Стратегия национальной безопасности США

Таким чином, проблема міжнародної безпеки стоїть на даний  момент досить гостро. Існує декілька розумінь терміну «міжнародна безпека», але всі вони виходять з певних засад основних парадигм міжнародних відносин. Можна виділити чотири групи викликів сучасній міжнародній безпеці та окреслити коло глобальних загроз безпеці.

Сучасні виклики: втрата державою позицій головного актора міжнародних відносин, наслідок науково-технічної революції – глобалізація. Люди виходять з-під впливу національних, політичних та державних інститутів, дефіцит ресурсів в умовах перенаселення планети, наростання економічного та соціального розриву між державами та народами.

Загрози поділені на декілька груп: локальні та регіональні загрози; транснаціональні загрози; розповсюдження небезпечних технологій; діяльність іноземних розвідувальних служб; порушення функціонування державних структур у тих чи інших країнах. До них можна віднести і продовольчу проблему, екологічну загрозу, тероризм та використання зброї масового знищення або ядерної зброї.

РОЗДІЛ 2

Зміна пріоритетів  захисту національної безпеки США  (1991 – 2006 рр.)

США як одна з  найбільших та найвпливовіших країн  світу задля забезпечення власної безпеки регулює питання миру по всьому світові. Сполучені Штати Америки стурбовані проблемами міжнародної безпеки. Деякі з них прямо торкаються національних інтересів держави, що не може не викликати зворотної реакції.

Відповідно до законодавства США, президент щорічно подає у Конгрес Стратегію національної безпеки, в якій визначаються основні цілі, завдання і напрями діяльності американської адміністрації в області зовнішньої і внутрішньої політики на найближчий рік.

Національні інтереси можна поділити на три категорії.

Життєво важливі  інтереси — ті, що пов'язані із виживанням і безпекою нації, захистом території  США і території союзників, важливих елементів інфраструктури, забезпеченням  безпеки громадян та їх економічного добробуту. Для захисту інтересів цієї категорії США рішучо використовуватимуть усі наявні засоби, включаючи за необхідності рішуче застосування військової могутності[8].

У період президентства  Дж. Буша-старшого (1989-1992) американське стратегічне планування почало переорієнтуватися зі сценарію «великої ядерної війни з СРСР» на гнучке використання сили в регіональних конфліктах. Після закінчення Першої війни в Перській затоці (1991) міністр оборони США Р.Чейні закликав Пентагон розробити плани війни з регіональними противниками, що володіють зброєю масового ураження (ЗМУ). Ці події породили хвилю публікацій про перетворення стратегії стримування Радянського Союзу в політику цілеспрямованого впливу на недружні Вашингтону регіональні держави.

Нові пріоритети закріпила прийнята в серпні 1991 р.  «Стратегія  національної безпеки США». Її автори фіксували зниження загрози війни c СРСР і одночасно вказували на зростаючу загрозу виникнення регіональних конфліктів. Основним завданням в Стратегії вважалося посилення стратегічної мобільності американських збройних сил і збереження за США статусу провідної океанської держави. Документ також відзначав важливість «відстоювання принципів політичної та економічної свободи як основ майбутнього глобального світу», що по суті було заявкою на лідерство Вашингтона в новому світо порядку [26; C. 97-99]. Такий підхід розширював число сценаріїв, в яких Сполучені Штати могли застосувати військову силу.

Прихід   до   влади   демократичної   адміністрації   У.   Клінтона   став   перемогою   «лідерського»   підходу.   Проголошена   восени   1993   р.   стратегія   «розширення   демократії»   передбачала   зміцнення   відносин   США   з   країнами   ЄС,   включення   колишніх   соціалістичних   країн   в   трансатлантичні   інститути   та   проведення   «гуманітарних   акцій»   для   припинення   масштабних   порушень   прав   людини.   18   червня   1993   У.   Клінтон   підписав   «Оглядову   директиву   №   13»   (PRD-13),   розділити   поняття   «миротворчі   місії»   (peace-keeping   operations)   і   «операції   з   примусу   до   миру»   (peace-enforcement   operations).   На   її   основі   виник   пласт   літератури   з   проблеми   «нового   інтервенціонізму»   -   втручання   у   внутрішні справи   інших   країн   в   гуманітарних   целях.   Експерти   опрацьовували концепції «невдалих держав» (failed   states)   і   «державотвореня» (nation-building). Останнім випадком «нового інтервенціонізму»   стала   концепція   «гуманітарних   інтервенцій»  - силових   акцій,   здійснюваних  під   приводом   захисту   прав   людини.   Ці   напрацювання   були   закріплені   в   «Стратегії   національної   безпеки   США   для   нового  століття»  1997-го   і   1999-го   годов [10].

Події  11  вересня   2001   року   змінили   вектор   розвитку   стратегічної думки   США.  Перебуваючи при владі Дж.  Буш молодший  виробив унікальний   документ,   який   найкраще   ілюстрував   образ   світу,   на основі якого американський уряд  будуватиме  свою  політику. Стратегія національної   безпеки, прийнята   20   вересня   2002   року,   зібрала   до єдиного   цілого   стратегічні   пріоритети   та  задачі   країни,   описує   засоби для   досягнення   цих цілей та   містить проект   майбутнього   світо порядку. Адміністрація Джорджа Буша оголосила війну транснаціональному  тероризму,  а  боротьбу  з  ним  зробила  головним зовнішньополітичним   пріоритетом.

У  його  стратегії  виокремилися чотири основні теми. По-перше, Стратегія  Національної  Безпеки  Дж.  Буша молодшого  закликає  до здійснення  випереджаючих  військових  дій  проти  ворожих   держав   та терористичних  груп, що  намагаються  створити  зброю  масового знищення.   По-друге,   в  Стратегії   Національної   Безпеки  оголошується,  що  США  не  допустять  того,  щоб  яка-небудь  іноземна держава кинула  виклик  її  глобальній військовій силі. По-третє, в  Стратегії   Національної   Безпеки виражає прихильність багатостороннього      міжнародного      співробітництва,  але  при  цьому робить  недвозначну заяву   про   те,  що  "у разі необхідності" Сполучені Штати   «без коливань   стануть  діяти  окремо» заради захисту національних  інтересів  і національної безпеки.  По-четверте,   в Стратегії   Національної   Безпеки проголошується  мета поширення демократії  та  прав людини на всій земній кулі,  особливо в  мусульманському світі [14].

В Стратегії  Національної  Безпеки  Дж. Буша відстоюється випереджальне  застосування  військової сили  проти  терористів або  держав-спонсорів  тероризму,  які   намагаються  заволодіти або  застосувати  ЗМУ. Ці терористи і держави-спонсори тероризму представляють   собою   велику загрозу, з  якою доводиться стикатися Сполученим Штатам, і, згідно даного документу, «виходячи   зі  здорового глузду та міркувань самооборони,  Америка буде  здійснювати  дії   проти  подібних виникаючих загроз  перш,  ніж  вони  повністю сформуються». Випереджаючий застосування сили  перед лицем  неминучої  загрози вважається  виправданим  у стратегічному сенсі  і підтримується  міжнародним  правом і традицією  справедливого  ведення війни. Однак  цей  аспект  доктрини   Буша   сприймається всіма по-різному, оскільки розширює  значення  випереджального застосування  військової  сили, включаючи  в нього військові дії, «навіть  якщо  зберігається невизначеність  відносно  часу  і місця нападу противника» [13].

В Стратегії Національної  Безпеки Дж. Буша  впевнено  визнається, що   позиція сили Америки    не  має собі  рівних  у світі,  і висловлюється тверде  твердження про те, що  основна мета  головної  стратегії США    повинна  полягати  в  підтримці  першості США.  «В  даний   момент  Сполучені    Штати  займають  позиції небувалої  військової  могутності  й  величезного  економічного  і  політичного  впливу. Відповідно    до нашої спадщини    і  принципам,  ми  не  застосовуємо  силу  для посилення  тиску  з   метою утримання  односторонньої  переваги.  Замість  цього  ми прагнемо  створити  рівновагу сил,  що  сприяє  свободі  людини» [15]. Крім  того,  в частині СНБ,    яка викликала широке обговорення і породила численні  суперечки,  міститься наступна  заява: «Наші збройні    сили  будуть  такими  потужними,  що  це переконає наших потенційних супротивників не  нарощувати  військовий  потенціал в надії перевершити силу  Сполучених    Штатів  або зрівнятися  з нею» [15].

Президентом була змодельована «вісь зла» – певна  сукупність диктаторських режимів, що співпрацюють з терористичними організаціями  та можуть їм передавати зброю масового знищення. Він також виступав за можливість нанесення ударів по цим  країнам у тому випадку, якщо виникне небезпека передачі цієї зброї терористам.

В центрі американської  концепції безпеки опинилися  Ближній Схід та Центральна Євразія. Пояснювалось це можливістю існування  там транснаціональних терористичних  мереж, виробництвом основної маси наркотиків, існування невизнаних ядерних держав та великих запасів вуглеводороду [24]. 

Реалізація Стратегії  Національної безпеки здійснюється на позиціях проголошення лозунгів за демократію та свободу, боротьбу проти  тероризму. Сполучені Штати висилаюсь свої миротворчі війська у будь-яку точку земної кулі, якщо вона становить для них хоч яку стратегічну важливість. Зазвичай це пов’язано з енергетичними або політичними причинами. США намагаються тримати тільки під своїм контролем області, які їм вигідні. Дж. Буш молодший вважає всі воєнні місії за останні 8 років справедливими: «Благодаря нашим действиям, более 50 млн афганцев и иракцев освободились от цепей угнетения… Новая волна свободы на Ближнем Востоке укрепила безопасность Америки, поскольку она подрывает культуру тирании, которая воспитывает радикализм» [6].

Окрім стратегічних мотивів  для вторгнення, США вбачали загрозу  своїх національним інтересам у  таких регіонах як Південна Азія (Афганістан)  та Ближній Схід (Палестинська автономія, Ірак, Іран та Сирія). Вважалося, що найбільш небезпечним є регіон Південної Азії, бо там ісламські екстремісти зі всього світу продовжують використовувати територію Афганістану для підготовки терористів, планування та здійснення терористичних актів в різноманітних країнах. Пакістан теж не знаходить схвалення у США, бо підозрюється у співпраці з терористичним угрупуванням «Талибан» в Афганістані та підтримці терористичних організацій, що діють на території Афганістану, Узбекістану та індійських штатів Джамму та Кашмір. Було створено список міжнародних терористичних організацій та країн, що підтримують тероризм [ 7; C. 89-93].  

В якості одного з найдієвіших  засобів боротьби з тероризмом США  вважають співпрацю з Організацією Об’єднаних Націй. У 2000 році вони приєдналися до міжнародної конвенції ООН з запобігання фінансування тероризму. Але більш ефективним американські експерти вважають двосторонні та багатосторонні відносини для обміну розвідувальною інформацією та підготовку спеціалістів з боротьби проти тероризму спільно з Росією, Індією, Великобританією, Ізраїлем та Канадою. Під егідою США було створено регіональний центр боротьби з тероризмом у м. Бішкек [17].

Основу зусиль Вашингтону у боротьбі з тероризмом складає  дипломатична діяльність, як запевняє американське зовнішньополітичне відомство. Не допускатимуться поступки терористам, заарештовані терористи мають бути представлені у суді, а країни, що підтримуватимуть тероризм, опиняться у світовій ізоляції [8].

Залишається цікавим той  факт, що по всьому світові існує близько 500 різних терористичних організацій, але Сполучені Штати оголошують ворогами тільки тих, хто загрожує або національній безпеці США, або дозволить досягти певних стратегічних цілей. Як бачимо, всі дії Сполучених Штатів ретельно продумані та розплановані. 

Дев’ять років велася війна  з Іраком (2003-2011). Велась під гаслами  міжнародної боротьби з тероризмом. Так її суть розуміли звичайні жителі Америки. Але особливий інтерес  саме до Іраку був обумовлений  його енергетичними ресурсами. Не менш важливим було й те, що Ірак має дуже вигідне геополітичне становище. Він міг би стати стратегічним центром впливу США на Сході. Через його територію проходять міжнародні сухопутні та повітряні шляхи, що пов’язують Європу з країнами Середнього Сходу та Південної Азії.  Існування авторитарного режиму, репресії проти внутрішньої опозиції разом із спробами військової експансії створили підґрунтя для повалення режиму Саддама Хусейна. Контроль за Іраком відкривав для Вашингтону додаткові перспективи для ліквідації режимів у сусідніх країнах, наприклад, в Сирії та Ірані[9].

Вивід військ з території  Іраку можна розуміти по-різному. Дехто може подумати, що президент  просто зрозумів, що робить щось не те. Але правильна відповідь лежить назовні. Строк президентства Барака Обами закінчується, більшість населення Сполучених Штатів вже не вважає тероризм проблемою, що є найголовнішою. Так, вивівши миротворчі війська з Іраку, президент може сподіватись на підвищення свого авторитету серед електорату.

Дії в Афганістані теж мали стратегічний характер. Досі війська не виведені, протягом 10-ти років ведеться військова операція. Метою її було знищення Усами бін Ладена та відсторонення від влади радикального руху «Талібан». Президент Дж. Буш молодший мав на меті силове придушення опозиції. Відбувалися «зачистки», обшуки, бомбардування [11]. Гинуло багато місцевого населення. Така жорстокість з боку американських миротворців призвела до того, що талібам почали співчувати, надавати допомогу. Така лінія була досить неперспективною. Новообраний президент Б. Обама презентував Стратегію по Афганістану та Пакістану 27 березня 2009 року [12]. За нею відповідальність за дії проти терористів передавалась афганським збройним силам за забезпечення безпеки зі сторони США. Зараз вже ставились задачі не викоренення тероризму, а максимального послаблення сил опозиції. Вашингтон тепер має наміри будувати свою афганську стратегію за двома принципами: поступове примирення з опозицією та підготовка до зменшення своєї присутності в Афганістані.