Курс лекций по "Религиеведению"

розглядається в аспекті  міжнародних правових стандартів як важливий критерій оцінки гуманістичної сутності держави, недемократичності.

Свобода совісті - суспільний феномен. Вона перебуває в нерозривному зв'язку із сенсом, світоглядними координатами буття людини. Як поняття "свобода совісті" відображає умови, за яких можливе вільне світоглядне самовизначення особистості, її духовне становлення, розвиток, самоактуалізація.

За своїм змістом  це поняття багатоаспектне. Його сутнісне навантаження нерідко визначається залежно від предметного поля дослідження - філософія, етика (філософське-етичне), політологія, право (політико-правове), релігієзнавство, теологія (релігієзнавче, теологічне).

У найбільш загальному (філософському) прочитанні свобода совісті виявляє себе як внутрішня здатність особистості оцінювати, осмислювати різні світоглядні парадигми, вільно, без будь-якого зовнішнього силового спонукання, лише за велінням власної совісті самовизначитися щодо них і діяти, здійснювати вчинки, творчо самореалізуватися в системі координат свого світоглядного вибору.

Іншими словами, кожна особистість, базуючись на власних переконаннях, за велінням своєї совісті робить свій світоглядний вибір, результати якого стають основою її життєдіяльності, визначають сенс життя, складають мотиваційний каркас її вчинків і поведінки.

Таким чином, у філософській інтерпретації свобода совісті постає як специфічно вибіркова й узгоджена активність свідомості, совісті та волі індивіда, що спрямована на його самовизначення в духовній реальності щодо межових життєвосмислових засад свого буття.

Духовне (в тому числі світоглядне й релігійне) самовизначення особистості повноцінне і вільне лише тоді, коли воно за своєю внутрішньою сутністю не спричинене зовнішніми силовими спонукальними чинниками. У філософському розумінні свобода совісті виявляє себе як атрибут особистості як її внутрішня даність. Зауважимо, що визнання свободи совісті - це визнання (повторимо) цінності особистості. її духовного суверенітету, її підзвітності в контексті самовизначення лише своїй совісті, а для віруючої людини - і Богу, зв’язок з яким є для неї сенсом і метою життя.

Узагальнюючи, можна сказати, що у філософському аспекті розгляду свобода совісті - це умова і результат "самості" особистості, це ствердження  і самовияв її власного "Я". Філософське  визначення поняття "свобода совісті" дає відповідь на питання, що це за феномен, в чому його сутність, специфіка й світоглядні засади. Це визначення розкриває також його людиновимірність.

Свобода совісті як ідея і як поняття виникла за певних соціальних та історичних умов, пройшла  складний, тернистий шлях формування, розвитку і утвердження: від віротерпимості, суспільного визнання допустимості права на вільний вибір релігії, того чи іншого віросповідання до права особистості на свободу свого волевиявлення щодо вибору тих чи інших світоглядних (релігійних або арелігійних) парадигм, орієнтирів, цінностей.

Відомо, що історично, в  практичному і науковому вжитку поняття "свобода совісті" конституювалося  як категорія права в ході буржуазних революцій XVIII -XIX ст. Теоретично воно було обгрунтоване в працях ідеологів буржуазії, що народжувалася, а саме: Т.Мора, Ш.Бодена, Н.Монтеня, Б.Спінози, П.Бейля, Ж.Мельє. Т.Гоббса, Д.Толанда, А.Коллінза, Д.Локка, які справили значний вплив на розвиток уявлень про свободу совісті в її правовому прочитанні.

Зауважимо, що в політичній і правовій науці "свобода совісті" була сформульована не як потреба  цих наук, а як гостра (хоча політично  й ідеологічно забарвлена) потреба  реального життя людей, суспільства, релігійних організацій, певних конфесійних  течій.

У правовій інтерпретації за своєю суттю поняття "свобода совісті" виявляє соціальну природу цієї свободи, розкриває її зміст, практичне виповнення в контексті прогресивних і негативних тенденцій історичного розвитку тієї чи іншої держави. У цьому аспекті вона постає, з одного боку, як результат колективної та індивідуальної реакції на факти переслідувань, насилля щодо віруючих, інаковіруючих, невіруючих, що мали місце протягом історії релігійно-деференційованого суспільства в системі відносин "держава-релігія", "Церква-людина". а з іншого - як важливий принцип розв'язання цих проблем, а також як правова гарантія унеможливлення насилля, примусу в справах совісті.

У кожну історичну епоху рівень повноти вияву і передусім практичної реалізації свободи совісті був узалежнений від змісту й характеру суспільних відносин, рівня розвитку продуктивних сил конкретного соціуму, від тих потреб та завдань, які поставали перед ним, а також від інтересів того чи іншого класу релігійних організацій, партій. навіть світоглядних уподобань окремих правителів.

Правовий аспект свободи совісті характеризує сукупність юридичних норм, які регулюють суспільні відносини в процесі практичної реалізації особистістю свого права на свободу совісті. Відзначимо, що остання може бути об'єктом цих норм лише в процесі самореалізації особистості, тобто в своєму публічному, суспільному вияві там, де "силове поле" дії свободи совісті одного "Я" перетинається з "силовим полем" дії свободи совісті іншого "Я". Право тільки визначає межі, можливості й гарантії зовнішнього, реалізаційного вияву свободи ювісті. Право передбачає створення в суспільстві таких демократичних умов, такого комплексу економічних, політичних та юридичних можливостей, які давали б можливість людині вільно й повноцінно самореалізуватися в системі установок, координат свого світоглядного вибору.

Однак право не може регулювати процес світоглядного вибору. Скажімо, для релігійного самовизначення особистості свобода совісті як право є формально зовнішнім. Іншими словами, розумова діяльність, думка людини, сфера її совісті, які не виявляють себе у певних діях, вчинках, поведінці, не є предметом права і не регулюються ним. Кожна людина має сама визначити форми, способи, шляхи пізнання істини, суті трансцендентного, форми свого єднання з Богом.

Вона від народження має право бути вільною, суверенною і незалежною у виборі й захисті своїх ідей, переконань, суджень, свого погляду на світ, сенс і призначення людського життя. Це - справа її совісті. Сфера совісті - це приватна сфера особистості. Держава не повинна втручатись в цю надто тонку і делікатну царину людського буття.

Совість у кожної людини вільна отологічно. Держава не дає і не "дарує" права на свободу совісті, вона лише окреслює правовий простір, в якому, наприклад, віруючий індивід мав би можливість вільної: амореалізації згідно з вибором своєї совісті.

Коли йде мова про релігієзнавче осмислення свободи совісті, то передусім маємо нагадати, що склалася традиція рефлексії цього поняття в його правовому вимірі, а саме в контексті свободи вибору релігії і законодавчо з врегульованих можливостей його практичної реалізації. Тобто йдеться про правові основи свободи індивіда у ставленні до релігії. його самовизначення і самореалізації в рамках сакрального чи секулярного простору буття. Часто в цьому зв'язку вживається термін „свобода релігії”. Логічно виникає тоді питання щодо співвідносності понять "свобода совісті" і "свобода релігії".

Свобода совісті в  релігієзнавстві розглядається  як синтезуюча категорія, яка має  свою структуру, розкриває свій зміст через осмислення цілого ряду інших понять - компонентів цієї структури. Структурно до синтезуючого поняття "свобода совісті" входять такі поняття, як "віротерпимість", "свобода релігії", "свобода віросповідання", "свобода в релігії". Це - вихідні поняття, які є елементами структури свободи совісті, а відтак імпліцитно містять у собі принципи свободи совісті. Саме осмислення  змісту  цих понять  в їхній  співвідносності  дає  можливість проникнути в сутність свободи совісті в релігієзнавчій її експлікації.

В зарубіжній філософській, юридичній, релігієзнавчій, а тим більше теологічній літературі, присвяченій проблемам свободи совісті, останню часто розуміють як свободу релігії, як свободу віросповідання або ж як свободу церкви. Нерідко ці поняття подаються як тотожні.

Не виходить за рамки  свободи релігії законодавче (конституційне) визначення свободи совісті в  законодавчо-нормативних актах багатьох держав.¹

Поняття "свобода совісті" звужується в даному випадку до поняття, що характеризує лише правовий простір забезпечення свободи релігії. Зрозуміло, що такий підхід до визначення свободи совісті виключає з її змісту свободу на вільну думку щодо релігії, свободу від релігії, свободу її заперечення. Свобода релігії – це, по суті, свобода релігійної совісті.

"Свобода  совісті" й "свобода релігії" - поняття взаємопов'язані, але не тотожні. Якщо перше поняття охоплює своїм змістом широку сферу духовного, світоглядного буття людини, в якій вона самовизначається і самореалізується, то друге - "свобода релігії" постає як свобода вибору і самоствердження індивіда лише в системі релігійних координат. Свобода релігії в даному контексті постає як свобода вибору релігії, як свобода віросповідання, відправлення релігійного культу. Вона характеризує правові, економічні, суспільно-політичні можливості й гарантії щодо вільного релігійного самовизначення, самореалізації особистості, незалежного функціонування релігійних організацій та їх інститутів.

Відтак можна сказати, що свобода совісті, як релігієзнавчо-правова  категорія саме в предметному полі свого вияву - ставленні людини до релігії -повною мірою розкриває свою сутність через поняття "свобода релігії", яке, по суті, містить у собі всі аспекти свободи совісті: самовизначення особистості у сфері релігійного світогляду, релігійних ціннісних орієнтацій, а також   її  самореалізації   в   системі свого релігійного вибору. Структурно поняття "свобода релігії" має два основних компоненти - "свобода віросповідань" і "свобода церкви".

_____________________________________

¹ Конституции зарубежніх государств. – М., 1996; Савельев В. М. Свобода совести: история и теория. – М., 1991. – С. 121-125.

Свобода віросповідання є складовою структури свободи  совісті і постає як свобода вибору релігійного світогляду (віросповідання). Вона виявляє себе як внутрішня здатність особистості до релігійного самовизначення, як право на вибір тієї чи іншої релігійної парадигми, а також як право самореалізації у "силовому полі" дії цієї парадигми.

Іншими словами, поняття "свобода віросповідання" характеризує внутрішню здатність особистості, а також її правові можливості вільно без зовнішнього тиску і примусу дотримуватися принципів будь-якої релігії, віросповідання - предмета свого самовизначення; вільно відправляти - публічно чи приватно - релігійний культ, вільно змінювати свої релігійні уподобання. Свобода віросповідань передбачає рівність перед законом як віруючих, так і різних конфесійних напрямів, до яких вони належать.

Загальновідомо, що релігія  є такою сферою духовної життєдіяльності  особистості, де її суспільний характер виявляється найбільш рельєфно. Тому не може бути й мови про свободу буття релігії там, де поряд з індивідуальною релігійною свободою (свобода віросповідань) відсутня можливість колективного сповідування релігії. здійснення культових дій, ритуалу тощо. Тут вже йдеться про поняття "свобода церкви". Воно характеризує соціально-правові можливості функціонування в державі церкви, релігійних громад, релігійних об'єднань віруючих. Якщо свобода віросповідання - це вид індивідуальної свободи, то свобода церкви - це тип свободи суспільної. Поняття "'свобода церкви" тісно пов'язане з поняттям "свобода совісті", але не є елементом її структури.

Релігійна організація як вільне утворення громадян-одновірців має свою внутрішню структуру, статут, який регламентує не тільки проблеми, пов’язані із сповідуванням релігії, культовими діями, а і питання дисципліни, норми поведінки віруючих, а також проблеми, які далеко виходять за суто релігійні рамки.

Поняття "свобода церкви" включає і свободу створення, управління, функціонування релігійних організацій, свобод} господарської, фінансової їх діяльності тощо. Релігійні об'єднання, асоціації, вступають у певні відносини з державними, світськими організаціями, з релігійними організаційно оформленими структурами інших конфесійних напрямів. Ці відносини також є елементом ''силового поля" дії "свободи церкви".

Таким чином, "свобода  церкви" - поняття, яке відображає ступінь автономності, незалежності внутрішнього устрою, структури управління релігійного об'єднання, його правовий статус, можливості реалізації завдань, заради яких воно й створювалося.

Розглядаючи категорію "свобода релігії", осмислюючи її сутність через поняття "свобода віросповідання" і "свобода церкви", варто звернути увагу ще й на поняття "свобода в релігії". Це - специфічне релігієзнавче поняття, яке практично не вживається в науковому обігу. Воно характеризує міру свободи, яку допускає, скажімо, те чи інше віросповідання для своїх адептів у справі реалізації віросповідної практики, тлумачення тих чи інших положень свого релігійного вчення. Отже, йдеться про рівень свободи віруючого в організаційно оформленому просторі його релігійного вибору.

"Свобода в релігії"  є важливим аспектом свободи  совісті віруючої особистості  в предметному полі "церква - віруючі". Практично вона виявляє себе в можливості для віруючого індивіда вільно самореалізовуватися в релігійному колективі в рамках певних приписів без втручання як одновірців, так і керівників релігійної громади чи інших інституцій віросповідного напряму.