Розвиток музичних здібностей молодших школярів засобами музичного фольклору
Автор работы: Пользователь скрыл имя, 01 Марта 2015 в 21:50, дипломная работа
Описание работы
Соціальні зміни, перехід до ринкових відносин, якими позначене
наше сьогодення, відображаються не тільки на економічному розвитку
держави, але і на суспільному становленні її громадян. Одним із
найважливіших завдань школи в умовах національного відродження
України постає виховання гармонійної, духовно багатої та національно
свідомої особистості. У Державній національній програмі «Освіта
(Україна XXI століття)» [44] наголошується, що без подолання
девальвації загальнолюдських цінностей, нігілізму та відірваності
освіти від національних джерел немислиме виховання справжнього
громадянина.
Содержание работы
ВСТУП…………………………………………………………………
3
РОЗДІЛ 1. Теоретичні засади вивчення музичного фольклору…. 7
1.1. Поняття та складові фольклору. Фольклористика……………..
7
1.2. Проблеми класифікації та жанрової різноманітності фольклору.. 11
РОЗДІЛ 2. Теоретичні засади естетичного та музичного
виховання молодших школярів засобами фольклору…………..
19
2.1. Морально-естетичне виховання та виховання культури
поведінки молодших школярів засобами фольклору………………
19
2.2. Теоретичні основи, зміст та цілі музичного виховання
молодших школярів……………………………………………………. 37
РОЗДІЛ 3. Реалізація педагогічних можливостей фольклору в
музичному вихованні молодших школярів……………………….
54
3.1. Завдання та методи музичного виховання молодших школярів
засобами фольклору……………………………………………………
54
3.2. Використання української народної творчості у формуванні та
розвитку музичних здібностей молодших школярів…………………. 62
ВИСНОВКИ…………………………………………………………… 68
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………… 71
Файлы: 1 файл
РОЗВИТОК МУЗИЧНИХ ЗДІБНОСТЕЙ МОЛОДШИХ ШКОЛЯРІВ
ЗАСОБАМИ МУЗИЧНОГО ФОЛЬКЛОРУ
2
ЗМІСТ
ВСТУП…………………………………………………………………
3
РОЗДІЛ 1. Теоретичні засади вивчення музичного фольклору…. 7
1.1. Поняття та складові фольклору. Фольклористика……………..
7
1.2. Проблеми класифікації та жанрової різноманітності фольклору.. 11
РОЗДІЛ 2. Теоретичні засади естетичного та музичного
виховання молодших школярів засобами фольклору…………..
19
2.1. Морально-естетичне виховання та виховання культури
поведінки молодших школярів засобами фольклору………………
19
2.2. Теоретичні основи, зміст та цілі музичного виховання
молодших школярів……………………………………………………. 37
РОЗДІЛ 3. Реалізація педагогічних можливостей фольклору в
музичному вихованні молодших школярів……………………….
54
3.1. Завдання та методи музичного виховання молодших школярів
засобами фольклору……………………………………………………
54
3.2. Використання української народної творчості у формуванні та
розвитку музичних здібностей молодших школярів…………………. 62
ВИСНОВКИ…………………………………………………………… 68
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………… 71
3
ВСТУП
Соціальні зміни, перехід до ринкових відносин, якими позначене
наше сьогодення, відображаються не тільки на економічному розвитку
держави, але і на суспільному становленні її громадян. Одним із
найважливіших завдань школи в умовах національного відродження
України постає виховання гармонійної, духовно багатої та національно
свідомої особистості. У Державній національній програмі «Освіта
(Україна XXI століття)» [44] наголошується, що без подолання
девальвації загальнолюдських цінностей, нігілізму та відірваності
освіти від національних джерел немислиме виховання справжнього
громадянина.
Правильне й усебічне виховання гармонійної особистості
неможливе без залучення до освітнього процесу традиційної народної
культури, широкого кола фольклорних явищ, які протягом століть
становили саму суть і єство культурного буття українського народу.
Саме у початковій школі закладаються основи духовної культури,
музичної освіченості, формуються музично-естетичні ідеали, смаки і
потреби молодших школярів. Велике значення набувають заняття
предметами естетичного циклу, серед яких музика займає особливе
положення. Музика є одним із наймогутніших засобів виховання, який
надає естетичного забарвлення духовному життю людини. У процесі
навчання ставлення школярів до музичного мистецтва повинне набувати
якомога більшої естетичної орієнтації. Дуже важливо, щоб кожний твір,
який звучатиме на уроці, став для дітей важливим, залишив слід у їхніх
серцях. Для цього потрібні сприятливі умови, а особливо — обережне
ставлення вчителя до музичної діяльності дітей, доброзичлива увага до
них.
Саме на уроках музики кожна дитина долучається до скарбів
класичної та народної музики, у нього формується емоційно-особистісне
4
ставлення до творів мистецтва. Діяльність учня і педагога, їх власна
активність мають стати основою музичної освіти. При цьому учні
повинні виступати як активні суб'єкти навчального процесу, які у
власній діяльності, відповідно до своїх вікових та індивідуальних
особливостей, зі своїм унікальним досвідом, відкривають дійсність,
відтворену в музиці, по-своєму сприймаючи і переживаючи її. В
активності самих дітей полягає величезний потенціал розвитку їх
музично-творчих здібностей.
Актуальність теми зумовлена суспільними перетвореннями що
відбуваються в Україні під впливом соціально-економічних і
культурних перемін, які призвели до зміни багатьох педагогічних
орієнтирів. У сучасному соціокультурному просторі особливої
значущості набуває виховання відповідальної, ініціативної, творчої
особистості. На розв'язання цих завдань спрямовані важливі державні
документи. Закони України «Про освіту» [46] та «Про вищу освіту»
[45]. Національна доктрина розвитку освіти України [50], Концепція
громадянського виховання особистості в умовах розвитку української
державності [47], в яких наголошується, що успішна самореалізація
молодої людини можлива тільки за наявності її особистої системи
цінностей, яка має бути адекватною мінливим умовам сьогодення.
В умовах особистісно орієнтованого підходу до виховання, мета
якого спрямовується до формування й розвитку в дитини особистісних
естетично-моральних цінностей процеси формування ціннісних
орієнтацій набувають стрижневого значення. Вони обумовлені
гуманістичною педагогікою з визначенням унікальності особистості в її
духовному зростанні, при цьому все більшого значення набуває народна
творчість (фольклор) як важливий засіб естетичного та музичного
виховання.
Естетичне та музичне виховання молодших школярів має
визначену цілісність і виконує регулюючу, інтегруючу й світоглядну
5
функції. У зв'язку з обгрунтуванням системного підходу до вивчення
даної теми, необхідно звернути увагу на дослідження Л.О. Хлєбнікової
[
41
], Л.В.Школяр [42], Л.В. Горюнової [8], Е.Б. Абдуліна [1], Д.Б.
Кабалевського [13], О.Я. Ростовського [28], В.М. Верховинця [
4
],
О.Вишневського[6], А.Джоли [9], Л. Кацинської [14], О. Киричук [15],
В. Лозової [21], В. Одарченко [51] та інших, які найбільш повно
відобразили це питання у своїх працях.
Метою дослідження є теоретичне обґрунтування та визначення
педагогічних можливостей фольклору в музичному вихованні та
розвитку музичних здібностей молодших школярів засобами музичного
фольклору.
Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити наступні
завдання:
здійснити аналіз наукових джерел за темою дослідження;
виявити жанрові складові українського музичного фольклору;
простежити їх роль у розвитку музичних здібностей молодших
школярів;
визначити форми роботи на уроках музики у загальноосвітній
школі із учнями молодшого шкільного віку, у яких найбільш
доцільно застосовувати фольклорні жанри для розвитку музичних
здібностей школярів.
Об'єкт дослідження – процес формування музичних здібностей
молодших школярів засобами музичного фольклору.
Предмет дослідження – жанрові складові українського музичного
фольклору та їх роль у розвитку музичних здібностей дітей молодшого
шкільного віку.
Практичне значення одержаних результатів полягає у
можливості використання сформульованих теоретичних висновків під
час викладання навчальних теоретичних курсів, фахових дисциплін у
вищих навчальних закладах II-IV рівнів акредитації, на уроках музики в
6
загальноосвітній школі та позашкільних навчальних закладах
мистецького спрямування. Матеріали дослідження можуть бути
використані під час підготовки до практичних занять, а також при
написанні студентських наукових робіт.
Структура роботи. Дана робота складається із трьох розділів,
шести параграфів, вступу та висновків. Список використаних джерел
налічує 51 найменування. Загальний обсяг роботи становить 74
сторінки.
7
РОЗДІЛ 1. Теоретичні засади вивчення музичного фольклору.
1.1. Поняття та складові фольклору. Фольклористика
Термін «фольклор» походить від англійського folk - рід, народ, lore
- знання, що разом означають «народна мудрість, народознавство».
Одним із перших цей термін використав англієць В. Томс, котрий у 1846
р. під псевдонімом А. Мертон, надрукував у часописі «Атенеум» (№
982) статтю «The Folklore». В українській фольклористиці у 80-х роках
ХХ ст. термін одним з перших почав використовувати М. Драгоманов,
але й до сьогодні він не знайшов загальноприйнятого визначення [30,
с.22].
Фольклор є важливою складовою частиною культури народу.
«Фольклор — одна з найтриваліших і всеохоплюючих систем духовного
життя народу, тісно зв'язана з народним побутом (як окремою
системою), з літературою (яка, зрештою, витворилась з фольклору і
зберігає з ним тісний зв'язок на всіх етапах свого розвитку) та ін.»
[30,с.22]. До цього часу в науці не існує чіткості чи єдиної думки щодо
того, які сфери народного знання окреслюються цим поняттям. Це
пов'язано з тим, що у більшості західноєвропейських наук під поняттям
«фольклор» розуміють не тільки усне словесне мистецтво народу, а
духовну творчість у поєднанні з матеріальною, з урахуванням елементів
побуту, знарядь праці, особливостей побудови житла тощо.
Багатовіковий досвід збирання (запису) фольклорних текстів та їх
обробка у творчості письменників, режисерів, композиторів передував
виникненню окремої науки, що вивчає таке явище як фольклор, оскільки
жодна гуманітарна наука – ні етнографія, ні історія, ні лінгвістика, ні
літературознавство на можуть обходитись без фольклорних матеріалів.
Таким чином виникла наука – фольклористика. В залежності від
8
наукових уявлень про предмет фольклористики змінювались її межі і
місце серед інших наук. На ранніх етапах становлення фольклористика
визначалася то як галузь етнографії, то як розділ літературознавства чи
музикознавства. Її розглядали і як допоміжну дисципліну інших наук –
історії культури та соціології.
З часом фольклористика стає самостійною наукою, формується її
структура, розробляються методи дослідження. Зараз фольклористика –
це наука, що вивчає закономірності та особливості розвитку фольклору,
характер і природу, сутність, тематику народнопоетичної творчості, її
специфіку та спільні риси з іншими видами мистецтва; особливості
існування та функціонування текстів усної словесності на різних етапах
розвитку; жанрову систему і поетику. Відповідно до спеціально
поставлених перед цією наукою завдань фольклористика поділяється на
дві галузі: історію фольклору та теорію фольклору. А багатогранність
фольклору та його зв'язок із поетичною, музичною, хореографічною,
драматичною творчістю
народу,
обумовлює розгалуження
фольклористики на низку наукових напрямків, з яких головні ‒ словесна
фольклористика і музична фольклористика. Музична фольклористика
вивчає народну музику, причому не тільки музичні зразки, але й
музичний побут в його історичному розвитку.
Такі завдання зближують музичну фольклористику з етнографією,
яка вивчає матеріальну культуру, розселення і культурно-побутові
взаємини народів. Через це поряд з терміном «музична фольклористика»
вживаються й інші – етномузикознавство, порівняльне музикознавство,
музична етнографія. В них підкреслено народознавче спрямування цієї
дисципліни (на відміну від загального музикознавства, що вивчає
професійну, індивідуальну творчість писемної традиції) [10].
Фольклор увібрав естетичний, утилітарний, моральний, правовий,
світоглядний досвід сотень поколінь. В широкому розумінні фольклор ‒
це своєрідний конденсат духовної історії людства від найдавніших часів
9
і до сьогодні. Тому крім фольклористики, різні сторони фольклору
вивчає цілий ряд наукових дисциплін: етнографія, історія, лінгвістика,
літературознавство,
мистецтвознавство,
психологія,
педагогіка,
археологія. Кожна з них виділяє у фольклорі один з його боків, але
разом з цим розглядає і деякі суміжні ділянки.
У сучасній українській фольклористиці знаходимо таке
трактування терміну «фольклор»: «Фольклор – це художнє
відображення
дійсності
у
словесно-музично-хореографічних і
драматичних формах колективної народної творчості, нерозривно
пов'язаної з життям і побутом. У ній відбито світоглядні, етичні й
естетичні погляди народу» [17].
Поряд з терміном «фольклор» існує термін «народна творчість»,
яким окреслюється вся творча діяльність народу: поезія, музика, театр,
танець, архітектура, художнє і декоративно-прикладне мистецтво – все,
що несе відбиток побуту, а також є втіленням поглядів, ідеалів та
прагнень людей.
Для того, щоб розмежувати сфери матеріальної та духовної
творчості народу, які органічно взаємодіють, але не є тотожними, часто
використовуються терміни «усна словесність», «народна словесність»,
«усна народна творчість», «народнопоетична творчість». Термін «усна
народнопоетична творчість» передає вужче поняття про духовну
творчість, яка входить до складу фольклору та народної творчості як її
складова частина.
Усна народнопоетична творчість — це художньо-словесна та
музична творчість народу в сукупності її видів і форм, де засобами
вербальної та музичної мови збережено знання про життя і природу,
давні культи і вірування; а також відбито світ думок, уявлень, почуттів і
переживань, народнопоетичної фантазії. Усна народна творчість
українського народу формувалась упродовж століть разом з мовою і
10
тому увібрала в себе багатовіковий досвід, знання та пам'ять про
історичне минуле на різних стадіях розвитку народу [17, с.17].
Головна функція фольклору – це задоволення природної потреби у
самовираженні й спілкуванні. Серед основних ознак фольклору слід
виділити усну форму поширення і передачу між людьми засобом
безпосередньої комунікації. Спадкоємність, стійкість художніх традицій
(в рамках яких, в свою чергу, виявляється особиста творчість)
поєднується з варіантністю, різноманітним перетворенням цих традицій
в окремих творах, що передаються із покоління в покоління. Значна роль
при цьому відводиться пам'яті, з допомогою якої фіксуються сюжети,
тексти, форми, стереотипи. Музичний та поетичний текст народних
творів не мав автора, тобто був анонімним, щоразу народжувався як
нова форма. Процес передачі між людьми фольклорних творів, який
включає імпровізацію, її закріплення традицією, удосконалення,
збагачення, в час якого відбувається оновлення традиції, є надзвичайно
тривалим [30, с.21; 17, с. 579, 584].
Фольклор не просто культурна пам'ятка минулого, він несе в собі
цінності, що далеко виходять за рамки часу, відображеного в піснях чи
казках. Крім величезної культурно-історичної інформації, яку вони
містять, фольклорні твори здатні впливати на почуття нашого сучасника
емоційно. Однією з важливих рис фольклору є зображення внутрішнього
світу героїв через «прихований психологізм», тобто через дії і взаємини
персонажів з навколишнім середовищем, певні зовнішні обставини
тощо. Саме на основі типізації виникають і так звані психологічні
фольклорні символи-асоціації (тополя-жінка). Психологізмом позначені
весільні пісні, голосіння, думи, історичні пісні, казки, балади, ліричні
пісні. У цих жанрах наявне відображення психологічного переживання
горя (голосіння), і психологічної
індивідуалізації героя (думи), і
драматизму ситуації (балада). Психологізм жанру допомагає передати
фольклорне слово, емоційно-забарвлені звертання («милий голубе мій»,
11
«серце моє») тощо. Також характерною рисою фольклору є наявність
міфологічних елементів (наприклад, образи казок, поєднання реальності
і фантастики в текстах пісень і обрядах, «магічні» звукоемоції у наспівах
тощо), ‒ адже джерела фольклору поринають у первісне мистецтво [35,
с.592].
Реалістичні картини народної творчості, розвинені наспіви
належать до іншої ‒ нової епохи, коли міфологія через зміни в
економічній сфері втратила колишнє коріння. На певному етапі розвитку
суспільства міфологія перестала бути рушієм художньої свідомості і
перейшла в розряд художніх засобів. Фольклор увібрав художні цінності
багатьох епох, в тому числі і первісного мистецтва, яке є його
предтечею.
1.2. Проблеми класифікації та жанрової різноманітності
фольклору
Вивчення такої складної системи як фольклор було б неможливе
без групування споріднених явищ. Таке групування називається
класифікацією.
При класифікації
народної
музично-поетичної
творчості
застосовується три групи критеріїв: літературознавчі, мистецтвознавчі
та функціональні. За основу береться літературознавча систематика, що
й зрозуміло: адже слову у фольклорі належить першорядне значення.
Літературознавчий підхід спирається на два показники: спосіб
відтворення дійсності (епічний, драматичний, ліричний) та зміст твору.
Мистецтвознавчий критерій застосовуються в тому випадку, коли
треба заглибитися у специфіку видів мистецтва, найбільше ‒ в музику чи
танець. Так виділяються музика, танець, танцювальна пісня,
інструментальна музика тощо.
12
Дуже важливим з огляду саме на специфіку фольклору є
функціональний критерій. Справа в тому, що пісня завжди виконує в
житті народу цілком певну роль. Наприклад, одні пісні співаються лише
при колисці, інші ‒ тільки під новий рік, або на жнива, або на весіллі.
Поряд з такими приуроченими до певної події або часу піснями існують
й інші, виконання яких не пов’язане з такими обмеженнями.
Функціональний критерій має ту особливість, що за його допомогою
можна систематизувати пісні різних народів: пісні у всіх народів світу
можуть бути різними, але їх місце (функція) в житті людей нерідко
співпадає. Скажімо, колискові пісні існують в усіх народів світу. Є так
само танцювальні, любовні тощо.
Жанрова різноманітність фольклору, народно-музичної творчості,
народної словесності обумовлюється різними сферами життя та побуту
народу. У процесі свого існування жанри народної творчості
переживають «продуктивний» та «непродуктивний» періоди своєї історії
(виникнення, поширення, входження в масовий репертуар, старіння,
згасання), що пов'язано із соціальними та культурно-побутовими
змінами, які відбуваються у суспільстві. Стійкість існування
фольклорних творів
у народі пояснюється не тільки художньою
цінністю, а й швидкістю (або повільністю) змін у стилі життя, світогляді,
смаках їх основних творців і носіїв-виконавців. Відповідно і система
жанрів кожного періоду поділяється на активний репертуар – жанри чи
твори, які широко вживаються; та пасивний – ті, які зберігаються у
народній пам'яті, виконуються фрагментарно.
Багатство жанрів, тем, образів, поетики народного мистецтва
зумовлене різноманітністю його соціальних і побутових функцій, а
також способами виконання, поєднання тексту з мелодією, інтонацією,
рухами. У ході історії деякі жанри зазнавали значних змін, зникали, на
їхньому місці з'являлись нові [17, с.579, 584].
13
Загалом фольклор – це цілісна й відкрита жанрова система.
Пізнати його особливий світ можна, осягнувши єдність, взаємозв'язок
образів, мотивів, сюжетів, тобто всіх частин цієї цілісної системи. Така
система дає можливість людині зрозуміти довколишній світ,
орієнтуватися в ньому, про що свідчать збережені традиції родинної і
календарної обрядовості та записи фольклорних творів [23, с.263].
Дослідники зазначають, що фольклорний жанр – це сукупність
творів, об'єднаних спільністю поетичної системи, побутового
призначення, форм виконання і музичної форми. Існує і таке
визначення: це тип словесної (часто також музичної) форми, усталеної в
народному побуті та пов'язаної з повторенням певних змістових
елементів.
Проблема жанру у музичному фольклорі пов'язана з проблемою
«виконавець - слухацька аудиторія» (як у літературознавстві:
письменник - читач). Фольклорні музичні жанри живуть не ізольовано, а
розвиваються в тісних взаємозв'язках. Найпоширеніші в світі і водночас
спільні жанри - це міф, обрядова пісня, казка, прислів'я. Існують різні
класифікації фольклорного матеріалу. В основу існуючих класифікацій
покладено різноманітні критерії і аспекти: вербальний, етнографічний,
музикологічний, хореографічний, регіональний тощо.
Найбільшу поширеність здобула жанрова класифікація, тобто
поділ фольклорного матеріалу на обрядовий і позаобрядовий. В усній
народній творчості повноцінно представлено три роди мистецтва:
лірика, епос, драма.
Драматичний рід використовує рольовий розпис та діалог. У
фольклорі він поширений найменше. В основному це новорічні вистави
та деякі ігрові діалогічні пісні (веснянка “А ми просо сіяли”).
До епічного роду належать билини, думи, балади, історичні пісні.
Іноді сюди зараховують обрядові пісні.
14
Однак своєрідність обрядової творчості (дія, приурочення,
виконання, специфіка ритмомелодики) така значна, що більшість
фольклористів відділяють обрядову творчість в окрему родову
категорію фольклору.
До ліричного роду належать соціально-побутові (козацькі,
чумацькі, наймитські, рекрутські) і побутові пісні (про жіночу долю,
кохання, жартівливі, танцювальні та ін.).
Кожен рід ділиться на жанри або жанрово-тематичні групи. Жанр
у музичній фольклористиці ‒ термін, яким позначається група пісень
певного роду, для якої насамперед показова єдність функцій. На підставі
функціонального критерію виділяють жанри веснянок, русальних,
весільних тощо пісень. Іноді функціональний критерій виявляється
недостатнім, ‒ наприклад, в ліриці. Тоді він доповнюється тематичними
критеріями, ‒ тобто, пісні групуються на підставі єдності змісту. Саме
так в окрему групу виносяться пісні про жіночу долю, пісні про кохання,
про сирітство, вдівство та інші.
Коли функціональний критерій доповнюється тематичним, тоді
вживається поняття жанрово-тематичної групи.
Рамки жанрів, як і до певної міри родів, у фольклорі не абсолютні.
Зустрічаються зразки, які належать відразу до двох жанрових груп, а є й
такі, визначити жанрову належність яких неможливо. Це обумовлено як
історичним напластуванням, усністю побутування, так і відмінністю
класифікаційних схем. У фольклорі перехід пісень з одних жанрів в інші
може відбуватися також з причини втрати приуроченості (для обрядових
пісень), змін у змісті тексту, міграції пісні в інше соціальне середовище
або в інший регіон. Таке явище називають міжжанровою дифузією.
Варто також зазначити про класифікацію фольклору на пісенні
жанри (думи, балади, історичні, соціально-побутові, стрілецькі,
календарно-обрядові пісні) та прозові жанри (казки, легенди, перекази,
замовляння, приказки, прислів’я, загадки) [16].
15
Жанри та роди українського фольклору склалися в часі та
обслуговували певні потреби. Свята річного календаря, родинні обряди,
епіка, лірика і, нарешті, пласт усно-писемної творчості ‒ все це
послідовно створює струнку картину історичного розвитку народної
культури. Однак далеко не для усіх фольклорних надбань можна знайти
мотивовану нішу у жанрово-родовій структурі. Насамперед дитячий
фольклор, трудові пісні, інструментальна музика і танцювальне
мистецтво становлять досить відособлені системи.
Розглянемо окремий підвид українського фольклору – дитячий
фольклор.
Термін «дитячий фольклор» з'явився у фольклористиці у 20-х
роках XX століття. Зібрано багато текстів цього специфічного виду
творчості,який включає в себе лічилки, мирилки, дражнили, колискові
пісні, забавлянки, заклички, примовки, дитячі колядки, щедрівки та ігри
(трансформовані з традиційних народних ігрищ, які мали ритуальне
обрядове значення).
Розглянемо детальніше деякі твори, які відносяться до дитячого
фольклору:
1. Колискові пісні починають співати дитині з перших днів її
життя. За часів язичництва співові над колискою надавалося значення
оберегу: вважалося, що певні інтонації і “магічні” слова можуть
вберегти немовля від хвороб та інших нещасть. Підтвердження
“магічної” дії співу над колискою давні люди бачили в тому, що
материнська пісня справді впливає на немовля заспокійливо. Згодом
первісні уявлення вивітрилися і спів-оберег перетворився на колискову
пісню.
Загалом тематика колискових пісень широка. Усі вони
виконуються у повільному або помірному темпі, при основному нюансі
піано. У колискових піснях вживано складочислові розміри (6+6), (7+7),
(4+4), рідко ‒ інші.
16
2. Забавлянки виконують для маленьких дітей дорослі люди або
старші діти. Серед забавлянок надзвичайно багато творів різного змісту.
Як правило, вони короткі. Деякі мають певні “сюжети”, зрозумілі
малечі, як усім відома “Сорока-ворона на припічку сиділа”. У
найпростішому випадку забавлянки промовляються або рецитуються.
Однак є й такі, де вживано розвинену пісенну форму (“Козуню-любуню,
пристань бо до мене”).
3. Надзвичайно своєрідним жанром фольклору є так звані
небилиці або нісенітниці. В них розповідається про абсолютно
неймовірні речі ‒ настільки неймовірні і нарочито прямолінійні, що вже
це одне викликає
сміх. Небилиці виконують дорослі дітям від 2-3-х років, коли їм
стає доступною парадоксальність змісту. Діти старшого віку співають
небилиці самі ‒ один одному та меншеньким.
4. До улюблених дитячих жанрів належать казки. Значне місце в
ряді
казок відводиться пісенькам, які оповідач рецитує або співає, де це
належить. У казці “Про котика і півника”, яку Леся Українка чула й
записала на Волині, є зразки і рецитацій, і співу. Рецитації і співи у
казках жваво сприймаються дітьми і здавна належать до засобів
музичного розвитку дітей.
5. Пісеньки та примовки, виконувані дітьми, за їх інтонаційними
особливостями поділяються на співані та рецитовані. При цьому грані
між співом і речитативом дуже рухливі. Найбільш сталим елементом є
ритміка. І в скоромовках, і в закличках, і в лічилках, і в дражнилках, і в
ігрових примовках, як правило, діти дотримуються певного ритмічного
рисунку і виділяють словесні наголоси, які становлять канву ритмізації.
Багато дитячих ігор є наслідуванням вчинків, обрядів, процесів
праці дорослих. Дитячі розваги, отже, паралельно мають і величезний
практичний сенс: наслідуючи дорослих, дитина у такий спосіб
17
оволодіває навичками, необхідними у житті, призвичаюється до сівби,
жнив, догляду за худобою, роботи на подвір’ї і в домі.
Не дивлячись на різноманітність творів, які включено до дитячого
фольклору, їх значущість та дослідження у даній сфері, до цього часу
теорія дитячого фольклору не сформована. Першим складним питанням
виявилось, які саме жанри варто вважати власне «дитячими». Так, Г.С.
Виноградов, як один зі знавців народної педагогіки, що першим почав
широко вживати термін «дитячий фольклор», наголошував, що ним
доцільно позначати твори, складені самими дітьми, а також поезію
пестування (невеликі ліричні твори, які примовляють дорослі, пестячи
дітей). Дещо пізніше до цього виду словесності долучили колискові
пісні (хоч дехто з учених дотепер вважає їх розрядом родинно-побутової
лірики). Також було спостережено, що деякі жанри народної
словесності, які побутували у середовищі дорослих, втративши своє
первісне утилітарне призначення і сакральне значення, у дещо
видозміненому, спрощеному вигляді перейшли у сферу дитячого
фольклору. Усі дослідники одностайні, що до дитячого фольклору
відносяться і твори дітей, і твори для дітей, складені дорослими.
Основним критерієм відбору є функціональний аспект: твори, які
виконуються лише у дитячому середовищі, а також ті, які не
передбачають інших слухачів і виконуються дорослими тільки для
дитини. Дитячий фольклор має свою специфіку: відповідає віковим
особливостям дітей у виборі тем, образів, ідей; характеризується
поєднанням словесного матеріалу з елементами гри, супровідними
рухами; у багатьох творах проявляється виражене виховне спрямування
[17, с.567].
Фольклорні твори, зберігаючи традиційні світоглядні компоненти
як результат багатовікового досвіду українського народу, є цінним
надбанням нації. Націю звичайно визначають як цілісність поколінь
минулих, сучасних і майбутніх. Таку цілісність підтримують, передусім,
18
традиції. Завдяки їм зберігається і розвивається національна мова, без
якої неможливе існування нації, зберігається релігія, звичаї, здобутки
мистецької творчості, світогляд, народні ідеали, - все те, що створює
обличчя народу, що відрізняє його від інших народів. Застосування
національних традицій та фольклорних творів в родинному вихованні
дітей та в шкільному навчанні сприяє відродженню національної
самобутності українського народу.
19
РОЗДІЛ 2. Теоретичні засади естетичного та музичного виховання
молодших школярів засобами фольклору.
2.1. Морально-естетичне виховання та виховання культури
поведінки молодших школярів засобами фольклору
У складному процесі формування всебічно розвиненої особистості
чільне місце належить моральному вихованню.
Моральне виховання – це виховна діяльність школи і сім'ї, що має
на меті формування стійких моральних якостей, потреб, почуттів,
навичок і звичок поведінки на основі засвоєння ідеалів, норм і
принципів моралі, участь у практичній діяльності [40, с.35].
Результати морального виховання характеризуються такими
поняттями: мораль, моральність, моральна свідомість, моральні
переконання, моральні почуття, моральні звички і моральна
спрямованість. Методологічною засадою морального виховання є етика.
Етика – наука по мораль, її природу, структуру та особливості
походження й розвитку моральних норм і взаємовідносин між людьми в
суспільстві.
У моральному вихованні слід спиратися на гуманістичну ідею про
те, що людині від природи притаманне прагнення до добра, правди і
краси. Виховання учнів, на думку О. Вишневського [6], має забезпечити
формування в них такої наведеної вище системи моральних цінностей.
Абсолютно вічні цінності – загальнолюдські цінності, що мають
універсальне значення та необмежену сферу застосування (доброта,
правда, любов, чесність, гідність, краса, мудрість, справедливість та ін.).
20
Національні цінності – є значущими для одного народу, проте їх
не завжди поділяють інші народи. Наприклад, почуття націоналізму
зрозуміле і близьке лише поневоленим народам і чуже тим, які ніколи
не втрачали своєї незалежності. До цієї групи цінностей належать такі
поняття, як патріотизм, почуття національної гідності, історична пам'ять
тощо.
Громадські цінності – грунтуються на визнанні гідності людей і
характерні для демократичних суспільств. Це, зокрема, права і свободи
людини, обов'язки перед іншими людьми, ідеї соціальної гармонії,
поваги до закону тощо.
Сімейні цінності – моральні основи життя сім'ї, стосунки
поколінь, закони подружньої вірності, піклування про дітей, пам'ять про
предків та ін.
Моральні стосунки в сім'ї накладають відбиток на все життя
людини, оскільки їх вплив пов'язаний, по-перше, із сильними
переживаннями, по- друге, вони більш усталені, по-третє, в них
закладаються підвалини всіх моральних ставлень людини до
суспільства, до праці, до інших людей.
Зміст морального виховання учнів зумовлений потребами і
вимогами суспільства до формування всебічно розвиненої особистості,
рівень його моральності. З огляду на ці чинники, завдання морального
виховання в школі повинні бути спрямованими на формування
національної самосвідомості, прагнення жити в гармонії з природою,
свідомої дисципліни, обов'язку та відповідальності, поваги до закону, до
старших, до жінки.
Формування
національної
свідомості
та самосвідомості
передбачає: виховання любові до рідної землі, до свого народу,
готовності до праці в ім'я України, освоєння національних цінностей
(мови, території, культури, відчуття своєї причетності до розбудови
національної державності, патріотизм, що сприяє утвердженню
21
національної гідності, залучення учнів до практичних справ розбудови
державності, формування почуття гідності й гордості за свою
Батьківщину [21, с.184].
Наголошуючи на важливості формування почуття національного в
людині, К. Ушинський писав:
«Є лише одна загальна для всіх
природжена схильність, на яку завжди може розраховувати виховання:
це те, що ми звемо народність. Як немає людина без самолюбства, так
немає людини без любові до батьківщини, і ця любов дає вихованню
ключ до серця людини і могутню опору для боротьби з її поганими
природними, особистими, сімейними і родовими нахилами. Звертаючись
до народності, виховання завжди знайде відповідь і допомогу в живому і
сильному почутті людини, яке впливає багато сильніше за переконання,
сприйняття тільки розумом, або за звичку, вкорінену страхом покарань.
У лиходія, в якого погасли всі благородні людські почуття, може ще
дошукатися іскра любові до батьківщини: поля батьківщини, її мова, її
перекази із життя ніколи не втрачають незбагненної влади над серцем
людини. Є приклади ненависті до батьківщини, але скільки любові буває
іноді в цій ненависті!» [39, с. 143].
У розвитку національної свідомості дитини (і зрілої людини)
О.Вишневський виділяє щонайменше три етапи, які накладають на цю
свідомість помітний відбиток, збагачують її зміст: етнічне
самоусвідомлення,
національно-політичне
самоусвідомлення,
громадсько-державне самоусвідомлення [6]. Серед цих етапів
відзначимо перший - етап етнічного самоусвідомлення, який починає
формуватися ще у ранньому дитинстві у рамках сімейного виховання та
подовжуеться у дошкільні та шкільні роки. Саме на цьому етапі, який є
онтологично першим у розвитку національної свідомості дитини
доцільно залучати у педагогічний процес різноманітні жанри
фольклорної спадщини.
22
Важливим у моральному вихованні є святкування дат народного
календаря. Народний календар – це система історичних дат, подій,
спостережень за навколишньою дійсністю, народних свят, інших
урочистостей, які відзначаються протягом року; це енциклопедія знань
про життя людей, їх побут, спосіб життя, виховну мораль, природні
явища.
Засвоєння молодою людиною загальнолюдських норм моралі ми
вважаємо дуже важливим етапом формування моральної культури
особистості. Привчаючи дітей додержуватися азбучних істин моралі,
педагог добивається того, щоб кожна дитина могла щасливо жити і
працювати, виховуває в ній перші громадянські спонукання, першу
турботу про інтереси колективу, суспільства. У зв'язку з цим важливе
значення має єдність роз'яснення, повчання, переконання, спонукання
до діяльності.
Дитяче серце надто чутливе до прищеплювання цих думок, дитяча
душа глибоко переживає радість здійснення добра для людей. Якщо
таке моральне навчання підкріплюють добрими настановами,
спонукання до добрих справ для людей, у серці з малих років
утверджуються внутрішні духовні сили, що обмежують бажання і
вередування. А це дуже важливо для формування громадської
порядності.
Неабияку роль у формуванні моральності відіграють фольклорні
твори. Дуже важливим у формуванні моральності майбутнього члена
суспільства є виховання працьовитості. Привчаючи дітей
до
усвідомлення того що усі блага і радощі життя створюються працею,
що без праці не можна чесно житии, народна педагогіка закладає
підвалини, які знадобляться їм у майбутньому дорослому житті. Часто у
фольклорних творах зустрічаються образи нероби, дармоїда, трутня, що
пожирає мед працьовитих бджіл. Народ вчить: хто не працює, той не
23
їсть. Навчання –перша праця школяра. Йдучи до школи, дитина йде на
роботу.
Але не тільки виховання любові до праці є складовою
фольклорних творів. В них відображено увесь спектр людських
цінностей, почуттів, настанов, які диктує саме життя: бути добрим і
чуйним до людей; допомагати слабким і беззахисним; допомагати
товаришу у біді; не завдавати людям прикрості; поважати та шанувати
матір і батька - вони дали життя, вони виховують, вони хочуть, щоб
дитина стала чесним громадянином, людиною з добрим серцем і чистою
душею тощо.
Утвердити в кожній людині доброту, сердечність, чуйність,
готовність прийти іншому на допомогу, чутливість до всього живого і
красивого – елементарна, азбучна істина шкільного виховання, з цієї
істини починається
школа. Безсердечність
породжує байдужість, байдужість
породжує себелюбність, а себелюбність - джерело жорстокості. Щоб
запобігти безсердечності, ми виховуємо дітей у дусі сердечної турботи,
тривоги, неспокою про живе і красиве - про рослини, квіти, про птахів,
тварин.
Дитина повинна відчувати, що в кожній людині є серце, яке треба
берегти, що завдати їй болю - велике лихо. Нехай дитяче серце
хвилюється за долю живого і красивого; йому тоді буде чуже розбещене
почуття солодкого задоволення від думки, що чиєсь серце страждає
через нього.
Завдання школи – на основі моральних цінностей, створених,
здобутих, старшими поколіннями, та відображенних у численних творах
народно-фольклорної
спдщини, створювати реальні
моральні,
високоідейні, громадянські відносини. Моральні цінності повинні стати
особистим духовним багатством кожного вихованця.
24
К. Д. Ушинський вважав головним завданням школи виховання в
учнів високих почуттів любові й відданості народові. Великого значення
в зв'язку з цим він надавав вивченню історії – історія народу, його життя
і боротьби в минулому й тепер, вивченню рідної мови, літератури і
особливо фольклору. Ушинський писав, що з вуст трудового народу
«ллється чудова народна пісня, з якої черпають своє натхнення і поет, і
художник, і музикант; чується влучне, глибоке слово, в яке, за
допомогою науки і дуже розвиненої думки, вдумуються філолог та
філософ і дивуються глибині і істині цього слова» [39, с. 137].
К. Д. Ушинський прагнув утвердити в школі принципи гуманного
виховання. Він писав: «Виховання повинне просвітити свідомість
людини, щоб перед її очима лежала чітка дорога добра». Ушинський не
раз указував на необхідність такої постанови навчання і виховання, щоб
із самого початку розвинути в дітей почуття безкорисливості,
скромності й гуманне ставлення до особистості людини, не зважаючи на
расу й національність. Одним з головних завдань гуманного виховання,
на думку Ушинського, є розвиток у людини високих моральних якостей
– чесності, справедливості, правдивості, щирості [37, с.90].
Багато цінних думок висловив К. Д. Ушинський з питань методики
морального виховання. Вказуючи на необхідність виховувати свідому
дисципліну, він різко критикував сучасну йому школу, в якій
«дисципліна спиралася на найбільш проти природну основу – на страх
до вчителя, який роздає нагороди і покарання». «Цей страх, – писав
Ушинський, – змушував дітей не тільки до невластивого, а й шкідливого
для них положення: до нерухомості, класної нудьги і лицемірства» [37,
с.95].
Усе шкільне навчання і все шкільне життя, зауважував педагог,
мають бити пройняті розумним і моральним началом. «У школі повинні
панувати серйозність, що допускає жарт, але не перетворює всієї справи
в жарт, ласкавість без нудотності, справедливість без причетності,
25
доброти без слабості, порядок без педантизму і, головне, постійна
розумна діяльність. Тоді добрі почуття й прагнення самі собою
розів'ються в дітей, а початки поганих схильностей, набуті, можливо,
раніше, потроху зглядяться» [37, с.258].
Процес естетичного виховання триває впродовж всього життя
людини і напрямки цієї роботи багатогранні. Виділимо найбільш суттєві
з них.
Життя і діяльність дитини в сім'ї. Тут закладаються основи
формування естетичних смаків, естетичних почуттів. Організація
естетичного побуту в оселі, одяг, краса взаємин між членами сім'ї,
оцінка старшими предметів, явищ оточуючої дійсності з позицій
естетики, безпосередня участь в естетичній діяльності, іграшки тощо -
все це так чи інакше впливає на формування естетичних почуттів і
смаків дитини. На цьому етапі позитивний вплив можуть мати знання
батьків у галузі народної педагогіки. Український народ споконвіку
цінував і дбав про красу побуту (красиво прибране житло, використання
картин, рушників, килимів, інших творів прикладного мистецтва,
охайність одягу, упорядкованість садиби); участь у звичаєвих обрядах,
які містять у собі значний емоційний заряд (свято народження дитини, її
хрещення, заручини, весілля та ін.); пісні. Відтворення народних
традицій, обрядів, звичаїв може позитивно впливати на естетичне
виховання дітей [37, с.346].
Виховна діяльність дошкільних виховних закладів. Естетичне
виховання дошкільнят в дитячих садках здійснюється, з одного боку,
через естетику побуту, а з другого – через систему спеціальних занять
(музика, образотворче мистецтво). Вихованці з цікавістю займаються
ліпленням, малюванням, елементами аплікації, співом, ритмікою,
танцями, іграми тощо.
Навчально-виховна діяльність
загальноосвітніх навчально-
виховних закладів. Завдання естетичного виховання вирішуються
26
шляхом залучення школярів до різних видів діяльності: оволодіння
змістом навчальних дисциплін, позакласної виховної роботи, що містить
в собі естетичне навантаження.
В умовах школи естетичне виховання так чи інакше стосується
всієї системи навчально-виховної роботі. Учні передусім оволодівають
естетичними знаннями в процесі вивчення навчальних дисциплін. Мова,
література, історія, дисципліни природничого циклу несуть в собі
естетичний потенціал.
Особливе місце серед навчальних дисциплін школи займають
музика й образотворче мистецтво. Вони не лише сприяють формуванню
естетичних почуттів і смаків, але й готують вихованців до естетичної
діяльності. Можна лише шкодувати, що увага до цих предметів дещо
послаблена.
Останнім часом у школах і гімназіях створюються спеціалізовані
класи гуманітарно-естетичного напрямку. Це має сприяти піднесенню
естетичної вихованості школярів [37, с.348].
Певне місце у системі шкільного виховання посідають
факультативні заняття з проблем образотворчого мистецтва, музики,
кіно, театру, прикладного національного мистецтва.
У рамках загальноосвітніх навчально-виховних закладів широко
практикується залучення учнів до різних видів позакласної виховної
роботи з естетичним змістом. Це участь учнів у роботі танцювальних
гуртків, хорових колективів, студій образотворчого та літературного
мистецтва тощо.
Навчально-виховна робота позашкільних дитячих виховних
закладів (будинки і палаци дитячої та юнацької творчості, студії, дитячі
музичні та художні школи та ін.). Діяльність цих закладів спрямована на
задоволення інтересів дітей, розвиток здібностей, залучення до активної
естетичної діяльності. Щоправда, лише невелика кількість дітей має
змогу займатися в позашкільних виховних закладах.
27
Певне місце у системі естетичного виховання має займати
самоосвіта. Але й для цього необхідне педагогічне керівництво та
матеріальне забезпечення.
Велику роль у системі естетичного виховання відіграє діяльність
професійних навчально-виховних закладів, де майбутні фахівці
продовжують оволодівати естетичними знаннями, беруть участь у
діяльності мистецьких аматорських колективів, набувають вмінь у
естетичній діяльності. Проте і тут можливості обмежені й простежується
деякий скептицизм (за винятком мистецьких ВНЗ) до проблем
естетичного виховання молоді.
Окремим напрямком естетичного виховання можна назвати вплив
засобів масової інформації: художня і наукова література, газети,
журнали, радіо, кіно, телебачення, концертна діяльність. Але тут є
великі труднощі. Хоча є специфічні програми радіо, телебачення, які
розраховані на дітей певного віку, все ж засилля так званої «масової
культури» не завжди сприяє формуванню здорових естетичних смаків.
Тут потрібна копітка, цілеспрямована виховна робота вихователів
(батьків, шкільних педагогів). І тут не можна обмежитись заборонами, а
треба йти шляхом упереджуючого формування справді естетичних і
національних смаків, виховання відрази до потворного, чужого в
мистецтві [37, с.349].
Арсенал засобів естетичного виховання досить вагомий:
навколишнє природне середовище, література, музика, образотворче
мистецтво, архітектура, театральне мистецтво, кіномистецтво та ін.
До основних засобів естетичного виховання належать:
Художнє виховання - двоєдиний процес художнього навчання і
художньої освіти. Художнє навчання слід розпочинати з раннього віку.
Спочатку воно тісно зв'язане з дитячою грою (насамперед такими її
різновидами, як дитяче малювання та ігрова драматизація). Змістовною
основою цих експресивних проявів дитини виступають казки, міфи,
28
легенди та інші історії, що їх вона чує від дорослих, а також - реальні
стосунки в сім'ї, на вулиці, в дитсадку тощо. У цей період важливо, по-
перше, збагатити уяву дитини за допомогою народних казок та творів
інших жанрів літератури, а по-друге, всіляко сприяти її образотворчій
активності з метою вироблення в неї потреби в художній діяльності.
В міру завершення періоду спонтанної дитячої творчості
необхідно органічно перевести інтерес дитини від самого процесу
творчості на її продукт і розпочати навчання основам професійних
навичок художньої творчості у тому чи іншому виді мистецтва. Із
зростанням дитини та розвитком її здібностей доцільно переходити від
навчання одним видам мистецтва до навчання іншим (беручи до уваги
нахили і здібності дитини). Як правило, здійснюється перехід від
образотворчих, динамічно-пластичних та імпровізаційно-ігрових видів
мистецтва до мовно-словесних та музично-драматичних видів.
Одночасно відбувається художня освіта дитини - її знайомство з
надбанням кожного з видів мистецтва, який вона засвоює: з творами
живопису, скульптури, театру, літератури, музики, кіно.
Звичайно, художнє виховання не передбачає, що кожна дитина
стане в майбутньому митцем-професіоналом. Але тільки завдяки
художньому вихованою в індивіда може сформуватися потреба у
постійному та серйозному спілкуванні з мистецтвом. До того ж тільки
засвоївши певні навички професійної діяльності в мистецтві можна
навчитися адекватно розуміти художню мову того чи іншого виду
художньої діяльності. І ще: саме під впливом художнього виховання
формується естетичний смак - здатність людини оцінювати всі явища
дійсності з точки зору їх естетичної значущості для неї. З самого
початку він розвивається як художній смак - на етапі ранньої художньої
діяльності дитини та під час її тісного спілкування з мистецтвом.
Навчаючись виражати в певній зовнішній формі певний людський
смисл, опановуючи історію виражальної діяльності, яка концентрується
29
в мистецтві та інших видах художньої творчості, людина одночасно
вчиться безпосередньо у сприйнятті та переживанні визначати для себе
сприйнятливість того чи іншого явища життя (а не тільки мистецького
твору) на предмет органічного сполучення і відповідності його змісту та
форми, внутрішнього та зовнішнього. Спільний естетичний досвід
людей, що грунтується на прилученні до світової культури, сприяє
тенденції до встановлення загальнозначущості естетичного смаку (при
всій різноманітності індивідуальних смаків, конкуренція яких і
породжує естетичне життя суспільства). Ця тенденція до спільності
смаків втілюється в естетичному ідеалі, що є основним структурним
елементом естетичної свідомості. Становлення естетичного смаку поза
контактів з мистецтвом викликає прояви нерозвиненого смаку, а часом і
повну його відсутність.
Отже, саме завдяки художньому вихованню мистецтво набуває
для людини статусу смисложиттєвої цінності. Тому воно і є
найдійовішим засобом естетичного виховання.
Крім класичного мистецтва важливим засобом естетичного
виховання є фольклор. Власне перші стадії естетичного розвитку
характеризуються засвоєнням саме фольклору (казки, приказки,
колискові та інші народні пісні, традиційні форми побуту, одягу,
іграшок тощо). Фонд фольклорних образів стає у подальшому основою
розвитку інших художніх уподобань. Одним із завдань естетичного
виховання є забезпечення органічного переходу естетичних інтересів
людини від стереотипів фольклорного світосприйняття (при їх
збереженні в естетичній свідомості) до канонів реалістичного мистецтва.
На цьому важливо наголосити, оскільки у вік панування засобів масової
комунікації прогалина в художньому розвитку особи (відсутність
потреби у сприйнятті серйозного мистецтва) одразу ж заповнюється
тими видами художньої діяльності, які виконують переважно одну,
30
розважальну, функцію (поп-музика, розважальна література, кіно, масові
видовища тощо).
Дієвим засобом естетичного виховання є естетична та
мистецтвознавча освіта - оволодіння естетичною теорією, вивчення
історії та теорії розвитку мистецтва, окремих його видів, ознайомлення з
життям та творчістю видатних митців минулого й сучасності [ 9, с.123].
Процес естетичного виховання особи важко уявити без
цілеспрямованого поширення, популяризації та пропаганди найвищих
досягнень художньої культури людства, ознайомлення широких
народних мас з видатними мистецькими творами минулого та
сьогодення, творчістю вітчизняних і зарубіжних митців. Значну роль у
цьому відіграє літературно-художня критика, яка, з одного боку, робить
мистецтво зрозумілішим для публіки, а з другого - регулює сам
художньо-творчий процес.
Значний вплив на естетичний розвиток особи справляє
навколишнє естетичне середовище: природне оточення і предмети
побуту, знаряддя праці й засоби виробничої діяльності, житло і міський
або сільський ландшафт, архітектурні форми й форми засобів
пересування, сфера дозвілля і прояви моди тощо. Естетичне середовище
впливає на людину переважно на підсвідомому рівні, але тим дійовішим
та безпосереднішим є цей вплив.
Естетичному вихованню особи сприяють також естетичні аспекти
фізичної культури і спорту, а також культурний туризм, який дає змогу
прилучитись до якомога більшої кількості культурних цінностей,
відкрити для себе прекрасні та піднесені явища рідної природи,
ознайомитися з культурою, традиціями та сучасним життям інших
народів.
Дієвим засобом естетичного виховання є художня самодіяльність.
Особливістю цієї форми прилучення до художньої культури є те, що
учасники художньої самодіяльності з тих, хто сприймає мистецтво,
31
перетворюються на його творців. Самодіяльним митцем є доросла
людина, яка займається художньою творчістю не будучи при цьому
професійним художником [9, с.125].
Художня самодіяльність є живильним грунтом для професійного
мистецтва - як з боку поповнення лав професіоналів із середовища
любителів, так і з боку підготовки більш освіченої та зацікавленої
аудиторії мистецтва. Останнім часом серед молоді великого поширення
набула художня самодіяльність у сфері естрадної музики. Багато
самодіяльних вокально-інструментальних ансамблів завдяки своїй
популярності перетворюються на професійні естрадні групи. Однак
практика показує, що естетичний рівень багатьох з них не відповідає
вимогам високого мистецтва.
Гра - вид людської діяльності, в якому в умовних ситуаціях
відтворюються, засвоюються та вдосконалюються специфічні для
людської культури форми та способи буття. Вона є одною з основних
сфер естетичного виховання дітей. За допомогою гри індивідам
передається досвід життєдіяльності старших поколінь.
Слід розрізняти дитячі ігри, ділові ігри, спортивні ігри та гру, що є
виражальним засобом у деяких видах мистецтва.
Специфічним видом ігрової дії, тісно зв'язаним з дитячою
творчістю, є так зване дитяче малювання. Зображуючи на аркуші паперу
спершу зовсім не зрозумілі для дорослого лінії та цяточки, дитина,
однак, завжди знає, що вони означають. Це все ті ж таки уявні ситуації,
предмети, люди, тварини. Більше того, з появою динамічних сюжетів на
малюнку дитина починає довільно встановлювати відношення між
елементами зображення, на папері розгортаються цілі історії [14, с.38].
Сферою художньої культури, де органічно використовуються
ігрові елементи, є фольклор. Гра в фольклорному дійстві відрізняється
від гри драматичного актора насамперед тим, що останній цілком
свідомо перевтілюється у сценічного героя, залишаючись при цьому
32
художником-творцем і відокремлюючи свою особистість від
створюваного ним образу. Такого роздвоєння немає в учасника
фольклорного дійства. Момент гри виступає для нього так само
рівноправним моментом його життя, як і інші його прояви. Зв'язок гри з
фольклором пояснюється їхнім взаємним генетичним зв'язком з
первісним способом життя, з різноманітними формами обрядів,
ритуалів, магії тощо.
У процесі естетичного виховання традиційно використовують
різні форми роботи: уроки, семінари, гуртки, екскурсії, конференції,
бесіди, диспути, колективні творчі справи, конкурси та ін.
Ефективність естетичного виховання можна забезпечити єдністю і
взаємообумовленістю національного і загальнолюдського. Естетична
культура особистості має формуватися передусім на ґрунті національної
культури з залученням до надбань світової культури.
Аналіз проблем духовного життя суспільства, питань, пов'язаних з
його культурою, багато в чому залежать від особливостей підходу до
визначення останньої. Нині існує понад 360 визначень цього поняття.
Дане різноманіття обумовлено перш за все об'єктивною багатозначністю
культури.
Кожна з наук, що вивчають питання культури, виходячи зі свого
предмета дослідження виявляє ті її сторони і відносини, які потрапляють
в спектр розгляду даної науки. Зростання ролі культури в житті
суспільства, успіхи науково - теоретичної думки багато в чому зумовили
посилення уваги суспільствознавців до теоретико-методологічних
питань духовної культури. На даному етапі розвитку нашої молодої
незалежної держави досить актуальним є питання всебічного розвитку
та виховання молодших поколінь, прищеплення їм любові до своєї
країни та нації, основних правил поведінки та виховання навичок і
звичок культурного поведінки, що починається з приходом дітей у
школу.
33
Культура поведінки – це сукупність сформованих, соціально
значущих якостей особистості, повсякденних вчинків людини в
суспільстві, заснованих на нормах моралі, етики, естетичної культури.
Культура поведінки виражає, з одного боку, моральні вимоги
суспільства, з іншого – засвоєння положень, що спрямовують,
регулюють і контролюють вчинки та дії учнів. Засвоєні людиною
правила перетворюються на вихованість особистості. У культурі
поведінки органічно злиті культура спілкування, культура зовнішності,
побутова культура (задоволення потреб); велике місце займає культура
мови, вміння брати участь у полеміці, дискусії.
Діти мають потребу в розкритті глибокого внутрішнього змісту
культури поведінки в розумінні того, що проходження пристойності
свідчить про повагу до людей, традицій, інакше вони будуть бачити в
них порожні умовності. Стиль поведінки підлітка, юнака значною мірою
складається під впливом громадської думки, тому важливо, щоб у сферу
суспільних оцінок увійшла культура поведінки. Велике значення мають
культурні національні особливості, що склалися в результаті морального
розвитку молодших
поколінь і які є неодмінним атрибутом
загальнолюдської культури.
Саме в початкових класах починається цілеспрямована,
систематична робота з виховання навичок і звичок культурного
поведінки закладаються основи акуратності й охайності, увічливості,
точності, прищеплюються гарні манери, уміння культурне поводитися в
школі, будинку, на вулиці й у громадських місцях. Якщо елементарні
норми культурного поведінки не щеплені дітям з раннього років, то
пізніше приходиться заповнювати цей пробіл і нерідко проводити більш
важку роботу: перевиховувати школярів, у яких укоренилися негативні
звички. Відсутність елементарних звичок у дітей ускладнює роботу над
вихованням у них більш тонких і складних проявів культурного
поведінки: такту, делікатності, невимушеності, добірності манер тощо.
34
Культура поведінки тісно зв'язана з внутрішньою культурою
людини, вимогами естетики, із загальноприйнятими тенденціями і
звичаями. Внутрішня культура багато в чому визначає зовнішню
поведінку людини, але і зовнішня сторона поведінки впливає на
внутрішню культуру — змушує людину бути витриманою, внутрішньо
зібраною, уміти володіти собою. Недбалість у зовнішньому вигляді,
неуважність, безтактність поступово формують відповідні негативні
якості особистості. Тому з раннього віку необхідно озброїти дітей
знаннями правил культурної поведінки, звичками їхнього виконання.
Особистий досвід спілкування дитини ще дуже малий, дитина часто
може бути нечемною лише в силу незнання того, коли, де і як треба
вчинити. Нерідко діти засвоюють правила гарного тону по
наслідуванню, спостерігаючи за поведінким батьків, дорослих, котрі є
для них авторитетом. Однак усвідомлення дитиною своєї поведінки,
своїх дій — необхідна умова формування суспільно корисних навичок і
звичок моральних норм поведінки.
Треба відзначити, що в багатьох школярів помітне відставання
навичок і звичок культурної поведінки від знання відповідних правил.
Тому в роботі з учнями треба звертати увагу насамперед на вироблення
навичок і звичок поведінки. Досягається це систематичним приученням
школярів до виконання правил. Для цього необхідна така організація
життя в школі, щоб учні постійно накопичували досвід правильних
моральних відносин. У роботі з молодшими школярами можливі
проведення і спеціальні вправи для планомірного відпрацьовування
окремих навичок культурного поведінки. Але вправа – це не тільки
просте повторення. Для того щоб повторення закріплювало ту чи іншу
дію, звичку поведінки, необхідно, щоб воно підкріплювалося
позитивними емоціями, приємним переживанням. Іноді це мовчазне
схвалення дорослого, заохочення колективу, товаришів. Повторення
тільки тоді стає вправою, коли сама дитина активно прагне до
35
одержання визначеного результату у своїх діях, сам хоче робити
правильні вчинки. Іншими словами, виховання повинне бути пов'язане із
самовихованням.
Засобом реалізації завдань виховання культури поведінки, на нашу
думку, має лежати фольклор, як синтез загальнолюдського досвіду і
моральних цінностей та особливостей українського менталітету. Тому
необхідно звертатися до джерел українського фольклору, української
народної педагогіки, в яких накопичено досвід народу щодо виховання
та навчання дітей, його погляди на мету, завдання й методи виховання
молодого покоління, традиційні для українців форми та засоби
виховного впливу. На основі багатовікового досвіду українців склалися
народна філософія, мораль, система знань і вірувань, які й утворили
основу українського фольклору та української народної педагогіки.
Педагогічні знання та вміння народу сконцентровані в українському
фольклорі, традиціях, звичаях та обрядах, що можна використовувати як
засоби виховного впливу на школярів. Фольклорні твори є дуже цінним
матеріалом для розумового, морального й естетичного розвитку учнів
початкових класів, збагачують і поглиблюють їхні знання, впливають на
формування світогляду.
Кожне звернення до усної народної творчої спадщини як частини
культури свого народу сприяє духовному піднесенню держави і нації.
Звичаї, обряди, фольклор є своєрідними духовними підвалинами
національного розвитку, найкращими досягненнями народу в ідейному,
моральному й естетичному житті.
З найдавніших часів народна творчість була своєрідним способом
пізнання навколишнього світу, засобом навчання та виховання. Адже
вона виникла і розвивалась у процесі трудової діяльності людей, була
спрямована на полегшення праці, часто супроводжувала її. В народних
творах відбилося розуміння явищ природи, пропонувалися фактичні
поради щодо поведінки людей, їхньої праці, збереження здоров'я. У
36
народних піснях, прислів'ях і приказках, загадках, казках, легендах і
переказах акумулюється, зосереджується все, варте уваги нащадків. Ці
твори, були ніби неписаним підручником для навчання, розвитку
розумових здібностей наступного покоління, розширювали його
кругозір, формували естетичні смаки.
Через народну творчість дітям відкривається краса навколишнього
світу, душа народу. Особливо актуальний досвід В.О.Сухомлинського,
який радить використовувані фольклор як могутню виховну силу, що
розкриває перед дитиною народні ідеали і сподівання [31].
Фольклор та будь-які інші прояви національної культури
допомагають виховати в дитині особистість, оскільки кожна людина є
особистістю настільки, наскільки вона стикається із культурою, тобто
наскільки вона пізнала різні прояви духовного життя свого народу –
його історію, фольклор, мистецтво, науку, звичаї, традиції, обряди,
мораль, вірування. Прилучаючи дитину до фольклору як складника
національної культури, батьки та педагоги мають усвідомлювати, що
тим самим вони духовно пробуджують людину.
Саме фольклор має стати першою і головною сходинкою до
культури свого народу та культури в широкому її розумінні, оскільки в
ньому за багато віків відібрана лексика, художні образи, відпрацьовані
жанри, доступні дитині навіть наймолодшого віку. У народних дитячих
піснях, іграх, прислів'ях, казках, легендах чітко сформульований ідеал
виховання, визначено моральні якості, притаманні вихованій людині.
Народні пісні, що в більшості випадків є досить простим, доступним і
найбільш зрозумілим жанром у музиці, який впливає насамперед на
морально-естетичний розвиток особистості, є музично-поетичним
втіленням різноманітних норм етнічної культури.
Виховна цінність народної гри полягає в тому, що в ігровій
ситуації діти беруть на себе певні ролі і виконують ігрові дії. Це
потребує усвідомленого дотримання визначених правил та норм
37
поведінки. Внаслідок цього в учня, з одного боку, накопичується
соціальний досвід, закріплюються певні позитивні форми та способи
поведінки, а з іншого — він привчається дотримуватися вимог, які до
нього ставляться.
В прислів'ях зібрані конкретні правила культурної поведінки,
викладені в дотепних формах, що полегшує їх усвідомлення школярами.
Українські народні казки містять відомості про форми та способи
культурної поведінки, а також про наслідки порушень визначених норм.
Іншими словами, можна сказати, що в піснях, іграх, прислів'ях,
приказках, легендах, казках сконцентрований моральний зразок,
вироблений українським народом.
Таким чином, використання засобів народної педагогіки, а саме,
фольклору, в процесі виховання культури поведінки школярів дає змогу
впливати на інтелектуальну, емоційну, практично-діяльнісну сфери
особистості дитини.
2.2. Теоретичні основи, зміст та цілі музичного виховання
молодших школярів
Для визначення змісту поняття «музичне виховання молодших
школярів» необхідно проаналізувати сутнісні ознаки процесу виховання
та дослідити провідні педагогічні ідеї, що лягли в основу цілісних
систем масового музичного виховання дітей XX століття.
Український педагогічний словник С. Гончаренко дає визначення
вихованню як процесу цілеспрямованого, систематичного формування
та розвитку особистості, зумовленого законами суспільного розвитку,
дією багатьох об’єктивних і суб’єктивних факторів. У широкому
розумінні виховання це вся сума впливів на психіку людини,
спрямованих на підготовку її до активної участі у виробничому,
громадському і культурному житті суспільства. У вузькому розумінні
38
виховання є планомірним впливом батьків і школи на вихованця. Метою
виховання є сприяння розвиткові у вихованця виявленого обдарування
чи утримання якихось задатків відповідно до мети – ідеалу виховання.
Виховання поширюється на тіло душу і дух і ставить завданням
утворення із задатків і здібностей, що розвиваються, гармонійного
цілого, а також набуття підростаючим вихованцем сприятливих для
нього самого і для суспільства душевно-духовних установок стосовно до
інших людей, сім’ї, народу, держави тощо [7, 53].
У цьому словнику знаходимо визначення поняття «музичне
виховання» – процес цілеспрямованого пізнання музики, розвиток
музично-естетичних смаків людини, збагачення її музичної культури та
здібностей. Музичне виховання розвиває любов до музики, вдосконалює
здатність розуміти музичне мистецтво, співпереживати, сприймати його
з естетичною насолодою. Засобами музичного виховання є: музична
освіта, як сукупність знань, умінь і навичок, необхідних для практичної
музичної діяльності, а також процес їх засвоєння; практична музична
діяльність, слухання музики [7, 219].
Проаналізуємо провідні педагогічні ідеї, що стали визначною
віхою розвитку музичної педагогіки XX ст. — цілісні системи масового
музичного виховання дітей, створені закордоном Е. Жак-Далькрозом, К.
Орфом, 3. Кодаєм,та у вітчизняній музично-педагогічній науці — М.
Леонтовича, М. Лисенка,К. Стеценка Д. Кабалевським. Н. Ветлугіною О.
Апраксіною, О. Ростовським, Р. Марченко, Л. Хлєбніковою, Л. Масол.
Системи музичного виховання угорського композитора З.Кодая та
австро-німецького
педагога-музиканта,
композитора
К.Орфа,
незважаючи на відмінності, мають багато спільного: це опора на
народну музику, музичне виховання дітей через активний розвиток
всього комплексу їхніх здібностей.
Аналізуючи систему музично-ритмічного виховання, створену
швейцарським педагогом і композитором Емілем Жак-Далькрозом
39
(1865-1950), О. Ростовський відзначає що вона стала протилежністю
традиційній співацькій концепції музичного виховання і була реакцією
музиканта-педагога на однобокий інтелектуалізм шкільного навчання,
коли тіло перебуває у бездіяльності; на обмеженість фізичних занять,
коли інертні розум і почуття [28].
О. Леонтьєва зазначає, що працюючи з дітьми, Жак-Далькроз
дійшов висновку, що головними недоліками традиційної методики є
ізольованість видів діяльності й поділ процесу осягнення музики на
низку навчальних дисциплін, позбавлення музичного виховання його
сутнісної основи — емоційності. Повернення процесу музичного
виховання до емоційності та розвиток справжньої музикальності
можливі лише на шляху естетичного осягнення музики та її
виражальних засобів. Найважливіше у музичному навчанні, на думку
Жак-Далькроза, попереднє і супутнє осягнення музики. Виховання
музикальності немислиме поза музичним сприйманням. «Музичне
виховання повинно повністю ґрунтуватися на слуханні або у будь-якому
разі на сприйманні музичних явищ», — підкреслював Жак-Далькроз [20,
198].
Педагог прагнув до виховання музикальності як першооснови
музики, до відновлення триєдності музики, слова і руху як засобу
формування гармонійно розвинутої особистості, пише О. Леонтьєва. Він
вважав неприпустимим розвиток у дітей лише репродуктивних,
наслідувальних здібностей. Жак-Далькроз помітив, що діти значно
легше запам'ятовують пісню, якщо спів супроводжується рухами.
Узгодженість рухів і ритмічної музики викликає у них особливу радість,
естетичне задоволення, відчуття розкутості й свободи. Тому Жак-
Далькроз почав використовувати у безпосередньому зв’язку з музикою,
її темпом, ритмічним малюнком фразуванням, динамікою, штрихом
спеціальні вправи, до яких входили найрізноманітніші рухи —
крокування, біг, стрибки, танцювальні
й пластичні
рухи.
40
Використовувалися також вправи, спрямовані на виховання швидкої
реакції — уміння швидко включатися у рух, переривати або змінювати
його. Головний його девіз — «Ти сам твір мистецтва, відкрий мистецтво
в самому собі, у своєму тілі» [20, 193]. Завдяки використанню людського
тіла як своєрідного музичного інструмента водночас розвивається
ритмічне почуття, співацький голос і рухова координація, закладаються
умови для формування інших компонентів музикальності.
Ідеї Жак-Далькроза щодо творчого розвитку особистості своєрідно
розвинув німецький композитор і педагог Карл Орф (1895 - 1982).
Аналізуючи його музично-педагогічну концепцію О. Олексюк відзначає
що він вважав головною метою музичного виховання розвиток творчого
потенціалу особистості [25]. Музичне виховання за його системою
здійснювалося в процесі «елементарного музикування» (термін К.
Орфа). Суть цієї діяльності полягає в синтезі музики і мови. Музика
пов'язується з рухами, пантомімою, театралізованою грою.
Свою експериментальну роботу К. Орф узагальнив у посібнику
«Шульверк» [43]. Велику увагу він приділяв гармонії, ритмічному
вихованню, грі на музичних інструментах. Міжнародним центром
підготовки за системою К. Орфа став його інститут у Зальцбурзі. Орф
вважав, що активному розвитку музикальності сприяє дитяча творчість,
а саме: гра на музичних інструментах, спів та ритмічні рухи. Він
розробив дитячий інструментарій: ксилофони, металофони, глокеншпілі,
літаври, барабани, тарілочки, блок-флейти та ін. Композитор
використовував й природні «інструменти» - руки і ноги дітей для
створення будь-яких шумових ефектів (оплесків, клацання та ін.), з тією
ж метою вдало застосовував мовні композиції. Для впровадження своєї
системи К.Орф склав також збірку народних пісень. Найбільш сильною
та істотною стороною системи К.Орфа є її спрямованість на розвиток
творчої ініціативи дітей, яка ґрунтується на розробленому комплексі
інструментально-мовних імпровізацій.
41
На думку Орфа, музичне виховання не повинно обмежуватися
розвитком слуху, ритму, слуханням музики, навчанням співу і гри на
інструментах. Завдання музичного виховання – стимулювати і
спрямовувати творчу фантазію, уміння імпровізувати, творити у процесі
індивідуального і колективного музикування. У цій роботі слід
опиратися на зв'язок музики з жестом, словом, танцем, пантомімою.
Кінцевою метою музичного виховання К. Орф вважав виховання
особистості в дусі гуманізму, вивільнення пригнічених цивілізацією її
природних сил, розвитку творчих здібностей. «Ким би не стала надалі
дитина – музикантом чи лікарем, учнем чи робітником, – писав К. Орф у
«Шульверку», – завдання педагога – виховати у ній творче начало,
творче мислення. В індустріальному світі людина інстинктивно хоче
творити і цьому слід допомогти. Проте прищеплені бажання і вміння
творити виявлятимуться у будь-якій сфері майбутньої діяльності
дитини» [43, 28]. Новаторство педагога особливо виявилось у
продуманому використанні «елементарної музики». Елементарна музика
– це зовсім не примітивна музика, вона опирається на ті народні музичні
й мовні джерела, які дали їй початок. Елементарна музика,
елементарний інструментарій, елементарні словесні тексти стали для К.
Орфа головними засобами виховання дітей. Він писав: «Елементарна
музика, слово і рух, ігри і все, що пробуджує і розвиває духовні сили,
створюють основу для розвитку особистості, основу, без якої ми
прийдемо до душевного спустошення... Слід підкреслити, що
елементарна музика у школі має бути не чимось додатковим, а
основоположним. Йдеться не лише про власне музичне виховання, а й
формування людської особистості: у навчальній роботі це виходить
далеко за межі так званих уроків музики і співу. Фантазію і здатність до
переживання слід розвивати у ранньому віці. Усе, що дитина переживає,
усе, що у ній пробуджене і виховане, виявиться протягом усього її
життя» [43, 63].
42
Педагог вважав, що для дійового музичного виховання
надзвичайно важливо, щоб дитина з ранніх років могла припасти до
живих джерел мистецтва, навчалася зі слова, ритму, руху творити
музику. Тому він відмовився від використання на першому етапі
композиторської музики і обрав шлях активізації музичної діяльності
дітей через їх власне музикування, спонукаючи цим до імпровізації й
створення власної музики.
При розгляді педагогічних ідей Е. Жак-Далькроза і К. Орфа О.
Ростовський вказує на спільність їх підходів до питань музичного
виховання, та відмінність у виборі шляхів і засобів навчання [28].
Спільним для названих музикантів-педагогів є прагнення засобами
музики вплинути на духовний світ дитини, сприяти гармонійному
розвитку особистості, вихованню емоційної чутливості та музичних
здібностей; засвоєнню музики як специфічної мови людського
спілкування. Творці систем музичного навчання були переконані, що
виховання музичності неможливе поза музичним сприйманням, що
навчанню гри та співу по нотах має передувати досвід живого
спілкування з музикою.
Зрозуміло, що жодна з розглянутих методик не може бути
використана у наших школах як цілісна система. Українська музична
педагогіка має свої принципові засади, опирається передусім на
досягнення національної культури, усталені виховні традиції, досвід
музикування, навчальні можливості тощо. Проте ґрунтовне знання
методичних систем Жак-Далькроза і Орфа необхідне, бо в кожній з них
творчий учитель зможе знайти багато практичних методів і прийомів
навчання учнів.
Зокрема, значну цінність становлять методичні знахідки Е. Жак-
Далькроза, які доцільно використовувати і розвивати. Якщо розглянути
ідеї Жак-Далькроза через призму української музичної етнопедагогіки,
можна виявити їх близькість до народних традицій музичного
43
виховання. Йдеться про дитячі ігрові пісні, основою яких є рухи під
музику, інсценізація, елементи хореографії (наприклад, «Диби-диби»,
«Два півники», «Подоляночка», «Зробим коло», «Іде, іде дід, дід», «Біла
квочка» тощо).
Спільність позицій українських композиторів проявлялась у
визнанні загальнодоступного і виховного характеру навчання музики, її
значення для гуманітарної освіти. Так, своєю творчою, організаційною
та педагогічною діяльністю, зокрема створенням у Києві Музично-
драматичної школи, заклав фундамент для підготовки музично-
педагогічних кадрів в Україні М.Лисенко.
Щедрою булла педагогічна спадщина К. Стеценка, який обстоював
принцип взаємозв'язку музики з комплексом мистецтв. Він обґрунтував
важливість доповнення слухових вражень у процесі сприйняття музики
іншими сенсорними відчуттями, вважаючи, що знання, здобуті лише на
основі слухових уявлень, є абстрактними [25].
Ця теорія була розвинена в діяльності М.Леонтовича, котрий
висував ідею поєднання кольорів зі звучанням музичного твору як однієї
з найважливіших умов цілісного сприйняття художнього образу. З цією
метою він розробив власну систему показу мистецького матеріалу, що
ґрунтувався на співвідношенні світлотіней і кольорів із музичними
звуками. Він підкреслював, що кожен педагог мусить викладати музику
в контексті інших наукових і художніх знань. Сам М. Леонтович,
працюючи вчителем музики, постійно поповнював свої знання у царині
філософії, математики, географії, історії, літератури, малярства,
скульптури, архітектури і наголошував на важливості комплексного
застосування цих дисциплін у процесі навчання і виховання учнівської
молоді [19].
М. Леонтович, музичне виховання у масових школах пов'язував з
піснею як найправдивішим за своєю етичною і художньою суттю
життєвим явищем. Він послідовно дотримувався принципу визначальної
44
ролі фольклору в музичному навчанні дітей, пропонував починати з
безнотного співу на основі народних мелодій, які вважав незамінними в
оволодінні нотною грамотою. Однак невдовзі М. Леонтович трагічно
загинув, і його педагогічна спадщина, схована в архівах, близько 70
років була майже невідомою педагогічній громадськості й не могла
виявити належного впливу на розвиток української музичної педагогіки
[19].
Видана лише у 1989 р., книга М. Леонтовича «Практичний курс
навчання співу у середніх школахУкраїни» свідчить про те, що у 20-х
роках XXст. в Україні склалась своєрідна, музично-педагогічна школа,
яка відіграла помітну роль у вихованні дітей [19].
Принципово новий напрям у музичній педагогіці XX ст. відкрила
музично - виховна концепція видатного композитора і педагога
сучасності Д. Кабалевського (1904-1987). Вона увібрала досягнення
вітчизняної й світової педагогіки і спрямована на формування у дітей
цілісного естетичного ставлення до явищ музичної культури. Головний
його девіз: «Навчання музики – засіб, виховання музикою – мета» [11].
Мета музичного виховання, на його думку – формування музичної
культури як невід'ємної частини духовної культури особистості.
Музична культура особистості характеризується тим, якою мірою
вона здатна засвоювати музичні цінності. На думку Д. Кабалевського,
музичну культуру особистості визначають любов до музики і розуміння
її в усьому багатстві форм і жанрів; особливе «відчуття музики», що
спонукає сприймати її емоційно, відрізняючи хорошу музику від
поганої; уміння чути музику як змістовне мистецтво, що несе в собі
почуття і думки людини, життєві образи й асоціації, здатність відчувати
внутрішній зв'язок між характером музики і характером виконання [11].
Отже, під музичною культурою особистості розуміють її індивідуальний
соціально-художній досвід у сфері музичного мистецтва, зміст
естетичного, ціннісного, особистісного ставлення до музики.
45
На відміну від Е. Жак-Далькроза і К. Орфа, Д. Кабалевський
вважав, що в основі музичного виховання лежить активне сприймання
музики. «Лише тоді музика може виконати свою естетичну, пізнавальну
і виховну роль, коли діти навчаться по-справжньому чути її й
роздумувати про неї, –підкреслював педагог. – Справжнє, відчуте і
продумане сприймання музики – основа усіх форм прилучення до
музики, тому що при цьому активізується внутрішній духовний світ
учнів, їх почуття та думки і поза сприйманням музика як мистецтво
взагалі не існує» [11].
Учні мають учитися сприймати музику в будь-якій формі
спілкування з нею, під час співу, гри на музичних інструментах, у
процесі власне слухання тощо.
Д. Кабалевський підкреслював важливість хорового співу для
формування музичної культури школярів. Увесь процес навчання співу
має сприяти активному, зацікавленому і творчому ставленню учнів до
музики. Поступове набуття виконавської майстерності й збагачення
загальної музичної культури дітей стають передумовами їх прагнення до
досягнення, навіть при масовому музичному вихованні, рівня
справжнього мистецтва. «Кожен клас – хор! – ось ідеал, до якого має
спрямовуватися це прагнення», – писав педагог [11, 29].
Досягненню мети музичного виховання підпорядковане й
вивчення музичної грамоти, яку Д. Кабалевський розуміє значно ширше
– як музичну грамотність, тобто здатність сприймати музику як живе й
образне мистецтво, народжене життям і нерозривно пов'язане з ним [12,
4]. Засвоєння нотної грамоти не є самоціллю і повністю підпорядковане
виховним завданням.
Розглянуті концептуальні підходи до музичного виховання
визначили методичну новизну створеної під керівництвом Д.
Кабалевського шкільної програми з музики. Її особливістю є,
насамперед, тематична побудова, що дало змогу об'єднати усі види
46
музичної діяльності дітей (спів, вивчення музичної грамоти, гра на
музичних інструментах, імпровізація, ритмічні рухи під музику, власне
слухання тощо) на одному уроці. Цілісність уроку досягається за
рахунок єдності усіх складових елементів, оскільки в основу його
побудови покладені не різні види діяльності, а різні грані музики як
єдиного цілого. Це дає змогу вносити в урок будь-які контрасти,
необхідні для підтримування уваги учнів, створення творчої атмосфери.
Формування музичної культури – основа уроку, його зміст, який може
мати різне художньо-педагогічне втілення, адже нескінченно
різноманітним є музичне мистецтво і життя, яке воно відображає.
Досліджуючи музично-педагогічну концепцію Д. Кабалевського,
О. Ростовський вважає що її ідеї відкрили реальний шлях до вирішення
таких основоположних проблем музичної педагогіки, як виховання
інтересу до музики, захоплення нею; визначення основи музичного
виховання, його мети і завдань; досягнення цілісності уроку музики [29,
19].
Називаючи програму Д. Кабалевського новаторською, О.
Ростовський підкреслює, що не всі її положення є новими. Зокрема,
висунута Д. Кабалевським ідея першооснови трьох сфер музики значно
раніше знайшла своєрідне відображення у поглядах С. Людкевича, який
виділяв пісню, танець і марш як фундамент складних форм вокальної та
інструментальної музики. Однак саме Д. Кабалевському належить
заслуга у педагогічному осмисленні й методичному втіленні цієї ідеї, що
покладена в основу його концепції [29, 19].
Однією із цілей музичного виховання є музичний розвиток
дитини. Музичний розвиток, вважала Н. Ветлугіна, – складне явище.
Між його компонентами встановлюються різноманітні взаємозв'язки:
між природними задатками і сформованими на їхній основі музичними
здібностями; між внутрішніми процесами розвитку й досвідом, який
передається дитині ззовні; між засвоєнням досвіду й розвитком, що
47
відбувається при цьому, тощо. Таким чином здійснюється поєднання
різноманітних внутрішніх процесів і зовнішніх впливів на них [5].
Ветлугіна Н., вважала, що для здійснення музичного виховання
учнів необхідний дієвий підхід, який є провідним для сучасної
педагогіки та психології. Саме діяльність учня і педагога, їх власна
активність мають стати основою музичної освіти. При цьому учні не
повинні виступати як об'єкти педагогічних впливів, а як активні суб'єкти
навчального процесу, які у власній діяльності, відповідно до своїх
вікових та індивідуальних особливостей, зі своїм, хоча й невеликим, але
унікальним досвідом, відкривають дійсність, відтворену в музиці, по-
своєму сприймаючи і переживаючи її. В активності самих дітей полягає
величезний потенціал розвитку їх музично-творчих здібностей [5].
Для цього слід вчити сприймати, виконувати і творити музику
через діяльність самих учнів, у невимушеному оточенні, опираючись на
те, чим дитина вже володіє, використовуючи навчально-ігрові форми,
йдучи від нескладних дій до дедалі складніших, враховуючи попередні
результати, створюючи ситуації успіху і подолання труднощів,
заохочуючи найменші досягнення дітей.
На думку О. Апраксіної, музичне виховання розглядається як
процес передачі суспільно-історичного досвіду музичної діяльності
новому поколінню з метою підготовки його до майбутньої роботи не
лише в цій сфері, а й в інших галузях. Це пояснюється тим, що засвоєння
способів музично – естетичної діяльності всебічно збагачує особистість
дитини [2]. У процесі передачі музичного досвіду застосовується
система цілеспрямованих і організованих впливів. Їхнє призначення
подвійне: дати знання, озброїти способами дій і вплинути на
формування особистості дитини.
Якщо зміст і методи музично-виховної роботи не визначаються
передбаченням подальшого розвитку дітей, ясним розумінням того, яких
якостей вони мають набувати у процесі музичної діяльності, така
48
педагогічна робота виявляється неефективною. Не можна вчити дітей
«взагалі», не задумуючись про кінцеву мету національного виховання,
той ідеальний стан сформованості національної свідомості, до якого слід
підвести учня.
Якщо уявити кінцевий результат музичного навчання у
загальноосвітній школі теоретично, оскільки цей процес нескінченний,
то в світлі сучасних наукових поглядів про національне виховання у
дітей має формуватися уявлення про народну музичну культуру як
невід'ємну частину духовної культури суспільства. На думку 3.
Бервецького, під музичного культурою слід розуміти індивідуальний
соціально-художній досвід особистості у царині музичного мистецтва
[3].
Продовжуючи традиції Д. Кабалевського, в 90-х роках минулого
століття О.Ростовським, Р.Марченко, Л.Хлєбніковою було створено
програму «Музика» [26]. Головною метою музичного виховання
школярів, на думку авторів, є формування музичної культури як
важливої й невід'ємної частини духовної культури. Розвиток
музикальності є неодмінною умовою формування музичної культури
дітей. Опираючись на концепцію відомого психолога Б.М. Теплова, який
виділив три основні музичні здібності, що складають структуру
музикальності [33, 210-211], О.Ростовський, розуміє під музикальністю
сукупність здібностей, необхідних для успішної музичної діяльності.
Основна ознака музикальності – переживання музики як вираження
певного змісту. Музичне переживання за своєю суттю є емоційним
переживанням, оскільки позаемоційним шляхом зміст музики осягнути
не можна [29, 53]. Музикальність особливо виявляється в активній
самостійній діяльності людини. Її основу складає, найперше, ладове
почуття, тобто здатність емоційно розрізняти ладові функції звуків
мелодії, відчувати емоційну виразність звуковисотного руху. Ладове
почуття безпосередньо виявляється у сприйманні мелодії, її упізнаванні,
49
у чутливості до точності інтонації. Його характерним виявом у дитячому
віці є підвищений інтерес до слухання музики. Ладове почуття є
емоційним (або перцептивним) компонентом музичного слуху. По-
друге, це здатність до слухового уявлення, тобто здатність вільно
оперувати слуховими уявленнями, що відображають звуковисотний рух.
Вона безпосередньо виявляється у запам'ятовуванні і відтворенні по
слуху мелодій, насамперед у співі, а далі – у внутрішньому слуху
(«внутрішня музична мова»). Ця здатність є слуховим (або
репродуктивним) компонентом музичного слуху. По-третє, це музично-
ритмічне почуття, тобто здатність активно рухомо переживати музику,
відчувати емоційну виразність музичного ритму і точно відтворювати
його. Воно безпосередньо виявляється у тих слухових реакціях, які
більш-менш точно передають ритм музики, що звучить. Разом з ладовим
почуттям воно є основою емоційного відгуку на музику. Відтак,
структуру музикальності складають два провідні компоненти –
емоційний і слуховий (відгук на музику і музичний слух) [29].
Уроки музики, на думку О.Ростовського, мають бути пройняті
думкою про те, що музична творчість українського народу – нев'януча
окраса його духовної культури. Завданням вчителя є формування
творчих здібностей учнів. Це стосується співу, музикування і
художнього смаку. Вчитель має враховувати сучасні підходи до
навчання і одночасно спиратися на закономірності самої музики,
пам'ятаючи, що урок музики повинен бути цілісним уроком мистецтва.
Продовжуючи традицію Д. Кабалевського, О. Ростовський [29]
зазначає, що опора на три основні типи музики – пісню, танець, марш
дає можливість поєднати велике музичне мистецтво з музичними
заняттями в школі, забезпечити тісний зв'язок цих занять із
повсякденним життям школярів, зробити процес навчання емоційно
привабливим.
50
Важливою особливістю програми О.Ростовського є тематична
побудова, яка розкриває основні закономірності й функції музичного
мистецтва. Кожен семестр навчального року має дві теми, які,
послідовно поглиблюючись, розкриваються від уроку до уроку. Між
семестрам та між усіма роками навчання також забезпечується
внутрішня послідовність і цілісність [26].
Форми музичних занять, за програмою О.Ростовського мають
сприяти духовному розвитку школярів, формуванню світогляду,
вихованню моралі. Саме на вирішення цих завдань має бути спрямована
творча ініціатива вчителя.
Л. Масол вважає, що узагальнення педагогічного досвіду, світових
тенденцій, наукових джерел дає підстави для теоретичного
обґрунтування змісту загальної мистецької освіти за моделлю
поліцентриченої інтеграції знань, що відображує реальний поліфонічний
художній образ світу.
Спільними для всіх видів мистецтв є естетичне відображення в
художніх образах закономірностей людського буття, тобто духовно-
світоглядна спорідненість, що зумовлює єдину тематичну структуру
програми «Мистецтво», логіку об'єднання навчального матеріалу в
цілісні блоки. Ставлення особистості до себе, до інших людей, до світу,
до культури - провідні цінності, які стають базовими у моделюванні
змісту загальної мистецької освіти.
Ефективному опануванню специфіки художньо-образної мови
кожного з видів мистецтва і розумінню його цілісності сприяє також
інтеграція елементів змісту на основі єдності універсальних художньо-
естетичних
категорій
-
«ритм»,
«контраст»,
«симетрія»,
«композиція,»динаміка» тощо.
Розробка вчителем (або двома вчителями, що працюють
узгоджено) технологій інтегрованих уроків, насамперед вступних та
51
узагальнюючих у межах кожної теми, залежить від обсягу споріднених
тематичних художньо-естетичних елементів.
Таким чином, інтеграція знань та уявлень учнів здійснюватиметься
на таких рівнях:
- духовно-світоглядний (через спільний тематизм, що відображує
фундаментальний зв'язок усіх видів мистецтва з життям);
- естетико-мистецтвознавчий (через спільність або спорідненість
отецьких понять, універсальність естетичних категорій);
- психолого-педагогічний (через технологію інтегрованих уроків
різного типу).
Методична система, що забезпечує реалізацію закладених у зміст
програми ідей, спрямовується на розвиток таких якостей учнів, як
ініціативність, активність, самостійність, креативність, критичність. З
цією метою використовуються технології особистісно розвивального
спрямування на основі суб'єкт-суб'єктної взаємодії, діалогу культур;
пріоритет надається інтерактивним та ігровим методикам, емоціогенним
ситуаціям.
Замість традиційного «аналізу» введено поняття «аналіз-
інтепретація» та «оцінювання» художніх творів, адже принципового
значення набуває пошук учнями в мистецтві особистісне значущих
смислів, співзвучних власному
досвіду. Підвищується
роль
диференціації художньо-творчої діяльності учнів на матеріалі різних
видів мистецтв з урахуванням індивідуальних особливостей і
здібностей.
В авторській концепції поліцентричної художньої інтеграції Л.
Масол [22] виділено три групи інтеграторів – духовно-світоглядні,
естетико-мистецтвознавчі, психолого-педагогічні. Вони об'єднані
спільним наскрізним тематизмом (теми навчальних років та окремих
розділів). У програмі «Мистецтво» для початкової школи основою
52
інтегрування змісту є ідея відображення в мистецтві універсалів
реального світу:
1 клас. Абетка мистецтв.
2 клас. Краса довкілля в мистецтві.
3 клас. Образ людини в мистецтві.
4 клас. Світ у мистецьких шедеврах.
Навколо визначених головних тем концентруються інші складові
навчально-виховного процесу: дидактичний матеріал для сприймання та
інтерпретації (низка художніх образів, втілених у творах різних видів
мистецтв), практична художньо-творча діяльність (з використанням
системи завдань інтегрованого типу), словник термінів тощо.
Отже, проаналізувавши науково-методичну літературу, можемо
дати визначення поняттю «музичне виховання». Музичне виховання це
процес цілеспрямованого пізнання музики, розвиток музично-
естетичних смаків та музикальності людини, збагачення її музичної
культури та здібностей; це процес передачі суспільно-історичного
досвіду музичної діяльності новому поколінню з метою підготовки його
до майбутньої роботи не лише в цій сфері, а й в інших галузях.
Ціллю музичного виховання є розвиток музикальності дитини,
який відбувається у процесі засвоєння дитиною суспільно - вироблених
способів і дій. Це свідчить про тісний зв'язок між вихованням,
навчанням та розвитком дитини і про детермінуючу роль перших двох.
Музичний розвиток розглядається як якісні зміни психічних процесів,
що викликаються внутрішніми закономірностями музичних переживань
дитини і зовнішніми обставинами її життя і виявляється у здатності
сприймати музику, займатися практичною музичною діяльністю та у
сукупності музичних знань, умінь та навичок.
Відповідно проаналізованої науково-методичної літератури
можемо визначити компоненти музичного розвитку дітей молодшого
шкільного віку: емоційний, слуховий, ритмічний та творчий.
53
Показником рівня розвитку емоційного компоненту будемо вважати
емоційний відгук на музику, що виявляється у поведінці дитини під час
слухання музики, у словесних характеристиках музичних образів та
малюнках. Показником рівня розвитку слухового компоненту будемо
вважати чистоту інтонування мелодійної лінії, володіння відповідним
діапазоном голосу, слухову увагу, почуття ладу. Показником рівня
розвитку ритмічного компоненту будемо вважати здатність до точної і
чіткої передачі ритмічного малюнку. Показником рівня розвитку
творчого компоненту будемо вважати інтерес до музично-творчої
діяльності, наявність музичної уяви, здатність імпровізувати, складати
мелодію, ритмічний малюнок.
54
РОЗДІЛ 3. Реалізація педагогічних можливостей фольклору в
музичному вихованні молодших школярів.
3.1. Завдання та методи музичного виховання молодших
школярів засобами фольклору
Музика є одним із наймогутніших засобів виховання, який надає
естетичного забарвлення духовному життю людини. «Пізнання світу
почуттів неможливе без розуміння й переживання музики, без глибокої
духовної потреби слухати музику й діставати насолоду від неї, — писав
В. Сухомлинський. — Без музики важко переконати людину, яка
вступає в світ, у тому, що людина прекрасна, а це переконання, по суті, є
основою емоційної, естетичної, моральної культури» [32, с.553]. Ці
слова видатного педагога-гуманіста конкретизують думку про музичне
виховання як першооснову у вихованні людини.
Згідно «Концепції художньо-естетичного виховання учнів у
загальноосвітніх навчальних закладах» [48] у процесі навчальної
діяльності засобами музичного мистецтва постають наступні завдання:
ознайомлення з музичною культурою України, народів світу;
формування гуманістичних загальнолюдських цінностей, характерних
для сучасного громадянина;
формування пізнавального інтересу учнів до музичного мистецтва,
потреби у сприйманні творів, ціннісного ставлення до них;
розвиток
творчих
здібностей
учнів,
художньо-образного
асоціативного мислення, уяви, фантазії, імпровізації та інтерпретації,
55
виховання здатності до художньо-творчої реалізації та самореалізації
особистості;
оздоровлення організму, формування навичок краси і виразності
співу, музично-ритмічних рухів;
формування моральних норм, позитивних рис характеру, виховання
рис колективізму і вмінь спілкування з людьми.
Кожний вид музичної діяльності має свої специфічні особливості,
завдяки яким впливає на розвиток дітей.
Уроки музики в загальноосвітній школі покликані готувати
вдумливого слухача, що любить музику, здатного розуміти глибину
ідей, почуттів, переживань, закладених у кращих творах класичної,
сучасної і народної музики. Тому розвиток музичного сприйняття є
одним з головних завдань музичного виховання школярів.
Успіх музичного навчання і виховання залежить від урахування
вчителем вікових особливостей дітей, їх готовності до навчальної
діяльності. Готовність до навчання в школі — це передусім допитливість
і вміння керувати своєю поведінкою, підпорядковувати її вимогам
організації пізнавального процесу, колективної навчальної діяльності.
Переважна більшість дітей, прийшовши до школи, володіє такою
готовністю, їм властиве бажання і прагнення вчитися, вони охоче
приймають нові правила поведінки й діяльності, виконують вимоги
вчителя. У них яскраво виявляється наслідувальність — важливе
джерело успіхів на початковому етапі навчання. Відома гострота і
свіжість сприймання молодшого школяра, допитливість, яскравість
уяви.
Молодші школярі дуже люблять мультфільми, охоче слухають
казки, пригодницькі оповідання, вигадують неймовірні історії,
фантазують. Дитяча уява створює надзвичайні сюжети для того, щоб
зробити цікавішим життя, пояснити на свій розсуд те, що вони поки що
не можуть осягнути й усвідомити.
56
Відносно добре розвинута наочно-образна пам'ять дітей: вони
легко запам'ятовують те, що їх особливо вражає, що безпосередньо
пов'язане з їхніми інтересами. Помітними стають вияви словесно-
логічної пам'яті -діти краще запам'ятовують зрозумілий матеріал.
Спостереження за поведінкою дітей свідчать, що діти в цілому
легко входять у роль школяра, успішно переключаються на навчальну
діяльність. Разом з тим, їм властива легка збудливість, ранимість
психіки, нестійкість мимовільної уваги, несформованість, тендітність
всього організму, швидка втомлюваність від постійного сидіння,
одноманітної діяльності. Ця особливість визначає необхідність
урізноманітнення діяльності дитини, її постійної активізації шляхом
постановки нових завдань, залучення до іншої діяльності, чергування
форм індивідуальної й колективної роботи тощо.
Для виконання усіх вищеперерахованих завдань у музичному
мистецтві дуже важливим є освоєння народної духовної культури,
важливе відчуття тих коренів, які живлять справжнє музичне мистецтво,
та рухають суспільством для досягнення найбільш високого ступіня
цивілізованості. Зараз актуальною є необхідність відчуття і пізнання
рідної народної культури і мистецтва - найбагатшого заряду духовних
сил, способу мислення, краси у всіх діяннях людини. Все це виходить з
необхідності повсякденного спілкування і творчого переосмислення
музичного фольклору, який у виховному і навчальному аспектах
виступає в союзі з народною педагогікою.
У наш час проблема використання фольклору в музичному
вихованні дітей постала досить гостро. Народна пісня майже зникла з
побуту, особливо міського, її пропаганда звелася здебільшого до
сценічних форм, багатовікові народні традиції у деяких регіонах
України призабулися. Така ситуація характерна і для школи, де народна
музика у програмах тривалий час була репрезентована лише епізодично.
Тож не дивно, що удосконалення системи музичного виховання
57
школярів в Україні торкнулося насамперед питань використання
фольклору: виховання любові до народної музики, виховання народною
піснею стало одним із провідних завдань учителя музики.
Фольклор приваблює тому, що з яким би видом мистецтва ми не
знайомилися, які б музичні грані нам не відкривалися – усюди
відчувається велике і знайоме дихання фольклору – музичного та
поетичного, який стверджує основи демократичної культури і
мистецтва. У багатожанровому музичному мистецтві фольклорне
мистецтво є найбільш доступним для школярів. Це в той же час і
найдієвіша форма прилучення молодших школярів до творчої спадщини
поколінь. Одного разу, ставши на шлях прилучення до фольклорного
мистецтва, надалі цей музичний багаж стане найціннішим досвідом
пізнання духовної культури.
Нині музичний фольклор не постає як багатомовна школа
міжнаціонального спілкування, що відкриває свої двері сучасному
музичному мистецтву для прилучення до основ народної культури і
творчості. Не без підстави можна стверджувати, що відродження
народної пісні в загальноосвітній школі зі споконвічними ритмо-
мелодійними оборотами може принести безперечну користь в плані
морального, естетичного музичного виховання та освіти.
Серйозно розглядає проблему народної музики в контексті
вивчення та освоєння молодшими школярами Л.Л.Купріянова, яка
вважає, що, закладаючи в школі знання народних художніх традицій, ми
закладаємо фундамент національного мислення, яке формує фундамент
культури.
Також цієї проблеми торкається і К. Д. Ушинський, який писав: «У
кожного народу своя особлива національна система виховання. Як не
можна жити за взірцем іншого народу… точно так само не можна
виховувати за чужою педагогічною системою… Народ без народності –
тіло без душі… Виховання, якщо воно не хоче бути безсилим, має бути
58
народним. Почуття народності таке сильне в кожному, що при загальній
загибелі всього святого і благородного воно гине останнім» [38, с. 272-
281]. Це відбувається завдяки тому, що народна творчість близька до
генетичного коду свого народу і становить невід’ємну частину
практичної народної педагогіки.
Представники сучасної української національної музичної освіти,
науки, музикознавства (З. Василенко, В. Верховинець, А. Зінченко, Г.
Падалка, Е. Печерська, О.Ростовський, та ін.) дійшли аналогічних
висновків. На основі досвіду кращих педагогів-дослідників ними
розроблені концепції музичного, зокрема початкового, виховання і
навчання, які ґрунтуються на використанні народної музики. Так,
А.Усова зауважує, що «починати роботу треба від тієї музики, що
особливо близька народу – від його народної пісні» [36, с.12 ].
Західні науковці, розробляючи нові технології та прогресивні
методики музичного виховання, також визначають народну музику як
одну з основних художньо-педагогічних засобів початкового етапу
музичного виховання (З.Кодай (Угорщина), К.Орф (Австрія) та ін.).
На основі вивчених теоретичних та психолого-педагогічних
положень проблем музичного виховання та образного мислення
школярів, відображених в працях В.Базарного, В.Біблера, Г.Зязюна,
В.Малахова та інших визначено, що на різних етапах онтогенезу види
мислення співіснують, взаємовпливаючи та взаємозбагачуючись. Процес
мислення тісно пов’язаний з емоціями. Тому в музичному вихованні
молодших школярів важливу роль відіграє художньо-образне мислення.
Художньо-образне мислення молодших школярів є пізнавальною
діяльністю, що має на меті осягнення художніх образів у їх повноті і
цілісності та знаходження аналогій між образами мистецтва і життєвими
враженнями дитини. Художньо-образне мислення виявляється у вмінні
зіставляти, бачити і відчувати єдність цілісних явищ; в осягненні дітьми
художніх образів як ціннісного відображення дійсності.
59
Фольклор вбирає в себе естетичний, моральний, правовий,
світоглядний досвід сотень поколінь, і цей досвід об’єднується
художніми естетичними образами. Саме тому особливого значення
набувають художньо-образні особливості фольклору.
Фольклор – це тільки краще з кращого, бо в народній музиці діє
принцип відбору кращого. Підтвердженням може бути висловлювання А.
Іваницького про те, що тільки мелодія, яка пережила сто років і не
втратила привабливості, може бути названа фольклорною, а отже мудрою
[10, с.12]. «Ця музика – народна історія, жива, яскрава, соковита,
сповнена пристрасті й правди», – зазначає О. Ростовський [28, с.157].
Для ефективного музичного навчання та виховання вчителю
необхідно користуватися низкою загальноприйнятих методів навчання та
виховання. Ці методи музичної педагогіки, поєднують в собі як
дидактичні методи так і методи, що спрямовані на загальний музично-
естетичний розвиток учня. Існують різноманітні підходи до класифікації
методів.
У педагогіці однією з найбільш вагомих є класифікація методів
отримання знань:
1. Словесні методи, коли джерелом знань є усне або друковане
слово: «Слово вчителя, - писав В. Сухомлинський, - інструмент впливу на
душу вихованця. Мистецтво виховання включає, перш за все, мистецтво
розмовляти, звертаючись до людського серця. Слово ніколи не може до
кінця пояснити всю глибину музики, але без слова не можна наблизитись
до цієї найтоншої сфери пізнання почуттів… Пояснення музики має нести
в собі щось поетичне, щось таке, що наблизило би слово до музики…»;
2. Наочні методи, коли джерелом знань є спостерігання за
предметами, наочні посібники. Завдяки звуковій природі музичного
мистецтва, наочно-слуховий метод або метод слухової наочності набуває
особливого значення. Пріоритетним видом наочності на уроці музики є
звучання самої музики, що демонструє музичні твори як у живому
60
звучанні, так і з використанням аудіотехніки. Особливу цінність
представляє виконання музики дітьми: хоровий спів, приспівування
окремих тем-мелодій, вокалізація, елементарне музикування, пластичне
інтонування, диригування музично-сценічної вистави тощо. Обсяг і якість
звучання музики на уроці, а також її функція в драматургії уроку, є
важливим показником успішності музично-педагогічного процесу.;
3. Практичні методи, коли учень отримує знання і відпрацьовує
вміння, вдосконалюючи практичні дії.
У сучасній музичній практиці використовуються методи, що
активізують розвиток сприйняття музики учнями.
1. Метод роздумів про музику (Д.Б. Кабалевський) спрямований
на особистісне, творчо-індивідуальне засвоєння учнями духовних
цінностей. “Важливо, щоб вирішення нових питань, - писав Д.Б.
Кабалевський, - набувало форму коротких співбесід учителя з учнями.
В кожній співбесіді має відчуватися три поєднаних моменти: перший -
чітко сформульоване вчителем завдання; другий - послідовне
вирішення спільно з учнями цього завдання; третій - висновок, який
повинні зробити самі учні” [ 13].
2. Метод забігання вперед і повернення до вивченого (Д.Б.
Кабалевський) або метод перспективи і ретроспективи в процесі
навчання (Е.Б. Абдулін) дозволяє встановити зв'язок між темами
програми, формуючи в учнів цілісне уявлення про музику [1].
3. Метод створення композицій (Д.Б. Кабалевський, Л.В.
Горюнова) спрямований на об'єднання різних форм спілкування учнів з
музикою під час виконання одного твору. ” [ 13; 8].
4. Метод музичного узагальнення (Е.Б. Абдулін) - провідний
метод організації музичних занять, спрямований на засвоєння учнями
ключових знань про музику, втілених у темах програми, формування
художнього мислення, а також на досягнення цілісності уроку на
основі теми семестру [1].
61
5. Метод створення художнього контексту (Л.В. Горюнова)
спрямований на розвиток музичної культури школярів через інтеграцію
з іншими суміжними видами мистецтва, історією, життєвими
ситуаціями, створення художньо-педагогічного середовища. Даний
метод дає можливість представити музику в багатстві її різноманітних
зв'язків, зрозуміти схожість та відмінність від інших видів мистецтва,
інших сфер суспільної свідомості [8].
6. Метод
моделювання
художньо-творчого процесу (Л.В.
Школяр) спрямований на підвищення активного засвоєння творів
мистецтва. Саме метод моделювання художньо-творчого процесу, коли
учень виконує роль творця-композитора, творця-поета, творця-
художника, який немов би заново створює твір мистецтва для себе та
інших людей, забезпечує дитині прожиття знання і розуміння сенсу
своєї діяльності. Особливо це важливо під час засвоєння учнями
великих класичних творів, що завжди були призначені тільки для
“слухання”; це важливо, також, і для засвоєння фольклору, коли
школярі заглиблюються в народження музики, самі створюють загадки,
приказки і прислів'я; це важливо і під час засвоєння (розучування)
будь-якої пісні та для інструментального музикування [42].
7. Метод інтонаційно-стильового досягнення музики (Л.В.
Школяр) орієнтований на особистісну інтерпретацію музичної мови і
припускає цілеспрямований відбір творів різних індивідуальних,
національних або епохальних стилів. Вслуховування в музичну мову
будь-якого композитора формує потребу в знаннях. При цьому учні,
спираючись виключно на інтонаційно-образне сприйняття музики,
здійснюють таку інтерпретацію твору, характеристикою якої є
цілісність, емоційна виразність [42].
Таким чином, методи музичного виховання являють собою різні
способи спільної діяльності вчителя і учнів, де провідна роль належить
педагогу. Розвиваючи уявлення, емоційну чутливість, музичне
62
мислення, учитель прагне до того, щоб спілкування з мистецтвом
викликало в дітях почуття радості, задоволення, а формування навичок
і вмінь сприяло виявленню їх активності та самостійності.
Молодший шкільний вік є надзвичайно важливим періодом для
засвоєння культури свого народу. Адже цей етап життя є періодом
накопичення знань і засвоєння їх за перевагою, першоосновою
соціокультурного становлення особистості та формування ціннісних
орієнтацій людини у певному середовищі, а отже, суспільні вимоги
особливо актуальні саме для молодшого шкільного віку. За висновком
Б.Неменського, національне є тим початком шляху, з якого дитина має
вирушати у великий світ мистецтва, світової художньої культури [24].
Тому доцільно якнайповніше забезпечувати вихованцям повноту
гостроти відчуття і глибокого усвідомлення художньої спадщини рідного
народу.
3.2. Використання української народної творчості у формуванні
та розвитку музичних здібностей молодших школярів
Народна музична творчість є важливим джерелом і засобом
морально-естетичного виховання молодших школярів. Виховання і
переживання учнями в процесі вивчення творів народного мистецтва
естетичних об'єктів формують в них високохудожній смак, виховують
любов до Батьківщини, до праці, до природи та інші моральні та
естетичні
почуття. Необхідною
умовою
морально-естетичного
виховання засобами української народної музики є правильний підбір
творів, які відповідають пізнавальним можливостям школярів а також
меті та завданням виховання. Усі ці вимоги передбачені програмою
«Музичне мистецтсво» для 1-4 класів загальноосвітніх навчальних
закладів [49], під редакцією Л.О. Хлєбникової, що затверджена
63
Міністерством освіти і науки Україні. Дану програму створено на основі
педагогічної концепції Д.Б. Кабалевського.
При підготовці програми її автори (Л.О. Хлєбникова, Л.О.
Дорогань, І.М. Івахно, Л.Г. Кондратова, О.В. Корнілова, О.В. Лобова,
Н.І. Міщенко) виходили, насамперед, з досвіду народної педагогіки,
обрядів і традицій музикування, таких ідей як першочерговості ролі
фольклору в музичному вихованні дітей (М. Леонтович, К. Стеценко, Я.
Степовий, Ф. Колесса, П. Козицький, Л. Ревуцький); музично-творчий
розвиток дітей за допомогою різноманітних ігор з рухами, танцями,
співом (В. Верховинець); розвиток музичного слуху на основі поєднання
моторики, метроритмічних і звуковисотних вправ (С. Людкевич);
розвиток слуху на ладовій основі (Б. Яворський) тощо. Слід відзначити
особливу цінність педагогічних ідей видатного українського
композитора М. Леонтовича, який надавав першорядного значення
народній пісні як найдемократичнішому жанру, близькому і зрозумілому
дітям, вважав народну музику незамінною у вихованні молоді [29].
Програма допускає варіантну множинність практичної реалізації
та відкриває широкі можливості для втілення народознавчих ідей на
уроках музики, врахування досвіду народної педагогіки, регіональних
пісень, обрядів.
В основу програми з музики для молодших класів покладено,
насамперед, дитячий фольклор, який охоплює словесну творчість
дорослих для дітей (колискові пісні, пестушки, забавлянки тощо);
творчість дорослих, яка з часом перейшла до дитячого репертуару
(заклички, лічилки, ігрові пісні); і безпосередньо дитячу творчість
(скоромовки, лічилки). До лічилок, скоромовок, закличок діти самі
придумують мелодії, адже ці яскраві жанри усної дитячої творчості
насичені внутрішнім звучанням і діти мимоволі стають творцями
найпростішої музики.
64
В. Верховинець підкреслював, що ніщо так не розвиває розумові й
фізичні здібності дітей, їх почуття і творчу фантазію, як ігри з рухами,
танцями, співом. Тому на уроках розучується чимало пісень, які можна
інсценізувати або виконати у русі. Наприклад, першокласники беруть
участь у виконанні й інсценізації народних пісень («Ой до нори,
мишко», «Ходить гарбуз по городу», «Ой є в лісі калина», «Вийди,
вийди, сонечко», «Ой прийшла весна», «Подоляночка», «Диби-диби»,
«Ой, ходила дівчина бережком») або обрядових пісень, щедрівок,
колядок («Я маленький хлопчик», «Щедрівочка щедрувала», «Коляд,
коляд, колядниця»), веснянок («Чижик», «Жайвір прилетів», «Кривий
танець»).
Своїми рухами діти передають поведінку персонажів відповідно
до музики і сюжету. Це розвиває природну музикальність учнів, їх
здатність емоційно і свідомо сприймати музику. Виконання школярами
танцювальних рухів і пластичних жестів сприяє засвоєнню характерних
рис народних танців «Гопак», «Аркан», «Козачок» тощо. Танцювальна
творчість виявляється в умінні комбінувати засвоєні елементи танцю,
створювати власні рухи. Проте вчитель повинен пам'ятати, що
інсценування, пластичні рухи, танцювальні композиції лише тоді
сприятимуть глибшому сприйманню музики, коли виступатимуть в
єдності з вокально-хоровою роботою, грою на елементарних музичних
інструментах тощо.
Вагомий пласт в українській дитячій музичній творчості, що є іще
однією із форм музичного виховання молодших школярів, становлять
музичні ігри, які складають групу власне дитячого музичного фольклору,
віддзеркалюють дитяче світосприйняття і мають особливе значення у
розвитку дитини і формуванні художньо-образного мислення. В
українських народних дитячих іграх закладена психологія українця –
працьовитого господаря, умілого хлібороба, захисника прав особистості.
Дитячі музичні ігри – це невеликі музично-поетичні твори, в основі яких
65
лежить розкриття різних життєвих ситуацій засобами музично-рухових
елементів. Найдавнішими серед них є хороводні ігри, які в основному
розкривають тему хліборобської праці через поєднання музики,
хореографічних рухів, пантоміми, слова тощо. Моделювання народної
гри створює таке музично-фольклорне середовище, в якому легко
моделюються фрагменти реального життя, реальні взаємини дітей та
дорослих, пов’язані з ігровою дією, відбувається залучення молодших
школярів до пошукової музично-ігрової діяльності, розвивається їхнє
художньо-образне мислення та самостійність (Пісні-ігри «Гоп-гоп»,
«Діти і ведмідь», «Цить, не плач», «Йшла лисичка по стежинці»,
«Щебетали горобці»).
У процесі ознайомлення з українськими народними піснями різних
жанрів
учні, розділившись на групи, можуть брати участь у
різноманітних проектах зі створення пісенників та альбомів: «Історичні
пісні та думи» («історія народу і пісня»), «Календарно-обрядові пісні»
(«Побут народу і пісня»), «Лірична пісня», «Родинно-побутова пісня»
тощо. В кожній групі над створенням пісенника чи альбому
працюватимуть: збирач пісень, оформлювач, художник, редактор [27, 6].
Враховуючи національні традиції й досвід інструментального
музикування, програма пропонує включити до змісту уроку, починаючи
з 2-го класу, навчання гри на дитячих музичнх інструментах (наприклад,
на сопілці - українському народному інструменті). Це сприятиме
залученню учнів до активних і захоплюючих форм музикування,
розвитку музичного слуху, вихованню навичок ансамблевої гри,
підготовки до двоголосного співу.
Важливе місце у програмі посідає ознайомлення учнів з
інструментальною музичною творчістю українського народу, зокрема, з
троїстими музиками — найпоширенішим у минулому в Україні типом
народного інструментального ансамблю. У виконанні троїстих музик
учні слухають народні пісні й танці, визначають склад ансамблю,
66
характеризують звучання кожного інструмента окремо та всього
ансамблю в цілому.
У програмі важливе місце відведено хоровому співу. Це не лише
правильне, емоційне і виразне виконання пісень, а й водночас активне
осягнення музичного мистецтва. Формування навичок двоголосного
співу рекомендується проводити з 2-го класу, виконуючи пісні з
акомпанементом, що не дублює мелодію, засвоюючи ритмічне
двоголосся й створюючи темброво-ритмічні супроводи. У 2-4-х класах
ця робота продовжується із введенням канонів, елементів двоголосся.
Освоєння учнями початкової школи музичного фольклору (байки,
колискових, наспівок, частушок, колядок, приказок, ігор, танців, обрядів,
хороводів) активізує у молодших школярів розвиток почуття музичного
ритму. Розвитку почуття музичного ритму сприяє використання
комплексу специфічних форм, методів, прийомів: створення дітьми
різних мелодико- ритмічних імпровізацій в народному дусі на один і той
же короткий поетичний текст; формування музично-слухових уявлень на
основі фольклорної музики; включення моторики рук і різних
елементарних музичних інструментів при сприйнятті і відтворенні
поліритмічних структур фольклорної музики та інші.
Таким чином, можна констатувати, що фольклор є універсальним
матеріалом для формування художньо-образного мислення, музично-
творчих здібностей, формування дитячого музичного сприймання та
індивідуального музично-художнього смаку. Він дозволяє встановити
двосторонній контакт з дитиною, позитивно впливає на розвиток
емоційного прояву молодших школярів, сприяє вивченню звичаїв та
культури свого народу, готує дітей молодшого шкільного віку до
цілісного погляду на світ. Синкретичність образів народного мистецтва,
багатство символіки, спричиняє можливість ефективного використання
фольклору в педагогічному процесі.
67
Педагогічні можливості фольклору в музичному вихованні
молодших школярів полягають у:
1. вихованні інтересу і забезпеченні можливості особистісно-
ціннісного освоєння народної культури і музичного мистецтва
(пізнавально-мотиваційний компонент);
2. реалізації умов творчого самовираження, розвитку емоційної
чуйності і чуттєвого досвіду, обумовлених традиціями і інтонаційною
основою народної музики (музично- творчий компонент);
3. створенні художньо-освітнього середовища, де урок музики –
освоєння музичного фольклору – стає центром, що забезпечує колективна
співтворчість і взаємодія учнів, педагогів, батьків в організації шкільного
виховного процесу (організаційно - комунікативний компонент).
Методика засвоєння музичного фольклору на уроках музики в
загальноосвітній школі передбачає звернення до оригінальних творів, як
несценічного мистецтва, специфічного способу пізнання навколишнього
світу і забезпечує:
1. інтеграцію
специфічних
властивостей
оригіналу
(біфункціональність, поліелементність, колективність, варіативність,
традиційність та ін.), усно-слухових способів його передачі та
художньо-педагогічні особливості уроку музики, з урахуванням
фольклорного досвіду молодших школярів;
2. використання різноманітних фольклорних форм (посиденьки,
свято, урок - гра та інші);
3. використання методів організаційної взаємодії з середовищем
(повернення до пройденого на основі щорічної циклічності, колективна
співтворчість, самостійний творчий пошук та ін);
4. використання специфічних методичних прийомів (усно-слухова
наслідувальна і імпровізаційна діяльність, приспівування тощо);
5. використання
предметів
народного
побуту, музичних
інструментів, фольклорних аудіо-, фото- та відеоматеріалів та ін.).
68
ВИСНОВКИ
Отже, у ході дослідження нами були з'ясовані наступні аспекти:
1. Ми дали визначення поняттю «фольклор» та визначили його
основні жанри та роди. У ході огляду теоретичного матеріалу ми дійшли
висновку, що загалом фольклор – це цілісна й відкрита жанрова система
і існує багато жанрових класифікацій, в основу яких покладено
різноманітні
критерії
і
аспекти:
вербальний, етнографічний,
музикологічний, хореографічний, регіональний тощо. Нами були
визначені обрядові та позаобрядові фольклорні жанри та три роди:
лірика, епос, драма. Також ми розглянули окремий підвид українського
фольклору – дитячий фольклор.
2. Проаналізувавши теоретичні матеріали з теми дослідження ми
дійшли висновку, що фольклор та народна творчість є важливим
джерелом і засобом морально-естетичного та музичного виховання
молодших школярів. Виховання і переживання учнями в процесі
вивчення творів народного мистецтва естетичних об'єктів формують в
них високохудожній смак, виховують любов до Батьківщини, до праці, до
природи та інші моральні та естетичні почуття. Фольклор вбирає в себе
естетичний, моральний, правовий, світоглядний досвід сотень поколінь, і
цей досвід об’єднується художніми естетичними образами. Саме тому
особливого значення у розвитку музичних здібностей школярів
набувають художньо-образні особливості фольклору. Необхідною
умовою морально-естетичного та музичного виховання та розвитку
музичних здібностей засобами української народної творчості є
правильний підбір творів, які відповідають пізнавальним можливостям
молодших школярів, меті та завданням виховання, а також розвивають
художнє, образне і музичне мислення.
69
3. Нами було дано визначення поняття «культура поведінки» та
«морально-естетичне виховання школярів», а також було проаналізовано
основні складові цих понять та механізми формування
культури
поведінки та морально-естетичного виховання школярів засобами
фольклору. Ми дійшли висновку, що в піснях, іграх, прислів'ях,
приказках, легендах, казках сконцентрований моральний зразок,
вироблений українським народом і таким чином, використання засобів
народної педагогіки, а саме, фольклору, в процесі виховання культури
поведінки школярів дає змогу впливати на інтелектуальну, емоційну,
практично-діяльнісну сфери особистості дитини.
4. Проаналізувавши наукову літературу, ми дали визначення
поняттю «музичне виховання», визначили його мету та завдання, що
полягає у розвитку музикальності дитини, який відбувається у процесі
засвоєння дитиною суспільно - вироблених способів і дій. Музичний
розвиток розглядається як якісні зміни психічних процесів, що
викликаються внутрішніми закономірностями музичних переживань
дитини і зовнішніми обставинами її життя і виявляється у здатності
сприймати музику, займатися практичною музичною діяльністю та у
сукупності музичних знань, умінь та навичок. Також нами були
визначені компоненти музичного розвитку дітей молодшого шкільного
віку: емоційний, слуховий, ритмічний та творчий.
5. Було розглянуто та проаналізовано теоретичні роботи
науковців та українських педагогів щодо виховного потенціалу та
педагогічних можливостей українського фольклору в музичному
вихованні молодших школярів. У цілому, дійшли висновку, що музика
є одним із наймогутніших засобів виховання, який надає естетичного
забарвлення духовному життю людини і саме тому на уроках
музичного мистецтва у молодшій школі необхідно використовувати
твори української народної творчості, з метою виховання
національного мислення та любові до народної музики, що стверджує
70
основи демократичної культури і мистецтва, з метою прилучення
молодших школярів до творчої спадщини поколінь та пізнання
духовної культури пращурів. Також нами було розглянуто основні
методи музичної педагогіки, що поєднують в собі як дидактичні
методи так і методи, що спрямовані на загальний музично-естетичний
розвиток учня. Найбільш вживаними є словесні, наочні та практичні
методи. Також активно вживається метод роздумів, метод перспективи-
ретроспективи, метод створення композицій, метод музичного
узагальнення та інші. Всі ці методи направлені на прагнення до того,
щоб спілкування з мистецтвом викликало в дітях почуття радості,
задоволення, а формування навичок і вмінь сприяло виявленню їх
активності та самостійності.
6. Проаналізувавши основні положення програми «Музичне
мистецтво» для 1-4 класів загальноосвітніх навчальних закладів ми
дійшли висновку, що існує варіантна множинність практичної реалізації
виховних заходів, що відкривають широкі можливості для втілення
народознавчих ідей на уроках музики у молодшій школі. Також варто
відмітити, що в основу програми з музики для молодших класів
покладено, насамперед, дитячий фольклор, який охоплює словесну
творчість дорослих для дітей (колискові пісні, пестушки, забавлянки
тощо); творчість дорослих, яка з часом перейшла до дитячого
репертуару (заклички, лічилки, ігрові пісні); і безпосередньо дитячу
творчість (скоромовки, лічилки). Серед можливих видів роботи на
уроках музики можна відмітити ігри з рухами, танцями, співом,
інсценізацію народних пісень (обрядових пісень, щедрівок, колядок,
веснянок), виконання танцювальних рухів і пластичних жестів в єдності
з вокально-хоровою роботою, грою на елементарних дитячих музичних
інструментах тощо. Засоби народної педагогіки, народного мистецтва,
національної творчості, духовної культури українського народу
забезпечують прискорену можливість процесу саморозкриття індивіда,
71
стимулюють чуттєво-інтелектуальний, фізично-вольовий, морально-
креативний потенціал і спрямовують якісний вплив на ціннісні
орієнтації особистості.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Абдуллин Э.Б. Теория и практика музыкального обучения в
общеобразовательной школе / Абдуллин Э.Б. – М.,1983. – С.54-72.
2. Апраксина О.А. Методика музикального воспитания в школе:
Учебное пособие / Апраксина О.А. – М.: Просвещение, 1983. – 224 с.
3. Бервецький 3. Виховувати музичну культуру. Грані творчості: Кн.
для вчителя / Бервецький 3., Хлебникова Л. – К.: Рад. шк., 1989. – С. 126
- 140.
4. Верховинець В. Весняночка / Верховинець В. – К.: Муз. Україна,
1989. – 342 с.
5. Ветлугина Н. Теория и методика музыкального воспитания в
детском саду / Ветлугина Н., Кенеман А. – М.: Просвещение, 1983. –
256с.
6. Вишневський О.І. Теоретичні основи сучасного українського
виховання / О.І. Вишневський. – Львів, 2000. – 234 с.
7. Гончаренко С.У. Український педагогічний словник / Гончаренко
С.У. – К.: Либідь, 1997. – 376 с.
8. Горюнова Л. В. Говорить языком самого предмета... Теоретические
основы учебника «Музыка» : пособ. для учителя / Л. В. Горюнова. –
М.,1989. – 143 с.
9. Джола А.М. Теорія і методика естетичного виховання школярів:
Навч.-метод. Посібник / А.М. Джола, А.Б. Щербо. – К.: ІЗМН, 1998. –
392 с.
10. Іваницький А.І. Український музичний фольклор. Підручник для
вищих учбових закладів / Іваницький А.І. ‒ Вінниця:НОВА КНИГА,
2004. ‒ 320 с
72
11. Кабалевский Д.Б. Воспитание ума и сердца: Кн. для учителя /
Кабалевский Д.Б. – М.: Просвещение, 1984. – 206с.
12. Кабалевский Д.Б. Прекрасное пробуждает доброе / Кабалевський
Д.Б. – М.: Просвещение,1973. – 336 с.
13. Кабалевський Д.Б. Основні принципи і методи програми з музики
для загальноосвітньої школи / Виховання розуму і серця // Кабалевський
Д.Б. – К., 1982. – 192 c.
14. Кацинська Л.Л. Виховний процес / Л.Л. Кацинська. – Львів, 1998. –
210 с.
15. Киричук О. В. Національно – громадянське виховання: сутність,
функції, генеза / О. В. Киричук // Педагогічна газета. – 1997. – № 10. –
С.2
16. Клименко Т. Є. Фольклор: наук. – допом. бібліогр. покажч. / Т. Є.
Клименко, А. І. Мартинюк. – Житомир, 2011. – 79 с .
17. Лановик М.Б. Українська усна народна творчість. Навчальний
посібник / М.Б. Лановик, З.Б. Лановик. – К.: Знання-Прес, 2006. – 591 c.
18. Леонтович М. / Творчість М. Леонтовича. Збірка статей:
[упорядкув.
В.
Золочевський
]
. – С. 164-185.
19. Леонтович М. Практичний курс навчання співу у середніх
школахУкраїни / 3 педагогічної спадщини композитора: [Упор. Л.О.
Іванова]. – К.: Муз. Україна, 1989. – 136с.
20. Леонтьева О. Карл Орф / Леонтьева О. – М.: Музыка, 1984. – 334с.
21. Лозова В.І. Теоретичні основи виховання; навчання: Навчальний
посібник / Лозова В.І Троцко Г.В. – Харк. Пед. Ун-т. ім. Г.С Сковороди.
– Харків: «ОВС», 2002. – 400 с.
22. Масол Л.М. Методика навчання мистецтва у початковій школі /
Масол Л.М. – Харків:Ранок. Веста, 2006. – 256 с.
23. Мишанич C.В. Система жанрів в українському фольклорі /
Українознавство: Посібник // Мишанич C.В. – К.: Зодіак – ЕКО, 1994. –
C.263 – 276
73
24. Неменський Б.М. Изобразительное искусство и художественный
труд: Книга для учителя / Неменський Б.М. – М.: Просвещение, 1991. –
192 с.
25. Олексюк О.М. Музична педагогіка: Навчальний посібник / Олексюк
О. М. – К.: КНУКіМ, 2006. – 188 с.
26. Програми та поурочні розробки для середніх загальноосвітніх шкіл.
Музика 1-4 класи. / [ О. Ростовський, Р. Марченко, Л. Хлєбнікова, З.
Бервецький]. – К.: Перун, 1996. – 128 с.
27. Рагозіна В. Особливості методики розвитку творчих здібностей
молодших школярів / Мистецтво та освіта // Рагозіна В. – 2004. – № 5. –
С. 5 – 8
28. Ростовський О.Я. Лекції з історії західноєвропейської музичної
педагогіки: Навчальний посібник / Ростовський О.Я. – Ніжин:
Видавництво НДПУ ім.. Миколи Гоголя, 2003. – 193 с.
29. Ростовський О.Я. Методика викладання музики в початковій школі /
Ростовський О.Я. – Тернопіль: Богдан, 2000. – 215 с.
30. Русин М.Ю. Фольклор: традиції і сучасність / Русин М.Ю. – К., 1991.
– 103 c.
31. Софієнко І. О. Використання усної народної творчості на уроках
природознавства / Софієнко І. О., Тишкевич, Ю. М. , Танська, В. В. //
«Біологічні дослідження-2011»: Збірник наукових праць. – Житомир:
2011. – С. 73 – 74.
32. Сухомлинський В.О. Вибрані твори: У 5 т. / Сухомлинський В.О. –
Т.З. – К.: Рад.шк., 1977. – 670с.
33. Теплов Б.М. Психология музыкальных способностей / Теплов Б.М. –
М. – Л.: АПН РСФСР, 1947. – 355 с.
34. Токар Н. Українська народна пісня - духовний скарб народу /
Позакласний час // Токар Н. – 2002. – № 9. – С. 31 – 34.
35. Українське народознавство: Навч. посібник / [ за ред. С.П.Павлюка,
Г.Й.Горинь, Р.Ф.Кирчіва]. – Львів: Фенікс, 1994. – 608 с.
74
36. Усова А.П. Русское народное творчество в детском саду / Усова А.П.
– М.: Просвещение, 1972. – 78 с.
37. Ушинський К.Д. Вибрані педагогічні твори: В 2 тт. / К.Д.
Ушинський. – Т.1. – К.: Рад. шк., 1983. – 488 с.
38. Ушинський К.Д. Избранные произведения / Ушинський К.Д. – М.,
1968. – С. 272 – 281.
39. Ушинський, К. Д. Про народність у громадському вихованні [Текст]
/ К. Д. Ушинський // Історія педагогіки України / О. С. Мельничук. –
Кіровоград, 1998. – С. 121–153.
40. Фіцула М.М. Педагогіка: Навчальний посібник для студентів вищих
педагогічних закладів освіти / М.М. Фіцула. – К.: Видавничий центр
«Академія», 2000. – 544 с.
41. Хлєбникова Л.О. Виховання музикою // Навчання і виховання
шестирічних першокласників: 36. ст. Упор. К.Прищепа. – К.: Рад. Шк..,
1990 – С.155 – 168.
42. Школяр Л.В. Музыкальное образование в школе / [под ред.
Л.В.Школяр]. – М., Академия, 2001. – С.74 – 104.
43. Элементарное музыкальное воспитание по системе К. Орфа / [ под.
ред. Л. Баренбойм]. – М.: Советский композитор, 1978. – 368 с.
44. Державна національна програма «Освіта» («Україна XXI століття»)
[Електронний
ресурс]:
–
Режим
доступу:
http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/896-93-п
45. Закони України «Про вищу освіту» [Електронний ресурс]: – Режим
доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2984-14
46. Закони України «Про освіту» [Електронний ресурс]: – Режим
доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1060-12
47. Концепція громадянського виховання особистості в умовах розвитку
української державності [Електронний ресурс]: – Режим доступу:
http://osvita.irpin.com/viddil/v4/d1.htm
75
48. Концепція художньо-естетичного виховання учнів у загальноосвітніх
навчальних закладах [Електронний ресурс]: – Режим доступу:
http://www.mon.gov.ua/img/zstored/files/nmo_151_11_25022004.doc
49. Музичне мистецтво. Програма для 1-4 класів загальноосвітніх
навчальних закладів [Електронний ресурс]: – Режим доступу:
http://www.mon.gov.ua/images/files/navchalni_programu/2012/ukr/08_muz_
mustectv.pdf
50. Національна доктрина розвитку освіти України [Електронний
ресурс]: – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/347/2002
51. Одарченко В. Виховний потенціал українського народного
мистецтва
[Електронний
ресурс]:
–
Режим
доступу:
http://archive.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/GNVP/2012_59_2/5.pdf
Информация о работе Розвиток музичних здібностей молодших школярів засобами музичного фольклору