Життя та діяльнісь Софії Русової

С.Ф. Русову дуже хвилювала політична і соціальна незахищеність українського вчителя. Постійна матеріальна скрута, переслідування, безправність у всіх сферах життя негативно позначаються на його загальнокультурному і професійному рівні. Такий вчитель мало що може зарадити у виховній справі. Суспільство має створити для вчителя такі умови, щоб він не на словах, а на ділі почувався вільним, щасливим, незалежним у правовому й економічному становищі. Тоді він матиме можливість на творчість, демократизм, у своїх діях здійснюватиме людино-творчу місію в суспільстві.

Концепція національної системи освіти і виховання С.Ф. Русової має надзвичайну актуальність для розбудови незалежної Української держави. Нею керуються держава і суспільство у розв'язанні сучасних проблем вдосконалення діяльності системи національної освіти і виховання в Україні.

      Соціальне виховання  розвиває в дитині ті особистісні  риси дитини, які дадуть їй  змогу стати найкращим громадянином. Стара школа цілком ігнорувала  об’єднання, учні виховувались як  окремі суб’єкти, підготовлені для  якоїсь кар’єри або спеціальності.  Лише поступова демократизація  життя поставила перед школою, педагогами нове завдання: виховати  громадянина, підготувати його  до активної участі у соціально-політичному,  культурному житті. 

      Кожну окрему людину  С. Ф.Русова розглядала передусім як члена людського суспільства і тому є дуже важливим введення її в “кооперативні відносини з соціальним середовищем”. Школа, на думку педагога, має стати тим осередком, де всі духовні моральні враження будуть перероблятися в свідомості дитини не тільки відповідно до її індивідуального складу, а в значній мірі визначатися тією товариською атмосферою, яка складається з однолітками, і довірливими стосунками між учителями та учнями, учнівським самоврядуванням, загальною організацією навчально-виховного процесу.

      Отже, суть соціального  виховання в новій школі полягає  у створенні наступних умов:

      1) товариська атмосфера  в школі, довірливі відносини  між вчителями та учнями;

      2) учнівське самоврядування;

      3) заміна класу  нечисленними рухливими групами; 

      4) реформа методів  навчання (перехід від пасивних  до активних);

      5) заміна навчальних  програм в середній школі. 

      Поряд із школою  держава, церква, клуби, кінотеатри  та інші соціальні організації  також повинні мати соціальний  вплив на виховання дитини.

      Ідея виховання  в колективі – одна з провідних  у спадщині Русової. Колективне виховання має великий вплив на соціалізацію особистості.

      В основу колективного  виховання педагог покладала  суспільну мету і спільну діяльність, спрямовану на її досягнення.

      Важливими засобами  згуртування дитячого колективу  вважала гру та працю. 

      Софія Федорівна  вважала, що соціальне виховання  розпочинається з 4-5 літ – дитсадки, школи, гральні майдани. Діти  до 5 р. не виявляють соціальних  нахилів, вони індивідуалісти, навіть  егоїсти. Але з розвитком мови  у дитини пробуджується інтерес  до товаришування, спочатку з  іграшками, потім з друзями.  Першою соціальною формою є  гра. Потреба у ній залишається  і в дорослих.

      Велике соціальне  значення у вихованні має праця.  Колективна праця дає вагоміші  результати, ніж індивідуальна. 

      Крім самоврядування, поділу на групи, колективної  праці та спільних ігор на  соціалізацію світогляду учнів  мають вплив самонавчання і  програми шкільного навчання. З  усіх наук на розвиток громадської  свідомості найбільш впливає  історія і географія. Вони викликають  національну свідомість, розуміння  міжнародних взаємовідносин. Крім  цих звичайних наук, нові школи  раціонально вводять такі науки,  які потрібні учням для кращого  розуміння соціального життя  і своєї ролі в ньому. 

      Поряд із соціальним  вихованням в дитячих охоронках, захистках, садках, школах С. Ф.Русова приділяла увагу родинному вихованню і, зокрема, ролі матері. Вона вважала, що треба поширити освіту жінки на селі, щоб підняти свідомість жіноцтва та становище матері. Без неї і її ласки холодно й страшно було б жити. Ніяка школа, ніякі дитячі садки чи захистки не дадуть дитині того добра, ласки й любові, не розбудять так в дітях почуття правди, як щире виховання свідомої матері. Якщо порівняти дітей, які виховуються з материнською любов’ю і ласкою, з тими, що в дитячих притулках, то останні ніколи не будуть такі веселі, урівноважені, як перші.

 

6. Огранізаційно - виховний потенціал праць "жіночої" тематики

 

Теоретичний доробок Софії Русової, умовно об'єднаний у другу групу творів періоду еміграції, є чи не найменш дослідженим. У ньому переважають публіцистичні статті, призначені для широкого загалу, портретні замальовки, спогади, звернення, відозви тощо. Як уже зазначалося, найбільш повно у працях цієї тематики представлені різні аспекти національного й морального відродження українського жіноцтва, обґрунтовується його дидактично-виховна роль у суспільстві та в сім'ї, і на цій основі вимальовується ідеал жінки-українки нової доби. Тобто вони написані про жінок і адресовані насамперед жіноцтву. Однак аналіз цих публікацій дає змогу стверджувати, що підняті в них питання виходять за рамки "жіночої" тематики. Оскільки їх писала жінка-громадський діяч і педагог, то вони мають яскраво виражену соціальну спрямованість, містять відповідний педагогічний потенціал.

Лейтмотивом праць цієї тематики виступають слова: "на нас жінках лежить обов'язок зміцняти в усіх поколіннях пошану до ідеалу та закликати до служіння йому". Відповідь на питання, що розуміла С. Ф.Русова під цим ідеалом, дає уже згадувана "Легенда", написана нею незадовго до смерті. Для жінок різних епох і народів цей ідеал свій: для Марії Магдалини він "втілився в слово Великого Вчителя", для Жанни д'Арк - "в дорогу їй Батьківщину", для Шарлотти Корде - "в Революції", а для Лесі Українки - у "вільній незалежній Україні".

Таким чином, ідеалом, якому сміливо  й безкомпромісно має служити  жінка-українка, за переконанням С. Ф.Русової, виступає незалежна Українська держава.

 

Саме з цієї позиції вона виходила, створюючи портретну галерею  жінок-українок - як відомих на рідній землі й за її межами, так і  маловідомих, яких називала "тихими героїнями".

Серед них на перше місце С. Ф.Русова ставила жінок, які "високо пронесли в Україні ідею соціального і політичного визволення народних мас", з не меншою, ніж чоловіки, самовідданістю "йшли на муки, на фізичні страждання" в ім'я цього ідеалу. Такими є змальовані у спомині "Серед ідеалістів 70-х років" народоволки останньої третини XIX ст. Марія Ковалевська і Людмила Волькенштейн, які закінчили свій життєвий шлях на засланні в Сибіру. Серед представниць героїчної когорти жінок XX ст., що сміливо "пішли їх слідами в політичну боротьбу за волю свого народу" і загинули "майже на наших очах", С. Ф.Русова називає галичанку Ольгу Басараб.

"Незапримітні", на перший  погляд, але такі, що залишили "глибокий, виховний слід", є учасниці  національних визвольних змагань  1917-1920 pp., передусім Віра Бабенко, про яку С. Ф.Русова зворушливо розповіла в матеріалі "Тихі героїні". Одна з "видатних учениць" української гімназії у Києві, В.Бабенко при "першому натискові більшовиків ... зуміла забути про своє особисте, про себе саму й усією душею віддалася боротьбі за батьківщину" і за неї загинула з передсмертним "Слава Україні!".

Будучи переконаною в тому, що не одною політичною боротьбою осягається визволення народу, а є ще шлях освіти ("народ конає в неволі, поки він темний"), Софія Русова захоплювалася жінками, які "вхопились" за власну освіту та забезпечували просвіту народу. Першою в Україні справді вченою жінкою вона вважала історика Олександру Єфименко, з якою була особисто знайома ще з періоду життя в Чернігові у 70-х pp. XIX ст. "Яка це прекрасна жінка була! - писала про неї С. Ф.Русова, - ... з такою дужою душею, з таким ясним розумом". Просвітительку особливо вражала величезна працьовитість О.Єфименко, що допомогла їй самотужки дійти до вершин національної історичної науки.

Софії Русовій - організатору українського жіноцтва на Великій Україні та в еміграції - щиро імпонувала культурно-освітня діяльність Н.Кобринської - "піонерки" жіночого визволення на західноукраїнських землях. За її висновком, вона "відкрила нове джерело культурних скарбів для свого народу... закликала галицьке жіноцтво скинути з себе кайдани темноти, економічної залежності, моральної пригнобленості, сміло йти до знання, до духової й економічної незалежності, й на цьому шляху виявити усі свої до того часу приспані творчі сили та нести їх на добро свого народу".

Найбільшу частину створеної С. Ф.Русовою портретної галереї жінок-просвітительок становлять "характеристики-силуети" представниць української літератури. Серед тих, хто вклав у "скарбницю нашої прози та поезії дещо... своє, цілком оригінальне... ", хто "з патріотично-етнографічної лірики" сміливо переступив у "широкий світ загальнолюдських переживань не тільки нашого народу, а й народів далеких від нас історично, але близьких до нас тими національними й політичними ситуаціями, в які ставила їх історія", С. Ф.Русова називає найперше Лесю Українку. Велику роль у пробудженні національної самосвідомості народу, на її думку, відіграла Марко Вовчок. Не українка за походженням, вона "чулим серцем полюбила український народ", "із захопленням віддалася студіюванню народної мови", збирала скарби народної творчості. Завдяки цим "пильним етнографічним дослідам" український народ у її творах виступає в "повній правді".

"Незвичайної ваги" спогади  про "чільне наше жіноцтво", яке активно працювало в галузі  просвіти народу, С.Ф.Русова подала у книжці "Наші визначні жінки". Вона з'явилася в 1934 р. з нагоди ювілейного Українського жіночого конгресу, присвяченого 50-річчю заснування першої жіночої організації в Галичині - "Товариства руських женщин" у М.Станіславові. Поруч з уже згадуваними О.Єфименко, Н.Кобринської Марком Вовчком, Лесею Українкою, автор простежила внесок у розвиток національної науки, мистецтва, літератури Христі Алчевської, Гайни Барвінок, Марії Загірньої, О.Кобилянської, Уляни Кравченко, Олени Пчілки, Дніпрової Чайки та ін. Основний задум і водночас значення цього збірника "силуетів-характеристик" відтворюють слова із передмови до нього О.Кисілевської: "Вчіться на прикладах минулого;, як жити й працювати для майбутнього".

Вивчення праць С.Ф.Русової показує, що в жінках вона цінувала не тільки відданість політичній меті (визволенню рідного народу) та високий рівень освіченості, але й таку рису, як самовіддана любов до дітей, до чоловіка, до ідеї, якій він служить. Взірцем такої жінки-дружинИ, соратниці свого чоловіка, лагідної матері стала для неї Людмила Драгоманова.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

7.    Висновок:

 

Як уже зазначалося, теоретичні надбання Софії Русової періоду еміграції представлені трьома основними групами праць. Щільне місце в них (за обсягом і кількістю) посідають твори педагогічної тематики, у яких вчена "сягнула творчого "акме" - найвищого рівня зрілості".

Така увага до педагогіки витікала передусім із національно-громадянських  поглядів С.Русової на освіту як на головний обов'язок кожного свідомого українця, пояснювалася накопиченими у процесі освітньої діяльності на рідній землі величезним практичним досвідом і теоретичними відомостями та притаманним їй прагненням постійно вдосконалювати педагогічні знання, переносити українську ідею з політичної площини в освітянську, в наукові теоретичні концепції та в практичні апробації.

   С.Русова ввійшла в історію педагогічної думки як визначний теоретик дошкільного виховання дитини. Спочатку вона виступала однією з провідниць фребелівської системи виховання, яка була тоді поширена в Україні. Але глибше вивчивши цю систему, вона не погоджується з відірваністю її від життя. Тому у подальшій своїй діяльності звертається до системи М.Монтессорі, яка на той час була найпередовішою у дошкільному вихованні. Монтессорі звертає особливу увагу на гігієну, психофізіологічний розвиток, антропологічні дослідження дітей. Це експериментальна педагогіка у її пристосуванні до дошкілля. Вважаючи, що дитячий сад має організовуватись на підвалинах сучасних досліджень, досягнень психології і педагогіки про закономірності та умови розвитку дитини, про найдоцільніші методи виховання, Русова вибудовує свою систему дошкільного виховання, наголошуючи на необхідності виховання дошкільнят на національному ґрунті.

      У працях С.Русової значна увага приділена проблемам благодійності і моральності. Зрештою, в історію свого народу вона ввійшла як великий філантроп, як людина, яка ніколи не стомлювалась надавати допомогу і підтримку жінкам, дітям, сиротам та іншим вразливим категоріям населення.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список використаної літератури:

 

1. «Історія Української школи і педагогіки»  автори: О.О. Любар, М.Г. Стельмахович, Д.Г. Федоренко ст. 318 – 320;

 

2. «Видатні Українські педагоги» автор: Л.Комуська ст. 95

 

 

3. «Історія Українського шкільництва і педагогіки» (хрестоматія) автор О.О. Любар ст. 361