Формування та розвиток політичноі думки з проблем міжнародних відносин

Формування та розвиток політичноі думки спроблем міжнародних відносин

Враховуючи особливості розвитку сучасного світу, посилюється роль міжнародної політики. Розглянемо основні методи її ведення, формування основних ознак і форм діяльності.

Міжнародні відносини  – це специфічний вид суспільних відносин. З останніми їх пов’язує не лише те, що вони є відносинами між соціальними спільнотами, а й те, що в них чітко виділяються економічні, соціальні, політичні, духовно-культурні аспекти. Тому міжнародні відносини є продовженням і подальшим розвитком внутрішньополітичних відносин, які склались на національній основі.

В свою чергу міжнародні відносини  створюють якісно нову систему, якій притаманні характерні тільки їй риси і особливості:

вони мають більш широкий  простір і соціальний вимір, бо характеризують взаємодію між двома чи більше країнами;

основними діяльними суб’єктами в них виступають народи, держави, суспільні рухи і організації  зі своїми потребами і інтересами;

їх функціонування пов’язане  не з якоюсь конкретною формою суспільної чи державної влади, а з широким  спектром міжнародних норм і цінностей, створених людством впродовж його довготривалого розвитку.

Міжнародні відносини  – це сукупність політичних, економічних, соціальних, правових, дипломатичних, військових, гуманітарних, культурних, ідеологічних та інших зв’язків між суб’єктами, що діють на світовій арені.

Суб’єктами міжнародних  відносин виступають держави, групи  держав і союзи, урядові і неурядові  організації.

Держава є єдиним загальнонаціональним інститутом, що має легітимні повноваження брати участь у відносинах з іншими державами (підписувати угоди, оголошувати війни, вирішувати завдання, пов’язані із забезпеченням суверенітету, безпеки, територіальної цілісності).

В літературі звертається увага на характерні ознаки, що визначають сучасні міжнародні відносини. До них відносяться:

1) міжнародні політичні  відносини мають зв’язок з  міжнародними економічними відносинами.  Інтеграційні і дезінтеграційні  процеси, що відбуваються в  системі економічних відносин, знаходять  пряме чи опосередковане відображення  в системі міжнародних політичних  відносин. У свою чергу стабільність чи нестабільність політичних відносин безпосередньо впливає на стабільність чи нестабільність міжнародних економічних відносин. Так, в період „холодної війни” міжнародні політичні і економічні відносини були деформовані, носили мілітаризований характер. За даними Стокгольмського міжнародного інституту миру, в  середині 1980-х рр. більше половини технічної інтелігенції планети працювали над створенням засобів руйнування;

2) на сьогодні міжнародні  політичні відносини мають тенденцію  до глобалізації, що потребує  нового механізму для їх регулювання,  перебудови діяльності існуючих  міжнародних організацій і створення  нових;

3) міжнародні політичні  відносини мають суттєвий вплив  на формування світового порядку.

Щодо світового порядку, то його суть полягає в тому, що він повинен забезпечити потреби самого людства, його виживання, добробут і справедливість. Свій вплив на світовий порядок сучасні міжнародні політичні відносини здійснюють за рахунок надзвичайно великих можливостей – дипломатичних, організаційно-правових, матеріально-технічних і інформаційно-пропагандистських для втілення в практику міждержавних і міжнародних відносин таких принципів:

1) збереження і зміцнення  загальнолюдських політичних і  моральних цінностей;

2) мирне розв’язання суперечливих  міжнародних питань і конфліктів;

3) повага до територіальної  цілісності і суверенітету;

4) невтручання у внутрішні  справи один одного;

5) абсолютна перевага прав народів над правами політичних і державних спільнот.

Міжнародні політичні  відносини на сучасному етапі  розвитку мають тенденцію до демократизації, демілітаризації і гуманізації:

1) демократизація знаходить  вираз у бажанні і діяльності  народів і держав, спрямованих на знищення авторитарно-бюрократичних і тоталітарних режимів, побудові громадянського суспільства і правової держави;

2) демілітаризація в своїй основі спрямована на всезагальне роззброєння, ліквідацію військово-політичних союзів; корінну перебудову промисловості, що виконує військові замовлення;

3) гуманізація міжнародних  політичних відносин означає, що політика і держава стають знаряддям і засобом задоволення потреб людей, захисту їх прав і свобод, інтересів. З гуманізацією міжнародних політичних відносин пов’язане підвищення ролі і значення в системі цих відносин недержавних суб’єктів і учасників, особливо представників народної дипломатії (діячів науки, культури і мистецтва, господарських, релігійних і інших організацій).

Розвиток тенденцій демократизації, демілітаризації і гуманізації  міжнародних політичних відносин буде залежати від того, якою мірою їх підтримують суб’єкти міжнародних політичних відносин, а також від вдосконалення механізму формування і функціонування самих відносин.

Міжнародні політичні  відносини виступають як простір, на якому відбувається зіткнення і взаємодія на різному рівні (глобальному, регіональному) різних сил: державних, військових, економічних, політичних, інтелектуальних. Залежно від того, яку роль вони відіграють у формуванні і функціонуванні міжнародних політичних відносин, названі сили діляться на суб’єктів і учасників. Перші, за виразом польського політолога Е. Паличи, мають ініціативний характер і наділені міжнародно-правовим статусом, а другі мають виконавчий характер.

У сучасній політологічній літературі немає єдиної думки про те, хто виступає основним суб’єктом міжнародних політичних відносин. Поширеним є погляд, згідно з яким, суб’єктами міжнародних політичних відносин виступають держава чи група держав. Силу держави, її місце в системі міжнародних відносин визначає низка чинників. Головний серед них – військовий потенціал, який відображає могутність країни.

 

 Сутність поняття міжнародна політика

Поняття "міжнародна політика" належить до вузлових категорій  ТMB. Однак при цьому постає кардинальне питання: як відрізнити міжнародну політику від міжнародних відносин? Питання тим більше не риторичне і з огляду на те, що, як зазначалося вище, саме поняття "міжнародні відносини" має неоднозначне трактування. Окрім того, у дослідженнях з історії, соціології, політології. ТMB поряд з категорією "міжнародна політика" як синоніми вживаються терміни "світова політика" і "світовий політичний процес", а близьким до них є поняття "зовнішня політика". Тому при розгляді даного питання ми виходимо на проблему категоріального апарату в науці про міжнародні відносини.

Доцільно погодитися з професором П. Циганковим, що найбільше ясності в дану проблему вносить підхід, який запропонував російський міжнародник-аналітик А. Бовін. Суть його полягає в наступному. "Світова або міжнародна політика" -- це діяльність, взаємодія держав (додамо від себе -- а також інших міжнародних акторів - С.Т.) на міжнародній арені. В свою чергу, "міжнародні відносини" - це система реальних зв'язків між державами, які виступають і як результат їх дій, і як свого роду середовище, простір, у якому існує світова політика. Звідси, міжнародна або світова політика є активним фактором формування міжнародних відносин. Що стосується міжнародних відносин, то вони постійно змінюються під впливом світової політики й у свою чергу впливають на її зміст і характер.

Відмінності існують  також між світовою (міжнародною) політикою і зовнішньою політикою. У спеціальних довідкових виданнях найчастіше зустрічаємо наступне визначення поняття "зовнішня політика" -- це "діяльність держави на міжнародній арені, що регулює стосунки з іншими суб'єктами зовнішньополітичної діяльності: державами, зарубіжними партіями та іншими громадськими організаціями, всесвітніми й регіональними міжнародними організаціями" (див. напр.: Политология. Энциклопедический словарь. -- М., 1993. -- С. 45). При цьому зовнішня політика тієї або іншої країни є конкретним, практичним втіленням міністерством закордонних справ або відповідним йому зовнішньополітичним відомством основних принципів міжнародної політики держави, які виробляються державними структурами і покликані відображати національні інтереси держави. Поняття ж "міжнародна політика" застосовується як для визначення діяльності даної держави у міжнародних справах, так і міждержавної політики на світовій арені взагалі. Тому це поняття більш широке, ніж поняття "зовнішня політика".

В цілому синонімічний ряд "міжнародна політика" -- "світова політика" -- "світовий політичний процес" може отримати таке визначення -- це сукупна цілеспрямована діяльність народів, держав, їхніх інститутів, соціальних спільнот, об'єднань громадян у сфері міжнародного життя з метою реалізації певних політичних цілей. Міжнародна політика ставить перед собою наступні головні цілі:

- створення сприятливих  міжнародних умов для успішної  реалізації всіма державами своїх внутрішньополітичних цілей і завдань;

- активна співпраця  і взаємодія з усіма суб'єктами  світового політичного процесу з метою реалізації загальнолюдських інтересів, насамперед збереження цивілізації;

- участь у міжнародному поділі праці та пов'язаному з ним обміні товарами, сировиною, технологіями, науково-технічними винаходами й духовними цінностями;

- захист прав  людини взагалі та кожного громадянина тієї чи іншої держави зокрема;

- об'єднання зусиль  у боротьбі проти міжнародного  тероризму;

- спільна ефективна  участь у розв'язанні глобальних  проблем сучасного світу,

 

 

Основні цілі та функціі міжнародноі політики

 

При реалізації як своїх зовнішньополітичних завдань, так і завдань міжнародної політики кожна держава здійснює низку притаманних їй функцій:  1) оборонну, яка має на меті захист і збереження територіальної цілісності та суверенітету держави, прав та інтересів її громадян;

2) регулятивну, що  полягає у визнанні суб'єктами  міжнародних відносин закріплених  міжнародними правовими актами  норм, принципів, традицій міжнародного  спілкування;

3) інформаційно-представницьку, яку здійснюють відповідні органи, що репрезентують державу на  міжнародній арені;

4)організаційно-посередницьку,  котра полягає у втіленні в  життя зовнішньо- і внутрішньополітичних концепцій, доктрин і програмних установок даної держави;

5) інтегративну, зміст якої виявляється в тому, що через міжнародні відносини забезпечується існування всього міжнародного співтовариства.

 

 

 

Украіна на міжнародній арені іі зв'язки з іншими державами

Реалізація окреслених функцій безпосередньо залежить від конкретної історичної та міжнародної обстановки, ступеня розвитку суспільства і держави, зв'язків країни із зовнішнім світом та її спроможністю відігравати конструктивну роль у світовій політиці. Основним документом, який визначав принципові засади розбудови державотворчих процесів, у тому числі в сфері зовнішньої політики, став Акт проголошення незалежності України, прийнятий 24 серпня 1991 р. Виходячи з цього документу Верховна Рада України 2 липня 1993 р. схвалила „Основні напрямки зовнішньої політики України”. В них, зокрема, наголошується, що неодмінною умовою розбудови незалежної Української держави є її активне та повномасштабне входження до світового співтовариства. Торуючи свій шлях у світ, Україна спирається на власні фундаментальні загальнонаціональні інтереси, а саме: стратегічні та геополітичні, пов’язані з національною безпекою України та захистом її політичної незалежності; економічні, пов’язані з інтегруванням економіки України у світове господарство; регіональні, субрегіональні, локальні. 
   Зовнішня політика України  спрямовується на утвердження й розвиток України як незалежної демократичної держави, на збереження її територіальної цілісності та недоторканності кордонів, на включення національного господарства у світову економічну систему, на поширення в світі образу України як надійного і передбачуваного партнера. 
   Стосовно основних підвалин, на яких  здійснюється зовнішня політика України, то ними є:  
– відкритість зовнішньої політики, співробітництво з усіма заінтересованими партнерами;  
– засудження війни як знаряддя національної політики, прагнення до вирішення будь-яких міжнародних спорів виключно мирними засобами;  
– додержання принципів взаємоповаги, рівноправності, невтручання у внутрішні справи інших держав;  
– відсутність територіальних претензій до сусідніх держав і невизнання територіальних претензій до себе;  
– дотримання міжнародних стандартів прав людини, принципу неподільності міжнародного миру і міжнародної безпеки, визнання пріоритету загальнолюдських цінностей, загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права, засудження практики подвійних стандартів у міждержавних стосунках. 
   Головними напрямками зовнішньої політики України є:  
– розвиток двосторонніх відносин, участь в європейському співробітництві;  
– розбудова відносин у рамках СНД;  
– участь у роботі ООН, інших міжнародних організацій.  
   Кожен з цих напрямів має комплекс пріоритетів, які зумовлюються національними інтересами України, турботою про збереження загального миру і рівноправного співробітництва. 
   Практична реалізація зовнішньої політики України забезпечується під керівництвом Президента України Кабінетом Міністрів України, Міністерством закордонних справ, іншими центральними органами державної виконавчої влади на основі Конституції України. 
   Зовнішня політика України – як з огляду її розробки, так і в плані реалізації – пройшла два етапи; перший – від серпня 1991 р. до середини 1994 р. – і другий – від середини 1994 р. і до цього часу. 
   Перші кроки на зовнішній арені, досягнення, а також труднощі та проблеми в царині міжнародних відносин пов’язані з періодом президентства Л. Кравчука. МЗС України очолив А.Зленко. Упродовж трьох місяців Україну як незалежну державу визнали понад 140 країн світу. Одними з перших заявили про це Польща, Канада, Італія, Бельгія, Індія, Угорщина, Латвія, Литва, Росія, Аргентина, Болгарія та ін. країни. Протягом 1992–1993 рр. Україна вступає в безпосередні дипломатичні зв’язки зі США, Канадою, Польщею, Німеччиною, Францією, Китаєм, Росією, Казахстаном, державами Балтії, Скандинавії та ін. В липні 1992 р. відбувся візит Президента України до Франції, під час якого Україна приєдналася до паризької „Хартії для нової Європи”, був підписаний договір про дружбу та співробітництво між двома країнами. В цей період Україна стала членом Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ, згодом – ОБСЄ), багатьох міжнародних організацій, зокрема Світового банку, Міжнародного Валютного Фонду. 
   Виникало, однак, і чимало гострих проблем. Однією з них стало виконання нашою державою своїх зобов’язань щодо практичної реалізації без’ядерного статусу. Серйозне занепокоєння викликав і стан україно-російських взаємин. Після здобуття незалежності період ситуативної близькості закінчився, відносини між двома державами стали погіршуватися.  Господарські стосунки між ними нерідко характеризувались як „економічна війна”, загострилося „кримське питання”. 
   Важливою подією першої половини 1994 р. стало підписання 14 січня тристоронньої угоди між Україною, США та Росією про виведення стратегічної ядерної зброї з України. 3–7 березня український президент відвідав США, де підписує заяву про дружбу та співробітництво між двома країнами. Першою з-поміж посткомуністичних країн Східної Європи Україна приєднується до програми співробітництва з НАТО: „Партнерство заради миру”. А 23 березня 1994 р. у Брюсселі підписано  договір про партнерство та співробітництво з Європейським Союзом. 
   Зміни на краще відбулися в україно-американських відносинах. Розгорнулася активна робота з їх динамізації та поглиблення. 20–24 листопада 1994 р. Президент України перебував з державним візитом у США. Тут було обговорено широке коло питань, які становили значний інтерес для обох країн. 11–12 травня 1995 р. відбувся офіційний візит Президента США В. Клінтона до України, який закріпив позитивні тенденції у розвитку україно-американських відносин.  
   Одним з важливих пріоритетів зовнішньої політики України є європейський напрям. Головним досягненням тут стало прийняття України в листопаді 1995 р. до Ради Європи. Дедалі більш динамічними стають стосунки з Німеччиною, Великою Британією, Францією, Італією, Австрією, Бельгією, Фінляндією, Норвегією, Швейцарією. Предметом особливої уваги української зовнішньої політики є розбудова відносин з державами Центральної та Східної Європи, насамперед з Польщею, Угорщиною, Чехією, Словаччиною, Румунією. З цими країнами нас об’єднують геополітична близькість, спільність або схожість проблем, які постали після краху соціалістичної системи. Увага нашої зовнішньої політики спрямована також на розбудову відносин з державами Азійсько-Тихоокеанського регіону, який нині перетворюється на один із головних економічних та політичних центрів сучасного світового розвитку, а також Близького Сходу і Африки, латиноамериканського континенту.