Історія дослідження суспільства

Охорона праці виступає в суспільстві й державі як об’єкт управління. Охорона праці як складна багатокомпонентна система вимагає системного вирішення в рамках Закону держави. Система управління охороною праці має відповідну ціль і завдання, які вирішуються в рамках певної структурно-функціональної схеми управління. 
Система управління охороною праці — це регламентована нормативними і організаційно-методичними документами діяльність по здійсненню організаційних, технічних, санітарно-гігієнічних, лікувально-профілактичних і санітарно-побутових заходів, спрямованих на гарантування безпеки. збереження здоров’я і високої працездатності людини у виробничому процесі. 
Законодавство України про охорону праці складається з Закону України “Про охорону праці”, Кодексу законів про працю України та інших нормативних актів, котрі регулюють взаємовідносини між різними суб’єктами права у цій сфері. 
Закон України “Про охорону праці” прийнято Верховною Радою України 14 жовтня 1992 року і введено в дію з 24 жовтня 1992 року. Цей Закон визначає основні положення щодо реалізації конституційного права громадян на охорону життя і здоров’я в процесі трудової діяльності, регулює відносини між власником підприємства, установи і організації і працівником з питань безпеки, гігієни праці та виробничого середовища. Він (Закон) встановлює єдиний порядок організації охорони праці в Україні. 
Закон України “Про охорону праці” складається з 8 розділів: 
Розділ І Загальні положення (ст.1-5). 
Розділ ІІ Гарантії прав громадян на охорону праці (Ст.6-16). 
Розділ ІІІ Організація охорони праці на виробництві (Ст.17-28). 
Розділ ІV Стимулювання охорони праці (Ст.29-32). 
Розділ V Державні міжгалузеві та галузеві нормативні акти про  
охорону праці (Ст.33-36). 
Розділ VІ Державне управління охороною праці (Ст.37-43). 
Розділ VІІ Державний нагляд і громадський контроль за  
охороною праці (Ст44-48). 
Розділ VІІІ Відповідальність працівників за порушення  
законодавства про охорону праці (Ст.49).

У відповідності до Закону “Про охорону праці” до органів  державного управління охороною праці  відносяться:  
- Кабінет Міністрів України; 
- Державний комітет по нагляду за охороною праці (Держнаглядохоронпраці - ДНОП); 
- Міністерства та інші центральні органи державної виконавчої влади; 
- Місцева державна адміністрація, місцеві Ради народних депутатів. 
Наукові дослідження з проблем охорони праці проводяться Національним науково-дослідним інститутом охорони праці, а також інститутами Національної академії наук, іншими науково-дослідними (НДІ) і проектно-конструкторськими (ПКО) організаціями. 
Громадський контроль за дотриманням законодавства про охорону праці здійснюють: 
- трудові колективи через обраних ними уповноважених; 
- професійні спілки - в особі своїх виборних органів і представників..  
Організаційна структура та функції системи управління охороною праці в україні наведена на П-6 
Для реалізації стратегії державного управління охороною праці при КМ створена Національна рада з питань безпечної життєдіяльності населення, яку очолює віце-прем’єр-міністр України. При місцевих органах державної виконавчої влади створені обласні, міські і районні ради з питань безпечної життєдіяльності населення. 
Міністерства, державні комітети, концерни, корпорації та інші об’єднання підприємств, утворені за галузевим принципом, спрямовують свою діяльність на підвідомчі підприємства.  
Взаємодія між територіальними управліннями Держнагляд- охоронпраці (ДНОП) і місцевими органами державної виконавчої влади відбувається на територіальному рівні. 
Основні принципи державної політики в галузі охорони праці викладені в ст.4 Закону. 
Державна політика базується на принципах: 
пріоритету життя і здоров’я працівників по відношенню до результатів виробничої діяльності, повної відповідальності власника за створення безпечних і нешкідливих умов праці; 
комплексного розв’язання завдань охорони праці на основі національних програм з цих питань; 
соціального захисту працівників, повного відшкодування шкоди особам, які потерпіли від нещасних випадків на виробництві і профзахворювань; 
встановлення єдиних нормативів з охорони праці для всіх підприємств незалежно від форм власності і видів діяльності; 
використання економічних методів управління охороною праці, проведення політики пільгового оподаткування , що сприяє створенню безпечних і нешкідливих умов праці; 
здійснення навчання населення, професійної підготовки і підвищення кваліфікації працівників з питань охорони праці; 
забезпечення координації діяльності державних органів, установ, організацій та об’єднань громадян, що вирішують різні проблеми охорони здоров’я, гігієни та безпеки праці, а також співробітництва і проведення консультацій між власниками та працівниками, усіма соціальними групами при прийнятті рішень з охорони прці; 
міжнародного співробітництва в галузі охорони праці, використання світового досвіду організації роботи щодо поліпшення умов і підвищення безпеки праці.

 

Суспі́льство — організована сукупність людей, об'єднаних характерними для них відносинами на певному етапі історичного розвитку. Суспільство — також соціальна самодостатня система, заснована на співпраці людей і зі своєю власною динамічною системою взаємозв'язків його членів, об'єднаних родинними зв'язками, груповими, становими, класовими та національними відносинами. Відносини людей у межах суспільства називають соціальними.

Термін суспільство іноді заміняють запозиченим з латинської мови словом соціум. Відповідно, прикметник соціальний у багатьох контекстах синонімічний прикметнику суспільний.

У суспільстві існують, як правило власні культурні та історичні  надбання, суспільні норми та установи. У кожному суспільстві є свої власні суб'єкти соціального спілкування — особа, сім'я, клас, група, нація, держава та інші. Основними елементами, що визначають суспільство, є власність, праця, сім'я. Суспільство — основоположна категорія філософії, соціології та антропології.

Окремим видом суспільства  є людство — спільнота всіх людей на планеті Земля.

Історія дослідження суспільства

Перші уявлення про суспільство, як систему співжиття людей формувались з найдавніших часів розвитку інтелектуальної культури людства. Великий внесок у визначення суспільства внесли стародавні мислителі, китайський філософКонфуцій, античні мислителі Платон та Арістотель, їхні учні й послідовники. У теоретично-філософській уяві стародавніх мислителів суспільство у буквальному розумінні цього слова ототожнювалося з державою. Арістотель вбачавлюдину, як політичну, або державну істоту. Закономірності розвитку суспільства і держави ототожнювалися.

На відміну від мислителів античності філософи середньовіччя запримітили різницю між соціумом і державою, але приховували це в релігійних містифікаціях. Нікколо Макіавеллі був одним з перших, хто визначив державу, як одну із складових соціуму, ширшого і фундаментальнішого утворення. Мислителі пізнього середньовіччя в дослідженні суспільства продовжували приділяти велику увагу державі, її підрозділам і структурам. Перші уявлення про суспільство та його дослідження, як специфічного утворення і форми людського співжиття були несміливими і непослідовними. Про головний об'єкт — соціум як цілісну систему — соціальна філософія могла сказати надзвичайно мало. Багато авторів новітньої історії, навіть не спробували більш-менш серйозним чином прояснити собі природу елементарних явищ соціального, не кажучи вже про його внутрішню природу і сутність. Пошук теоретичних моделей, які б адекватно відтворювали природу і сутність соціального, історію його розвитку і механізми функціонування, триває і досі.

Зараз є ряд наукових концепцій, які описують історичний розвиток суспільства. Однією з них (але не єдиною) є хвильова концепція Тофлера, за якою історичні суспільства поділяються на три хвилі: аграрну, індустріальну,постіндустріальну.

Серед прогнозів розвитку людського  суспільства існує концепція  майбутнього інформаційного суспільства, основою якого гіпотетично буде єдиний глобальний інформаційний простір.

 

 

Ознаки суспільства за Едвардом Шилзом

Американський соціолог Едвард Шилз виділяє такі критерії спільноти, які необхідні для того, щоб вважати її суспільством:

• спільнота не входить в жодні об'єднання, які роблять його частиною більш крупної системи;
• шлюби укладаються між членами спільноти;
• спільнота має цілісну територію, яку вважає власною;
• поповнюється здебільшого за рахунок дітей тих людей, які вже є визнаними представниками спільності;
• спільнота має спільну систему управління;
• вона має власну назву на власну історію;
• існування спільноти є довшим від середньої тривалості життя окремого індивіда;
• у спільноти існує специфічна культура — спільна система цінностей, що забезпечує згоду поміж її членами.

Найголовнішими для Шилза виступають три з перелічених ознак — спільна система управління, спільна територія і спільна культура.

Виробничі відносини — це відносини, що об'єктивно складаються між людьми в процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ.

Виробничі відносини —  це необхідна сторона суспільного  виробництва. У виробництві люди вступають у відносини не тільки з природою. Вони не можуть робити, не з'єднуючись відомим образом для  спільної діяльності і для взаємного  обміну результатами своєї діяльності. Щоб робити, люди вступають у визначені  зв'язки і відносини, і тільки в  рамках цих суспільних зв'язків і  відносин існує їхнє відношення до природи, має місце виробництво.

У єдності з продуктивними  силами виробничі відносини утворюють  спосіб виробництва.

Кожному способу виробництва  притаманна своя особлива сукупність виробничих відносин. Вона утворює  єдину систему. Системність —  важлива властивість виробничих відносин історично визначеного  способу виробництва.

Єдність системи виробничих відносин визначається їх загальною  соціально-економічною природою і  взаємозв'язками.

У системі виробничих відносин виділяють техніко-економічні, організаційно-економічні, соціально-економічні відносини.

Техніко-економічні відносини — це відносини між  людьми з приводу використання ними знарядь та предметів праці у  процесі виробництва, за допомогою  яких вони впливають на сили природи  і створюють необхідні життєві  блага.

Техніко-економічні відносини  є матеріально-речовим змістом  суспільного виробництва.

Організаційно-економічні відносини — це відносини між людьми з приводу застосування способів і методів організації та управління суспільним виробництвом: відносини обміну діяльністю між людьми, спеціалізація праці, кооперування, концентрація та комбінування виробництва.

Соціально-економічні відносини — насамперед це відносини власності в економічному значенні цього поняття. Відносини власності визначають головне в економічній системі — спосіб поєднання працівника з засобами виробництва.

Крім того, відносини власності  зумовлюють історичну специфіку  економічної системи, її соціальну  структуру, систему влади.

Основу системи  виробничих відносин утворять відносини  власності на засоби виробництва. Це порозумівається тим, що:

1) вони характеризують  історично визначену форму суспільного  присвоєння матеріальних благ,

2) спосіб з'єднання виробників  із засобами виробництва,

3) визначають соціально-економічну  природу даного способу виробництва  і всієї сукупності його виробничих  відносин,

4) соціальну структуру  суспільства, у тому числі наявність  тих чи інших класів,

5) об'єктивну спрямованість  суспільного виробництва.

Система виробничих відносин охоплює усі фази суспільного  відтворення: виробництво, розподіл, обмін  і споживання матеріальних благ.

Відносини, що складаються  в процесі безпосереднього виробництва, впливають на всі інші виробничі  відносини. Це положення має принципове економічне значення. При цьому важливе  місце у виробництві займають відносини з приводу економії робочого часу. Економія часу характеризує ріст продуктивності праці, відбиває владу  суспільства над силами природи.

Відносини, що складаються  в сфері розподілу, підрозділяються  на два види:

1) частина з них входить  у відносини безпосереднього  виробництва. Сюди відноситься  розподіл засобів виробництва  і робочої сили по різних  видах і галузям виробництва;

2) частина з них охоплює  відносини розподілу. Сюди належить  розподіл продуктів праці між  класами, соціальними групами  ті індивідами.

Розподіл як за своєю соціальною формою, так і по змісту визначається виробництвом. Разом з тим відносини  розподілу мають відому самостійність. Вона виявляється, зокрема, в активному  зворотному впливі розподілу на виробництво.

Відносини, що складаються  в сфері обміну, також підрозділяються  на два види:

1) частина з них безпосередньо  входить до складу відносин  виробництва. Це відносини до  обміну засобами виробництва,  трудовими навичками, рух яких  не залишає сферу виробництва;

2) частина з них утворить  відносини обміну, що виникають  у процесі руху продуктів праці,  що надходять у колективне  чи особисте споживання членів  суспільства. Обмін, як і розподіл, впливає на розвиток виробництва,  чи прискорюючи сповільнюючи  його.

Відносини споживання також розділяються на дві великі групи:

1) одна з них належить  до сфери виробництва, де споживаються  засоби виробництва. Це так  назване продуктивне споживання;

2) інша з них утворює  самостійну область і виражає  ті відносини, що складаються  між людьми в процесі і з  приводу споживання матеріальних  благ. Це так назване особисте  споживання.

Удосконалювання виробничих відносин відбувається по трьох напрямках:

1) суспільство забезпечує  їхню зміну через розвиток  продуктивних сил: шляхом створення  нових галузей виробництва, їхнього  технічного переозброєння, надання  умов для найшвидшого освоєння  досягнень НТП і новітніх технологій;

2) суспільство безпосередньо  удосконалює конкретні господарські  форми, у яких виявляються і  функціонують виробничі відносини,  а також погоджує економічні  інтереси через різні методи  матеріального стимулювання;

3) суспільство удосконалює  виробничі відносини через різні  елементи надбудови, у тому  числі шляхом зміни організаційних  структур керування і господарського  законодавства.

 

Використана література:

1)Конституція України, 28.06.1996р.  – К., 1997. – 80с.

2) Закон України «Про  Охорону праці», 14.10.1992р.

3)Закон України про внесення змін до Закону України «Про охорону праці» 21.11.202р. №229-IV

4)Я.І. Бердій, Ю.Л. Дешинський, Г.М. Івах, Л.А. Катренко, А.А.

 Краснощоких // Основи охорони праці. Львів «Магнолія плюс».  2004.

         5) Л.М. Сусліков, І.І. Шпак // Охорона праці. Ужгород 2001.