Прийняття християнства на Русі

 

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ  УКРАЇНИ

Чернігівський державний технологічний  університет

Кафедра філософії та соціально-гуманітарних дисциплін

 

 

 

 

 

Реферат

з дисципліни: Релігієзнавство

на тему: «Прийняття християнства на Русі»

 

 

 

 

 

Виконав:

студент групи ЗФК-111                                                          Толстова І.В.

номер залікової книжки 111216

 

 

Перевірив:                                                                               Кобища В.І.

 

 

 

 

 

 

Чернігів 2013

Зміст:

 

Вступ……………………………………………………………………..3

 

1. Християнство як релігія………………………………………...5

2. Історичні умови та  підстави прийняття християнства.         Правління князя Володимира………………………………………..…5

3. Процес впровадження  нової релігії. Опір язичників………….7

 

Висновок…………………………………………………………………14

Список використаної літератури……………………………………….15

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Київська Русь…  Якою гордістю сповнюється серце  справжнього українця, коли чуєш ці два слова. Відразу ж перед  нашим поглядом постає безмежна руська земля. Це були часи, коли мешканці Русі постійно чекали нападів з півдня, сходу, заходу та півночі. На мечах захисників не встигала просихати кров нападників, але в такі тяжкі часи народ  продовжував жити: будувались нові величні храми, церкви, палаци тощо. І все було б гаразд, та була відсутня єдина релігія. 

Християнство (від  грецького слова chrimos - “месія”) виникло в Палестині в I ст. н.е.  Його спорідненість з іудаїзмом виявляється в тому, що перша частина Біблії, Старий завіт, - священна книга як іудеїв, так і християн (Друга частина Біблії, Новий завіт, визнається тільки християнами і є для них найголовнішою).  Про безсумнівну близькість початкового християнства іудейській спільноті есенів свідчать також знайдені в 1947 р. суфії в районі Мертвого моря.  Відносно швидке поширення християнства в малоазіатських провінціях Римської імперії й у самому Римі було обумовлено деякими соціально-історичними чинниками.  Криза античних порядків, що почалася, породжувала загальну невпевненість у завтрашньому дні, почуття апатії і безперспективності.  Посилився антагонізм не тільки між рабами і вільними, але і між римськими громадянами і підданими провінцій.  Особливо помітний вплив на основи християнського віровчення зробили неоплатонізм Філона Олександрійського (біля  25 до н.е. - 50 н.е.) і моральне повчання римського стоїка Сенеки ( близько 4 до н.е. - 65 н.е.).

          Починаючи з IV сторіччя християнська церква періодично збирає так звані всесвітні собори.  На цих соборах розроблялася і затверджувалася система віровчення, формувалися канонічні норми і богослужбові правила, визначалися засоби боротьби з єресями.  Перший всесвітній собор, нікейський, який відбувся в 325 році, прийняв християнський символ віри - стисле перелік головних догматів, що складають основу віровчення.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.Християнство як релігія

Виникнення і поширення  християнства прийшлося на період глибокої кризи античної цивілізації, занепаду її основних цінностей.  Християнське повчання приваблювало багатьох, що розчарувалися  у римському суспільному устрої.  Воно пропонувало своїм прихильникам шлях внутрішнього порятунку: відхід від  зіпсованого, гріховного світу у  себе, усередину власної особистості, грубим плотським задоволенням протиставляється суворий аскетизм, а пихатості  і марнославству "сильних світу  цього" - свідома смиренність і  покірність, що будуть винагородженні після настання Царства Божого на землі.

Проте вже перші християнські общини привчали своїх членів думати не тільки про себе, але і про  долю усього світу, молитися не тільки про свій, але і про загальний  порятунок.  Вже тоді виявився властивий  християнству універсалізм: общини, розкидані  по величезному просторі Римської імперії, відчували проте свою єдність.  Членами общин ставали люди різних національностей.  Новозавітна теза "немає ні еліна, ні іудея" проголосила рівність перед Богом усіх віруючих і обумовила подальший розвиток християнства як світової релігії, що не знає національних і мовних меж.

 

2.Історичні умови та підстави прийняття християнства. Правління князя Володимира

У X-ому сторіччі продовжувалося поступове формування руської  державності.   З одного боку необхідно було вирішувати питання, пов'язані з розширенням  впливу київських князів "усередині" Русі, приводячи до покірності ще розрізнені слов'янські племена, з іншого боку перманентна зовнішня загроза потребувала  великої напруги  ще зовсім молодої  феодальної держави.  У цьому зв'язку вся діяльність Великого Князя Святослава (батька Володимира) стосовно Русі не була неуважністю до її інтересів, або неусвідомленим прагненням знехтувати нею (як про це говориться в деяких місцях літопису).  Навпаки - усе було розраховано на вирішення великих державних завдань.  Найважливіше з них, що полягало у забезпеченні безпеки з боку Хазарського каганату, було вирішено цілком успішно (останній перестав існувати після волзсько-хазарського походу).  Друге завдання - створення мирного торгового плацдарму на західному узбережжі Російського (Чорного) моря (у співдружності з Болгарією) - виконано не було, тому що тут Русі протистояли дві значні сили: Візантія і печеніги. 

          Боротьба з печенігами стала  в X сторіччі нагальною потребою  Русі.  Увесь родючий лісостеп, рясно покритий руськими селами  і містами, був звернений до  степів, був відкритий раптовим  набігам кочівників.

          Кожний набіг призводив до  спалення сіл, знищенню полів,  забирання населення в рабство.  Тому оборона від печенігів  була не тільки державною, але  і загальнонародною справою, зрозумілою  і близькою усім прошаркам  суспільства.  І природно, що князь,  який зумів очолити цю оборону,  повинний був стати народним  героєм, дії якого оспівувались  у билинах.  Таким князем виявився  побічний син Святослава - Володимир.

У м. Любечі, що охороняв підступи до Київської землі з півночі, жив у X сторіччі Малко Любечанін.  Дочка його, Малуша, була ключницею княгині Ольги (матері Святослава), а син, Добриня, напевно, служив князю.  Малуша Любечанка стала однієї з наложниць Святослава, і у неї народився син Володимир.  Вихователем при ньому і став його дядько Добриня. У 970 році Володимир став князем у Новгороді.  Після загибелі Святослава почалася суперечка, підігріта боярським оточенням.  В результаті  Олег був убитий, а Володимир, втік з Новгорода і, три роки пробувши за  морем, привів із собою найману варязьку дружину з якою у 980 р. рушив на Київ.

        Ставши  Великим князем, Володимир значно  розширив і зміцнив Русь як  державу всіх східних слов'ян. За його князювання відбувається  остаточне підкорення руському  князю племен, що жили на схід  від великого водного шляху.  Володимир провів першу релігійну,  адміністративну і військову  реформи. Взагалі під час правління  Володимира відбулося значне  піднесення Київської Русі.

 

3.Процес впровадження нової релігії. Опір язичників

Як уже говорилося вище, ставши князем у Києві, Володимир  зробив поганську реформу, намагаючись  підняти древні народні вірування  до рівня державної релігії.  Але  спроба перетворення язичництва в державну релігію з культом Перуна на чолі  не задовольнили Володимира, хоча кияни  охоче підтримували навіть крайні прояви кривавого культу войовничого бога. У Києві християнство були відомо вже давно та його основні догми, які добре пристосовані до потреб феодальної держави.  Перші відомості  про християнство надходять десь у 860-870 рр., а у середині X сторіччя уже  відчувається поступове утвердження  християнства в державній системі.  Якщо при заключенні договору з греками у 911 р. руські посли клянуться тільки поганським Перуном, то договір 944 року скріплюється клятвою як Перунові, так і християнському богу. 

           У 988 році Володимир хрестився  сам, хрестив своїх дітей, бояр  і під страхом покарання змусив  хреститись киян і все населення  узагалі. У Новгороді Добриня  хрестив новгородців.  Капища  древніх богів були зруйновані. На їхньому місці, як правило,  будували церкви.  Ідолів нещадно  знищували. Разом із Володимиром  у Київ прибув митрополит із  єпископами та Анастасом-Корсуняниним, що допоміг Володимирові при облозі й узятті Корсуня (Херсонеса), супроводжувані дядьком Володимира Добринею. Вони ходили на північ хрестити народ.  З Новгорода вони направилися у Ростов, де і скінчилася діяльність першого митрополита Михайла (він помер у 991 році). Новий митрополит, призначений Константинополем - Леон, за допомогою поставленого ним у Новгороді єпископа Іоакима Корсунянина,  остаточно розтрощив там язичництво. У результаті християнство при Володимирові було поширено переважно у вузькій смузі, що прилягала до великого водного шляху з Новгорода у Київ. 

Основна частина  населення  Русі чинила активний або пасивний опір новій релігії. Саме загальне неприйняття  її в умовах нехай навіть обмеженого народовладдя зірвало плани київської  знаті і перетворило введення християнства у тривалий процес. У  більшості відкрито повсталих проти  насадження християнства  міст виступила  помісна світська і стара духовна  еліта.

Так, відомо про повстання  князя Могути, що тривало з 988 по 1008 р. Багаторічна боротьба Могути завершилася його полоненням, а потім помилуванням із подальшим висланням у монастир.  Повсталі повсюдно руйнували храми, убивали священників і місіонерів.  Повстання в різних регіонах були схожі за своїм характером з повстаннями у Суздалі,  Києві, Новгороді, у них злилися воєдино антихристиянські й антифеодальні мотиви. 

Необхідно звернути увагу  на два моменти.  Перший полягає  в тому,  що повстання відбувалися  в основному в неслав’янских землях, де до зазначених мотивів приєдналася і боротьба за самостійність. Саме з цього часу на Русі почали  проявлятися одночасно три процеси: християнізація, феодалізація і колонізація сусідніх земель.  Для другого моменту характерний надзвичайний  збіг дат повстань із смертю князів або з їхньою відсутністю,  викликаною феодальними чварами, тобто в періоди відносного безвладдя. 

Причини повстань у XI в. уже  глибші.  Їхній початок, як правило, пов'язаний з погіршенням економічного положення народних мас, періодичним неврожаєм і багаторічним голодом. Тим часом, центральний київський уряд, не звертаючи уваги на труднощі північно-східних земель, продовжував побори з населення. Положення ускладнювалося міжуусобними війнами, що супроводжувались здирствами. У цей важкий час провісниками народного гніву виступили волхви. В міру зміцнення християнства вони втрачали свої права, а водночас і джерела існування, знаходивши собі нові заняття, частіше від усього - лікування.  Щоб знищити цю  соціальну групу - своїх ідейних ворогів, церковники звинуватили їх у "чаклунстві", у застосуванні шкідливої "землі", настроювали проти них віруючих і державу. Без суду і слідства були знищені і блазні,  що досаджали церкві лише гумором, іграми та піснями.  Повстання 1024 р. у Суздалі відбувалося під час війни між київським і тмутараканьським князями, у результаті якої в місті була ослаблена київська влада. На чолі повстання також стояли волхви.   Не  "смерди" а волхви обрали вдалий час для повстання.  Ця соціальна група була і матеріально зацікавленою стороною у збереженні старої релігії. Відстоюючи старовину,  вони боролися і за свої економічні інтереси.  Але варто звернути увагу на те,  що призов служителів культу старої національной релігії був підтриманий усім народом. Це говорить про вкрай незначний вплив православ'я на городян.  Літопис повідомляє: "Услихав про волхвів, Ярослав прийшов у Суздаль; захопивши волхвів, одних відправив у вигнання, а інших страчував".  Кривава розправа над повсталими була звичайним явищем, і літописець не вважав потрібним говорити про неї.

Повстання 1071 р. у Ростовській  землі і Новгороді було викликано  тими ж причинами. Більшість народу йшло за волхвами,  а не за духівництвом, що захищало інтереси знаті. Обидва повстання  мали глибокі соціальні причини, носили антифеодальний і антицерковний  характер.  Безумовно, що соціальною  основою цієї боротьби стали класові  протиріччя, але вони завдавали удари  по процесу християнізації, стримували її хід, змушували церкву пристосовуватися. Боротьба проти православної ідеології неодноразово приймала форму єресей. Всі дослідники, у тому числі і церковні, бачать причину їхньої появи в моральному розкладанні духівництва. Особливо виділяється серед них стригольничество. Стригольник (цирульник) Карпо і його соратники пропонували ліквідувати чернецтво, церковну ієрархію, відмовитися від треб і таїнств, заперечували догми про відродження мертвих, про потойбічний світ. Підтримка цих поглядів народними масами підтверджувала їхнє негативне відношення до Руської православної церкви навіть через три сторіччя після введення християнства.

Перші спроби насадження  християнства  в  Північно-західній Русі наштовхнулися на опір народних мас і бояр, що групувалися навколо  місцевих князів. Церковні  історики  вважають, що перші християнські храми  тут виникнули вже в 988 р. Рогнеда, спочатку насильно завойована Володимиром, а потім покинута ним же після  його шлюбу з Ганною, погодилася негайно прийняти християнство і  була відправлена у спеціально побудовані  для неї в м. Ізяславлі  монастир і церкву.  Після вибору Володимиром нової дружини вона викликнула:  "Прошу,  уневести мене своєму Христу і я прийму святий, ангельський, іночеський образ".  У Північно-західному краї не було ні тієї верховної знаті,  яка була в Києві,  ні таких розвинутих міжнародних зв'язків, що створювали передумови до проникнення християнства. Місцева знать ще не відчувала настійної потреби у класовій релігійній ідеології і справлялася з народними масами старими методами. Водночас вона, і не без підстав, припускала, що введення християнства спричинить за собою втрату самостійності. Тому спроби тиску згори неминуче викликали опір не тільки низів, але і місцевої знаті,  чиї інтереси не міг не враховувати великокнязівський посланник, якщо він думав залишатися на чолі князівства.  Усі старші від Володимира князі у 988-990 р.  вже знаходилися на чолі князівств,  тому під час водохрещення їх не було в Києві. Князі, представляючи інтереси своїх земель, не могли вже бездумно й автоматично повторити крок київського князя, який проігнорував думку дружинників і знаті, що насторожено сприймали будь-який захід Києва. Володіючи найбільшим князівством Київської Русі,  полоцький князь Ізяслав (988-1001 рр.) майже повністю не рахувався з Києвом, вів самостійну  торгівлю з прибалтійськими народами і Німеччиною. Після його смерті,  причини якої невідомі, став княжити Брячислав.  Це відбулося всупереч укоріненому правилу, по якому Володимир посилав на князівство у таких випадках молодших синів.  Брячислав не тільки не  підкорився  Києву,  але і почав боротьбу з ним за Новгород і зрештою захопив його і зруйнував (1021 р.).   На  користь того, що процес християнізації не починався ні при Ізяславі, ні при Брячеславі,  свідчить повна відсутність союзницьких зв'язків із Києвом і відсутність будь-яких свідоцтв про будівництво тут церков.  Князь Туровський  Святополк (988-1019 рр.)  мав особливі рахунки до Володимира і,  певне,  давно мріяв,  як і інші князі, відокремитися від Києва.  У цьому запевняв, викладаючи події тих років, відомий діяч церкви Кирило Туровский.   Він спеціально підкреслював,  що  Святополк "задумав повстати проти батька",  але мала місце також і спроба Святополка обрати іншу віру.