це були також церкви Різдва Богородиці та св. Кузьми і Дем’яна. Церкву Богородиці князь збудував також у Дорогичині. Літопис зовсім не торкається храмів, споруджених в інших містах Данилової фундації, тому наші уявлення про цей аспект його діяльності, цілком природно, далеко і далеко не повні.

Ці, загалом скромні, літописні  дані певним чином доповнюють вцілілі лише у незначних залишках на рівні фундаментів найдавніші храми княжого Львова, щодо яких немає сучасних джерельних свідчень. На перше місце серед них висувається Миколаївська церква, яка, мабуть, стояла у своєму первісному вигляді до кінця XVII ст. Про це дозволяє здогадуватися зображення складеного з кам’яних блоків храму за мурами Львова в одній із заставок львівського видання "Требника" 1682 p. Це — досить рідкісний для українського мурованого церковного будівництва тип храму. Про первісний вигляд докорінно перебудованої Онуфріївської церкви нині судити важко. Так само на підставі одних лише вцілілих фундаментів складно виробити повніше уявлення про первісний вигляд П’ятницької та монастирської Святоюрської церков.

Завдяки літописним свідченням трохи краще відоме храмове будівництво Волині під опікою князя Володимира Васильковича. Воно не виступає в літопису у такому концентрованому вигляді, як у Данила Галицького, проте, як і в нього, теж мало активний північно-західний напрям поширення. Князь збудував церкву апостола Петра у Бересті іцеркву Благовіщення у Кам’янці. У Володимирі-Волинському він спорудив церкву св. Дмитрія і святих Апостолів з монастирем. Проте всі ці храми до цього часу не віднайдені. З церковних фундацій Володимира Васильковича збереглася тільки Георгіївська церква у Любомлі, яка дійшла до нашого часу лише у фундаментах, значною мірою перекритих збереженою спорудою XVIII ст.

Показово, що побудоване в середині XIV ст. (за іншими даними —  наприкінці XIII ст.) перше місто німецьких колоністів так само було дерев’яним. Значення дерев’яної забудови у тогочасному місті засвідчує той факт, що навіть львівська резиденція галицького архієпископа ще на початку XV ст. була дерев’яною.

Впродовж другої половини XIV ст. частинами споруджено мури середмістя з вежами. Поступово складався відомий у пізнішій традиції готичний Львів. Проте, незважаючи на поширення мурованої забудови, значна частина будинків середмістя і переважаюча — передмість й надалі залишалася дерев’яною, й у загальній картині міської забудови дерево продовжувало домінувати. Вірогідно, значного поширення набула також характерна для країн німецького кола фахверкова дерев’яна конструкція з цегляним заповненням, яка, однак, не пережила відомої пожежі міста 1527 р. Проте загалом, завдяки новій європейській орієнтації міського оборонного будівництва, стався відхід від притаманних княжій добі дерев’яно-земляних фортифікацій. Характерним акцентом міських укріплень став включений у їхню систему розташований у південно-західній дільниці Низький замок з мурованими стінами, королівською і старостинською резиденціями, приміщеннями для гарнізону й окремо стоячою каплицею св. Катерини. В останній третині століття у середмісті постали парафіяльний та монастирські костьоли, що заклали початок готичної будівельної традиції на західноукраїнських землях.

Приклад Львова найвиразніше демонструє характер тих змін, які  від середини XIV ст. набирали дедалі більшого розвитку в західноукраїнському  реґіоні. Важко конкретно стверджувати, наскільки вони проявилися у менших осередках міського життя, де не дійшло до таких виразних слідів вестернізації, оскільки їхня насамперед дерев’яна давня забудова безслідно зникла. Проте перенесена на західноукраїнський ґрунт від середини XIV ст. планувальна структура міських поселень на Магдебурзькому праві чітко виступає у цілому ряді міст з теренів Галицького князівства (Дрогобич, Самбір), навіть таких, де вціліла забудова походить лише з-перед кінця XIX ст. (Золочів, Стрий, Яворів).

До важливих моментів історії цього періоду належить та обставина, що внаслідок польського просування на схід з другої половини XIV ст. для української мистецької традиції значною мірою було втрачено північно-західні й західні терени Галицько-Волинського князівства, на території яких особливо активно розвивалося будівництво під княжою опікою у середині — другій половині XIII ст. У перспективі це призвело, зокрема, до втрати посталих тут пам’яток.

1.3. Оборонне будівництво XIV — XV ст.

У літературі існує підтримуваний  польськими дослідниками погляд, нібито вагому роль у поширенні оборонних укріплень на західноукраїнських землях мав відіграти король Казимир III, якому приписують будівництво оборонних споруд Львова, Галича та ряду інших міст (у контексті пущеної в хід Яном Длуґошем заманливої романтичної формули, що нібито він зайняв дерев’яну Русь, а залишив її по собі кам’яною). Проте насправді за нею стоїть лише відзначена зміна будівельних традицій, пов’язана з переходом від системи дерев’яно-земляних укріплень княжої доби до мурованого оборонного будівництва західноєвропейського типу. Окрім того, слідом за Я. Длуґошем, нерідко також значно перебільшується особиста роль Казимира III в поширенні оборонного будівництва західноєвропейського зразка на приєднаних до Польщі землях Галицької Русі. Принаймні львівські дані вказують на спорудження міських укріплень у пізніший період, і, як завжди в містах, королівська влада не докладала до цього якихось особливих зусиль. Не знайдено слідів казимирівських фортифікацій і в Галичі, де найновіші археологічні дослідження засвідчили натомість розбудовану систему укріплень Замкової гори ще з XII ст. Незалежно від цього, не може підлягати сумніву, що нова історична ситуація привела до докорінної переміни системи і характеру оборонного будівництва, пов’язаних з утвердженням західної традиції. Це знайшло вираз не лише у містах, а й у резиденційній архітектурі, поширюваній з напливом на західноукраїнські землі магнатерії та шляхти з території Польщі. З розглядуваного періоду до нашого часу не дійшла жодна її пам’ятка, проте серед них мусили бути характерні для свого часу споруди, як, наприклад, резиденції короля Владислава II Яґайла у Городку чи Добростанах на Яворівщині. Унікальним прикладом оборонного залишку провінційної резиденції є вежа (інші елементи укріплення були дерев’яними) у П’ятничанах на Жидачівщині — вірогідний релікт "форталіціум", існування якого потверджене документальною згадкою 1454 р.

Очевидно, ще до цього  періоду належать початки класичних  резиденцій волинської княжої знаті  на зразок частково збереженого замку Острозьких в Острозі. Проте найважливішим на Волині, безперечно, був Луцький замок, який включав Верхній замок, збережений у досить доброму стані, і частково вцілілий Нижній, або Окольний, замок, мурована частина якого мала стіну і чотири вежі, з яких до нашого часу дійшла вежа князів Чарторийських. Верхній замок знаходиться на території укріплень княжого часу, які, за свідченнями Галицько-Волинського літопису, були комбінованими — дерев’яними і земляними. На їхньому місці в XIV ст., "за князя Любарта", як стверджено в урядовому описі замку 1545 р. 14, споруджено муровані стіни з трьома вежами, у яких виразно виступають елементи готичного будівництва. Розпочате за Любарта спорудження обох замків згодом продовжив князь Свидриґайло.

На території замку  був розташований також палац. Мурований  Верхній замок споруджувався  поступово, починаючи від в’їзної  вежі. На відміну від нього, Нижній був мурований лише частково. Інші вежі й частина стін замку залишалися дерев’яними — він не був домурований. Така комбінація, безперечно, існувала й в інших замках у період їх перебудови, проте у луцькому Нижньому замку заміну не було завершено, що й визначило своєрідне поєднання мурованого та дерев’яного оборонного будівництва. У другій половині XIV — першій половині XV ст. Луцьк був головним центром литовської частини українських земель, що і визначило загалом малотиповий для них характер його фортифікацій.

До регіонів, на території  яких найактивніше поширювалася оборонна архітектура, належить також Поділля. Тут з-перед кінця XIV ст. розвивається унікальний оборонний комплекс Кам’янця-Подільського, характер якого багато в чому визначений розташуванням міста на острові, утвореному глибоким природним каньйоном. Зрештою фортифікації Кам’янця-Подільського найдавнішого періоду їхньої історії збереглися лише у незначних фрагментах, оскільки згодом міські укріплення неодноразово істотно перебудовувалися. Кінець XIV ст. ознаменований виникненням на Поділлі цілого ряду укріплених замків — у Бучачі, Язлівці, Сатанові, Скалі Подільській, Теребовлі, Хотині, пізніше неодноразово добудовуваних і перебудовуваних, від яких починається історія мурованого резиденційного оборонного будівництва на місцевому ґрунті.

Починаючи від XIV ст., досить активно укріплюється територія Закарпаття. Цим століттям датується збережений в руїнах замок у Королевому та рештки замку в Невицькому під Ужгородом. З-перед кінця XIV ст. веде свою історію найкраще збережений у регіоні Мукачівський замок, заснований після того, як 1386 р. цю територію отримав князь Федір Коріятович. Його первісним ядром був донжон (втрачений), навколо якого згодом розросталася розбудована система укріплень, більшість яких виходить поза часові рамки розглядуваного тут періоду.