Історія становлення та розвитку конструктивної географії

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Географічний факультет

Кафедра фізичної географії  та геоекології

 

 

 

 

 

 

 

ДОПОВІДЬ

на тему:

«ІСТОРІЯ СТАНОВЛЕННЯ  ТА РОЗВИТКУ КОНСТРУКТИВНОЇ ГЕОГРАФІЇ»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Виконала студентка

1-го курсу магістратури

спеціальності «Природнича географія»

Гнибедюк  Юлія

 

Київ, 2013

 

ЗМІСТ

 

1. Конструктивно-географічні  дослідження першої половини  ХХ ст………… 3

2. Конструктивна географія  І.П. Герасимова…………………………………… 9

3. Конструктивна географія  наприкінці ХХ століття…………………………. 14

Перелік використаних джерел………………………………………………….. 16

 

1. Конструктивно-географічні  дослідження першої половини  ХХ ст.

 

Визначальною ознакою  розвитку української географії на всіх етапах було яскраво виражене конструктивне начало (підхід) у працях її представників-вчених. Особливо характерною ця тенденція стала для новітнього періоду історії української географії, зокрема її першого („модерного”) етапу, що почався на зламі ХІХ-ХХ століть і тривав до першої половини ХХ ст.

Витоки конструктивно-географічних досліджень беруть початок ще з перших десятиліть минулого століття. Спочатку це було не власне становлення конструктивної географії як науки, а перші спроби проведення конструктивно-географічних досліджень.

Навесні 1912 р. після 23-річної професорської діяльності у Харківському університеті А. Краснов подає у відставку та влітку того ж року переїздить до Батумі для того, щоб реалізувати свої давні плани - створити на березі Чорного моря маленьку Японію, перетворити, спираючись на свій великий практичний досвід географа, болотяну Колхіду у квітучу субтропічну країну. За це по праву географи бачать у ньому засновника конструктивної географії. Ніхто краще за нього не знав природи зарубіжних тропіків та субтропіків. На відміну від інших ботанічних садів світу, які являли собою безсистемні з точки зору географа зібрання рослин, А. Краснов, ураховуючи особливості місцевого рельєфу, клімату і мікроклімату, грунтів і т.ін., створив у Батумі сад, де угруповання рослинних форм нагадували ландшафти Японії і Далекого Сходу, Гімалаїв і тропічних гір, Північної Америки і Чилі, Австралії і Нової Зеландії.

У цей час розквітла  творча діяльність корифеїв вітчизняної  географії – Степана Рудницького, Павла Тутковського, Костянтина Воблого, Георгія Висоцького, Антона Синявського, Володимира Кубійовича, Валентина Садовського, Володимира Тимошенка, Володимира Гериновича, Олени Степанів, Іоаникія Шимоновича, Івана Фещенка-Чопівського.

Степан Рудницький, Антін Синявський, Павло Тутковський, як засвідчує  їх науково-теоретична і практична діяльність, були серед фундаторів власне „конструктивної географії”, зокрема „конструктивної економічної географії”.

Одним з основоположників конструктивно-географічного  підходу у галузі раціонального  природокористування серед українських  вчених, поза всяким сумнівом, був засновник Української Академії наук академік В.І.Вернадський, який став ініціатором створення в 1915 р. у колишній імперії Комісії по вивченню природних продуктивних сил Росії. Саме В.І.Вернадському належить заслуга заснування Комісії по вивченню природних багатств України. 3 березня 1919 р. Фізико-математичний відділ Української Академії наук прийняв з цього приводу постанову. Головою Комісії по вивченню природних багатств України був обраний В.І.Вернадський, до її складу увійшли: В.Г.Артоболевський, Г.М.Висоцький, В.І.Лучицький, С.П.Тимошенко, П.А.Тутковський, А.В.Фомін та ін., всього 30 осіб.

В цей же час - в 20-ті роки- академік В.І.Вернадський закладає фундаментальні основи конструктивно-географічного  дослідження проблем природокористування, які можна звести до таких положень: 1)кількість природних багатств, що є у розпорядженні людства, завжди обмежена. Якщо хід історії дав одному народу їх багато, а він їх не використовує, - від цього страждає все людство. Такий народ може утримувати природні багатства від світового обміну і використання лише до тих пір, поки він є для цього достатньо сильним; 2)задачею надзвичайної важливості є пізнання вітчизняних природних багатств, розуміння їх цінності; знання, як їх потрібно і як їх можна перевести у форми, доступні для людського життя; 3)освоєння природних продуктивних сил є основним елементом життя культурного людства; 4)багатство країни або народу може бути розкладено на дві, хоча і пов’язані, але багато в чому незалежні одна від одної частини: а) сили природи тієї території, що знаходиться у розпорядженні країни; б) сили народу, що займає цю територію; 5)природні продуктивні сили країни є потенціальною енергією, що використана або невикористана даною країною або даним народом, яка визначає його можливі дії; 6)слід двояко розрізняти знання наших потенційних природних продуктивних сил. З одного боку, це те знання, що нагромаджене та існує в архівах науки, відоме спеціалістам; з другого боку, - це те знання, що існує в народі або в його інтелігенції; 7)народ і інтелігенція повинні усвідомлювати, що витрати на вивчення природних продуктивних сил не повинні і не можуть скорочуватися так, як вони повинні скорочуватися на все інше.

Найрозвинутішою гілкою конструктивно-географічного  пізнання природних продуктивних сил, раціонального природокористування в Україні був компонентний аналіз та оцінка природних ресурсів. У галузі мінеральних ресурсів її представляли насамперед такі відомі вчені, як: О.С.Вялов, В.І.Лучицький, В.В.Резніченко, М.Г.Світальський, В.О.Сельський, М.П.Семененко, В.С.Соболєв, С.І.Субботін, Л.Г.Ткачук, Б.І.Чернишов; кліматичних ресурсів – П.І.Броунов, О.В.Клосовський, Й.Й.Косоногов, І.К.Половко, В.П.Попов, Б.І.Срезневський; водних – В.Б.Лєбедєв, А.В.Огієвський, Є.В.Опоков, С.М.Перехрест, Б.А.Пишкін, Г.І.Швець; земельних ресурсів – Н.Б.Вернандер, Г.М.Висоцький, Г.Г.Махов, О.Г.Набоких, П.М.Першин, О.Н.Соколовський. Видатними дослідниками конструктивної географії рослинних ресурсів були: М.І.Вавілов, А.М.Криштофович, Є.М.Лавренко, В.І.Липський, В.О.Поварніцин, П.С.Погребняк, Г.І.Танфільєв, О.В.Фомін. Фауністичні ресурси у конструктивно-географічному аспекті вивчали М.І.Андрусов, О.О.Борисяк, В.І.Крокос, М.В.Павлова, І.Г.Підоплічко.

У галузевому і комплексно-територіальному (регіональному) конструктивно-географічному напрямах раціонального природокористування у першій половині ХХ ст. працювали такі визначні фізико-географи, як: В.Г.Бондарчук, В.І.Вернадський, К.І.Геренчук, Г.П.Дубинський, П.К.Козлов, А.М.Краснов, О.М.Маринич, С.Л.Рудницький, П.А.Тутковський, О.С.Федоровський, М.Г.Холодний, О.Л.Чижевський, О.Ю.Шмідт; а серед економіко-географів та картографів особливо відзначились: Д.І.Богорад, А.Т.Ващенко, К.Г.Воблий, В.О.Геринович, О.Т.Діброва, О.А.Івановський, М.М.Кордуба, В.М.Кубійович, Г.О.Кривченко, Ф.Т.Матвієнко-Гарнага, І.Ф.Мукомель, М.М.Паламарчук, А.С.Синявський, О.М.Смирнов, І.П.Старовойтенко, О.І.Степанів, О.О.Сухов, І.А.Фещенко-Чопівський, П.І.Фомін, А.С.Харченко.

Звичайно ж, багато з вищеназваних українських вчених були універсальними дослідниками, корифеями у близьких до географії науках – геології, геохімії, ґрунтознавстві, ботаніці, зоології, економіці чи екології, однак їх внесок у конструктивну географію природних продуктивних сил визначався чіткою географічною спрямованістю їх праць, націленістю на всестороннє вивчення взаємозв’язків усіх компонентів природного середовища, пізнання їх генезису, закономірностей формування і змін як на локальному, регіональному, так і на глобальному рівнях.

Характерними особливостями конструктивно-географічного обґрунтування раціонального природокористування у працях українських вчених першої половини ХХ ст. були: 1) активні спроби конструювання оптимального для людини природного середовища; 2) намагання оцінити доцільність здійснення перетворювальних заходів із врахуванням усієї сукупності наслідків; 3) не лише оцінка виявлених природних ресурсів та розміщення виробництва для їх освоєння, але й пропозиції по зміні характеристик компонентів природи з метою підвищення їх продуктивності; 4) розробка системи моніторингу природних продуктивних сил; 5) загострення уваги до географічних проблем управління взаємодією природи і суспільства. Було започатковано формування концепцій, що мали комплексний характер і стосувалися загальних тенденцій у розвитку, раціональному освоєнні, охороні та відтворенні природних продуктивних сил, до яких, як нам бачиться, належать:

1) Концепція самостійності та  рівноцінності складових природних  продуктивних сил, їх генетичного  зв’язку з навколишніми природними  тілами та їх постійного розвитку у просторі та часі (Г.М.Висоцький, Г.Г.Махов, С.Л.Рудницький, П.А.Тутковський); 2) Концепція допустимих меж змінам, які нав’язуються людиною природі, що визначаються неможливістю виходу за межі тих закономірностей, що діють у природі (М.Г.Холодний); 3) Концепція природозберігаючого освоєння природних продуктивних сил (Є.В.Опоков, П.С.Погребняк, Д.М.Соболєв); 4) Концепція допустимих меж у цілеспрямованому перетворенні природних продуктивних сил (Д.І.Богорад, Є.В.Опоков, А.С.Синявський); 5) Концепція природних продуктивних сил Землі як прояву єдиного космічного процесу, закономірної нерозривності людської культури з іншими проявами життя природи (географічного синтезу) (А.М.Краснов); 6) Концепція періодичності всесвітньо історичного процесу – геліотараксії – впливу сонячної активності на суспільну поведінку людей, вторгнення у сутність речей з благодіяльною для людства корекцією (О.І.Чижевський); 7) Концепція збереження генетичного фонду (П.К.Козлов, Г.І.Танфільєв та ін.); 8) Концепція пріоритетності суспільних витрат на освоєння та раціональне використання природних продуктивних сил (В.І.Вернадський); 9) Концепція формування природоохоронних знань та світогляду (В.І.Вернадський, А.С.Синявський, І.А.Фещенко-Чопівський та ін.).

Характерною особливістю розглядуваного етапу було намагання вчених поєднати раціональне, що базувалося на комплексному підході, використання природних ресурсів з їх відновленням і примноженням, заповіданням, а особливо – зі сміливими конструктивними планами перетворення природи.

У цьому зв’язку з теоретичної  точки зору важливо відзначити загальногеографічні  ідеї дослідження комплексів природних  продуктивних сил, сформульовані видатним українським вченим Г.М. Висоцьким. Він висловив думку про те, що успішне лісорозведення у степах не може ґрунтуватися на вивченні тільки місцевих умов, що для цього необхідно виходити з наукового поділу країни на зони, округи і райони; і той, хто цікавиться лісокультурними заходами в якому-небудь районі, що розміщений в середині степової зони, повинен вивчати зони степів помірного поясу обох півкуль разом з дотичними до них краями сусідніх лісостепових, припустельних і передгірних поясів. Вже на самому початку ХХ ст. Г.М. Висоцький одночасно з В.В. Докучаєвим, чи можливо ще раніше, незалежно від нього, сформував ідею зональності. Як відзначав А.Г.Ісаченко (1953), трактування зональності у Висоцького спрямоване скоріше вглибину ніж вшир, тобто, відрізняючись глибиною аналізу взаємних зв’язків, воно в той же час не набувало у нього характеру всезагального світового закону.

Аналізуючи взаємодію складових  природних продуктивних сил, Г.М. Висоцький  дає наукове визначення природним  округам (місцевостям), що повністю відповідає поняттю про географічний ландшафт, введеному у науку дещо пізніше Л.С. Бергом (1913). Г.М. Висоцький розглядає “місцевість” як більш чи менш складну територію, що є закономірним і “однохарактерним” поєднанням більш простих, однорідних комплексів-місцезростань. Це у повній мірі відповідає сучасним уявленням про морфологічну будову ландшафту.

Синтезом, реалізацією конструктивно-географічного  підходу у галузі дослідження  комплексів природних продуктивних сил, поза всяким сумнівом, стало вчення про природні та економічні райони, природне й економічне районування.

Головні конструктивно-географічні ідеї і пропозиції А.С. Синявського стосувалися вирішення основного завдання конструктивної географії природних продуктивних сил – з’ясування методики та обґрунтування способів „вкладати господарчу діяльність у певні своєрідні комплекси, в економічні регіони”, тобто програмувати розвиток таких природних і суспільних продуктивних сил, які б у найбільшій мірі відповідали місцевим природним і суспільним можливостям та потребам. А.С. Синявським обґрунтована необхідність розгляду і проведення будь-якої суспільної діяльності за первинними культурно-економічними ландшафтами на мікрорівні, що є основою проведення економіко-географічного мікрорайонування території держави

На думку проф. А.С. Синявського, основні аспекти конструктивного суспільно-географічного напряму базуються на: оцінці місця України на політичній та економічній, насамперед природно-ресурсній карті світу; аналізі геополітичного становища як найближчих держав-сусідів, так і більш віддалених, але пов’язаних з Україною країн; розгляді політико-еколого-економічних й інтеграційних процесів у Західній Європі у зв’язку з Україною, зокрема об’єднального руху „Пан-Європа”; євгенічних студіях, де А.С.Синявський виступив справжнім фундатором, дослідження якого про екологічне оздоровлення молоді не тільки випередили праці його сучасників, але й стали дорогоцінним надбанням сьогодення.

 

2. Конструктивна географія І.П. Герасимова

 

Одним з перших, хто  зрозумів доцільність застосування конструктивного методу в географії, був І.П. Герасимов. У 1966 році він обґрунтовує сам термін "конструктивна географія" - географічні дослідження, спрямовані на розробку проблем планомірного перетворення природного середовища з метою ефективного використання природних ресурсів. Правда ще раніше в Києві була видана монографія Богорода під назвою "Конструктивна географія регіону" де остання розглядалась в дуже вузькому розумінні – як проблеми містобудування.

У конструктивній географії  І.П. Герасимова мета непорівняльно  ширша - перетворення природного середовища людиною з одночасовим ефективним використанням її природних ресурсів..

Щодо ефективного використання природних ресурсів, то це завдання має щонайменше два аспекти: 1) одержання максимального прибутку при мінімальних витратах; 2) яким чином якомога довше експлуатувати певні природні ресурси. Тобто у визначенні конструктивної географії, навіть на рівні підзавдання, відсутня вимога раціонального природокористування.

Засобом досягнення подібної конструктивної мети І.П. Герасимов  вважає "активний вплив на природні сили і явища". У зв'язку з цим  висувається завдання вивчення "динаміки природних географічних явищ методами стаціонарних спостережень, за допомогою штучних  експериментів, в тому числі у формі моделювання природних процесів" (1976).

Необхідно одразу зауважити, що така форма постановки завдання є цілком конструктивною, оскільки реально пропонується здійснити конструктивну операцію - моделювання об'єкту дослідження, що є обов'язковим етапом процесу конструювання. Щодо штучного моделювання таких процесів, то тут проблеми не було. Наявність непродуманого (або недостатньо продуманого) втручання людини в природне середовище є настільки грандіозно різноваріантним, що жодного "пробілу" тут не існує, а, відповідно, і проблем з вивчення наслідків такої перебудови природи цілком достатньо.