Японська родина – рай для дитини

 

 

Зміст

Вступ………………………………………………………………………………3

Традиційна японська родина…………………………………………………..6

Японська родина – рай для дитини…………………………………………..11

Сучасні тенденції становлення родини в Японії…………………………….19

Висновки………………………………………………………………………..24

Список використаних джерел та літератури…………………………………26

 

Вступ

Японія - це країна великих інтелектуальних надбань, країна де минуле не сперечається з сучасним, країна що поєднує нанотехнології та давні традиції, викликає подив чи не так? Японія унікальна країна і для того щоб зрозуміти її специфіку необхідно розглянути першу ланку що створює народ та країну – це сім’я, родина, рід. Отже, метою мого реферату є дослідити особливості розвитку традиційної японської родини та вплив сім’ї на  формування японського народу.

Актуальність мого реферату в тому, що останнім часом зовнішня політика України націлена на пошук та закріплення міцних політичних зв’язків, а Японія є перспективним партнером, а для порозуміння з японцями необхідно розглянути та спробувати зрозуміти їх культуру та побут, для цього слід почати  з однієї з головних частин суспільства - сім’ї.

Об’єктом дослідження виступає японський народ та їх культурне надбання.

Предметом дослідження є японська традиційна сім’я  та зміни, які відбуваються з родиною в сучасності.

Сім'я - це фортеця, це та стіна, за якою можна сховатися від будь-яких негараздів. І твердження це інтернаціонально: сім'я і батьківський дім назавжди залишається головним життєвим притулком і для українця, і для європейця, і для японця. Проте слід зазначити що в японців на відміну від українців ставлення до сім'ї є дещо іншим, так само як поняття гендерної рівності це зумовлено історично. Слід зазначити, що в японців в родині поширений патріархальній уклад, і що для будь-якого японця  сім'я має першорядне значення. Навіть голова фірми прагне до того, щоб робітники сприймали його як рідного батька, а політичні фракції величають своїх лідерів "Татусями".

Проблема розвитку японської сім’ї та її традиційний устрій останнім часом все більше цікавлять, як японських вчених так і європейських науковців. Сенда Юки  професор соціології в університеті Мусасі все більше в своїй статті «Японська сім’я: свідомість змінюється, порядок залишається»[13] звертає увагу на те, що поступово відбувається як криза сім’ї так і її старіння. Професор загострює увагу на проблемах шлюбу в Японії та популяризації принципу  DINKs (Double Income, No Kids – подвійний дохід і відсутність дітей)[13].

Професор Сахоко Кадзі зі співавторами Норіко Хама та Джонатан Раіс в книзі «Ці дивні японці» піднімають проблеми ставлення до жінки в японському суспільстві, в шлюбо-сімейних стосунках та специфіці японського суспільства взагалі[12]. Автори піднімають питання перейняття поколіннями цінностей та їх трансформацію у сучасних тенденціях світу.

Японська журналістка Фусає Хурагужи звертає увагу на специфіку виховання дітей в японській родині та  пізніше в школі[16]. Фусає зосереджується на проблемі взаємовідносин, що базуються за принципом «дорослий-дитина» та жорстких рамках в цих взаємовідносинах, що дітям починають пояснювати з 3-х років коли вони йдуть до дитячого садочка, в якому кожен рік формуються з дітей різні групи та змінюються куратори для того щоб діти не відчували, що хтось з дорослих їх ненавидить.  Проте проблеми дитячих садочків це не вирішує так як фактично всі є приватними, і черги в них є досить великими, що в 1999р. спровокувало трагедію, коли мати вбила дитину, що створювала конкуренцію її сину для того щоб потрапити в дитячий садочок що знаходився під опікою університету[16]. Автор висвітлює проблеми виховання в гармонії зі світом та проблеми навчання з специфічними реакціями на це як батьків так і дітей.

Малоухова Марія в своїй статті «Японська родина – це рай для дитини»[10] висвітлює проблеми матері та дитини, ієрархічність японського суспільства, що збереглася з давніх часів, а також специфіку батьківського виховання, яке є лише у вихідні дні і чоловіки такі сімейні повинності вже охрестили як «домашній сервіс».

Українська журналістка Галина Опанасенко звертає увагу на ставлення до жінок у шлюбі та на розвиток сексуального життя подружжя, вона звертає увагу на поширення так званого «синдрому Мадонни» та лицемірство японського суспільства. Проблеми розвитку японської родини розглядають також і інші вчені.

Загалом всі автори, що розглядають проблематику японської родини сходяться на тому, що в наступні 5-10 років відбудуться зміни у японському суспільстві. Японська традиційність допомагає зберегти культурне ядро японського народу, але в сьогочасних реаліях вимагає деяких змін стосовно ставлення до жінки в родині та можливості її кар’єрного розвитку.

 

 

 

 

Традиційна японська родина

Японська сім'я - міцний інститут, який до цих пір вельми вдало пручався бурхливим змінам часу. У період економічного буму всі в Японії переслідували одну спільну мету - наздогнати Захід. Для її досягнення кожен японець створював сім'ю та заводив потомство, хотів він цього чи ні. Батько сімейства працював і заробляв на життя, денно і нощно. Мати займалася сімейним бюджетом, вела господарство, годувала домочадців і стежила за тим, щоб діти відвідували хороші школи.

Традиційна японська сім'я – це мати, батько та двоє дітей. Раніше сімейні ролі були чітко диференційовані: чоловік – годувальник, дружина – хранителька вогнища. Чоловік вважався головою сім'ї, і всі домашні мали беззаперечно йому підпорядковуватися[9, c.400].

Традиційно шлюби у Японії укладалися за договором: чоловіка й дружину вибирали батьки, приймаючи до уваги соціальне та майновий становище. Зараз японці дедалі більше одружуються по приязні. Але батьківський обов'язок явно превалює над емоційними зв'язками[7, c.245].

Кланові устої були сформовані ще в середньовічному суспільстві. В епоху Хейан була поширена матрилокальна форма сім'ї, коли після одруження чоловік переходив жити в дім дружини. Патрилінійна система почала формуватися ближче до сьогодення. Спадкування проходить по чоловічій лінії, і не зважаючи на те що в 1946р. Конституція Японії скасувала домінантне положення чоловіка, сучасна сім’я  представлена котодзуке, в якій чоловік є головою родини.

Принципи формування родини належать до епохи Едо і пов’язані з піклуванням про розширення сім'ї та ведення господарства. Саме тому традиційно були великі родини і різні покоління проживали під одним дахом.

Різновидом традиційної сім'ї є патріархальна, яка включає в себе господарства батьків, дітей та дідусів з бабусями. Найбільшим поширеним в сучасній  Японії нуклеарний тип сім'їв складі подружжя з дітьми чи без.   

Японська сім'я теж відрізняється від того, до чого ми звикли. "Ми", в сенсі, не тільки співвітчизники, але і взагалі європейці. Перш за все, роги тут 
ростуть не у обдурених чоловіків, а у ревнивих дружин – саме так вважається, і прикриті на весіллі спеціальним убором, "знешкоджені" ріжки майбутньої дружини - невід'ємна частина традиційного весільного вбрання. Так що японські дружини намагаються бути не ревнивими, а то вважатися їм "рогатими"[11].

Українська журналістка Галина Опанасенко звертає увагу на таке  ставлення до жінок у шлюбі коментуючи це так : «Але особисто я б замість прикритих ріжків всім японським нареченим прилаштовував б ангельські крильця за спину. Саме так, японська дружина за задумом синтоїстських божеств – не інакше як ангел у плоті. Судіть самі»[11].

На Сході, як ніде, живі національні традиції, що передаються з покоління в покоління. Японія не є виключенням з цього правила, однак, незважаючи на існуючу данину традиціям, певним змінам підлягає і такий «осередок суспільства», як сім’я. Взагалі особливість менталітету японців - колективне мислення[5, c.45]. З раннього дитинства вони виховуються в свідомості того, що необхідно бути частиною групи, що поодинці в цьому світі жити не можна. Саме тому так важливий для японців міцний сімейний уклад.

Ще кілька століть тому традиційна японська сім'я була не просто великою, а дуже великою. Під одним дахом або дахами сусідніх будинків жили відразу кілька поколінь однієї родини - від прадідусів і прабабусь до онуків і найменших правнуків. Чоловік - дід, батько чи старший син - був головою роду. Його волі підпорядковувалися всі, але також він ніс і відповідальність за справи всієї родини і за кожного її члена. Цікаво те, що літні батьки сімейства з радістю передавали своїм спадкоємцям - старшим синам - кермо влади, як тільки останні показували свою спроможність у веденні всіх сімейних справ. Крім підпорядкування главі роду діяла ієрархія: всі жінки підпорядковувалися чоловікам, молодші - старшим. Виняток у цій сходинці складали діти до п'яти-шести років, яким все дозволялося.

Сьогодні патріархальні традиції не так сильно проявляються в укладі сучасної японської сім'ї. Проте, чоловік - як і раніше є головним в домі, а жінці відведена роль хранительки вогнища, основним обов'язком якої є виховання дітей. Змінилося тільки кількість членів сім'ї і те, що молоді люди вступають в шлюб по любові, а не за рішенням батьків. При цьому ієрархія підпорядкування всіх молодших - старшим також збереглася.

Для наочності спробуємо описати, як починається будь-який обід або вечеря в японському будинку. Зауважимо, що сьогодні середньостатистична сім'я в Країні висхідного сонця складається всього з чотирьох - п'яти осіб - батьків і двох-трьох дітей. У першу чергу японка подає приготовану страву чоловікові. Наступним обслуговується старший син. В останню чергу їжу отримує наступна за старшинством дитина, яку часто називають цікавим прізвиськом, в перекладі з японської означає «Стилий рис»[7, c.40]. До речі, найменший член сімейства при цьому обслуговується поза всякою чергою, тому що він не зобов'язаний нікому підкорятися і чогось чекати.

Вступаючи до шлюбу японці розуміють усю покладену на них відповідальність і ледь не єдиною причиною шлюбу є продовження роду. Власне тому до дітей і таке ставлення, як до скарбу.

Традиційно вихованням дитини займається мама. Батько також має здатність взяти участь, але це буває рідко. Амае – так називають матерів у Японії. Цьому слову важко підібрати аналог в українській та російській мовах. Воно означає почуття залежності від матері, що сприймається дітьми благо і щось надзвичайно бажане. Дієслово амаеру означає «скористатися чимось», «бути розпещеною», «шукати покровительства»[10]. Воно передає суть відносин матері і дитини. При народженні малюка акушерка відрізає шматок пуповини, висушує його й кладе в традиційну дерев'яну коробочку розміром трохи більше сірникової коробки. Тут позолоченими літерами вибите ім'я матері та дата народження дитини. Це символ зв'язку мами й немовляти[14].

Дитині щось забороняють, від дорослих їй чуються лише застереження: «небезпечно», «брудно», «погано». Але коли він все-таки вдарився чи обпікся, мати вважає винною себе і просить в дитини вибачення за те, що не вберегла. Коли діти починають ходити, їх теж мало залишають без нагляду. Мами продовжують слідувати за своїми дітлахами буквально слідом. Нерідко вони організують дитячі ігри, у яких самі стають активними учасницями.

Папи є на прогулянці лише у вихідні, коли уся сім'я виїжджає до парку чи на природу. Під час поганої погоду місцем проведення сімейного дозвілля стають великі торгові центри, де є ігрові кімнати.

Хлопчики й дівчатка виховуються по-різному, адже вони мають виконувати різні соціальні ролі. Одна із японських приказок говорить: чоловік не заходить на кухню. В синові бачать опору сім'ї. Одного з інших національних свят – день хлопчиків – у повітря піднімають зображення різнобарвних коропів. Це риба, яка може довго плисти проти течії. Вони символізують шлях майбутнього чоловіка, здатного долати все життєві труднощі. Дівчаток же вчать виконувати домашню роботу: готувати, шити, прати. Відмінність вихованні позначаються у шкільництві. Після уроків хлопчики обов'язково відвідують різні гуртки, у яких продовжують освіту, а дівчатка можуть спокійно собі посидіти в кав'ярні і побалакати про одяг.

У деяких японських сім’ях практикується давати дітям гроші як винагороду за допомогу по дому, але це не дуже поширене явище. Діти й так одержують гроші на кишенькові витрати, особливо великі суми припадають на свята і Новий рік, адже 2 січня в Японії — найбільший розпродаж року, коли товари продаються зі знижкою від 30 до 70%.

Японські діти вважають нормальним, що на плечі матері лягає вся домашня робота: статистика показує, що в 90% випадків лише вона займається пранням і готуванням їжі, у 80% — прибиранням і миттям посуду, закупівлею продуктів, у 65% — турботою про маленьких дітей і літніх батьків, у 50% — допомагає дітям у готуванні уроків[15]. 

Японці ніколи не підвищують на дітей голос, не читають їм нотацій, а про тілесних покарання і згадувати не слід. Широко поширений метод, що можна назвати «загрозою відчуження». Найважчим моральним покаранням є відлучення удома чи протиставлення дитини якоїсь групи. «Якщо ти будеш так поводитися, всі стануть над тобою сміятися», - каже мати неслухняному синочку[16]. І йому це справді страшно, оскільки японець не мислить себе поза колективом. Японське суспільство – це суспільство груп. «Знайди групу, до котрої я б ти належав, - проповідує японська мораль. - Будь вірний їй і покладайся на неї у всьому. Поодинці не знайдеш свого місця у життя, загубишся у її хитросплетіннях»[11]. Саме тому самотність переживається японцями дуже важко, і відлучення вдома сприймається як справжня катастрофа.

Японка ніколи не намагається затвердити своєю владу над дітьми, оскільки, на її думку, це веде до відчуження. Вона не сперечається з волею і бажанням дитини, а висловлює своє невдоволення побічно: дає зрозуміти, що її засмучує його негідна поведінка. У разі конфліктів, японські мами намагаються не відійти від дітей, а, навпаки, посилити із нею емоційний контакт. Тоді як діти, зазвичай, настільки боготворять своїх матерів, що відчувають відчуття провини і, якщо доставляють їм неприємності[6, c.95].

Основне завдання японської педагогіки – виховати людини, хто вміє, злагоджено працювати у колективі. Для життя жінок у японському суспільстві, суспільстві груп, це потрібно. Але перекіс убік групового свідомості призводить до невміння самостійно мислити. Понад те, ідея відповідності єдиному стандарту так міцно вкорінюється у дітей, коли хтось також висловлює власну думку, він працює об'єктом глузувань і навіть ненависті[16].

Спостерігаються у країні вранішнього сонця і явища, що притаманні, зокрема в Україні та Європі: зростає інфантилізм підлітків, виникає неприйняття молоддю критики дорослих, проявляється агресія стосовно старшим, зокрема і до батьків. Але чуйне і дбайливе ставлення дорослих про дітей, увага до проблем нової генерації, відповідальність батьків за долю дитини – якості, яких цілком можна повчитися панукраїнізму в японців, попри всі розбіжності у менталітеті.