Экология и этнос

 

І.Нечуй-Левицький  підмічає цікаву закономірність.Однаковість сприйняття часу всіма членами етносу було предметом суворої регламентації. Саме цей фактор – однаковість часосприйняття – є домінантою психичного наслідування спільности. Однаковість часосприйняття була закріплена в обрядах, традиціях, ритуалах, усній творчості. І через них перетворювалась в програму відтворення такого ставлення до природи, де продукти життєдіяльності етносу (подібно до інщих ценозів) включаються до кругообігу речовин у біосфері.

 

В певному  розуміні, це була своєрідна програма “екологічного виховання”. Причому, дуже дієвого, порявняно з сьогоденним. І.Нечуй-Левицький підкреслює і “природоорієнтованість” давньоукраїнської релігії. Образи своєї релігії українці брали з природи. Так. зенмля сприймалася не просто як територія, А саме в ній існували корені етносу , традиції. В рідній землі зберігалися могили пращурів, землю ж берегли для нащадків.

 

Крім того, своєрідним чином зв”язок людини і природи відображався в українській міфології. Так, форми українських міфів дуже близькі до природних форм. І.Нечуй-Левицький підкреслює, що в українських міфах ми не бачимо схильності до негарних, неестетичних велетенських міфічних образів (головатих, рогатих, з антинатуральними інстинктами), які характерні для німецької і великоруської міфології. Український народ в міфах “держиться міри”. Відчувається тяжіння до правди і естетичності, про що свідчать яскраві колядки і щедрівки.

 

Такі особливості  культури, ставлення до природи було зумовлено специфікою буття українців  на землі – землеробством, яке  характеризувалося такими рисами як постійність праці, спокійність  її, розмірінність, незалежність. Такі буттєві обосливості проявилися в становленні в українському характері в прагненні покладатися насамперед на власні сили. А також в становленні раціонального підходу до побуту, формуванні власної відповідальності.

 

Вважається, що саме близкість до землі, “землеробське  буття” є засадами найцікавішої риси соціальної генези української культури – схильності до утворення специфічних спільнот. Так, феномени “гурту” – групи людей, що об”єднуються для реалізації певної цілі та “громади” – товариства рівноправних вільних працівників є явищами української культури.

 

Землеробство  є своєрідним символом української культури. Весь уклад життєдіяльності українця – праця. Звичаї, відпочинок, ментальні орієнтації – були детерміновані природними циклами та сільськогосподарським календарем. Саме звідци фахівці виводять типові риси національного характеру: тонке відчуття гармонії довкілля, працелюбство, терплячість, м”який гумор, ліричність, відчуття господаря та певний індивідуалізм, розвинене почуття справедливості, що спонукає до постійних пошуків правди. Землеробство – складний феномен, в якому органічно перетинаються практичні і духовні орієнтації. Воно давало змогу здобувати не лише хліб насущний, а і хліб духовний.

 

Визнано, що українська культура за своїми витоками є переважно сільською. Але це цілком відповідає першому історичному  смислу поняття “культура” – оброблювання грунту, землі, певні традиції, що виростають на цих засадах. Саме традиційність  людського, що і виражає сутність культури, протистоїть наступу техногенної  цивілізації, що руйнує культуру. В  межах філософських концепцій, що розглядають  цивілізацію ак антогоніст культури (О. Шпенглер, М.Бердяєв, М.Хайдеггер), розвиток техногенної цивілізації розглядається як формування умов, в яких культура руйнується і гине. Щось подібне сталося із українською сілянською культурою. Культура поребує існування коренів. Для українського етносу і нації – це землеробство і відповідне ставлення до землі, відповідні світогляд і мораль. Цивілізація “вирубає” коріння. О. Шпенглер визначає стан цивілізації як наявність сталого, що змінює становлення, як смерть, що настає за життям.

 

Ставлення українського селянина до землі було схоже на обожнення. Землю називали “святою”, “матір”ю. Навіть окремі сузір”я українці називали за аналогією з предметами землеробства. Так, Велику Ведмедицю називали Возом, Малу Ведмедицю – Пасікою. Уся міфологічна космологія стародавніх українців є перенесенням із землі на небо форм землеробського сімейного побуту. У зверненнях своїх до сил небесних українці насамперед присили:”Роди, Боже, як торік”.

 

Характерним для української культури є також  і те, що в українському землеробському етносі органічно поєднувалися етичні та естетичні компоненти. Моральність, практичність та краса в світосприйманні українця були єдиним цілим.

 

Отже, органічний зв”язок традиційних форм життєдіяльності етносу з його ставленням до природи, з особливостями ландшафту є предметним полем для вивчення синтетичних за характером етноекологічних проблем. Вони стали предметом нової галузі, що формується останніми роками – етноекології. Традиційні форми життєдіяльнсті, властиві певному етносу, проявляються не лише в специфічному ставленні до природи, в певних формах природокористування. В цих проявах можна знайти і вихідні засади національної духовної культури.

 

На підсумок потрібно наголосити на таких суттєвих моментах розглянутих проблем.

 

1. В історії  культури українського етносу  присутній як загальноцивілізаційний  вплив, що спричиняєьться дією  світоглядних засад Європейської культури у відношенні людини до природи, так і діють специфічні – внутрішньокультурні – засади ставлення українського етносу до природи.

 

2. Так, спільність  дії світоглядних засад можна побачити у первісні часи, коли жоден етнос не може не ставитися до природи утилітарним чином. Подібне ставлення і є стороною розвитку землеробства.

 

3. Втім, вже  за часів Київської Русі відношення  до природи українського етносу  є не лише утилітарним, а й духовно-естетичним. Багатство культури відбивало розмаїття природи. Тобто, слід наголосити на значній ролі природного довкілля і на специфічному ставленні до нього, яке зафіксовано в українській культурі.

 

4. Специфіка  землеробського способу буття  українського етносу спричинила  спрацювання таких своєрідних культурних засад у ставленні людини до природи, як образи матері-землі і сина-хлібороба; осягнення внутрішньодуховної залежності людини від природи; більш споглядальне, ніж активне ставлення до світу, що породжує орієнтацію на збереження природи як на дійсно людське ставлення до неї.

 

5. Хоча засади  християнського світогляду суттєвим чином вплинули на українську культуру, вона є результатом специфічного з”єднання інноваційного з традиційним, християнського з язичницьким, що відбилося в трактуваннях взаємин людини з природою. Так, з одного боку, опозиція “людина – природа” трактується так, що перша (людина) – активне начало, а друга (природа) – пасивне. Втім, присутні і погляди, за якими одухотворюється і обожнюється сама природа.

 

6. Якщо західна  філософська традиція, що втілена  в історії Європейського суспільства,  вилучає природу і ставлення  до неї зі сфери дії моральних  категорій, то в культурі українського  етносу навпаки – морально-етичні  регулятиви відносяться до всього  світу, отже – і до природи. На підставі таких міркувань в літературі, що присвячена етноекологічним проблемам, висловлюється думка про позитивні можливості в розв”язанні екологічної кризи “незахідного” способу природоставлення – адаптованого до сучасних умов і трансформованого відповідно до них. Способу, який би грунтувався на екофільних етнічних традиціях як східної, так і західної культури.

 

7. Західна  цивілізація з її етичними  настановами на напружену пряцю  як шлях створення якнайкращих  умов для життя людини, формувала  стимули для бурхливого розвитку  науки, техніки і новітніх технологій. В цих умовах домінуючими стали  світоглядні орієнтації, на підставі яких стверджувалася віра в можливість людської раціональності розв”язати всі проблеми людського буття, в тому числі – керувати природою. Така ситуація спостерігалася до середини ХХ ст., коли усвідомлення глобальної екологічної кризи породило сумніви в правильності методології, що базувалася на класичному типі раціональності. Пошук методологічної стратегії пізнання і діяльності, яка є адекватною специфіці коеволюційного розвитку біосфери і людини призвів до вивчення, поряд з іншими, і етноекологічної проблематики. Екофільні традиції етнокультурявляють собою багате евристичне поле для виявлення світоглядних і методологічних засад природонеруйнівних форм людської життєдіяльності.

 

Література

. Грушевський  М. Історія України – Руси. К.:1991. Т.1. Этническая екология.М.:1991. Гумилев Л.Н. Этногенез и биосфера  Земли. М.:1993 Гумилев Л. Этносфера:  история людей и история природы.  М.:1993. Тойнби А.Дж. Постижение истории.  М.:1991. Природа і етнос. К 1994. Гиренок Ф.И. Ускользающее бытие.  М.:1994. Крисаченко В.С. Екологічна  культура. К.: Заповіт, 1996. Життя етносу: соціокультурні нариси. К.: 1997. Кисельов М.Екологічна свідомість українців: традиція та сьогодення. //Вісник НАН України.- 1998. – № 7-8. Канак Ф. Г.Сковорода про єдність з природою як прикмету людського буття //Григорій Сковорода: образ мислителя. К.: 1997. Кисельов М.М.,Канак Ф.М. Національне буття серед екологічних реалій. К.: 2000.