Национальная экономика

Украй небезпечною видається  тенденція до наростання антагонізму  між об’єднаннями підприємців та інститутами державної влади. Це свідчить про посилення розриву інтересів держави та вітчизняного підприємництва. Між тим, необхідність врахування останніх є на даному етапі економічної трансформації нагальною необхідністю.

18. Форми і методи  державної підтримки підприємництва.

Державна фінансова підтримка малого бізнесу* включає насамперед податкові та кредитні методи впливу на даний сектор економіки. Як засвідчує світовий досвід, виважена, диференційована податкова та грошово-кредитна політика здійснює вирішальний вплив на формування та подальший розвиток суб’єктів малого бізнесу. Реальні труднощі з фінансуванням є чи не найголовнішою проблемою сьогодні для малого бізнесу України. Механізм прямих заходів включає такі основні форми державної фінансової підтримки малого підприємництва: надання субсидій; надання позик;

формування державних  фондів; створення спеціалізованих фінансових установ. Заходам другої групи притаманний непрямий характер, вони поступово витісняють важелі прямого адміністративного впливу. До основних форм такої державної фінансової підтримки підприємництва насамперед слід віднести:

податкові знижки (або повне  звільнення від інших податків); податкові пільги; прискорена амортизація;

знижки на науково-дослідні витрати, на витрати, пов’язані з  підготовкою кадрів для підприємницької діяльності тощо. Зазначені форми державної політики тою чи іншою мірою використовуються в Україні і зарекомендували себе як ефективні гнучкі важелі державної допомоги, які мають в основному недискримінаційний характер. Банки в Україні не є джерелом кредитування підприємств і задовольняють лише незначну частку діючих бізнесменів.

Однак в Україні існує  три потенційно доступних джерела  отримання фінансів для малого бізнесу: Український фонд підтримки підприємництва; Український державний фонд підтримки селянських (фермерських) господарств; Державний інноваційний фонд України.

19. Об’єкти і  суб’єкти державного управління.

У системі державного управління об’єктом управління виступає суспільство, суспільна діяльність, а суб’єктом  – органи виконавчої влади. Головною рисою суб’єкта державного управління є наявність у нього певної компетенції і владних повноважень, які дають змогу втілювати  свою волю у формі управлінських  рішень, керівних команд, обов’язкових до виконання. Відповідно об’єкт державного управління зобов’язаний підкорятися владній волі суб’єкта і в обов’язковому по­рядку виконувати його рішення.

Суб’єкт управління – система, наділена певною компетенцією і державно-владними повноваженнями, що дозволяють їй втілювати  свою волю у форму керівних команд чи рішень, обов’язкових для виконання, тобто  це система, що управляє.

У державному управлінні до суб’єктів управління належать: органи виконавчої влади (уряд, міністерства, державні комітети, інші центральні органи виконавчої влади, місцеві державні адміністрації); керівники і керівний склад цих органів (політичні  діячі; посадові особи; службові особи, які наділені державно-владними повноваженнями).

Об’єктом соціального управління є все суспільство, яке не може існувати поза ним, для якого управління є іманентним елементом. Основними об’єктами державного управління слід вважати підпорядковані об’єктам органи виконавчої влади, сектори державного управління, галузі промисловості, державні установи, організації і підприємства, підвідомчі органам виконавчої влади.

Об’єкт управління – це система, яка підпорядковується  владній волі суб’єкта управління і виконує його рішення, тобто  система, якою управляють.Суб’єкт і об’єкт управління перебувають у постійній динамічній взаємодії, в процесі якої виникають управлінські відносини. Взаємодіючи, суб’єкт і об’єкт утворюють процес управління.

Управлінські відносини  – це відносини людей стосовно здійснення функцій управління.

Державно-управлінські відносини  – це особливий вид суспільних відносин, які виникають у процесі  державного управління, діяльності свідомо-вольового та організаційного характеру.

20. Державне управління  та виконавча влада.

У сучасній сфері державного управління практично немає таких секторів, які б повністю випадали з-під контролю виконавчої влади. У результаті зростання ролі органів виконавчої влади, ці органи стали головним засобом здійснення управління державними справами.

Виконавча влада - вид єдиної державної влади, що взаємодіє із законодавчою і судовою. Основною метою її діяльності та функціональним призначенням є виконання законів, інших нормативних актів держави. Проте в реальному процесі функціонування інститутів держави виконавча влада здійснює ще цілий ряд інших важливих функцій загального характеру. Наприклад, її органи від імені держави приймають нормативно-правові акти, державно-управлінські рішення, здійснюють керівництво підпорядкованими їм галузями, застосовують, поряд з методами переконання, й засоби державного примусу. Це знайшло своє термінологічне відображення в понятті «виконавчо-розпорядча» чи «управлінська діяльність».

Виконавча влада становить  зміст діяльності з державного управління, виражаючи передусім її функціональну (виконавчу) спрямованість.

Державне управління –  це організуюча діяльність державних  органів виконавчої влади, яка полягає  в організації виконання законів  і нормативно-правових актів, здійсненні розпорядження ресурсами загальнодержавної  власності, з метою комплексного соціально-економічного розвитку, а також забезпечення реалізації державної політики у відповідних сферах життя.

Державне управління –  це форма практичної реалізації виконавчої влади.

Сьогодні державне управління є категорією організаційно-правовою, а виконавча влада – політико-правовою. Тому виділяють два поняття державного управління: 1) як усієї діяльності держави; 2) як діяльності виконавчої влади.

22. Цілі державного управління та їх види.

Перехід до справжньої демократії передбачає перш за все зміну механізмів цілепокладання в державному управлінні, надання даній підсистемі елементів об’єктивно зумовленого, обґрунтованого і раціонального характеру. Цілі становлять собою продукт діяльності політичної системи, певним чином суб’єктивний відбиток об’єктивного.

Об’єктивно цілі державного управління народжуються і мають народжуватись «знизу» — іти від потреб та інтересів людей, об’єднаних у державу. Зміст і цілі держави полягають у тому, щоб сприяти матеріальному і духовному розвиткові свого народу. Внутрішній стан суспільства і проблеми, що його турбують, є справжнім і актуальним джерелом формування цілей державного управління.

Необхідне вивчення об’єктивних  умов, які створюються навколо  суспільства і всередині нього, реальне визначення можливостей  і сили суб’єктивного фактора, конкретне  знання потреб та інтересів окремих  об’єктів, на які спрямовуються  керуючі впливи, достовірна оцінка потенціалу державного управління та здійснення інших дій, які здатні привести в сукупності й у підсумку до об’єктивної практичної цілеспрямованості державного управління. Цілепокладання в державному управлінні має рано чи пізно стати об’єктивним. За джерелом виникнення й змістом, складною й логічною послідовністю основні види цілей державного управління утворюють таку структуру:

• суспільно-політичні, що охоплюють  комплексний, цілісний, збалансований  і якісний розвиток суспільства;

• соціальні, які відображають вплив суспільно-політичних цілей на соціальну структуру суспільства, взаємовідносини її елементів, стан і рівень соціального життя людей;

•  економічні, які характеризують і утверджують економічні відносини, що забезпечують матеріальну основу реалізації суспільно-політичних та інших  цілей;

• духовні, пов’язані в  одному аспекті зі сприйняттям духовних (культурних) цінностей, якими керується  суспільство, а в другому —  з підключенням духовного потенціалу суспільства в реалізацію суспільно-політичних і соціальних цілей.

Цілі державного управління також поділяють на: стратегічні, пов’язані з якістю суспільства, його збереженням і перетворенням; тактичні; оперативні.

Стратегічні цілі розгортаються  в тактичні, що фіксують великі блоки  дій щодо досягнення перших1, а тактичні — в оперативні, які визначають щоденні й конкретні дії з досягнення стратегічних і тактичних цілей.

1 Тактичні цілі, як правило,  мають визначатися програмами  діяльності уряду, центральних  і місцевих органів виконавчої  влади, цільовими програмами.

У науковій літературі зазначається градація цілей державного управління і за іншими засадами: за обсягом  — загальні (для всього державного управління) і часткові (для окремих  його підсистем, ланок конкретних компонентів), за результатами — кінцеві й проміжні, за часом — віддалені, близькі й безпосередні.

У процесі цілевиявлення  важливе значення має побудова «дерева» цілей державного управління на основі визначення стратегічної цілі й розбивки її на цілі нижчого порядку.

Обґрунтованість і дієвість цілей державного управління визначаються їх залежністю від певних ресурсів і забезпеченості ними. Особливе значення тут мають, як і у всьому, природні й людські ресурси, але таких ресурсів мало і збільшення їх не передбачається. Тому увагу слід звернути на ті, які не потребують великих витрат, відтворюються, розвиваються й перебувають у нашому розпорядженні. Перш за все — це ресурси права, причому права в широкому розумінні.

Будь-які цілі, які ставляться в державному управлінні, мають оцінюватися  під кутом зору їх відповідності правовим вимогам (справедливості, правди, гуманізму), закріплюватися законодавчо і проводитись у життя силою законів і державних механізмів їх реалізації.

23. Загальні і  специфічні функції державного  управління.

Зміст державного управління найбільш виразно проявляється в його функціях.

В управлінні під функцією слід розуміти основні базові види діяльності, які повинні здійснюватися управлінцями.

Функції державного управління:

а)  загальні – це функції, що породжуються загальними завданнями державного управління і спрямовані на зміцнення конституційне встановлених суспільних відносин, державного устрою, забезпечують захист прав і свобод громадян та стабільність міжнародного становища держави. б)  спеціальні функції покликані забезпечити ефективне функціонування апарату державного управління.

в) допоміжні, або забезпечуючі функції не  впливають  безпосередньо  на  діяльність об’єкта управління, однак покликані забезпечувати  реалізацію основних і загальних  функцій державного управління, а  також життєздатність самого органу виконавчої влади та його структурних  підрозділів.

Загальні функції державного управління розподіляються на: політико-адміністративні, що забезпечують функціонування державного механізму та стабільність конституційно  встановлених суспільних відносин; економічні, котрі уособлюють господарсько-організаційну діяльність держави; соціальні, які покликані реалізовувати державну соціальну політику; гуманітарні - спрямовані на функціонування та розвиток освіти, науки і культури.

До спеціальних функцій  державного управління відносяться: стратегічне  планування, функція прийняття управлінських  рішень, функція організації діяльності, функція мотивації, контрольна функція.

Найважливішими серед  загальних функцій державного управління є політико-адміністративні функції:

- оборона країни: включає  утримання армії, мобілізаційна  робота, участь війську у міжнародних  миротворчих операціях;

- національна безпека;- охорона  кордонів та митниця; - зовнішня  політика: зовнішні відносини, представництво  країни за кордоном, захист прав  співвітчизників за межами країни, зовнішня еконо­мічна політика;

- забезпечення правопорядку: охорона прав і свобод громадян, боротьба зі злочинністю, охорона  власності та фізичних осіб, попередження правопорушень; - політика в інформаційній сфері.

Під спеціальними функціями управління слід розуміти відносно відокремлені напрями управлінської діяльності, які забезпечують управлінську дію, відображаючи її суть і зміст на всіх рівнях державного управління.  Найважливішою складовою спеціальних функцій управління є стратегічне планування. Стратегічне планування – це систематичний процес, за допомогою якого органи виконавчої влади визначають свою діяльність на майбутнє.

24. Державне регулювання  як головна функція державного управління.

Основною функцією державного управління економікою є державне регулювання. Державне регулювання економіки – це діяльність держави щодо створення правових, економічних і соціальних передумов для функціонування економічного механізму, згідно з цілями і пріоритетами держ економічної політики. Завдяки функції регулювання досягається необхідний стан упорядкування та стійкості системи управління. Регулювання охоплює головним чином поточні заходи щодо будь-яких відхилень від завдань та заданих програм. За допомогою регулювання здійснюються безпосереднє керівництво, поведінка керованих об’єктів. Під впливом регулювання управлінські процеси відбуваються у заданому напрямку та відповідно до встановленої програми. Необхідність оперативного регулювання обумовлена виключно мобільністю самого управління. Здатність уп­равлінської системи самостійно зберігати рівновагу щодо збурюючих впливів (відхилень) є результатом здійснення функції регулювання.