Формування навичок і прийомів мислення. Види, форми, прийоми розумової діяльності

    Висування припущення, тобто формулювання гіпотези, становить  основний зміст гіпотези.

    Припущення —  головний елемент будь-якої гіпотези. Припущення є відповіддю на  поставлене запитання про сутність, причину, зв'язки спостережуваного  явища. Припущення містить те  знання, до якого доходять унаслідок  узагальнення фактів. Припущення  — та серцевина гіпотези, навколо  якої відбувається вся пізнавальна  і практична діяльність. Припущення  в гіпотезі — це, 3 одного боку, підсумок попереднього пізнання, те головне, до чого доходять  унаслідок спостереження і узагальнення  фактів; з другого боку — це  відправний пункт подальшого  вивчення явища, визначення напрямку, яким має відбуватися все дослідження.  Гіпотеза дає змогу не тільки  пояснити наявні факти, а й  виявити нові факти, на котрі  не була б звернута увага,  коли не була б висунута  ця гіпотеза.

Доведення гіпотези. Висунута гіпотеза має бути доведеною. Доказ гіпотези здійснюється так. Припускаючи висунуту гіпотезу істинною, із неї дедуктивним методом виводять ряд наслідків (фактів), котрі мають існувати, якщо існує гадана причина, а потім ці наслідки перевіряють на практиці. Якщо наслідки відповідають дійсності, підтверджуються практикою, то це свідчить про те, що ця гіпотеза є правильною. Якщо ж наслідки, логічно виведені з гіпотези, не відповідають дійсності, нашим дослідом не підтверджені, то це означає, що висунута гіпотеза хибна.

     Логічний процес  виведення наслідків із висунутого  припущення і обгрунтування істинності або хибності гіпотези відбувається досить часто у формі умовно-категоричного силогізму. Із гаданої причини Л виводять наслідок В. Логічно це виражається в такому судженні;

«Якщо є Л, то є В». Потім  наслідок В перевіряють на практиці, чи дійсно він існує. Якщо наслідок В насправді не існує й існувати не може, то за правилами умовно-категоричного  силогізму від відсутності наслідку доходять висновку про те, що й гадана причина Л також не існує, тобто  до імовірного висновку про хибність висунутої гіпотези.

Види гіпотез

    Гіпотеза може  пояснити або явище (подію)  в цілому, або якийсь окремий  бік явища, одну його властивість,  один зв'язок. Тому розрізнюють  гіпотези загальні й часткові.

Загальна гіпотеза — це припущення, котре пояснює причину явища або групи явищ у цілому.

Часткова гіпотеза — припущення, яке пояснює якийсь окремий бік чи окрему властивість явища чи події.

      Так, гіпотеза  про походження гір — це  загальна гіпотеза, а гіпотеза  про походження якоїсь однієї  гори — часткова гіпотеза. У  судовому дослідженні припущення  про злочин у цілому є загальною  гіпотезою, а припущення, що пояснює  окремий бік злочину, наприклад,  припущення про мотив злочину,  про шлях проникнення злочинця  до приміщення, про спосіб скоєння  злочину тощо е частковою гіпотезою.

    Поділ гіпотез  на загальні й часткові має  сенс, коли ми співвідносимо одну  гіпотезу з другою. Цей поділ  не є абсолютним, гіпотеза може  бути частковою стосовно однієї  і загальною стосовно інших  гіпотез.

    Окрім загальних  і часткових гіпотез, існують  гіпотези наукові й робочі.

    Наукова гіпотеза—це гіпотеза, що пояснює закономірність розвитку явищ природи І суспільства. Таким» є, наприклад, гіпотеза про походження сонячної системи гіпотеза про походження життя, гіпотеза про походження людини, вулканів, нафти тощо.

  

 

 

 

 

 

 

 

 

  Робоча гіпотеза — це тимчасове припущення або здогад, яким користуються, будуючи гіпотези. Робот гіпотеза є припущенням — пробою, тимчасовим варіантом, що допомагає побудувати ту чи іншу гіпотезу. Робоче гіпотеза дає змогу перевірити, чи можна це явище якось пояснити. Висунувши робочу гіпотезу і переконавшись що вона не може пояснити явище, котре нас цікавить, чи пояснює його неправильно, її відкидають, замінюють іншою робочою гіпотезою. Робоча гіпотеза створюється як тимчасовий здогад, тобто таке припущення, котре пояснює явище умовно. За допомогою таких робочих гіпотез тимчасово групують факти, а потім уже її формулюють. Робоча гіпотеза може стати в ході подальшого дослідження науковою гіпотезою.

ормації), а водночас — збагачення науки, розвитку теорії і практики.

 

Експеримент

      Це метод  емпіричного рівня наукового  пізнання, спосіб чуттєво-предметної  діяльності. Він використовується  тоді, коли явища вивчають за  допомогою доцільно обраних чи  штучно створених умов, що забезпечують  перебіг у чистому вигляді  тих процесів, спостереження за  якими необхідне для встановлення  закономірних зв'язків між явищами.  Це свідоме, активне втручання  у досліджуваний процес (планомірний  підбір приладів, пристроїв та  регулювання умов тощо), багатократне  повторення процесу відповідно  до певних схем (матриць) заради  досягнення (підтвердження чи спростування) певного результату. Проведення  експерименту передбачає визначення  цілей на основі наявних теоретичних  концепцій з урахуванням потреб  практики та розвитку науки;  теоретичне обґрунтування умов  експерименту; розробку основних  принципів, створення технічних  засобів для проведення експерименту; спостереження, вимірювання та  фіксування виявлених під час  експерименту властивостей, зв’язків, тенденцій розвитку досліджуваного  об'єкта; статистичну обробку результатів  експерименту й попередню класифікацію  та порівняння статистичних даних. 

     Порівняно  з іншими методами експеримент  має певні переваги. Зокрема, дає  можливість досліджувати об'єкти  не лише в так званому чистому  вигляді, айв екстремальних умовах, що сприяє глибшому проникненню  в їхню сутність. І ще: важливою  перевагою є його повторюваність. У процесі експерименту необхідні  спостереження, порівняння, вимірювання  можна проводити стільки разів,  скільки необхідно для одержання  достовірних даних. Завдяки цьому  експериментальний метод у науковому  пізнанні набуває виняткового  значення й цінності.

     Експеримент  це не лише метод, а й вид  діяльності, котрий здійснює суб'єкт  (людина, дослідник чи колектив) з  метою наукового пізнання, встановлення  істинності. Під час експерименту  суб'єкт впливає на об'єкт за  допомогою спеціальних приладів, інструментів, що забезпечує йому  можливість: а) ізолювати об'єкт  пізнання від впливу побічних  явищ, котрі перекручують, затьмарюють  його сутність, і досліджувати  його таким, яким він є насправді;  б) у разі необхідності багаторазово  відтворювати хід процесу в  жорстко фіксованих умовах, котрі  водночас зазнають контролю й  урахування; в) планомірно змінювати,  комбінувати, варіювати, "моделювати" різні умови з метою отримання  максимально повного, а головне  — об'єктивно-істинного результату.

 

 

  Предметно-технологічна  діяльність експериментатора опосередкована  його теоретичним мисленням. По-перше,  експеримент проводиться з метою  вирішення певних пізнавальних  завдань, що випливають зі стану  наявної теорії. Він є необхідним  засобом накопичення та вивчення  фактів, що становлять емпіричну  базу будь-якої теорії. І по-друге,  експеримент проводиться задля  того, щоб підтвердити чи спростувати  ті чи інші теоретичні положення,  гіпотези. В цьому плані він,  як і вся практична діяльність, є критерієм істинності.

     Експеримент  — основна форма пізнання в  природознавстві й технічних  науках. Останнім часом він дедалі  частіше застосовується у суспільних  та гуманітарних науках. Проте  варто пам'ятати, що соціальний  експеримент обмежується моральними  рамками й принципами гуманізму  й можливий лише за чітко  окреслених, визначених умов.

 

Алгоритм

       Це логічна  послідовність виконуваних дій  що призводять до логічного  завершення.

       Багато  повсякденних дій, які ми робимо, майже не задумуючись, автоматично,  можна описати за допомогою  алгоритмів.

      Приклад  1.1. Розглянемо наші дії при  переході міської вулиці. Якщо  рух транспорту по вулиці дуже  інтенсивний, ми направляємося  в сторону найближчого переходу, що регулюється світлофором, чи  в сторону підземного переходу. Якщо перехід підземний, ми, безумовно,  спускаємося вниз, проходимо по  ньому і піднімаємося нагору. Якщо перехід регулюється світлофором,  ми чекаємо, коли спалахне зелене  світло і спокійно переходимо  вулицю. І, нарешті, останній варіант:  якщо нам ніколи чи до найближчого  переходу занадто далеко, ми з  ризиком для життя переходимо (точніше, перебігаємо) вулицю  в забороненому місці. Для цього  ми дивимося ліворуч і чекаємо  того моменту, коли потік машин,  що наближаються, буде не дуже  близько. Потім ми переходимо  на центральну розділову смугу,  зупиняємося і дивимося праворуч. Дочекавшись, коли потік машин,  що наближаються, буде не дуже  близько, ми переходимо частину  вулиці, що залишилася.

     Описаний процес  переходу вулиці — приклад  алгоритму. Таких алгоритмів у  наших головах незліченна безліч!

    Отже, алгоритм — це опис послідовності дій, що його дехто повинен зробити для вирішення деякої задачі. Цього “дехто” прийнято називати виконавцем. Виконавцем може бути людина, робот, комп'ютер.  Вважатимемо, що виконавець може виконувати запропоновані йому прості розпорядження. Наприклад, скласти два числа, визначити, яке з двох чисел більше, і т.д. Виконання одного простого розпорядження виконавцем ми будемо називати одним кроком його роботи.

 Отже, алгоритм являє  собою послідовність розпоряджень виконавцю. Виконавець повинен неухильно виконувати ці розпорядження. Число таких розпоряджень не є обов'язковим: воно може складати кілька тисяч, мільйонів і навіть трильйонів, але воно не може бути нескінченним. І коли виконавець виконає всі розпорядження, задача, для якої був створений алгоритм, буде вирішена (якщо алгоритм складений правильно).

 

 

Складання алгоритму починається  з розбиття описуваного процесу  на послідовність окремих кроків. Властивість розбивки алгоритму  на окремі кроки називається дискретністю алгоритму. Кожний крок алгоритму формулюється у вигляді інструкцій (команд), тобто визначених розпоряджень виконавцю.

 

Аналогія

    Це такий умовивід, у якому рух думки відбувається  від окремого до окремого, від  часткового до часткового. Вихідним  знанням в аналогії є знання  про окремий предмет. За допомогою  умовиводу за аналогією ознаки, що належать одному одиничному  предмету, переносяться на інший  одиничний предмет.

    Аналогія, таким  чином, є умовиводом від відомого  до невідомого, її висновок є  нове знання про окреме, здобуте  шляхом опосередкування. 

    Аналогія, як і  будь-яка логічна форма, є відображенням  певних зв'язків і відношень  предметів реальної дійсності.  Можливість умовиводів за аналогією  зумовлена необхідним, закономірним  характером зв'язку ознак предметів.  Якби між ознаками предмета  не існувало якогось зв'язку  і кожен предмет містив у  собі сукупність випадкових властивостей  і ознак, то від знання ознак  одного предмета не можна було  б перейти де знання ознак  і іншого предмета. Але оскільки  між ознаками предмета існує  стійкий зв'язок і залежність, то від схожості двох предметів  з одних ознаках природне припущення  щодо схожості цих предметів  і в інших ознаках. У багатовіковій  практиці людина переконувалася, що якщо в одного предмета, котрий має ознаки аbс, існує й ознака d, то й інший предмет, з ознаками аbс, може мати ознаку d. Мільярди разів відображаючись, такий зв'язок предметів і їхніх ознак закріпився у нашій свідомості у формі умовиводу за аналогією.

     Безпосередньою  або логічною основою висновків  за аналогією є таке положення:  якщо два предмети схожі в  одних ознаках, то вони можуть  бути схожими і в інших ознаках,  виявлених в одному із порівнювальних  предметів. 

Аналогія дає висновки не достовірні, а тільки імовірні. Пояснюється  це тим, що порівнювальні предмети, наскільки б вони схожими не були між собою, мають завжди ознаки і  відмінності. І може так трапитись, що ознака d, притаманна предмету A, є  саме такою ознакою, котрою предмет  А відрізняється від предмета В і тому предмет В її не містить. У такому випадку висновок В має  ознаку d буде хибним.

Ступінь імовірності висновків  в умовиводах за аналогією залежить від ряду умов:

1. Від кількості порівнювальних  предметів. Чим більше встановлено  східних ознак у предметів,  тим вищий ступінь імовірності  висновку за аналогією. Але  лише одна кількість ознак,  що збігаються, не є вирішальними. Кількість ознак порівнювальних  предметів може бути однозначною,  але якщо ці ознаки другорядні, випадкові, то аналогія буде  хибною.

2. Тому однією з важливих  умов підвищення ступеню імовірності  висновку в аналогії є характер  зіставлюваних ознак. Чим більше  схожих ознак і чим вони  істотніші, тим імовірніший висновок. Висновок за аналогією тим цінніший, чим менше ознак, котрими відрізняються порівнювальні предмети, і чим менше вони істотніші.