Суть процедури заснування постійного представництва при міжнародній організації та його основні напрямки роботи

 

Однією з характерних рис  сучасних міжнародних відносин є  ріст числа та значення міжнародних  організацій у забезпеченні миру і різнобічного співробітництва  суб'єктів міжнародного права. Найбільш вагома роль у справі створення і  функціонування міжнародних організацій  належить державам. Держава в міжнародній організації може бути представлена постійним представництвом і місією спостерігачів.

Постійні представництва при міжнародних  організаціях можуть відкривати тільки держави — члени таких організацій. Держави, що не є членами таких  організацій, але заінтересовані в  їх діяльності, можуть мати при них  постійні місії спостерігачів, якщо це допускається установчими документами  організацій. [4, c. 56]

Слід мати на увазі, що відкриття  при міжнародній організації  постійного представництва є правом держави, а не її обов'язком. Тому що таке право випливає з об'єктивного права на представництво в міжнародних відносинах. 
Питання про розміщення штаб-квартири міжнародної організації або її відділення повинно бути узгоджене із державою, що приймає, оскільки тільки вона може дати дозвіл на це. При цьому, як правило, укладається угода між організацією і державою перебування. З державою перебування організації також узгоджується питання про відкриття постійних представництв дер-жав-членів. Але, на відміну від дипломатичного представництва, якось дана згода держави, що приймає, на відкриття постійних представництв держав при міжнародній організації поширюється на всі держави, що мають намір відкрити такі представництва. Отже, надалі вже не потрібно погоджувати це питання з державою перебування в кожному окремому випадку відкриття нового постійного представництва.

Правове становище представництв  держав при міжнародній організації  визначається насамперед статутом самої  організації, а також нормами  Віденської конвенції про представництво держав у їхніх відносинах із міжнародними організаціями універсального характеру  від 14 березня 1975 року, угодами про  привілеї та імунітети організації  й інших міжнародно-правових документів. [2, c. 117]

Функції постійних представництв  держав при міжнародних організаціях зафіксовані в статті 6 зазначеної Віденської конвенції 1975 року. До них, зокрема, належать:

а) забезпечення представництва держави, що посилає, при організації;

б) підтримка зв'язку між державою, що посилає, і організацією;

в) ведення переговорів з організацією й у її рамках;

г) з'ясовування здійснюваної в організації  діяльності і повідомлення про неї  уряду держави, що посилає;

ґ) забезпечення участі держави, що посилає, у діяльності організації;

д) захист інтересів держави, що посилає, у відношенні організації;

є) сприяння здійсненню цілей і  принципів організації шляхом співробітництва з організацією й у її рамках.

У статті 7 цієї ж Конвенції визначені  функції постійної місії наглядачів при міжнародній організації. Слід зазначити, що в порівнянні з функціями  постійного представництва вони носять більш обмежений характер. Зокрема, вони полягають в:

а) забезпеченні представництва держави, що посилає, і охороні її інтересів  стосовно організації, а також підтримці  зв'язків із нею;

б) з'ясовуванні здійснюваної в організації  діяльності і повідомленні про неї  уряду держави, що посилає;

в) сприянні співробітництву з організацією і веденні з нею переговорів.

Слід вказати на те, що частина  функцій постійних представництв  держав при міжнародних організаціях практично збігається з функціями  дипломатичних представництв. Але  тут є і розрізнення, що пов'язані  зі специфікою діяльності міжнародних  організацій і наявністю тристоронніх зв'язків (держава, що посилає,— організація — держава, що приймає) у процесі здійснення такої діяльності.

Зазначені обставини визначають і  особливості процедури призначення  і припинення функцій членів персоналу  постійних представництв і його кількісний склад. Так, наприклад, стаття 9 Конвенції 1975 року закріплює принцип свободи призначення співробітників постійних представництв. При цьому чисельність персоналу представництва не повинна виходити за межі, що є розумними і нормальними з урахуванням функцій організації, потреб даного представництва, а також обставин і умов, що існують у державі перебування (стаття 14). [ 1, c. 207]

Представництво держав у міжнародній  організації зазвичай містить у  собі таких осіб: главу представництва, членів дипломатичного, адміністративно-технічного й обслуговуючого персоналів.

Повноваження глави представництва видаються від імені глави  держави, глави уряду, міністра закордонних  справ або іншого компетентного  органу. Особливістю призначення  глави постійного представництва є  те, що для нього не потрібно одержання  агремана. Глава представництва вручає генеральному секретарю організації  свої повноваження, що дають правову  підставу для виконання ним своїх  функцій.

Держава, що акредитує, повідомляє організацію  про призначення, посаду, звання співробітників представництва, про прибуття і вибуття  персоналу і членів їхніх родин; про місцезнаходження помешкань  представництва і приватних резиденцій співробітників і т.п.

Припинення функцій персоналу  постійного представництва в Конвенції  зв'язується з двома умовами:

1) повідомленням про це організації  державою, що посилає;

2) остаточним або тимчасовим  відкликанням постійного представництва. [5, c. 173]

У зв'язку з тим, що персонал постійного представництва акредитований при  міжнародній організації, а не при  державі перебування, оголошення члена  персоналу persona non grata не передбачено. Водночас статті 77, 84 і 85 Конвенції 1975 року враховують законні інтереси держави, що приймає. У них закріплено, що всі члени персоналу представництва, які користуються привілеями та імунітетами, зобов'язані шанувати закони і постанови держави перебування. У разі «серйозного й очевидного» порушення кримінального законодавства держави, що приймає, або такого ж втручання в її внутрішні справи, держава, що посилає, відкликає таких осіб, припиняє їхню діяльність або вживає заходів для їхнього від'їзду. При цьому тягар доведення «серйозного й очевидного» порушення лежить на державі перебування.

Привілеї та імунітети, передбачені  Конвенцією 1975 року для постійних  представництв і їхнього персоналу, аналогічні дипломатичним привілеям  та імунітетам. У 1946 році була укладена Конвенція про привілеї та імунітети ООН, у якій вони визначені у відношенні організації і представників членів ООН у головних і допоміжних органах і на конференціях, що скликаються організацією. До особистих привілеїв та імунітетів, зокрема, належать: імунітет від особистого арешту або затримання і від накладення арешту на особистий багаж, а також судово-процесуальний імунітет; недоторканність усіх паперів і документів; право користуватися шифром і деякі інші. Передбачені в даній Конвенції привілеї та імунітети носять функціональний характер, тобто поширюються на сферу виконання службових обов'язків представниками держав — членів ООН. І хоча практично всі такі держави мають постійні представництва при ООН і її спеціалізованих установах, у Конвенції 1946 року про них і їхні імунітети нічого не говориться. Угода між ООН і США 1947 року про штаб-квартиру Організації також не містить згадки про постійні представництва держав як органів зовнішніх зносин, тут говориться тільки про постійних представників, їхні привілеї та імунітети, що збігаються з дипломатичними привілеями та імунітетами. У 1947 році була підписана Конвенція про привілеї та імунітети спеціалізованих установ ООН. 
У ній також закріплюються привілеї та імунітети представників, але не постійних представництв держав. Ці особливості зазначених угод і викликали необхідність прийняття Віденської конвенції про представництво держав у їхніх відносинах із міжнародними організаціями універсального характеру 1975 року. [3, c. 45]

 

 

Список використаних джерел

 

 

1. Глобальна торгова система: розвиток інститутів, правил, інструментів СОТ / Під кер. Т. М. Циганкової. — К.: КНЕУ, 2003. – 245 с.
2. Міжнародна економіка / За ред. Козака Ю.Г., Лук’яненко Д.Г., Макогона Ю.В. — К.: ЦНЛ, 2009. – 356 с.
3. Міжнародні стратегії економічного розвитку: Навч. посібник / За ред. Козака Ю.Г., Ковалевського В.В., Ліганенко І.В. — К.: ЦНЛ, 2009. – 310 с.
4. Новицький В.Є. Міжнародна економічна діяльність України: Підручник. — К.: КНЕУ, 2003. – 223 с.
5. Циганкова Т.М., Гордєєва Т.Ф. Міжнародні організації: Навч.-метод. посібник для самостійного вивчення дисципліни. — К.: КНЕУ, 2003. – 296с.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Глосарій

 

 

1. Держава — формальний інститут, який є формою організації політичної спільноти під управлінням уряду.
2. Імунітет - сукупність прав та привілеїв, наданих дипломатичним представництвам іноземних держав та їх співробітникам
3. Представництво  — правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана, або має право, вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Не є представником особа, яка хоч і діє в чужих інтересах, але від власного імені, а також особа, уповноважена на ведення переговорів щодо можливих у майбутньому правочинів. 
4. Співробітництво — спільна з ким-небудь діяльність, спільна праця для досягнення мети.
5. Угода — дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав або обов'язків.