Біблійні сюжети й мотиви в українській та світовій літературі

 

 

МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

УКРАЇНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ФІНАНСІВ  ТА МІЖНАРОДНОЇ ТОРГІВЛІ

Кафедра міжнародного менеджменту та маркетингу

 

 

 

Реферат

за темою:

«Біблійні сюжети й мотиви в українській та світовій літературі»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Київ 2013

Зміст

1. Вступ………………………………………………………………………...3
2. Біблійні мотиви та образи в творчості українських письменників 19-20 століть……………………………………………………………………....4
3. Біблійні мотиви в романі «Майстер і Маргарита» М. Булгакова……....8
4. Висновок…………………………………………………………………..17
5. Список використаної літератури………………………………………...18

 

 

Вступ

Біблія — найвеличніша книга людства, яка містить заповіти Бога людям для усвідомлення їхньої гріховності та спасіння душі.

До біблійних образів, мотивів  і сюжетів в усі часи зверталися письменники різних країн. У XIII—XVIII століттях не було митця, який би у своїх творах не звертався до Біблії. Не втратила ця Книга книг свого значення і в пізніший період. Біблійні образи й мотиви живили творчість і надихали на нові твори Г. Сковороду і Т. Шевченка, Данте і Шекспіра, П. Куліша і О. Пушкіна, Лесю Українку і Ч. Айтматова.

Філософ і просвітитель Григорій Сковорода  називав Біблію своєю «возлюбленою невісток» і зазначав, що саме в  духовному шлюбі з Книгою книг народилися найкращі його твори.

До Біблії звертався і Тарас  Шевченко. З неї він брав вислови (як епіграфи до творів «Сон», «Єретик», «Великий льох»), мотиви, які по-своєму переробляв. Такої переробки зазнали  десять псалмів Давидових. У сорок  третьому псалмі читаємо:

Смирилася душа наша,

Жить тяжко в оковах! Встань же,

Боже, поможи нам

Встать на ката знову.

У сто тридцять другому  псалмі митець лине думкою в далеке майбутнє, в якому всі люди будуть рівними, житимуть, як брати. Найповніше Т. Шевченко сказав про те, яким уявляє нове суспільство, у поезії «Ісаія. Глава 35», використавши пророцтва Ісаія, автора однієї з книг Біблії.За переспіви біблійних псалмів бралися П. Гулак-Артемовський, Ліна Костенко, Дмитро Павличко. Біблійні сюжети розвивалися Іваном Франком у поемі «Мойсей», Лесею Українкою у драмах «В катакомбах» та «Одержима».

До невичерпного джерела Біблії, до її вічних тем і образів зверталися Б. Пастернак у романі «Доктор Живаго» і Бальзак у творі «Ісус Христос у Фландрії». Зачаровує нас яскравими картинами втілення вічного сюжету «Майстер і Маргарита» М. Булгакова. Майже сорок років працював польський письменник Г. Панас над романом «Євангеліє від Іуди», у якому Христос змальований людиною, але найвищої породи і природи, носієм особливих здібностей. Далекі від ідеальних християнських стосунків події зображено в романі «Собор Паризької Богоматері» В. Гюго. У творі тісно поєднані краса і потворність, добро і зло. Рівноправним героєм твору є собор, який втілює ідею добра, справедливості, любові, який є німим свідком трагічних подій і водночас символом можливості повернення людей до вічних цінностей.

 

2. Біблійні мотиви та образи в творчості українських письменників 19-20 століть

 

Українська література кінця ХІХ - початку ХХ ст. – явище загальноєвропейського  типу, і, як така, вписується у той  процес зміни типів художнього мислення, методів, стилів, який визначає історико-літературний розвиток майже всіх європейських (у  тому числі й слов’янських) літератур  цього періоду. Загальновизнано, що в кінці ХІХ - на початку ХХ ст. в усіх європейських літературах  розпочиналося становлення модернізму – художньої системи, принципово відмінної від художньої системи  критичного реалізму.

В історії української літератури  кінець ХІХ – початок ХХ ст. –  період, позначений активним протистоянням  і поєднанням реалізму й модернізму, традиційного та модерного мистецтва.

Бiблiя (книга) - визначна пам'ятка свiтової  лiтератури. На сторiнках Бiблiї багато прекрасних, поетичних легенд. Цi легенди  давним-давно iснували в народi i передавались з уст в уста. Потiм, через багато столiть, мудрецi i поети почали в  рiзний час записувати їх, потiм цi записи були зiбранi в "Бiблiю". Ця книга  включає в ритуальнi i юридичнi кодекси, iсторичнi хронiки, мiфи, народнi пiснi (переможнi, величальнi, поховальнi, сатиричнi, любовну  лiрику тощо).

Iз часiв середньовiччя i до  наших днiв лiтература черпає  з Бiблiї теми, сюжети i мотиви, переосмислюючи  їх вiдповiдно до вимог та iдей  свого часу.

Найбiльшою популярнiстю серед  українських письменникiв користувалася  притча про сiяча, що пояснюється  просвiтительською функцiєю лiтератури, прагненням вiдкривати народовi очi на його життя. До неї не раз звертався  Тарас Шевченко ("Чигирине, Чигирине...", поеми "Сон" i "Кавказ", "Саул", "Не нарiкаю я на Бога") i Пантелеймон  Кулiш ("Дума", "Старець", "Неньчина пiсня"). Цю притчу у демократично-просвiтительському дусi перетлумачують Юрiй Федькович ("Нива", "Дикi думи", "Думи мої, дiти мої") Михайло Старицький ("На новий рiк", "Нива").

Молоде покоління українських  письменників, розквіт творчості  яких припадає на цей період, під  впливом соціально-культурної ситуації в Україні і нового досвіду  європейських літератур дедалі більше усвідомлює обмеженість критичного реалізму, необхідність змін, відходу  від традиційних проблем і  форм їх зображення. Визрівали протест  проти натуралізму, вузького просвітянства, “грубого реалізму”, бажання якось  наблизитися до новітніх течій європейської літератури, зруйнувати стереотипи і  нормативи реалістичного побутописання.

Своєрідність літературного розвитку кінця ХІХ – початку ХХ ст. розуміли вже сучасники. У 1901 р. І.Франко пише про традицію й новаторство  творчості молодих українських  письменників у статті “З останніх десятиліть ХІХ віку”: “Засвоївши літературні традиції своїх учителів, молода генерація письменників, до яких належать Ольга Кобилянська, В.Стефаник, Л.Мартович, Антін Крушельницький, Михайло Яцків і Марко Черемшина, прагне відображати своєрідність українського життя у зовсім новій європейській манері” [1, 108]. У цій статті І.Франко велику увагу приділяв дослідженню нових особливостей літератури кінця ХІХ - початку ХХ ст., правдиво висвітлив ті риси, що відрізняли “нову школу” літератури від “старої”, а в статтях, “Старе й нове в сучасній українській літературі”, “Принципи й безпринципність” та ін. продовжив розмову на цю тему.

Академік О.І.Білецький зауважував, що література кінця ХІХ - початку  ХХ ст. – це час народження нової  формації реалізму, для якої не знайшли  ще вдалої назви, хоч для кожного  ясно, що реалізм М.Коцюбинського, В.Стефаника, С.Васильченка та ін. відрізняється  від реалізму їхніх попередників: “Це в усякому разі народження нової реалістичної літератури, що живилася ідеалами наукового соціалізму і вела боротьбу проти просвітянства, що вироджувалося, проти декадентства і “чистого мистецтва”” [2, 70].

Сучасні літературознавці, зокрема  В.Мельник, М.Наєнко, вважають, що “антинауково було б трактувати її (літературу кінця ХІХ – початку ХХ ст.) як органічне продовження класичного реалізму”, що “то був ніякий не реалізм, а те, що пізніше назване модернізмом” [3, 54-63].

Сьогодні літературознавці намагаються  осмислити процес зміни художніх методів, стилів та напрямів в літературі кінця ХІХ – початку ХХ ст. і трактують його або як продовження  критичного (чи, як його ще називають, класичного) реалізму, або як початок модернізму (“ранній” модернізм). Проблема хронологічних рамок українського модернізму і критичного реалізму, а також письменників, яких називають модерністами чи реалістами, залишається дискусійною.

Значну популярнiсть в українських  письменників мали притчi про таланти, блудного сина, любов, багача i бiдного  Лазаря, про терен. Наприклад, Тарас  Шевченко ("Притча про блудного сина"), Iван Франко ("Дума про Наума  Везумовича", "Притча про терен"), Леся Українка ("У пущi"), Павло  Грабовський ("До сестри").

Крiм притчових сюжетiв i мотивiв  та використання оповiдей про дiяння пророкiв-праведникiв, апостольських  проповiдей, українська лiтература осмислює морально-етичний змiст християнського вчення в цiлому, звертається до образу Христа, Богоматерi, їх загальнолюдсько  го подвигу. "Марiя" Т.  Шевченка, де син Божий виступає як син людський, сонети XXXVI-XXXVIII I.  Франка, якi порушують проблему вiдповiдальностi людини за свої вчинки, "На полi кровi" Лесi Українки. Загалом творiв у Лесi Українки, в яких переосмислюються бiблiйнi сюжети, бiльше п'ятнадцяти.

Вершинами художнього переосмислення євангельських сюжетiв в українськiй  поезiї є "Марiя", "Давидовi псалми", "Пророк", "Неофiти", "Саул" Т.  Шевченка, "Мойсей" у I.  Франка, "Вавiлонський полон" Лесi Українки.

Використовували бiблiйнi сюжети в  українськiй поезiї i письменни ки нашої доби. Павло Тичина в поезiї "Весна" використовує сюжет з  бiблiйної легенди про всесвiтнiй  потоп, переосмислюючи його, як катастрофу , стихiйне лихо. Максим Рильський  у вiршi "Рукам трудящим слава" використовує бiблiйний мiф про маслинову  гiлку, що в переносному значеннi означає емблему миру i спокою.

У Миколи Сингаївського зустрiчаємо  поезiї, написанi за бiблiйними переказами:

Переможцям щедро-любо  
Пахнуть солодом тростини...  
Хто з мечем iде на Кубу -  
Вiд меча i сам загине.  
      ("Мечi та струни")

Iдейне спрямування вислову,  взятого з Бiблiї в сучаснiй  лiтературнiй мовi означає як  пересторогу проти насильства i агресiї. 

Отже, використовуючи бiблiйнi сюжети в українськiй поезiї, нашi письменники викривали свiт  насильства i пророкували народовi свiтле  майбутнє.

 

3. Біблійні мотиви в романі «Майстер і Маргарита» М. Булгакова.

М. А. Булгаков - син професора  Київської Духовної академії. Його сім'я була наскрізь інтелігентної і побожною.

 У 1928 році Булгаковим  замишляє «роман про диявола». І, хоча в першому редакції  роману ще немає Майстра і  Маргарити, вже в ній письменник  зображає апокаліптичне поява  сатани в Москві, в уста якого  вкладає історію Христа і Понтія  Пілата 

  У «Майстра і Маргарити»  Булгаков зображує добро і  зло - сатану і Христа  у всій їх повноті, маючи на меті викрити зло реальне, і показати можливість існування добра. Для цього письменник і використовує складну структуру побудови твору. «Майстер і

Маргарита », - як слушно зауважив критик Лесскіс, - подвійний роман. Він складається з роману Майстра про Понтія Пілата і роману про долю Майстра.

Головною дійовою особою першого роману є Ієшуа, прообраз якого 

- Біблійний Христос - втілення  добра, а особою другого - Воланд, чиїм прообразом є сатана - втілення  зла. 

 Над «ершалаімскімі»  главами Булгаков працював дуже  ретельно. Осьзапис у його щоденнику  від 30 травня 1938 року: «Вечером Пилат.  Малоплідно ... є один провал у  матеріалі. Добре, що не у  другій чолі ... »

З цих рядків видно, що для  Булгакова було надзвичайно важливо  відтворити картину подій, що відбувалися  в Ершалаима, зробити роман великим, нібито що належить Майстра. Практично  всі «творіння Майстра» відтворюється,але  кожен раз Булгаков має особливий  спосіб включення цих голів в  тканину розповіді. Перший раз ми дізнаємося про історію допиту і  вироку від 

Воланда, причому розповідь  його наводиться як доказ існування  Ісуса Христа. Вдруге сторінки роману Майстра як би оживають у сні Івана. І лише в третій раз ми разом  з Маргаритою читаємо роман.

 

 Не знають Біблії може здатися, що ершалаїмскіе голови - перифраз євангельської історії суду римського намісника в Іудеї Понтія Пілата над

Ісусом Христом і що послідкувала за цим страти Ісуса, що сталася на початку нової історії  людства. Але просте зіставлення  євангельської основи з булгалковскім текстом виявляє чимало суттєвих відмінностей.

 Маса історичних термінів, розкиданих у тексті роману, таких,наприклад,  як «прокуратор», «Кентура», «ала»,  «легіон» та інших, опис палацу  Ірода Великого від «мозаїчної  підлоги біля фонтану» до «запахів  шкіри іконвою »і багато чого  іншого - все це ніяк не суперечить  Євангелії, а лишедеталізує його. Вся друга глава пронизана  євангельськими ремінісценціями,завдання  яких не лише змусити читача  співвіднести персонажів і події  роману з дійовими особами  та подіями Євангелій, а й  створити певні розбіжності між ними.

 Розбіжності починаються  з опису учасників біблійних  подій і,перш за все, самого  Христа. Тут Булгаков відверто  відходить від 

Євангелія, причому робить це поступово: спочатку ми дізнаємося ім'я і прізвисько арештованого - Ієшуа Га-Ноцрі, так іменували  Ісуса Христа в іудейських книгах. Але анкетні дані розходяться  з першоджерелом (Ісус народився  в 

Віфлеємі, володів арамейською  мовою, читав давньоєврейською і, можливо,говорив  грецькою, постав перед судом у 33 роки, а Ієшуа народився в Гамаль, не пам'ятав батьків, не знав староєврейського, але володів ще й латинською, він постає перед нами у віці двадцяти семи років). А його слова: «Я взагалі починаю побоюватися, що ця плутанина буде продовжуватись дуже довгий час, і все через те, що він (Левій Матвій) невірно записує за мною », остаточно встановлюють« правила гри »: викладається «Справжня» історія євангельських подій, тим більше що нічого з того, що написано в Євангеліях, - як стверджує «свідок» Воланд, - не відбувалося насправді ». Це не полеміка зі Святим Письмом, а скоріше художній прийом, за допомогою якого автор допомагає читачеві поглянути на події, давно і добре відомі, як би попереджаючи його: це розповідь,де можливі нові сюжетні повороти та оцінки.