Імідж України в країнах Європейського Союзу: внутрішньо та зовнішньополітичні контексти

Опрацювання найбільш ефективних шляхів і механізмів зазначеного  корегування і складатиме одне з  ключових завдань вихідного періоду каденції нового Президента.

6. Майбутня зміна керівництва  держави може супроводжуватися  надто значними ризиками як  економічного, так і політичного  характеру. У найбільш узагальненому  вигляді їх можна визначити  як такі загрози:

• зниження ефективності системи державної влади аж до реальної втрати її дієздатності внаслідок масштабного невиправданого і некваліфікованого кадрового оновлення;
• дезорганізації економічної діяльності та розбалансування ринкових механізмів внаслідок нового масштабного перерозподілу власності та зміни правил функціонування суб’єктів господарювання;
• втрати керованості суспільно-політичними процесами і як наслідок суспільна і соціальна дестабілізація, виникнення загрозливих відцентрових тенденцій аж до небезпеки порушення територіальної цілісності й суверенітету України.

Поза увагою як провідних  політичних сил залишається спосіб, напрям і суб’єкт (владна команда) здійснення політичного курсу нового керівництва  держави. Це повною мірою стосується як сил, що загалом орієнтуються на спадкоємність із чинною владою, так і тих, що декларують свою альтернативність.

Слід чітко визначитися  щодо ключових проблем соціально-економічного і суспільно-політичного розвитку України та запропонувати суспільству  свої пропозиції щодо шляхів, засобів і ресурсів їх вирішення. Такими пріоритетними завданнями насамперед є:

• збереження і бажано подальше підвищення темпів економічного зростання, які були досягнуті протягом 2000-2003 рр., а також здійснення відповідних структурних змін з метою запровадження інноваційно-інвестиційної моделі економічного розвитку;
• принципове посилення соціальної спрямованості економічних реформ та вирішення найбільш гострих соціальних проблем, насамперед подолання масової бідності, утвердження в Україні сучасного середнього класу, зменшення невиправданої диференціації доходів і розподілу власності;
• підвищення конкурентоспроможності вітчизняної економіки на підставі удосконалення ринкових механізмів та системи державного регулювання економічних процесів, виходячи з необхідності створення сприятливих умов для розвитку середнього і малого бізнесу, а також вироблення і здійснення цілеспрямованої державної політики щодо регулювання і стимулювання розвитку великого національного капіталу з метою виправлення його нинішньої деформованості та перетворення на локомотив української економіки і ключовий суб’єкт економічної конкуренції України з іншими країнами;
• запровадження ефективної і політично відповідальної системи державної влади, яка б дійсно задовольняла європейським нормам і стандартам, насамперед у сфері гарантування прав та свобод людини і громадянина, а також забезпечувала подальшу демократизацію Українського суспільства і держави у спосіб суттєвого підвищення ролі представницьких інститутів та насамперед Верховної Ради України у виробленні та реалізації державної політики;
• утвердження громадянського суспільства, характерного для усталених європейських демократій, сприяння зміцненню партійної системи і укоріненню в Україні кількох потужних парламентських політичних партій, спроможних брати на себе відповідальність за ефективне функціонування державної влади, а також створення необхідних умов широкої і вільної суспільної дискусії, висловлення громадянами своїх поглядів і переконань, насамперед через незалежні засоби масової інформації;
• укріплення соборності Української держави, недопущення будь-яких дій, що загрожують суспільству розколом, насамперед за територіально-регіональною ознакою; всебічне сприяння процесам становлення української політичної нації;
• практична реалізація європейського вибору як підґрунтя зовнішньополітичного курсу України через послідовне досягнення суспільством і державою європейських норм і стандартів в економіці, рівні добробуту широких верств населення, в інших сферах суспільного життя. З цією метою необхідно чітко визначитися з політикою України стосовно насамперед Російської Федерації і США, без чого неможливо створення необхідних умов для реального інтегрування України у спільноту європейських демократій [26].

7. Особливої ваги набуває  питання забезпечення безумовної легітимності нового Президента України, який повинен бути Президентом всієї України, всіх основних верств населення та регіонів. Його легітимність не повинна піддаватися сумнівам ані в Україні, ані за її кордонами. Лише на основі проведення прозорих, чесних, справедливих і демократичних виборів Глави Української держави можна створити необхідні умови і ресурси для реалізації не лише новим Президентом, але й усією системою державної влади стратегічних пріоритетів подальшого поступу України. Понад те, недостатня легітимність нового керівництва держави може суттєво ускладнити вирішення поточних завдань життєдіяльності країни та активізувати небезпечні суспільні тенденції.

Гостро постала також  проблема забезпечення ефективності діяльності державної влади у період до парламентських виборів 2006 р. Йдеться насамперед про неприпустимість фактичного переходу відразу після президентських виборів до парламентської виборчої кампанії і підпорядкування виборчим завданням діяльності вищих органів державної влади, насамперед Верховної Ради. Починаючи з весни 2004 р., основні політичні сили дедалі більше концентрують свої зусилля на виборах 2006 р. Після обрання нового Глави держави провідні політичні партії і блоки незалежно від їхнього спрямування зосередяться на підготовці та розгортанні наступної парламентської виборчої кампанії.

Саме тому як чинна влада, так  і основні політичні сили, насамперед парламентські, повинні консолідувати  свої зусилля для забезпечення ефективної, стабільної та продуктивної діяльності системи влади у період 2004 – 2006 рр. Ці ж завдання слід невідкладно вирішувати і новому Главі держави.

Підсумовуючи, потрібно констатувати, що нині Україна знаходиться на надзвичайно  важливому і відповідальному  етапі становлення власної політичної системи. Саме на цьому етапі незалежній Українській державі належить остаточно позбутися сутнісних ознак тоталітарного суспільства та зробити вирішальний крок на шляху приєднання до спільноти Європейських демократій [44].

3. Стратегічні пріоритети зовнішньої політики України на сучасному етапі

Сучасні пріоритети зовнішньої політики України пройшли довгий процес формування у доволі складних міжнародних умовах, коли наша держава на зорі незалежності була змушена доводити свою здатність  бути гідним гравцем на міжнародній арені, завойовувати авторитет у міжнародних організаціях, захищати власні інтереси у зовнішньополітичній сфері.  

У своїй зовнішній політиці вона спирається на фундаментальні загальнолюдські  цінності, виступає за захист прав та інтересів  громадян України, створює умови для підтримання контактів з українцями за кордоном - вихідцями з України, дбає про задоволення їх національно-культурних і мовних потреб, надає їм допомогу згідно з міжнародним правом.  

Важливими пріоритетами зовнішньої політики України є стратегія європейської та євроатлантичної інтеграції. Ця стратегія базується на усвідомленні українцями реального місця держави в системі міжнародних відносин, є ключовим засобом втілення у життя фундаментальних національних інтересів і вирішення завдань реформування економічної та політичної системи. Сьогодні виникає потреба приведення українських євроінтеграційних планів у відповідність з новими реаліями [29,C.68].

Україна сприймає розширення ЄС як просування на схід простору стабільності, безпеки, демократії та поширення європейських цінностей і норм соціально-економічного, суспільно-політичного, індивідуального буття. Збільшення кількості держав-членів Євросоюзу до 25-ти не дає підстав для перегляду стратегії європейської інтеграції України, проте виникає потреба внесення до цієї стратегії уточнень і коректив. Додатковим аргументом на користь доцільності такого кроку є євроінтеграційний досвід "нових" членів ЄС [18,C.38].

Україна твердо і послідовно дотримується проголошеного курсу  на повноцінне приєднання до європейського інтеграційного процесу, включаючи членство в ЄС, але вважає за доцільне скористатися своїм правом на переосмислення характеру й на коригування формату своїх відносин з ЄС-25 порівняно з тими характером і форматом, які мали місце за існування ЄС-15. Конкретні наслідки такого переосмислення покаже час. При цьому про наміри з боку України застосувати різні підходи до "старих" і "нових" [27,C.488] членів Євросоюзу не йдеться й не йтиметься. Переконливим свідченням цієї позиції є згода української сторони щодо поширення дії УПС (Угода про партнерство і співробітництво між Європейськими Співтовариствами і Україною) на всіх "нових" членів Європейського Союзу без будь-яких попередніх умов і винятків.

2. Чергове розширення ЄС збігається  у часі з переходом до завершальної стадії процесу його реформування, розпочатого на початку 90-х рр., після ухвалення рішення щодо перетворення Європейських Співтовариств на Європейський Союз. ЄС-25 не залишиться розширеною копією ЄС-15. У ході функціонування оновленого Євросоюзу кількісні зміни мають призвести до появи нової якості. ЄС у складі 25-ти країн змушений шукати принципово інші форми й механізми існування, а відтак і нові схеми побудови відносин із сусідніми країнами й регіонами.

Чергове збільшення кількості членів Європейського Союзу фактично є початком "постінтеграційної" [17,C.17] доби, супроводжуваної внесенням докорінних змін у логіку європейського об’єднання. Вступ до ЄС нових країн-членів свідчить про розгортання європейської інтеграції, а реформування Союзу знаменує поглиблення інтеграційного процесу в Європі, продовження пошуку нового алгоритму співвідношення між спільними європейськими інститутами та країнами-членами.

Ключовим елементом процесу  реформування ЄС у тому вигляді, в  якому він існує зараз, є прийняття Європейської Конституції, а його сутність значною мірою полягає у підвищенні рівня "керованості" [40] Союзу, посиленні ступеня дієвості всіх європейських інституцій і структур. Розв’язання внутрішніх проблем ЄС здатне позитивно вплинути на активізацію східного напряму зовнішньої політики Євросоюзу.

3. За нинішніх умов і обставин  вступ України до ЄС міг  би призвести до ситуації так  званої "шокової терапії"[26], яка  мала місце у низці постсоціалістичних  країн під час трансформаційних  перетворень. З огляду на це занепокоєння української сторони викликає не сам факт відсутності України серед наступних кандидатів на вступ до ЄС, а відсутність від останнього чіткої відповіді на питання про можливість вступу до єдиної Європи.

На зміст очікуваного від Євросоюзу "сигналу" [34] у відповідь на активізацію українських євроінтеграційних прагнень й їх концентрації навколо питання про перспективи "єврочленства"[34] може вплинути внутрішньополітична ситуація в Україні, зокрема прозорість чергових президентських виборів. Проте потенційний вплив внутрішньополітичних чинників на вирішення "європейської долі"[25] України не варто переоцінювати. В який спосіб співпрацювати Україні з ЄС і бути чи не бути їй членом Євросоюзу залежатиме насамперед від того, що відбуватиметься у самій об'єднаній Європі. Велике значення матиме й те, як складатимуться відносини України з впливовими регіональними та глобальними акторами, тобто, з одного боку, з Росією, а з іншого - зі Сполученими Штатами Америки [7].

4. У червні 2004 року виповнилося 10 років підписання Угоди про партнерство і співробітництво між Європейськими Співтовариствами й Україною. Ця Угода стала етапним явищем, помітною й принциповою віхою у формуванні зовнішньополітичної доктрини України. Виконання більшості положень УПС є актуальним завданням й досі.

Разом з тим відбулося певне  переосмислення УПС європейською стороною. Зміна акцентів у вимогах європейців до України порівняно з Угодою особливо помітна у "Спільній стратегії  ЄС щодо України"[24]. Центр уваги у цьому документі виразно зміщено із суто економічних і правових питань (як це має місце в УПС) на проблеми розвитку реальної демократії й наближення до європейських стандартів в усіх сферах. Як одна з головних цілей розглядається нагальна потреба не лише формального впровадження (адаптації) європейських правових і демократичних норм, а й неодмінного забезпечення їхньої практичної реалізації (імплементації) [22,C.16]. Доповнення адаптації імплементацією в усіх сферах двосторонньої співпраці є ключовою вимогою Євросоюзу до української сторони.

На даний момент є підстави для  констатації того, що в Україні  й ЄС існують різні підходи  як до оцінки УПС, так і до моделей  і шляхів дальшого розвитку співпраці. Ключовою причиною розбіжностей, на яку  вже звернули увагу експерти, є те, що вимоги, висунуті в УПС перед кожною із сторін, не мають часової регламентації виконання. Практично відсутні в ній і критерії оцінки успішності виконання сторонами своїх зобов'язань.

Усвідомлення необхідності часткового перегляду змісту УПС та оновлення формату відносин ЄС з Україною саме зараз - невипадкове. Порівняно із ситуацією, що мала місце десять років тому, нині присутні щонайменше три нові обставини, кожна з яких здатна вплинути на загальний перебіг подій, кардинально змінивши його. Це, по-перше, збільшення кількісного складу Євросоюзу до 25-ти членів із збереженням тенденції до прийому нових країн принаймні у період до 2007 р. По-друге, це певне переосмислення Києвом форм і методів реалізації своєї євроінтеграційної стратегії і хронологічних рамок такої реалізації. Провідний мотив цього переосмислення полягає у зосередженні зусиль не на здобутті формального статусу країни-члена ЄС, а на перетворенні України на дійсно європейську по суті державу: за основними економічними, соціальними, політичними, правовими, гуманітарними показниками. По-третє, це перехід у стадію практичних дій і поступового наповнення конкретним змістом європейської концепції "нового сусідства" [48].

5. Відносини Євросоюзу з "країнами-сусідами" [50,C.206] перебувають зараз у стадії вироблення нових підходів і моделей у руслі нової Європейської політики сусідства (ЄПС), розробка якої вийшла на конкретний рівень, наближаючись до остаточного завершення. На думку європейців, ЄПС має стати відповіддю на нову ситуацію, що склалася на континенті внаслідок розширення Європейського Союзу й переміщення його кордонів на південь та схід. Ця політика повинна, крім того, підтримати зусилля, спрямовані на досягнення цілей Європейської політики безпеки.

Україну європейці розглядають як "сусіда" [48], відносини з яким ще потребують приведення у відповідність з новими реаліями. Українсько-європейське "сусідство" нині ускладнене зростанням у частини європейців елементів скептицизму в оцінці шансів Києва на членство в ЄС у коротко- або середньостроковій перспективі. Наповнення терміна "сусідня країна" [48] залишається неконкретизованим.

Однією з принципових  особливостей ставлення ЄС до України  є послідовне небажання брати  на себе хоча б частину можливих "інтеграційних ризиків" [47,C.306]. Вважається, що Україна має самотужки впоратися із завданнями, які стоять перед нею, виходячи з її євроінтеграційних устремлінь. Коло практичних європейських інтересів щодо України, в цілому, визначено. Це передусім контрольоване користування її транзитним потенціалом, участь в експлуатації паливно-енергетичного комплексу, використання АПК і сировинно-переробного сектору тощо. Україна розглядається як один із засобів підвищення конкурентоспроможності економіки ЄС (оптимізація транзитних маршрутів), своєрідний "матеріальний" резерв (ресурси) [43,C.498], а також значний ринок збуту товарів та послуг європейських виробників.