Еволюція галузевих нафтових комплексів

Група економічно розвинутих країн з рисами постіндустріального розвитку налічує лише півтора-два десятки держав, де проживає 1/6—1/7 населення планети, але виробляється 3/5 промислової продукції світового господарства, в тому числі 2/3 продукції машинобудування. Потужний потенціал нагромаджений нині не тільки в Північній Америці, особливо в США, а й у Західній Європі та в Японії. Економіка цих країн досягла високого ступеня насичення засобами і предметами праці, в них зосереджені величезні фінансові ресурси, і в інвестиційний процес тут залучаються не тільки власні ресурси, а й 9/10 прямих іноземних інвестицій світового ринку капіталу. Приблизно в таких самих масштабах залучають ці країни у свій інноваційний процес інтелектуальний капітал планети.

Сучасна господарська структура  кінця індустріальної — початку  постіндустріальної стадії розвитку формувалася  шляхом створення або в межах  країн, або в межах відповідних  інтеграційних угруповань універсального набору галузей, підгалузей і виробництв, орієнтованих на забезпечення потреб не тільки внутрішніх ринків, а й  світового ринку. Інформація (передусім  науково-технічна) стала в господарстві цих країн провідним економічним  ресурсом, а отримання наукового  знання, виробництво високих технологій або високоякісних послуг з активним використанням інформаційних ресурсів веде до закладання основ інформаційно-технологічного способу виробництва.

Завдяки проривам у галузі науки, технології або оперування інформацією:

поліпшуються можливості підвищення продуктивності праці;

продуктивність знань  стає ключем економічного зростання  та конкурентоспроможності як окремих  підприємств, так і економіки  держави;

в умовах економіки, базованої  на інформаційних технологіях, суспільство  вперше має можливість формувати  господарство, яке спирається на використання ключового ресурсу, який не тільки відновляється, а й самовідтворюється.

Розглянемо тенденції  структурних змін в інших групах країн.

У групі середньорозвинутих країн з перехідною економікою теж сформувалися доволі високий технічний потенціал і сучасні механізми ринкової економіки, але їхнє господарство має поки що скромніші економічні показники порівняно з економічно розвинутими країнами. В цій групі можна вирізнити такі підгрупи. Перша — країни, в яких індустріальні перетворення відбувалися із запізненням. Це Іспанія, Португалія, Туреччина, Греція тощо. Розвиток їхньої економіки в певному проміжку XX ст. стримувався пережитками суспільних відносин попередніх формацій. Але в період останніх десятиліть саме тут відбуваються динамічні процеси економічної перебудови. Прискорено розвивається невиробнича сфера, стабільно працюють будівельна індустрія та транспорт, сільське господарство за відносного скорочення його частки в структурі економіки демонструє ефективне функціонування в рамках агропромислового комплексу, в обробній промисловості зростає вага машинобудівних галузей, надзвичайно велику роль відіграє індустрія туризму.

Друга підгрупа — «нові індустріальні країни». На Сході Азії це так звані далекосхідні «тигри»" (або «дракони» 7 — Республіка Корея, Тайвань, Сінгапур, у перспективі й інші держави; в Латинській Америці — Мексика, Бразилія, Аргентина, Чилі, Уругвай та ін. В цих країнах йдуть особливо динамічні процеси перебудови економіки. Поштовх прискоренню економічного розвитку дало залучення значних інвестицій іноземного капіталу (у Східній Азії американських та японських, у Латинській Америці — інвестицій США і міжнародних фінансових організацій) та передових технологій із промислово розвинутих країн.

Постсоціалістичні країни з  перехідною економікою, що стали на шлях побудови ринкового господарства, мають потужну індустріальну базу і агропромисловий комплекс.

Враховуючи"Специфіку  становлення суверенітету молодих  незалежних держав, динаміку і ступінь  завершеності економічних реформ, а  також особливості економіко-географічного  положення, серед постсоціалістичних країн вирізняють країни Євразії  і незалежні країни — колишні  республіки СРСР.

До постсоціалістичних країн  Євразії в Центральній Європі належать Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Румунія, Болгарія, Югославія (у складі республік Сербія, Хорватія, Боснія та Герцеговина, Македонія, Албанія; в Азії — Монголія.

Молодими незалежними  державами на теренах колишнього Радянського Союзу стали Росія, Україна, Білорусь, Литва, Латвія, Естонія, Молдова, Грузія, Вірменія, Азербайджан, Казахстан, Узбекистан, Киргизстан, Таджикистан, Туркменістан.

Країни, що розвиваються, — це понад 120 держав Азії, Африки, Латинської Америки та Океанії, в яких проживає більша частина населення Землі. Багато з них стали незалежними тільки з середини (або з 60—70-х років) XX ст., частина має досить тривалий досвід самостійного розвитку, зокрема країни Латинської Америки, які здебільшого здобули незалежність протягом XIX ст.

Країни з порівняно  зрілою структурою господарства — це, наприклад, Індія, Пакистан, Таїланд, Філіппіни, Індонезія — в Азії; Венесуела, Перу, Колумбія, Еквадор, Ямайка тощо — в Латинській Америці; Марокко, Туніс, Єгипет ін. — в Африці. В цих країнах відбуваються процеси, Ідо супроводжували свого часу економічне зростання в сучасних «нових індустріальних країнах», активно взаємодіють місцевий та іноземний капітал, набирає потужностей молода промисловість, де, крім гірничодобувної, розвивається й обробна, енергетика, вдосконалюються транспортні комунікації, сфера обслуговування, активно ведеться підготовка національних кадрів.

Своєрідний підтип утворюють  нафтодобувні країни, що розвиваються. Це Саудівська Аравія, Кувейт, Об'єднані Арабські Емірати, а також Ірак, Гран та ін. Завдяки величезним надходженням від торгівлі нафтою вони мають сприятливі можливості для розвитку сучасного господарства, фінансової сфери, містобудування.

Численним є підтип найменш розвинутих країн. Це країни з надзвичайно слабким розвитком продуктивних сил. їм майже нічого запропонувати на світовий ринок. У країнах цього підтипу переважають традиційна система господарства, докапіталістичні (здебільшого феодальні) відносини. В сільському господарстві працює 85—90 % населення, промисловість перебуває в зародковому стані. До найбідніших належать 20—30 країн світу, серед яких Ангола, Ефіопія, Сомалі, Танзанія, Чад, Мозамбік, Буркіна-Фасо, Гвінея-Бісау, Малаві та ін. в Африці; Кампучія, Бангладеш, Ємен, Афганістан тощо в Азії.

В економічно розвинутих країнах сформувалися такі національні міжгалузеві системи: 
•    військово-промислові комплекси (особливо в США, ФРН, Франції, Росії); 
•    комплект наукових досліджень і конструкторських робіт (або науково-виробничі), що найбільш розвинуті в США, Японії, ФРН, Великій Британії, Франції (серед інших країн зазначимо Росію, Україну та Китай); 
•    атомно-енергетичні комплекси (в усіх економічно розвинутих і найбільших постсоціалістичних країнах); 
•    аерокосмічні комплекси (особливо в США, Росії, Японії, Франції, Китаї, формується такий комплекс і в Україні); 
•    будівельно-індустріальні комплекси та ін. 

Економічні показники  роботи підприємства (собівартість, прибуток, рентабельність, продуктивність праці, матеріаломісткість і ін) значною  мірою залежать від розвитку концентрації виробництва, тобто від обсягу продукції, що випускається. З розвитком концентрації економічні показники роботи підприємства, як правило, поліпшуються до його оптимальних розмірів, а потім можуть погіршуватися.

Відомо, що обсяг випущеної  продукції залежить від величини задіяних виробничих ресурсів, тобто  від величини змінного і постійного капіталу.

На підприємстві обсяг  випуску продукції може бути збільшений за рахунок найбільш повного використання потужностей, в цьому випадку  мета досить швидко досягається шляхом залучення додаткової кількості  змінного капіталу. Якщо на підприємстві відсутня резерв виробничих потужностей, то в цьому випадку збільшення випуску продукції вимагає досить тривалого часу і залучення не тільки змінного, але і постійного капіталу. У першому випадку економічний  ефект досягається за рахунок  зниження умовно-постійних витрат на одиницю продукції 

Великі підприємства мають  істотні як переваги, так і недоліки перед середніми і дрібними підприємствами.

Переваги великих підприємств  у загальному плані виявляються  в наступному:

вони є провідниками науково-технічного прогресу, так

як мають можливість здійснення всього циклу «наука-виробництво», тобто проведення великомасштабних науково-дослідних, пошукових і прикладних робіт, проектних і конструкторських робіт, створення нової техніки  і її розповсюдження;

легше впроваджуються і краще  використовують більш сучасне

і високопродуктивне обладнання;

створюють кращі передумови для застосування більш досконалої організації виробництва;

із збільшенням обсягу виробництва постійні витрати

на одиницю продукції  знижуються, що веде до зниження витрат виробництва;

більше можливостей для  поглиблення поділу і кооперування праці;

концентрація дозволяє домагатися монопольного становища в галузі;

концентрація дозволяє розширити  ринкову владу шляхом централізації  і лобіювати інтереси великих  компаній.

Великі підприємства, як вже зазначалося, мають не тільки переваги, а й недоліки, які слід враховувати при проектуванні і  створенні підприємств такого масштабу.

До недоліків великих  підприємств слід, перш за все, віднести:

збільшення транспортних витрат на підвезення сировини, матеріалів і комплектуючих виробів до підприємства і відправлення готової продукції  споживачам внаслідок зростання  радіуса транспортування;

при будівництві великих  хімічних виробництв потрібні значні одноразові капітальні вкладення, терміни  будівництва збільшуються, що призводить до омертвіння капіталу;

ускладнення процесу управління зі зростанням масштабів підприємства;

підвищення навантаження на природне середовище з усіма витікаючими  звідси наслідками;

порушення принципу рівномірного розміщення промислового виробництва  та комплексного розвитку окремих

регіонів країни;

можливість монополізації  виробництва та ін

Концентрація на будь-якому  підприємстві повинна контролюватися з метою досягнення мінімальних  витрат на випуск продукції незалежно  від того, за якими формами розвивається цей процес, тобто на підприємстві повинні прагнути до випуску оптимального обсягу продукції,

З економічної точки зору найбільш доцільний шлях концентрації - інтенсивний, так як в даному випадку  збільшення вироблення продукції досягається  за рахунок підвищення продуктивності обладнання. Прикладів вибору інтенсивного шляху концентрації виробництва  у хімічній та ненефтехіміческой  промисловості багато. Такий шлях концентрації здійснюється в агрегатній, технологічної та заводський формах. Як правило, вибір такої схеми  концентрації приносить відчутний  прибуток, але для її реалізації потрібні великі фінансові вкладення  на науково-дослідні і дослідно-конструкторські  роботи. Такі вкладення по плечу  лише великим компаніям з високим  рівнем концентрації.

Перевага проведення великомасштабних науково-дослідних, пошукових і прикладних робіт можна простежити в науково-технічному розвитку багатьох великих нафтохімічних  підприємств, що мають високий рівень концентрації виробництва. Ці підприємства домоглися великих успіхів у  своїй галузі.

Прикладом може стати так  само компанія ВАТ «ЛУКойл», де нафтовий бізнес динамічно розвивають не тільки збільшенням видобутку, але і  за рахунок реєстрації своїх прав на нововведення та інновації.

У 2004 році в Пермі був  введений в експлуатацію унікальний комплекс глибокої переробки нафти, що дозволяє ЛУКОЙЛу виробляти дизельне паливо відповідно до стандарту ЄВРО-4. Це перший подібний комплекс у Росії  і сьомий - у світі. Високопродуктивне  обладнання, зниження витрат і вдосконалення  організації виробництва

Великі компанії прагнуть вишукувати додаткові джерела розширення своєї діяльності, серед яких одним  з найбільш популярних є концентрація виробництва шляхом інтеграції.

Основна причина реструктуризації компаній у вигляді злиття і поглинань  криється в прагненні отримати і  посилити синергетичний ефект, тобто  взаємодоповнюючу дію активів двох або декількох підприємств, сукупний результат якого набагато перевищує  суму результатів окремих дій  цих компаній. Синергетичний ефект  в даному випадку може виникнути  завдяки:

економії, обумовленої масштабами діяльності;

комбінування взаємодоповнюючих  ресурсів;

фінансової економії за рахунок  зниження трансакційних витрат;

зрослої ринкової мощі через  зниження конкуренції (мотив монополії);

взаємодоповнюваності в  області НДДКР.

Часом при злитті, насамперед, горизонтального типу, вирішальну роль грає (гласно або негласно) прагнення  досягти або посилити своє монопольне становище. Злиття в даному випадку  дає можливість компаніям приборкати цінову конкуренцію: ціни через конкуренцію  можуть бути знижені настільки, що кожен  з виробників отримує мінімальний  прибуток. Однак антимонопольне законодавство  обмежує злиття з явними намірами підвищити ціни. Іноді конкуренти можуть бути придбані і потім закриті, тому що вигідніше викупити їх і  усунути цінову конкуренцію, ніж  опустити ціни нижче середніх змінних  витрат, змушуючи всіх виробників нести  істотні втрати.

У сучасній економіці поряд  з кластерами широкого поширення  набули такі форми міжгалузевої інтеграції як стратегічні альянси і вертикально-інтегровані  концерни (ВІК).