Образ зозулі у забобонах індоєвропейських народів

Отже, можна зробити висновок, що зозуля – надзвичайно поширений у Євразії перелітний птах, характерними ознаками якого є кування самців та підкидання яєць до чужих гнізд. У віруваннях індоєвропейців існує багато забобонів про зозулю. Ці вірування за функціями, які відіграє зозуля у тому чи іншому забобоні, було розділено на 6 груп сюжетів: перевертень; віщий птах; передвісник щастя та багатства; передвісник смерті (нещастя); провісник погоди; символ весни. За одночасним поширенням забобонів про зозулю серед усіх вірувань було встановлено, що найдавнішими групами забобонів (виникли не пізніше ІІІ тис. до н.е.) є ті, у яких зозуля виступає у ролі віщого птаха та провісника погоди. Забобони, у яких зозуля є передвісником щастя та багатства, утворились після відокремлення греків (не пізніше поч. ІІ тис. до н.е.). Зозуля як символ приходу весни поширилася серед германців і греків; це третій хронологічний етап виникнення марновірства. І, нарешті, лише у слов’ян зозуля виступає дівчиною-перевертнем та символом нещастя і смерті (між І та V–VII ст. н.е.).

 

ВИСНОВКИ

 

 

 

Забобони – це релігійні упередження, що у своїй більшості є пережитками давніх релігій. Походження подібних вірувань пов’язане зі спробою пояснити оточуючий світ та вплинути на нього в своїх інтересах. Сучасні забобони можна умовно поділити на 4 групи: язичницькі, народні, окультні, псевдонаукові. Серед них найбільш цікавими є, безумовно, язичницькі та народні.

У сучасній Європі нараховується 87 народів, більшість з яких за мовною ознакою належить до індоєвропейської мовної родини, яка в свою чергу розподіляється на групи (романську, кельтську, германську, слов’янську, балтську) та окремі мови (грецьку, албанську, вірменську). Окрім зазначеної мовної родини, в невеликій кількості в Європі представлені також тюрки, фінно-угри, кавказці, баски. Розпад індоєвропейської мовної спільноти розпочався в ІІІ тис. до н.е. Найраніше відокремилися грецька мова (поч. ІІ тис. до н.е.), італійські мови, які згодом стали відомі під назвою романської групи (ІІ тис. до н.е.), кельтські (сер. І тис. до н.е.), германські (сер. – кінець І тис. до н.е.), слов’янські та балтські мови (поч. І тис. н.е.). Тимчасове посилення народів призводило до асиміляції підкорених племен та втрати останніми мови і власних традицій.

На підставі аналізу забобонів про зозулю було здійснено спробу визначити час виникнення подібних вірувань. Зозуля – надзвичайно поширений у Євразії перелітний птах, характерними ознаками якого є кування самців та підкидання яєць до чужих гнізд. У віруваннях індоєвропейців існує багато забобонів про зозулю. Ці вірування за функціями, які відіграє зозуля у тому чи іншому забобоні, було розділено на 6 груп сюжетів: перевертень; віщий птах; передвісник щастя та багатства; передвісник смерті (нещастя); провісник погоди; символ весни. За одночасним поширенням забобонів про зозулю серед усіх вірувань було встановлено, що найдавнішими групами забобонів (виникли не пізніше ІІІ тис. до н.е.) є ті, у яких зозуля виступає у ролі віщого птаха та провісника погоди. Забобони, у яких зозуля є передвісником щастя та багатства, утворились після відокремлення греків (не пізніше поч. ІІ тис. до н.е.). Зозуля як символ приходу весни поширилася серед германців і греків; це третій хронологічний етап виникнення марновірства. І, нарешті, лише у слов’ян зозуля виступає дівчиною-перевертнем та символом нещастя і смерті (між І та V–VII ст. н.е.).

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

 

 

 

1. Архипов А. В. Современные сказки о Луне // Земля и Вселенная. – 1993. – № 2. – С. 88–93.

2. Борейко В. Э, Грищенко В. Н. Экологические традиции, поверья, религиозные воззрения славянских и других народов. – Т. 2. Птицы. – К.: Киевский эколого-культурный центр – М.: Центр охраны дикой природы, 1999. – 172 с.

3. Буданова В. П., Горский А. А., Ермолова И. Е. Великое Переселение народов. – СПб.: Алетейя, 2011. – 334 с.

4. Гамкрелидзе Т. В., Иванов В. В. Индоевропейский язык и индоевропейцы: Реконструкция и историко-типологический анализ праязыка и протокультуры. – Тбилиси: Изд-во Тбилисского университета, 1984. – 1330 с.

5. Голви У. Тимоти. Работа как внутренняя игра: Фокус, обучение, удовольствие и мобильность на рабочем месте. – М.: Альпина Бизнес Букс, 2005. – 252 с.

6. Даль В. И. О поверьях, суевериях и предрассудках русского народа. – М.: Эксмо, 2008. – 736 с.

7. Денисова Л. В. Метафизическая основа догматических систем: дисс. на соиск. уч. ст. доктора филос. наук. – Омск, 1999. – 314 с.

8. Забылин М. Русский народ: его обычаи, обряды, предания, суеверия и поэзия: Репринт. воспроизв. издания 1880 г. – Рига: Корд, 1991. – ІІІ, 627, VIII с.

9. Зароченцев К. Д., Худяков А. И. Экспериментальная психология: уч. пособие. – М.: Проспект, 2005. – 66 с.

10. Иванова-Казас О. М. Птицы в мифологии, фольклоре и искусстве. – СПб: Нестор-История, 2006. – 172 с.

11. Коути Е., Харса Н. Суеверия викторианской Англии. – М.: Центрполиграф, 2011. – 480 с.

12. Лашук В. Г. Забобони як психологічний феномен // Актуальні проблеми психології. – Вип. 28. – Т. 7: Екологічна психологія. – Житомир, 2012. – С. 151–158.

14. Леман А. Иллюстрированная история суеверий и колдовства. – М.: Эксмо, 2007. – 398 с.

15. Малиновский Б. Магия, наука и религия. – М.: Рефл-бук, 1998. – 292 с.

16. Мальчевский А. С. Кукушка и ее воспитатели // Жизнь наших зверей и птиц. – Вып. 9. – Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1987. – 264 с.

17. Никифоровский Н. Я. Простонародные приметы и поверья, суеверные обряды и обычаи, легендарные сказания о лицах и местах. – Витебск: Губернская типо-Литография, 1897. – Х, 308, 28 с.

18. Птицы Советского Союза: в 6 т. – Т. 1. – М.: Гос. изд-во Советская наука, 1951. – 652 с.

19. Суеверие // Ушаков. Д. Н. Толковый словарь современного русского языка. – М.: Аделант, 2013. – С. 662.

20. Тараненко Е. В. Откуда произошли современные суеверия // Вісник Донецького університету. – Серія Б. – Гуманітарні науки. – 2003. – № 2. – С. 260–266.

21. Токарев С. А. Ранние формы религии. – М.: Политиздат, 1990. – 624 с.

22. Топоров B. Н., Трубачов О. Н. Лингвистический анализ гидронимов Верхнего Поднепровья. – М.: Изд-во АН СРСР, 1962. – 270 с.

23. Федосеенко В. М. Флора и фауна. Мифы о растениях и животных. – М.: Русь, 1998. – 255 с.

24. Флоренский П. А. О суеверии // Философские науки. – 1991. – № 5. – С. 87–108.

25. Чубинский П. Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край. – Том 1. Верования и суеверия. – СПб, 1872. – ХХХ, 224 с.

26. Щукин. М. Б. Забытые бастарны. Проблема поздних бастарнов // Stratum plus. – Вып. 5. – Кишинев, 1999. – C. 75–90.

27. Hansson S. O. Science and Pseudo-Science. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://plato.stanford.edu/archives/fall2008/entries/pseudo-science/

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ДОДАТКИ

 

 

Додаток А

Схема спорідненості індоєвропейських мов

(за Т. В. Гамкрелидзе, В. В. Івановим, 1984)

 

 

 
Додаток Б

Зовнішній вигляд зозулі звичайної (Cuculus canorus)

 

 

 

Додаток В

Карта поширення зозулі звичайної (Cuculus canorus)

(за «Птицы Советского Союза», 1951)

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

а – межі гніздування, б – не зовсім з’ясовані межі гніздування, г – зимівки

 

Додаток Г

Етнографічні відомості про зозулю з білоруських джерел

(за М. Я. Никифоровським, 1897)

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Додаток Д

Етнографічні відомості про зозулю з українських та білоруських джерел

(за П. Чубинським, 1872)